Ідоли падуть/2/XXIX
| ◀ XXVIII. Нова віра | Ідоли падуть Том другий XXIX. Прощання |
XXX. Під Корсунем ▶ |
|
Ритмічні удари вже від полудня звучали на подвірі Козняка. Це раби та наняті робітники ставили наново паркани, прибивали дошки, направляли двері та лавки. У хаті мили та прибірали кімнати, а старий Козняк одягнений у кожух та клепаню з довгою патерицею в руках сидів у сінях з Романом.
— Не добре робиш, сину, що покидаєш нас знову! — говорив невдоволено старий. — Я в невиплатному довгу у тебе і князя і волів би, щоб ти був біля мене. Сам ти казав, що з весною всі дружини вирушають у похід. Я бажав би з моїх достатків причинитися до звеличання походу, а тут я вже старий, не зможу допильнувати майстрів, вибрати у купців ні зброї ні одежі.
— Забуваєте, батьку, що ваші гроші вивезені на Волинь, а не знати, як довго зможе берегти їх воєвода Соломирич. Він теж має вирушити весною. Князь хоче, щоб корсуняни й імператори побачили велич і силу володаря всієї Руси.
— Чому ж не їде туди Збранич?
— У Збранича діла доволі з похоронами Мощанина та зі спадщиною.
— Гм!
Старий невдоволено потряс головою. Від часу, як вияснилася справа смерти Доброгоста, все батьківське почування, яке мав старець для мертвого сина, повернулося до живого майбутнього дідича його майна та дочки, усього, з чим зжився боярин за свій вік. Та Роман тільки всміхнувся.
— А що зробиш, якщо засніжить тебе у повороті?
— Я й не гадаю вертатися верхи, ні возом, тільки водою. Впадуть дощі, то ще краще. Возьму сплав у поліщуків.
На це не було вже відповіді.
— Так їдь з богами, синочку, — сказав по хвилині. — Велес тобі проводирем буде.
Роман похилився до руки старого.
— Деж Мирослава? — спитав ще Козняк.
— У княгині! Ось я й іду до неї.
— З богами, сину! Вертайся здоров!
— Оставайте з Богом, батьку!
У городі на кожному кроці видко було, як струя життя вертається у давнє русло, перепинене воєнною заверюхою. Торги роїлися від продавців та покупнів, поруйновані хати направляли теслі та пошивальники, щоб перед осінньою непогодою мати захист над головою. Сотні людей випрятували румовища, згарища та попіл зі спалених хат, між якими біліли свіжі зруби. Кияни здавна були майстри „на всі руки“. Одне тільки нагадувало на ворохобню — незвичайно багато сіверської, деревлянської та тиверської рати, які поспіли були на рятунок держави з півночі, сходу й заходу.
У дворищі Рогніди панувала тиша. При тих самих ворітцях, при яких прощався Роман із Мирославою перед візантійською виправою, стояла й тепер дівчина, нетерпляче вижидаючи Романа. Коли почула тупіт коня і угледіла худощаве, вітрами загоріле лице молодця, вся спаленіла й побігла йому назустріч. Звіталися, наче вперше бачили себе.
— Коли їдеш? — спитала дівчина, коли він обняв її.
— Сьогодні!
— Ох, це неможливе! Я не пущу тебе!
— Щойно казав мені те саме батько. Невже ви змовилися? — жартував Роман.
— Не смійся, Ладо моє, — мрійно говорила дівчина, горнучись до воєводи, — я знаю, що ти не для примхи покидаєш мене знову, одначе я таки справді боюся…
— Чого, дитино? Другого Свена важко було б найти і у Скандинавії, не то тут…
— Я й не про себе боюся, а про неї… — пальцем показала на терем княгині.
— Про Рогніду?
— Так! Вона страшна стала від смерти Свена. Раз-у-раз кличе своїх богів, молиться, плаче, то чепуриться і примірює строї, видобуті зі старих, сріблом кованих скринь, які Володимир привіз був іще з Полоцька. То знову впадає наче в шал, рве волосся з голови і одяг на собі. Сьогодні прийде князь, бо заповів свій прихід. Я боюся, що вона кинеться на нього, або що він убє її. Тому благаю тебе, залишися.
Роман задумався.— Знаєш, щоб Володимир убив Рогніду — у це я не вірю, коли він не вбив її досі…
— Але ти не знаєш княгині: вона сама так його роздратує, що він стратить рівновагу. Ти не знаєш на що може зважитися жінка, коли любить…
— Невжеж вона любить його? — скрикнув Роман здивований.
— А ти гадав, що ні?
— Я гадав, що вона його ненавидить.
