Ідоли падуть/1/XIII
| ◀ XII. Остання ніч над Босфором | Ідоли падуть Том перший XIII. Царівна |
XIV. Земське та дружинне боярство ▶ |
|
До царівни Анни зайшов увечір її брат Василій.
— Я прийшов прохати тебе, щоб ти висловилася про своє подружя. Ти обезпечиш себе найкраще, віддаючися ще цього року. Володимир дістане якусь своячку, а не тебе…
— Даремне ви мене заспокоювали, що не боїтеся Володимира. Невже ж ви у вічному городі серед найкращої дружини не зовсім безпечні перед ним?
У голосі царівни звучала злоба. З острахом глянув на неї Василій.
— Погадав би хто, що ти радієш нашою скрутою.
— Як я можу вірити у вашу перемогу, коли я маю бути ціною рятунку імператорської влади при македонському домі. Коли ви хочете викрутитися від договору, то мусите найти силу, ще більшу від Володимирової.
— А чого ж ти властиво бажаєш?
— Правди, брате! Ясної правди, без викрутів та промовчувань! Чому ти думаєш за мене і хочеш віддати мене заміж? Як стоїть справа з договором? Скажи, ви вимантили у Володимира поміч, дружину і за те мусіли обіцяти мене, правда?
— Так, ми обіцяли на завтра заручини, а весілля щойно за пів року, або й за рік!
— Затягаєте, хитруєте, а він?
— Він? нічого!
— Нічого? То нехай завтра їде домів. Ти можеш примусити його, напустивши на нього його власних варягів.
— Ба, коли вони застерегли собі вірність цьому клятому варварові.
— Бачу, що Володимир перехитрив вас, а не ви його. Сьогодні він відступив вам 6.000 варягів, завтра може їх привести 12.000. Щож буде, коли ваші варяги відмовлять послуху?
— Варяги послуху не відмовлять! Ти їх не знаєш! Володимир теж не зламає слова!
— Видко, що поза варягами є в нього ще інше військо і то сильніше.
— Я його досі не можу розгадати.
— А я бачу в ньому щось більше як звичайного варвара.
— Я для певности придумав ще інший спосіб. Цієї ночі нападе на нього Бессас.
— Цей горлоріз? То ви вже не мали ніжнішого способу?
— Другого способу нема! — сказав по хвилині. — Він не приймає від нас ні ложки, ні страви, ні чарки вина, хіба… хіба б із твоїх рук Анно, як чарку при заручинах…
— Хай Бог простить тобі, Василіє! Невжеж ти бажаєш, щоб твоя сестра стала отруйницею?
— Для добра держави, царства Божого на землі, македонського дому…
— Ха! Ха! Ха! Як так, то краще вже для Христової віри стати жінкою варвара!
Василій зірвався з місця.
— То яку ти відповідь мені даш?
— Ніяку! Пробуй і роби, що знаєш. Одно тільки затям собі: Анна, сестра імператорів, краще в манастирі доконає свого віку, ніж для дикого пересуду стане жінкою якоїсь фізичної чи духової потвори. Зате я не завагаюся перед нічим, коли цього вимагатиме добро держави або Церкви…
— Доволі таємнича відповідь!
Василій, якого все життя було обмотане хитрощами та облудою, станув перед загадкою — не розумів: чого бажала Анна, на що годилася і чого не хотіла.
Коли вийшов імператор, Анна шукала схвильована для себе слова, щоб пояснити своє зворушення. Поява князя, його гарне, спокійне та благородне лице, його первісна сила, яка била з усієї його постаті, залишила на дівчині незатерте вражіння. Зі слів брата вона ще виразніше відчула, що не тільки хоробрість та відвага кермували ділами князя, але і розум, не гірше вихованих тисячелітньою культурою греків. Він надиво сам зрозумів, що для царгородян він тільки варвар, якого вживають за ловецьку собаку, та з якою ніхто не дружиться. І ось появився він у неї, щоб показати їй, що він не варвар, а людина покликана до звеличання святого хреста, може не рівна їй знанням, зате рівна серцем і куди вища силою тіла та волі. З його поведінки вона відчула ніжність, цю чарівну ніжність сильної людини у відношенні до слабших. Він не давав себе обманути, беріг свого життя, обстоював свої бажання якслід, хоч міг був узяти її, Анну, збройною силою, ограбити город, а морську ліхтарню Буколєону прибрати трупами її обидвох злочинних братів… Усміхнулася, а вираз гордощів промайнув по її лиці.— Пробі! Якщо така воля Божа, я буду Еґерією цього Нуми — сказала до себе.
