XVIII.
ГИМН ЕДИ́НІЙ ЦАРИ́ЦІ.
Какъ ночью звѣздъ слезя по небу протяженна,
Дѣяній вашихъ цѣпь в потомствѣ возблеститъ.
„Вели́кий світ“, цари́це на́ша рі́дна!
Пога́с еси́, и тьма наш мир окри́ла:
Сліпу́емо, сліпо́ти че́лядь бі́дна!
Прибо́ркано усі́м орля́ткам кри́ла.
Старі́ орли́ давно́ поровліта́лись:
Прина́див іх Парна́с, або́ Валга́ла;
На и́грашку дітво́рі ми зоста́лись,
Дрібно́ті, що після́ тебе́ наста́ла.
„Вели́кий світ“! ти спра́вді світ вели́кий
У фо́кусі зібра́ла коло се́бе,
Дарма́ що вік, роспу́щений и ди́кий.
Свою́ печа́ть накла́дував на те́бе.
Ми грішимо́ тепе́р не так широ́ко,
И сла́виці своі́й нічи́м не вшко́дим:
Не зу́здрить нас чуже́ на вчи́нку о́ко;
Тихе́сенько, мов кошеня́тка, хо́дим.
Та фо́кус наш промі́ння не збіра́е:
Бо всю́ди тьма и мо́рок поголо́вний;
Раби́ есьмо́, и ра́бськи забавля́е
Наш ум язи́к письме́нників злосло́вний.
Мов кажани́ о пі́вночі вжахну́лись,
Прото́пласти гидкі́ чорті́в крила́тих,
На ся́ево твое́ вони́ метну́лись
И в золоті́ твоі́ вчепи́лись ша́ти.
Не ди́влячись, де чо́рне и де бі́ле,
Тебе́ круго́м ся по́твар сплямува́ла;
Що зни́щила еси́ гніздо́ оси́не,
„Вовчи́цею голо́дною“ взива́ла.
„Вовчи́цею“ для людоі́дів кля́тих
И „во́рогом“ для кровопи́йців лю́ду
Була́ еси́: се бу́де памята́ти
Культу́рний мир до ві́ку и до су́ду.
Розбо́ями й руі́ною неси́ту
Гадю́ку за Поро́гами ти вби́ла,
И го́лову ехи́дно ядови́ту
Залі́зною пято́ю роздави́ла.
Хвала́ ж тобі́ за зло для злих, цари́це,
И за до́бро для до́брих та спасе́нних!
Хвала́, нау́ки любому́дра жри́це,
Проро́чице време́н благослове́нних!
|
