Ідоли падуть/2/XIV
| ◀ XIII. Царівна | Ідоли падуть Том другий XIV. Земське та дружинне боярство |
XV. Дух коваля Велянда ▶ |
|
Неприсутність великого князя не багато змінила у зверхньому вигляді Києва. Як і досі крутими вулицями города пропливала безконечна течія людей, піших та верхи, підводою, вючних тварин, а на Подолі через руки купців перепливали достатки. День-у-день горіли на Берестовому жертовні вогні та запашні дими окружали золоту голову Перуна під капищем. Сотні та тисячі народу приносили свої жертви княжим богам на те, щоб вони опікувалися землею, скотом, ріднею, хоронили їх від наїздів, огню, пошести, повені та щоб своїм покровом берегли сонця руської землі — князя!
Не було вже варязької дружини, та цю недостачу відчували тільки їх власні земляки. У загалу киян небагато було діла з заморськими купцями і серед велелюдного города вони зовсім губилися. Доми на Берестовому, де вони жили раніше, не стояли порожні. Мстислав за порадою Добрині покликав молоде боярство під стяг князя і то не тільки з дружинних, але й земських бояр, яких досі не кликав іще ніхто, хіба в ополчення проти „поганих“ або ятвягів. Окличники пояснили боярам, що для оборони княжої влади та рубежів руської землі треба дружини, яка була б тим самим, чим була колись варязька. Навіщож витрачувати зібране з волостей полюддя на чужинців? Поклик княжих воєвод стрінуло навіть земське боярство здебільша з захопленням і місце варягів заняли сини найстарших, найзасібніших полянських, сіверських, тиверських та червоноруських родів. Вони приїздили озброєні найкращою зброєю батьків на баских конях, зі збройною службою та повними гаманцями. Сірі плащі шили їм кравці з найдорожчого сукна, а багрова лямівка була з найкращого шовку. Суворе службове життя дружинно-боярської молоді вражало тільки декого. Назагал знуджені безділлям хлопці за кілька днів звикали до військового ладу, а широке подвіря княжого двора гомоніло ввесь день від брязкоту зброї, тупоту коней, свисту стріл та ратищ. Батьки недовірливо споглядали на це, але молодь була за князем та дружинною службою.
Рівночасно переводив Добриня з Путятою виміну кун, соболів, білок та всяке майно княжої скарбниці на срібло. Ще ніколи не мали грецькі та арабські купці нагоди покупити стільки футер. На торзі відразу впали ціни і вмить зароїлося торговище від перекупнів, які намагалися за дешеві гроші викупити вартісніший товар. Та тоді Добриня замкнув на два дні княжі склади і проголосив, що князь міняє куни по волі, а не поневолі і тільки за повну ціну. Путята, Олешич і Мстислав були колись купцями і знали, як вести виміну, не обезцінюючи гроша.
Коли вже почалося жниво, наспіли з Корсуня купці, які привезли дві вістки. Одна з них звичайна та буденна від того часу, коли Володимир засів на київському столі — вістка про перемогу та відзначення князя у Візантії, про вінок, мантію, скиптр-яблуко, та про царівну Анну. Ніхто з тих, що знали князя, не сподівався нічого іншого. Хотів, рішив, поїхав — і мусів добитися свого. Та друга вістка виповзала десь із південного овиду наче запона чорних хмар, з яких може вийти ясне веремя, а може прийти і хуртовина, — вістка про те, що князь приняв з рук порфірородних імператорів враз із вінцем — хрест!
Оба купці, які її привезли, мали й письмо князя до Добрині. У гридниці на Берестовому ще тої самої днини зібралися визначніші бояри Києва.
Відразу пізнати було, що тут стрічалися з собою дві ріжні верстви, дружинне та земське боярство. Уже зверху вони чимало ріжнилися від себе виглядом, строєм, поведінкою, мовою. Дружинні бояри або ще самі сідали на коня чи в човни, або мали за собою життя, повне трудів, небезпек, боїв. Стать їх була стрункіша, їх груди подавалися вперед і голова гордо відхилювалася взад. В їх ноші переважали короткі каптани, візантійські плащі зі запинкою на плечах та тугі чревії; на головах у багатьох видніли острокінчасті шоломи, і ніодин не був без доброго меча при боці. Деякі мали ще чекани, довгочеренні топори, а то й рогатини. Зате земські бояри похожали у довгих, смушками лямованих киреях та в клепанях. Зброї не мали, хіба гарно бронзом та сріблом ковані палиці, а дехто ніж у багатій оправі. Поведінка їх була важна, спокійна, хід та рухи повільні, бесіда стримана, багата словами та вбога змістом. Дружинні бояри при розмові шукали очей співбесідника та зі звички швидко і влучно підшукували відповіді; земські бояри шукали тільки слів для власної гадки, до якої дійшли десь у самоті дворища, загубленого у безмежах лісів. Вони не мали часу ні охоти стежити за ходом чужих думок.