Западав вечір. На тлі червоних хмарок чорніло сім веж Гептапірґіону, а на Золотий Ріг падали криваві відблиски. І в ту мить згадала Анна погрозу Василія. Тоді передала своїй довіреній служниці китичку, яку мала на грудях і казала їй цвіти враз із осторогою передати комусь із прибічників князя.
Володимир мав час скористати з остороги.
Палати візантійських кесарів стояли на самому півострівці між Золотим Рогом і Лукоморем і не творили одної будівлі, ані цілости: Маґнавра і Хальке, Дафне, Порфіреон та Буколєон складалися з безлічі менших палаток, літнівок, альтан, садів, цвітників, гаїв, травників, водограїв, портиків і кольонад. Явні та криті над- і підземельні проходи лучили ці частини зі собою, з церквою св. Софії, гіподромом та пристанню. Кожний куток мав тут свою історію, часто навіть криваву, мав і свої таємниці. Розгорячкована уява царівни наповняла тепер все те убивниками, які напосідалися на життя її героя.
На сході почервоніло небо, кров залила фіолєт досвітків, а на їх тлі із темряви кущів виринув велетень, який вільним кроком наближався до неї.
— Це Бессас! — майнуло у першій хвилині царівні. — Ось він прийде і кине мені до ніг відрубану дорогу голову. Але ні! Це не медвежі кроки ізаврійця, це тихий, пружистий хід… хід його… Ах так! Це він!
Зірвалася з лавочки біля Психеї і підбігла до Володимира. Цим разом з його плечей спадала пурпурова, соболем рямована мантія, на голові блищав крилатий шолом, на грудях золотистий панцир та самоцвітами саджений хрест. Тільки очі, добрі очі батька, в яких хвилинами займалися вогники палкого почування, тільки вони залишилися ті самі…
— Ти живий, здоров? — зірвалося з уст швидке, поривисте питання. Він не відповідав, тільки могутньою рукою пригорнув до широких грудей струнку дівочу стать.
— Здоров, завдяки тобі, Анно. Гостинна спальня Буколєону сплила кровю… та не моєю…
— Ох, то ти не послухав остороги?
— Навпаки, послухав, але невже ж я мав тікати перед душегубами, маючи в руці меч? Не варт життя той, хто не вміє його боронити. Не варт бути володарем, хто не має сили і спромоги покарати злочину.
Звільна нахилювався до спаленілого личка царівни, доки уста його не діткнули білого чола.
— Оттак! — додав — не варт цілунку той, хто не вмів найти шляху до своєї вибраної.
Анна здригнулась злегка під цим дотиком, але не виривалась із обіймів. Їй здавалося, що ці обійми саме створені на те, щоб вона мала безпечну охорону. Довгу хвилину вдивлялися в себе, вкінці заговорила вона:— Ти не повинен був наражати себе, раз я остерігала тебе. Це ж був знак, що мені залежить на тобі. Там був Бессас, це страшний чоловік, якого бояться навіть…
— Боялися, дитино — поправив жартом Володимир. — Бог покарав його оцією рукою. Твої брати матимуть нагоду відправити другі похорони…
— Ах! — скрикнула Анна, а її очі засміялися, — ти страшний чоловік, Володимире і недаром бояться тебе у світі.
— Чи й ти, боїшся Анно?
— Я? ні! Я боюся тільки за тебе!
— Не бійся, дитино, життя одне і смерть одна у світі.
— І любов одна, принаймні у жінки!
— Невже ж ти любиш мене, Анно? — спитав.
— Не знаю! Нема у мене матері, ні повірниці-опікунки, а у братів моїх нема зрозуміння для мого серця. Цієї ночі я не могла спати, а жура про тебе томила мене зморою. Тепер я радію, що ти тут і вже нічого не боюся…
— Це любов, Анно! — і зложив на її устах святочний поцілунок.