Ідоли падуть/2/XX
| ◀ XIX. Погром | Ідоли падуть Том другий XX. Пізні цвіти |
XXI. Конунґ Свен ▶ |
|
З давніх давен до родини Збраничів належали чималі селища Городниця й Городище, положені у закруті Дністра в сусідстві Залісся, від якого ділив їх усього день дороги. Городище лежало на горбку, Городниця над рікою, а по той
бік Городища розсілося село Підгороддя. Воно бувало завсіди вдовиним наділом першої жінки боярина, або переходило на молодшого її сина. За Дністром лежало друге селище, теж чимале й багате. Називали його Заріччям, а всі чотири разом творили городську волость, яка сягала південною окраїною карпатського підгіря, а північною підходила під Червоногород та Залісся. Після смерти старого Збранича Городище й Городниця було поділлям найстаршого сина Станка, у Підгородді сиділа бояриня Ольга, а брат боярина Святополк у Заріччі. Святополк, воєвода князя Володимира на все східне Підгіря, мав пильнувати безпеки шляхів, якими купці їхали на Закарпаття, тимто й не було його звичайно дома цілими місяцями. Населення Покуття й Верховини вважало кожного чужого, що проїзджав туди — в першій мірі добиччю, тому брали з нього, кому що попало. Закон ніяким чином не міг досягнути тих легконогих леґінів на вершинах гір. Дружини всіх володарів рівнини не вистали б на це у краю, де зрубана смерека, або кинена каменюка могли розторощити цілу сотню. Важке було завдання Святополка та його сусідів тисяцьких із західніх Карпат, яких влада сягала аж по Дунаєць. Тому князь Володимир посилав на Підгірря таксамо, як на степове погряниччя, головно добровольців, яких нагороджував щедро за вірну службу. Але життя в постійній тривозі, серед ненастанних виправ, боїв, опянювало, як хмельний напиток. Хто раз у ньому засмакував, той по вік не міг його виректися. Святополк зайшов у літа доволі далеко, заки подумав про сімю, а коли подумав, що вже крайній час обзавестися жінкою, було запізно. Біля його товаришів давно вже підростали цілі гуртки дітвори та молоді, та самітно, невідрадно, сумно було у Заріччі. Бояриня Ольга, а за нею всі сусіди, привикли вважати його посілля дідицтвом Млада, наймолодшого Збранича. Та не так гадалося, як склалося. З останнього походу вернувся Святополк не сам один. З ним була невелика ростом чорнявка з чудовим личком та очима, чорними як нічка у Чорногорі. Гарні були дівчата на Руси, чи то в боярських дворах, чи мужицьких хатах, одначе такої кралі не бачив ще ніхто у городській волости. Її то впровадив Святополк у двір та наказав челяді служити їй як боярині. Поправді вона схожа була більше на княгиню, бо мала золоте чільце, намисто з грецьких монет і чудові сукні. Зате поведінка її була чудна. Вона не займалася нічим поза вишивками та виправою дорогих шкірок. Ніхто не вмів так виправляти шкірки, як вона. У Заріччі цією працею займалися гарбарі, а жінки мали з варивом та господаркою дуже багато діла, яке займало їм мало не ввесь час до пізньої ночі. Про все те Живійка не мала поняття. З легким, згірдним усміхом гляділа на забруджені від праці руки жінок та знизувала раменами на вид заставлених столів. Шматок сушеного та вудженого мяса, сухий коржик з якоїнебудь муки, а то і капуста, буряки чи лобода, кришка меду, ось і все, чого треба було їй до життя.— Пусте, що їсти — говорила повільно, протягаючись наче кітка зпросоня. — Важне, щоб бути гарною та стрункою.
Даремне говорили їй жінки та дівчата, щоб подбала про хазяйство, про страви, які любить Святополк.
— Що ви таке? — сміялася. — Вінже-ж до мене прийде, не до миски. Я себе приберу як тую квітку намальовану, заквітчаю гарним зіллям, поцілую черлені губки, аж кров попливе по вусах, руками пригорну, ніжками здавлю, що душа з нього вилетить та сяде мені на плече глядіти в очиці. Або то біла голова, довго молода? Гей! шкода заходу! Полиняють брови, личко зівяне… а тоді і всі скарби Візантії не знадять його, не то повна миска!
І справді, добре розуміла боярина Живійка. Він і не запитався, хто ладив йому їжу, а насолоджувався тільки красою господині. На всі завваги братової та бояр, відповідав неодмінно:
— Не молодик я і не хлібороб. Дітей у мене не буде, а ще якби були, то я радше себе й вас убив би та все Заріччя спалив до кореня, ніж покинув би свою квітку намальовану. Поза боротьбою та дружинним побутом княжого гридня одне добро дає життя мужеві — молода, гарна дівчина. У мене люба те саме, що у співця струни. А чи є для співця щось дорожче струн?
Ідучи в останній похід, Святополк скликав рідню та старших кметів з околиці та передав Заріччя жінці, щоб пізніше ніхто не перечив вдові права посідання. Та як тільки Святополк від'їхав, братова кинулася підмовляти кметів, щоб звалили пізніше Святополкове завіщання, щоб селище перейшло на її наймолодшого сина. Та від коли Станко пішов між гридні князя Володимира, мати відчула вперше самоту та брак свойого первенця. Вона дізналася була, що він ходив у всілякі походи, опісля, що пропав десь у степах, та більше як від двох літ не чула про нього ні словечка. Тимто й послала Гриву провідати та прохати Станка приїхати у городську волость, хочби на тиждень-два.
