Чорненко, знаєш?
(Степан потакує головою). Так був уклепався,
що ледве-ледве вирвався з душею!
Степан. Черненко? Він, здається, з найвірніших
царевих приятелів.
Гість. То-то й ба!
А хтось там наклепав при воєводі,
що ніби він послав у Чигирин
листа якогось. От було біди!
Що жінка плакала, в ногах валялась
у воєводи…
Степан (Гірко всміхнувшись). Є прислівья, брате:
„Москва сльозам не вірить“.
Гість. Щира правда!
Про те знайшлись такі, що помогли…
Степан. Се хто-ж?
Гість. Побрязкачі.
Степан. Хіба що так!
(Мовчання).
Вже так, що цупко затягли супоню
на наших боках…
Гість. А про те є люде,
що не бояться, йдуть, мов на одчай,
бо сказано терпець їм увірвався!
(Присунувшись зовсім близенько до Степана, говорить пошепки).
Дівчата наші, — де-котрі ще вкупі
були з дружиною твоєю в братстві, —
гуртом пошили корогву й послали
у Чигирин… звичайне, крадькома…
Іван, твій шурин, сам її одвозив
Ніхто не знає ще. Якби дізнались,
то страшно здумати, щоб там було!
(Одсунувшися трохи голосніше).
Отак як бач, одважуються люде…