— Любов не кінчається ненавистю. Сьогодні, коли я натякнула їй на ненависть, вона засміялася і каже: „Ах, ти дурненька, якби я була за нелюбим мужем і він мене покидав, то я раділа б, що дав мені свободу. Не ненависть, а байдужість це гріб кохання“. Романе, залишися!
Ніжно пригорнув Роман дівчину і довгу хвилину мовчав.
— Щож, хоч я гадаю, що моя приявність тут зайва, я залишуся на один день.
— Рука вірного слуги нераз уже врятувала життя невинному.
— Ох, Миро, наш князь христіянин, який не скривдить і ворога, не то жінку… Він-жеж і Свена не карав, а про Мощанина та твого батька і не згадає. Рогніда, яку Володимир може тільки єдину любив, мала б бути у небезпеці? Ні, це неможливе!
— Саме тому в небезпеці! — живо заперечила дівчина. — У його серці огірчення, у неї гнів і жаль і ось вони зустрінуться…— Князь не жінка, Мирославо… Цить, князь іде!…
Роман дав знак чурі, щоб відвів коня до стайні і ввійшов разом із Мирославою до палати. Вони розмовляли ще довго, заки не почули живої розмови князя з Рогнідою.
Коротко, нервово відповідала княгиня. Звичайні вислови чемности прозвучали без відгомону.
— Чи пан мій бажає повечеряти при своїй рабині?
— Знаєш добре, Рогнідо, що ти не рабиня, навіщо ж дратувати мене?
— А чим же я, як не рабиня? Не жінка, не сестра! Не по волі вікую вік при тобі!
— Саме тому приходжу до тебе, Рогнідо. Нас злучив важкий злочин давніх днів, та вся моя покута, якою я бажав змити мій гріх, не найшла ласки у твоїх очах. Не життя мого бажала ти, а смерти! Ти навіть спілку завела з моїми ворогами, сама добувала на мене меч, дитинку нашу затроїла трійлом ненависти до батька…
— Невжеж ти осуджуєш мене за це?
— Не мені тебе судити, бо я сам винен усьому: і ненависти, і змові, і злочинам. Та раз не можу віддати тобі життя, то можу вернути тобі хоч в частині те, що взяв від тебе. Даю тобі полоцьку волость, спадщину Рогволода. Йди туди враз із полочанами, яким вертаю волю, зброю та човни, і управляй нею. Нехай син твій не скитається ізгоєм на чужині, ані не гнеться в ярмі, яке навчився ненавидіти!
Серед тиші, яка настала після цих слів, Мирослава виразно чула, як княгиня заплакала.
— Ти плачеш? — мягко спитав Володимир. — Плач, Рогнідо, плач, як і я плакав колись кривавими сльозами над своїми гріхами, та виплакавшись вибач мені злочин, яким я прогрішився незрячий!
— Ох, я не плачу! — відповів різко голос княгині. — Мої сльози не вода, а кров! Волость я приймаю, бо вона моя, а сина візьму з собою, бо він теж мій. Відійду зараз, як тільки позбираю те, що залишилося мені по батькові. Доля, яка нас злучила, розлучає нас тепер, а моє місце при тобі займе друга…
— Рогнідо! — скрикнув Володимир, а в голосі його звучав гнів і біль. — Даремне ти завертаєш споминами до давніх днів і до незагоєних ран? Чи на те, щоб завернути мене з дороги, на яку я ступив цієї весни? Даремне зусилля. Моє життя не належить уже до мене!
— Чому? — різко залунав запит.
— Тому, що воно є власністю народу і всієї землі Дажбога!
— Ха, ха, ха! Колись ти казав, що ця земля твоя і народ твій! А я кажу це ще й тепер.
Рогніда встала й поступила крок до Володимира.
— Ти не розумієш моєї правди, Рогнідо! — відповів князь. — Усе довкола тебе змінилося і дозріває вже до вищого розуміння життя та обовязку, а ти все ще живеш варязькими маривами. Держава від Волги по Тису це не човен, а я не варяг!
— Говориш про державу, як грек!
— Бо я грецької віри, Рогнідо, віри, яка висловлює все те, до чого додумався я сам, коли прозрів.
Настала мовчанка і Мирослава почула, як князь наливав собі чарку меду, чи вина у срібну чарку.
— Бачиш, Миро, що Рогніді не загрожує нічого, — сказав шепотом Роман, — хочби тепер навіть у її руці був ніж — Володимир не покарав би її. Він зводить з нею порахунки, як зі Свеном і вони обоє щезають з його життя…
— Ходімо звідсіля! — відповіла дівчина. — Я не можу слухати таких слів прощання. І якби хто догадався, що ми були свідками такої розмови, то нам самим було б соромно перед власною совістю.