Із хат/Ласкавий хлїб

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Із хат (1899
Генрик Понтоппідан
Ласкавий хлїб
Видання: Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899.
 
Ласкавий хлїб.
 
Орнамент з книг накладом Українсько-руської видавничої спілки - 010.jpg
 
Гамірно було одного полудня в уличцї за озером, де кілька обкурених старих лїпянок тулило ся до згіря, на якому стояла школа.

Йшло про досить важну справу: Стина Бедкер мала йти до »буди«.

Була се популярна назва великого іно-що посьвяченого »Дому убогих«, або »Дому працї«, слави і прикраси околицї. Справдї трудно уявити собї щось більше відміннього від тих старих, брудних, смердячих домів для бідних, де нагромаджуєть ся ріжних людий і кажеть ся їм жити після своїх вибагів. По королївськи розсїв ся Дім на верху зарослого травою узгіря, звернений в сторону заливу — збудований з цегли та каміня, з вежою і королївськими буквами, що яснїють золотом на синьому тлї понад входовою брамою.

Чужі люди уважають його що найменьше за судовий будинок, тюрму, або дім поправи, а неодин поважний чоловік, якого впустять за паркан понабиваний зелїзними цьвяхами, придивить ся сим чудовим сходам, огрівальням і стелям, похитає значно головою та пробурмотить щось про пересаду.

А що-ж тодї, коли поведеть ся йому дістати ся до одної з великих саль, де сидять рядом члени на вузьких соломяних сидженях під вікнами і плетуть плетїнки та коші — чоловіки з одного, жінки з другого боку. Нема хиба нїщо прикрійшого, як такий гурток старих, змучених житєм людий, яким вже нїщо не лишило ся — особливо, коли вічна журба витиснула глубоке пятно знищеня, як ось на них. Сторгані сили, зломані енерґії із хат та лїпянок позамикали ся тут, в сих мурах, коли руки показали ся за слабі, а плечі надміру похилені до двиганя ярма житя. Сидять вони тут однако загорнені, в чистім платю, вимиті, вичесані, про що навіть не думали нїколи в житю, тихесенько, в задумі, якби вічність зачинала ся для них справдї в сїй великій, склепленій салї, де сьвітло паде немов надземський блиск, а найлекший кашель або хрюмкіт відбиваєть ся від високого склепу цїлком як в церкві. Мовчаливо і побожно перебирають закостенїлими, кривими пальцями, вяжуть стебла, плетуть, переволїкають годину за годиною з одностайньою, механїчньою точністю годинника, що висить в кутї — де-коли лише стрепенуть ся на відгомін скриплячих чобіт інспектора, що йде горі сходами. Дрож зі страху перелїтає по громадцї. А коли поважна постать Бога-Батька покажеть ся на дверях, всї старечі голови похнюплюють ся нище над своїми плетїнками.

Одинокою розличністю у сїй довгій однотайностї дня є звінок, що оповіщує годину їди. Коли він лише залунає, всї схоплюють ся з місць змітають обережно останки соломи з одїжі на приписану реґуляміном малу купу серед салї та йдуть на коридор, де сторож уставлює їх двійками в ряд. На даний знак сходять до кухнї, відки виходять по хвилинї з риночками, які несуть обережно, тримаючи їх обіруч; похід рушає з місця і здаєть ся немов би розпливав ся від сього теплого, милого, ласкотаючого піднебінє запаху.

Рано дістають пів кварти вареної, розпущеної води — називають се пивом — і чверть фунта сухого, чорного хлїба, який рюмеґають безвпинно і хапчиво беззубими яснами, розмочивши його у водї; в полуднї лиґають папку з оселедцем, або капусняк з бульбою — а в додатку іще запах печенї інспектора, коли поведеть ся їм пристанути в часї походу хвилиночку під дверми приватної кухнї. На вечерю їдять солонину з кусником сухого, разового хлїба та пів горняти воднистого молока, почім сторож обходить салї, аби подивити ся, чи не розіляно чого, або не сховано яких останків. Всьо дієть ся з незвичайною увагою і в порядку, який можна би назвати сьміло взірцевим. У четвертій годинї в ранцї витягають їх з ліжок — так каже реґулямін — у вечері відбуваєть ся перегляд, на яким вимірюють і оцїнюють денню працю — у всїм точність і карність, якої не постидала би ся анї одна касарня.

На причуд дивною є складність, з якою сесї старі та з'їдійотїлі люди уміють все і при кождій нагодї віднайти свої місця та знають свої обовязки. Навіть найменьше слухняві, найбільші диваки — а де-ж є їх більше нїж між безсильними старцями? — стають ся в несповна дві недїлї найпокірнїйшим і найбільше підданим знарядом у механїзмі: — Як лише вийдуть перший раз на сьвіт, пізнати їх по тій чисто старечій лагідности, що характеризує членів сього закладу на рівнї зі сїрим мундуром.