Не зразу почалася загальна розмова. Найперше почали дружинні бояри обговорювати справу.
— Про правду вістки годі сумніватися — говорив Олешич. — Вінка із престола св. Софії не дістане ніяким робом нехристіянин. На ньому є хрест, так як на мантії, яблуку, черевиках, рукавицях та скиптрі. Це відзнака Богом даної влади…
— Невжеж боги були ворогами Володимирові? — спитав Мощанин. — Чи вони не вели його до перемоги? Чи не дали йому величі, сили та слави?
— Я гадаю, що він узяв собі все те сам, а у дечому помогли ми! — засміявся молодий чорнявий боярин Стронята.
— Так, але ні ви, ні боги не дали йому кесарського вінка! — відповів Олешич.
— Так! — вмішався Мстислав. — Навіть кесар франків має його з Візантії. Це очевидний доказ, що Бог кесаря є Богом світа!— Значить, віра наших батьків, наші боги, волхви, обряди, все те не має сили, все те омана? — закричав волхв розмахуючи руками. — Перуне! вдар громом у цю гридницю, спали на попіл дворище, убий відступників!
Гробова мовчанка запанувала у зборі. Так не глядів на цю справу ніхто. Відступництво? при чому воно? Хто покидає капище ідола, той видко найшов собі другого, відповіднішого, кращого. Невжеж мудра Ольга була відступницею?
З нехіттю знизав плечима старий Путята.
— Достойний волхве! — сказав. — На твому тімені тільки зим полишило сніг, що й на мому, а базікаєш, як молодик, який побачивши скипку, кричить: „Пожежа, люди, я бачив огонь!…“
— Ха, ха! — сміявся волхв — тут молодик правду каже, бо де скипка горить, там огонь і є! Багато дечого може згоріти від неї!
— Ні, і паки реку, ні! — гримнув Путята і палицею стукнув об долівку. — Якби князь покинув своїх та приєднавшись до наших ворогів ішов на нас війною, га, тоді він відступник і пора нам подумати про другого. Скипка горить на те, щоб розсвітати темряву, а пожежа на те, щоб знівечити людське добро. Хто скипки боїться, той нехай уважає, щоб не мусів світити собі пожежею!
— До чого гнеш, Путято? — спитав їдко жрець.
— До того, що вже від Аскольда є в нас христіяни і то щораз більше стає їх на нашій землі. Ця нова віра наче вода у пісок всякає у народ і хто тільки з нею стрінеться, цей схиляється в її бік. Видко в ній нема нічого противного правді. Я знаю, що між дружиною є вже чимало христіян. Дружина, бач, більше з греками вдається…
— О так, так! — обізвалося кільканацять голосів.
— А чому між нами, земськими, які з діда-прадіда осіли на землях, вірно ховається давній звичай і обичай? — спитав Мощанин. — Тиж сам, Путято, бережеш їх якслід.
— Так бережу і берегтиму до смерти, але не я стану перечити моїм дітям, коли забажають нових. Гляди нового, шануй старе, а поживеш! Ось бачу старого Олешича, колись вірного гридня Святослава, сьогодні боярина. Він христіянин, а чи він колись хоч на макове зерно відступив від своїх у потребі? Чи приснопамятна княгиня Ольга не дбала про велич київської столиці краще, ніж князь Ігор? Чи не берегла добра руської землі краще, ніж герой Святослав? Якжеж нам христіян називати відступниками?
— Так, бо вони покидають віру батьків та дідів, а кланяються грецькому ідолові. Чимжеж він кращий за наші? — лютував волхв, грізно розмахуючи довгим ціпком.
Досі ніодин із них не займався такими питаннями, не бачив і потреби зясовувати собі ріжниці віри. Усяка віра находила місце на широкій вольній землі Дажбога. Коли тепер волхв поставив справу рубом — настала довша мовчанка, прикра для всіх. Коли всі мовчали, молодий Стронятич не витерпів і засміявся.