У дворищі Мощаниці чималий рух та гамір. Уся рать збіралася на майдані та гомоніла про свіжі вістки. Вони були добрі, тому радісним окликом привітали гридні Збранича.
— Вістки, вістки з Червенської Землі прислав воєвода! — гукали.
У світлиці сидів Соломирич при столі, а біля нього старий тивун небіжчика батька — Грива.
— Гриво, дядечку!
Старий зірвася, зблід, а там і грянув до ніг молодця.
— Усе добро хай прийде з твоїм приходом, дитино! — закликав зворушеним голосом. — Хай не ступить твоя нога на темне, погане місце. Боже Дажбоже! Сподобив ти мене старого оглядати ще молоде личко дідича нашої волости. Хвала, хвала тобі, могутній, добрий, а тобі, боярине, поклін!
— Ні, не поклін, дядечку, ні не при ногах тобі місце! — підняв старого Збранич і обняв Гриву та поцілував його привяле, бородате лице.— Вибачте нам, воєводо, ми не бачилися від двох літ!
Соломирич усміхнувся.
— Не я стану дорікати молодикові, який шанує старого, хочби цей був тільки тивуном.
— Яким же ти світом причвалав аж сюди? Що там дома, що мати, стрийко, брати?
— Мене прислав воєвода Мстислав, бо я приїхав був до нього з наказу твоєї матері у справі городницької волости. Тисяцький Святополк та боярин прислали гроші, та не знали, чи ти одержав їх, чи ні. Ярослав і Млад уже обидва у дружині Святополка десь біля Перемишля, та ні йому ні їм не загрожує небезпека. У Мєшка іде тепер завзятуща боротьба на півночі та на заході, він сам старий, сини незгідні зі собою та батьком. Словом боїться! Тимто воєвода Святополк полишив оборону пограниччя місцевим тисяцьким, а сам подався у своє Залісся. Там пробуде тільки два-три дні, а опісля піде на Київ. По дорозі збере рать з усіх волостей тиверських, деревлянських та полянських, а й тобі велів туди їхати. Зате зимувати будеш уже дома.
Про все те знав Грива, недаром увесь вік прослужив при боярській рідні Збраничів. Всі бажання та задуми боярині Ольги, воєводи Святополка та братів Станка були йому звісні куди краще, ніж самому молодцеві, який умить це зрозумів і спитав:
— Так гадаєте, дядечку, що після смерти стрийка мати прожене стрийну з Заріччя?— Ні! — рішуче заперечив старий. — Вона багато балакає та береться шкодити ненависній своячці, але на таке діло вона не піде. Надто, бач, праведна у неї душа.
— Так то, так! — знизнув раменами молодий Збранич, — але де йде про землю та гріш, про владу чи значіння, там і богомільний праведник забуває на хрест. Мати любить дитину й бажає їй добра за всяку ціну, це приказує їй навіть віра! Бачиш, Гриво, я вже пять літ живу одалік від батьківського селища, і бачу, що той хрест, про який учила мене мати, не той сам у всіх…
Неохоче махнув рукою тивун.
— Я знаю, що люди скрізь однакі, чи вони з хрестиками, чи без. Чи в кого ідол Перуна у божнику, чи яка ікона, чи висить перед ним зілля, чи лямпада, душа не зміняється від цього, коли він не живе чесно. І саме тому кажу, що мати Ольга не посягне по майно Живійки і не осоромить себе. А там, гадаю, що стрийна й так не висидить довго у дворищі. Вона швидко найде собі другого чоловіка, який захистить її від напасти.
— Гадаєте?
— Так! У неї вельми пристрастна вдача і видко, що в горах, звідки вона родом, жінки й чоловіки не дуже міцно звязані подружжям. Святополк сказав виразно, що Заріччя є для вдови тільки так довго, доки не віддасться, а тоді переходить на його діти, або на вас.
Довго гуторили Грива і Станко про вдачу боярині, про її клопоти та про те, що не можна поділити три селища на чотири частини. Правда, сини Ольги швидко втратили батька і тому вельми шанували і любили поважну, тямущу матір, а її воля була для них законом. Та бояриня знала, що вони поженяться, а тоді прийдеться двом хазяйкам господарити біля одного горшка. Десятьох мужів, мовляв, засяде у згоді біля одного казана, та в одній хаті навіть мати з дочкою не проживуть у злагоді, якщо обі захочуть верховодити.
— Ти, Гриво, — сказав укінці після довшої надуми, — скажи боярині, щоб поділила майно так, якби мене не було. Оце дворище, де ми тепер, це придане моєї невісти. Я тут осяду і не стану непокоїти її старости молодою хазяйкою. Моя пайка хай буде її вдовиним віном. Крім цього порадь їй, щоб не дробила майна, а корчувала дикі заросляки на Підгірі. Там землі багато, людей мало, можна бранцями та закупами насадити нову волость для Млада. І він і Ярослав молодики, багато дечого зможуть ще придбати у княжій дружині, тож нехай не сидять дома, а йдуть у світ. Доки мати здорова та дужа, на біса їх у волости. І без них буде кому ловити дівчата на Купала та ходити зимою на медведі та вовки!
Другої днини Станко і Грегч посідлали коні і стали прощатись з Соломиричем та товаришами. Всього двох узяв зі собою Збранич для більшої безпеки, решту залишив воєводі. Перед виїздом сам воєвода приобіцяв йому заопікуватися якслід закопаним грошем Козняка і десь після першого подою не було уже Станка у Мощаниці.