Степан (з мукою). Та пожалій себе й мене хоч троки!
Оксана. Занадто я жаліла… в тім і горе…
Як би я мала силу не жаліти,
то вирвались би геть з сії кормиги —
і ти б ослобонився від иржі…
А так, вже чисто: ні собі, ні людям!
Степан. Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!
Ну, я тебе прошу! Там батько — мати,
родина, приятелі, там ти з ними
разважишся.
Оксана (одвертається). Я й в вічі не насмію
їм глянути…
Степан. Ну, в Київ подамося,
помолимось, нехай нас Бог простить,
нехай тобі здоров'я верне!
Оксана. На що?
Кому потрібно те моє здоров'я
та й я сама?
Степан. Мені, моя єдина!
Я ж так тебе люблю!
Оксана. Тобі здається.
Ти жалуєш мене, але любити…
таки й нема завіщо… я тепер
така недобра стала, вередлива…
Степан. Ні, ні, моя хороша!
Оксана. Я — хороша?
Хоч-би й була коли яка краса,
то вже давно вона з обличчя спала…
Степан (гладить її руку, низько похиливши голову).
Ти шарпаєш себе речами тими.
Нетреба стілько говорити…