— Переборщуєш, достойний волхве! І я тої віри, що Мстислав, Путята і ти достойний, тільки бачите, моя жінка молиться у церкві праведника Євзевія. Не знаю, як у вас, але такої жінки як моя, я не бачив ні в кого! Трудяща, вірна, добряча, справді голубина душа. Вона каже, що це від молитви, а я бачу, що справді її Бог помагає їй, тим-самим і мені. Її Бог годить мені, мій не карає мене і я радий обидвом. Невжеж і я відступник?
— Наші великі боги, це боги всієї землі, боги князя, дружини, а поза цим усякому воля почитати ще добрі духи вод та землі, повітря та вогню, або боятися злих. Вони є нашими сусідами, товаришами, помічниками та шкідниками — повчав волхв.
— Саме до того я і кажу — живо підхопив молодий боярин. — Віри не можна нікому накидати чи заборонювати, нікого прозивати відступником. Греки, чехи, ляхове, варяги, вятичі, печеніги, всі вони нашим богам не кланяються, а проте ні ми їх богів не тикаємо, ні вони наших.
— Так, бо всякому свої боги правдиві та добрі, а чужі — ворожі. Хто почитає чужих борів, марно згине, покинений своїми.
— Треба князя вразумити, як вернеться — гукнув Мощанин.
Усі замовкли мов на приказ. Поміж боярством піднявся Мстислав, відкинув узад підвязаного чуба і грізно глянув довкола. — Не той відступник, хто для звеличання своєї землі жертвує всім, навіть богами, з якими зрісся змалку, навіть свободою, якою користується у нас князь. Гадав би хто, що тобі, боярине, іде про віру, чи давній звичай. І я люблю своїх богів, і Добриня, і Путята, та не те саме віра і князь! Князь — влада і держава. Вам іще смакує безладдя, сите і пяне життя сільських вельмож, князів на малих участках без праці, без спільної цілі! Ось чому невлад тобі князь, який єднає навіть лісовиків у державу, дає всім безпеку, але домагається від усіх полюддя та послуху.
Гострі, рішучі слова Мстислава не залишилися без впливу на зборище. Волхв та земські бояри почули нагло, що дух неприсутнього князя тут між ними. Подумали, що гнів ображеного князя впаде на тих, що оттут на Берестовому у княжій гридниці зважилися назвати князя відступником. Вийняткове становище займав Путята, тисяцький Києва. Він походив, правда, з земських бояр, але зжився з дружинним ладом ще з часів княгині Ольги і бачив конечність розбудови державного життя. Тимто він завсіди обставав за княжою владою, як тільки вона опікувалася землею, а не витрачувала її сил на непотрібні подвиги для пустої слави, чи для гроша. Ось і тепер узявся він загладити ней надто різкий вибух споконвічної ворожнечі між місцевим боярством удільних земель і дружинниками, на яких опиралася влада великого князя.
— Правду сказав ти, воєводо — заговорив серед загальної мовчанки — що віра і влада, це не одне. Віра може бути у кожного ріжна, влада мусить бути одна! Волость тільки собою вміє правити, та й то не завсіди так як треба, землею може правити тільки дружина зі своєю головою, якою є князь. Його сила і воля по всій землі, а його боги будуть завсіди богами держави, раз він у них повірив. Тут, гадаю, ніхто не стане протиставитись, хіба який загорілий шибайголова, з якого буде більше потіхи ніж клопоту. Тому гадаю, що ти, воєводо, пішов з ратищем на комаря. Є по загублених безвістях наших лісів люди, про яких ти ось говорив, але це далеко не всі!
У цей мент виступив Добриня насередину гридниці. В його руках був перґаміновий звиток.
— Достойні бояри! — сказав — князь Володимир Святославич велить збирати охочих на рать по всіх землях Руси. Ідемо на Корсунь або на печенігів, ще не знати. Воєвода Мстислав має рушити зараз у волинську волость та перебалакати зі Святополком, а там і привезти на зиму рать у Київ. Путята подбає про харчі. А тепер раді кінець і князеві слава!
— Слава! — понеслося громом по гридниці, а там і стали всі виходити. З Добринею залишилися тільки Мстислав, Путята і Олешич на тіснішу нараду. Олешич і Добриня читали ще раз письмо і Мстислав, як завсіди так і тепер, подивляв цю незрівняну штуку, куснем ягнячої шкіри передавати вісти, накази, поради, поклони. З якимсь жахом приглядався чорненьким закарлючкам на жовтявому листкові і був гордий із мудрости свого князя. Не вмів письма і Путята, але розумів гаразд, до чого воно і знав підпис володаря. Вони радилися довго й розійшлися щойно під вечір.
