не пролетить нїколи питанє про долю народа твого, не дзвенить слово твоєї рідної мови в хатї, а дух несамолюбної доброти, дух внутрішнього житя і нїжної краси й ідей благородних стоїть зі спущеними в діл очима, а крила його опали безнадїйно до долу?…
І ти вдоволений, сину. Сину мій… ти вдоволений!!
Я кинув би ся хрестом до ніг твоїх і благав: Чи душа твоя колишня, богата і чутлива на людське горе, ідеальна, повна зрозуміня для житєвих зворушень — ослїпла?…
Наколи ослїпла… то… Господи Ісусе Христе, злїчи її…
Але Месія не ступає вже землею. Вже годї діткнутись його дорогої сьвятої одїжі, щоб ізцїлитись, а мусить душу з мертвоти брат братови будити…
Сину мій!… Я, твій білоголовий отець, лежу хрестом перед тобою і кличу: Сину… пробудись! — се не може бути правдою, що душа твоя прекрасна завмерла і сїм голов, і сїм уст, і сїм очей випили житє і сьвідомість із неї…
|
|
То може очи мої старі ослїпли і не довиджують добре. Може то й вони туманять мене і шепчуть, що і внуки мої, а твої дїти здвигають байдужно рамена до пісень дїда і прадїда свого і казок їх про правду і неправду не хотять знати, а ще менше віщування про будучність! Що їх душі мов ті деревця молоді, зігнені рукою невидимою якоюсь у бік, кривлять ся вершком радо до землї, неначеб небес над собою не бачили і всякої висоти уникали! Тому в них не розвинеть ся нїколи пишна корона на головках і над їх вершком орел пролїтати не буде…
Може я помиляюсь, сину мій, може я ослїп, але коли я ослїп, то не ослїпла душа моя, що
