говищу, а його чорно-сїрі лахи мішали ся з барвою землї.
Він не мав анї пристановища, нї даху, нї хати, нї захисту. А прецїнь спав лїтом і зимою в стодолах або в хлївах, всунувшись там дуже зручно. Виносив ся звідтам так скоро і неспостережено, що нїкому і не впав на гадку. Знав добре всї дїри, куди дістати ся до середини будинка; відложивши кулї на бік, він видрапував ся з надзвичайною зручностю аж на під, де находила ся паша і там пересиджував часом чотири або й пять день, розуміє ся, як назбирав собі достаточну скількість поживи.
Жив серед людий неначе лїсний зьвір; не знав нїкого, не любив нїкого, а мужики ним холодно погорджували і відпихали неприязно від себе. Його називали "Дзвоном" бо баламкав ся на своїх костурах, як той дзвін межи двома поперечками.
Від двох днїв він не мав нїчого в устах. Нїхто не давав вже йому нїчого. Вкінци не хотїли його вже й бачити. Мужики вже з далека кричали до нього зі своїх порогів, коли наближав ся:
— Іди собі геть, нездаро! Та-ж нема ще й три днї, як я тобі дала кусник хлїба!
І він вертав ся на своїх підпорах та прямував до сусїдного дому, де його приймали в подібний спосіб.
Жінки кричали з одного порога до другого:
— Адже-ж не можна годувати того лїнюха цїлий рік!
Тимчасом лїнюх хотїв їсти що дня.
Він пройшов Сентілєр, Вервіль і Білєт і не випросив анї одного шелюга, нї одної окрушинки хлїба. Мав ще надїю на Турнуль; але