Тимчасом швидким кроком вертався боярин із Мощаниці домів. Його ранішня сутичка із Мстиславом огірчила його до решти. Не що інше як бажання майна та почестей знадило його, як і ріжних земських бояр, у Київ. Він добився вже тієї чести, що засідав при столі найближчих дорадників; він був ніби відпоручником волинської волости і в усяких справах, які торкалися цієї землі, його гадка мала чималу вагу у князя. Тепер після сутички із Мстиславом він не посміє вже станути Володимирові до очей. Якщо правда, що князь приняв Христову віру, то підуть угору Олешичі і Збраличі. А там правду каже Стронятич, можна почитати своїх богів, шануючи чужих… хоч-би про око. Бо й яке діло йому до христіян, чи їх ідола?
Усю рідню застав перед хатою саме при полуденку. З тихою радістю на лиці привітала його Славомира, голосним покликом челядь. Чимала діжа пива, яка стояла під вязом на подвірі, пояснила йому вдоволення служби. На високому порозі сидів Станко та перекидався словом із Леліткою, яка поралася по сінях. Після довшої недуги лице його було ще дещо бліде, а широка червона згоїна на лівому виску, вказувала місце на якому обсунувся меч Свена.
— Ти чув новину? — спитала його Славомира.— Яку саме?
— Про перемогу князя?
— Так, говорили сьогодні про це на раді. Але розказували теж, що буцімто князь приняв грецьку віру.
— Праведник Євзевій казав, що це правда! — кликнула з сіней Лелітка — а ми страшно тішимося, що ніхто не стане нам уже боронити віри!
Зпід ока гляділа на чоловіка Славомира, ждучи гострої догани, а то й ще чогось гіршого. Та на превелике диво Мощанин примостився вигідно біля низького стола та сягнув за їдою.
— Я й сам рад! — сказав спокійно та погідно. — Хто бажає дійти до значіння та влади, мусить годити сильним цього світу, як болячці. Поклін небагато коштує, а за нього можна часом купити багато! Правда, Станку?
— Не завсіди, достойний боярине!
— Якто? — жартом спитав Мощанин.
— А так, що я кланяюся від коли приїхав, та якось не можу нічого дістати.
Боярин засміявся ласкаво.
— А чи гадаєш, що я терпів би тебе тут, якби сам не хотів тебе бачити?
— Батечку! — припав Станко до руки боярина. Челядь загула в один голос „Слава“! Лелітка втікла у комору. Славомира побігла за свіжим питвом, настав гамір та регіт так, що ніхто не помітив приходу молодого парубка. Був це бирич воєводи Мстислава, який взивав Станка вертатися до служби на Берестево. Червоний мов грань Станко зірвався і збентежився чимало, але Мощанин поклав йому руку на плече і сказав:
— Це й краще, хлопче, що тебе тут не буде. Ти вже видужав, та сили в тебе ще небагато. А там заправишся, скріпнеш, то тоді й вернешся.
— Ох так! — Свен…
Враз приблідло лице молодця. Вираз дикої ненависти появився на ньому.
— Саме тому й я рад, що ти покинеш Київ, а то ще дочекався б смерти з його рук.
— Або він з моєї! — кинув крізь зуби Станко. — Лелітка це моє щастя, помста над Свеном це моя честь. Я негідний буду назвати Лелітки моєю, якщо пристане до мене тавро брехуна.
— Дурниці верзеш, сину! Невжеж гадаєш, що смертю Свена, або своєю докажеш своєї невинности Кознякам? Впадеш ти, то поховають неславу разом із тобою, а впаде він, то скинуть її на твою голову. Мертвому годі доказати вину.
— Ох, він мусить вміраючи, дати свідоцтво правді!
— Гадаєш? А я кажу тобі, що швидше з каменя видавиш воду, ніж слово жалю або признання з варяга, хочби й перед загрозою смерти.
— Ох ні! — кинувся Станко, — я осуджу й покараю його, я сам! Чуєте?
— Хай буде по твойому! — згодився боярин.
Збранич повинувався і тої самої днини був уже на Берестовому між прибічниками воєводи Мстислава.