вибірковою публікацією важливих, на думку авторів, документів. До цього типу віднесемо роботи В. Винниченка, М. Лозинського, О. Доцента та П. Христюка.
Їхні історичні праці виявилися неабиякими інструментами політичної боротьби. Павло Христюк на сторінках органу українських есерів «Борітеся–Поборете!» після появи книги В. Винниченка «Відродження нації» помістив статтю зі спростуванням висновків автора. У відповідь орган колишнього голови Директорії «Нова Доба» висміяв Христюка й назвав його разом з однодумцями «переодягнутими хуторянами», «українським хуторянським міщанством»[1].
В іншому типі публікацій історичний наратив межує з аналізом міжнародної ситуації та можливих перспектив розв’язання українського питання, полемікою щодо зовнішніх орієнтацій та ідеології українського руху а також з авторськими концепціями щодо здійснення соборницького ідеалу. Цей тип праць представляли статті М. Грушевського, брошури М. Лозинського, С. Петлюри, С. Шелухина та С. Томашівського, концептуальна праця В. Липинського[2]. В. Будзиновський характеризував ці публікації так: «Українські історики, замість дати наукову правду без огляду на свою політичну програму, замість використовуванє історичної науки полишити фаховим політикам, вони з історичного матеріялу моделюють свої політичні і суспільно-економічні програми»[3].
У контексті аналізу причин поразки визвольних змагань, від історіографії очікували відповідей на питання: що завадило становленню державності України в етнічних межах; який характер мали політико-правові акти соборності й чому вони не були реалізовані на практиці. Актуальності набуло також вкрай важливе питання: чи була невдача інтеграційного проекту однією з причин поразки національно-визвольних змагань.
Проголошення 22 січня 1919 р. об’єднання УНР і ЗУНР ще в період революції оцінювали як її найбільше досягнення. Впродовж наступних післявоєнних років політичні програми і публічна риторика майже усіх національних політичних сил базувалася на підкресленні гасла соборності українських земель. Перипетії об’єднавчого процесу широко освітлювалися на сторінках газет та пропагандистських брошур суспільно-політичного змісту.
Національні політичні середовища початку 20-х років не наважувалися зректися, принаймні публічно, ідеалів державності та соборності, разом з тим усвідомлювали неможливість, за тодішніх обставин їх одночасної реалізації.
Відтак були здійснені спроби формулювання політичних програм в характері черговості пріоритетів.
У редакційній статті еміграційного календаря «Дніпро» за 1923 р. було окреслено суперечності, які виникли в українському русі на еміграції, а, зокрема, конфлікт, який постав в ідеології тієї боротьби між гаслами: соборність та державність: «В єдиному таборі борців за ідеали єдиної української нації утворилися дві фракції». Одна сторона (йшлося про середовище В. Винниченка та
- ↑ Дорошенко Д. Замітки до історії 1918 року на Україні // Хліборобська Україна. — Кн. 3: 1921/1922. — Відень, 1922. — С. 75.
- ↑ Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і орґанізацію українського монархізму. Писані 1919–1926 р. — Відень, 1926.
- ↑ Будзиновський В. Ішли діди на муки… Введення в історію України. — С. 52.
