— Як не знаєш, то сідай.
— Каленик Золотий!
— Я сам!
— Ти вбив Міхайла?
— Єго вбило єго богацтво.
— Лиш не змудра, Каленику.
— Яке змудра, п'єний-єм був, весілє було, музики грали, а богачі хотіли нас вігнати, то ми хотіли набити.
— Добре набили, але хто вбив?
— Я не тємлю.
— Памнєть коротка якас.
— Чим бив-єс?
— Чим мав.
Онуфрій нічого вже не казав, лиш махнув рукою на парубків. Ці ймили Каленика в руки.
— Дайте му п'єтнаціть буків та й буде говорити.
І пішли дальші зізнання. Публіка хотіла конче карати, та Онуфрій не позволяв і випитував дальших оскаржених. Та серед того, як оскаржені не хотіли зізнавати перед Онуфрієм, всі, що стояли в сінях, почали кричати: Вони вбили, най же відпокутуют.
І витягали одного за другим і подавали в дальші руки. А ті, руки, багато їх, хапали їх, мстилися і ревли по селі, а за собою лишали страшний зойк жінок і конаючі хвилі пімсти.