Треба також признати, що теперішнїй інспектор є немов сотворений на становище, яке прийшло ся йому займати.

Високий, сильний, що аж долївка дрожить під його стопами, тримає керму в своїй рішучій і сьвідомій руцї з цїлою повагою бувшого підофіцира та з неймовірною зимною кровю. Спокійно і з такою поставою, якби пролиґнув тростину, або бодай сховав її під защепленим сильно сурдутом, обходить день-у-день всї салї, а має він нечувану здібність відкрити кожду, хочби найменьшу неправильність, або занедбанє у виконаню закладового реґуляміну.

В сутеринах є богато малих, темних кімнат названих »тюрмою«, де замикаєть ся переступників; вони дістають деревляне ліжко, сїнник і новий закон, аби могли роздумувати кілька днїв у тишинї і жалувати вини… Сю кару любив інспектор, яко вислужений військовий, незвичайно, а в почутю обовязку додавав зі своєї сторони уменьшенє харчу.

Тож нїхто не стане дивувати ся, що сей заклад мав загально признану славу справдї взірцевого закладу, слави околицї, а притім не обтяжував громадської каси. Тому без пересади міг інспектор з цїлою сьвідомостю впевняти гостий, яких обводив по великім будинку, що устрій і цїлий розклад дня заведений тут послужив за взір всїм закладам для убогих у сусїднїх повітах.

Дивна однак річ — убогі сього повіту не уміли оцїнити як слїд палати, що тямила так ласкаво про їхню старість. Майже сама згадка »буди« викликувала переляк на лицї найбільшого навіть урвителя.

Розумієть ся і Стина Бедкер не признавала сеї чудової вентиляцийної системи та гарних архитектонїчних лїній. Коли заповіджено їй, що пришлють по неї, а потім коли вже справдї заїхав однокінний віз, аби перепровадити її, не можна було намовити її нїяким чином, аби сїла на нього, а коли хотїли всилувати її, забрала ся з такою енерґією до оборони, що на її крик збігли ся люди з цїлого села.

Зчинив ся страшний крик; пів вуличку заповнили цїкаві, що поназбігали ся зі всїх усюдів; серед накликовань, сьміху, гавкання псів, вереску вертаючої домів шкільної дїтвори, чути було Стину, що кляла і кричала як шалена.

Спорохнявілий тапчан, знищену скриню, та ріжні старі дрібницї — цїле її майно — видерто їй з бідою та викинено крізь вікно; через нього можна було бачити тепер, як бігала з грізним виглядом на лицї по порожній кімнатї.

Хоч у останнїх часах не було чимось незвичайним бачити Стину у такім станї. Давнїйше була се добродушна та працьовита жінка. По смертї чоловіка утримувала себе з кількома дїтьми ретельною працею в поли і в загалї всюда, де було треба широких, сильних плечий та пари проворних рук. Від останньої однак осенї, коли машина до молоченя стерла її руку, почала у розпучній боротьбі про житє шукати захисту у найбільшій потїшительцї бідних, в добродїйстві горівки. Від коли побачила, що весь її опір пустий і що не мине її Дім працї, запанувала нею розпука — тепер бігає по хатї як дикий зьвір, в страшнім видї, у замащенім очіпку, зісуненім із напів лисої голови.

Гурток господарів і парубків, що зібрав ся у дверях, намагав ся вговорити її лагідно, але як лише хто з них зближив ся, або простягнув до неї руку, нападав її скажений гнїв, била з цїлої сили ногою до землї. У спокійних хвилинах плювала через вікно на хлопцїв, вони в крик — і гамір не утихав.

Нарештї з'явив ся війт, по якого післано.

Прийшов просто із гумна — зігрітий, червоний, з половою на волосю, в нових, сїрих портках.

Перетиснув ся хутко через юрбу до ізби, станув посеред хати, висунув вперед ногу і підпер боки руками.

Коли нарештї Стина побачила, кого має перед собою, замовкла нараз і сполотнїла. Поволи скорчена йшла в зад, аж спинила ся в найтїснїйшім кутику, як у твердинї.

Війт йшов за нею і прошибав її грізним поглядом.

— Хиба не піднесеш руки на війта — сказав нарештї.

Нараз притихло на дворі і в хатї. Стина упала на колїна. Як до оборони піднесла перед себе чорні, худі, дрожачі руки, а її щоки кламцали, як би хотїла говорити. Але не видала голосу. Лише малі, чорні очі, що позападали ся над чолом, покритим червоними плямами — як вони благали!

Сумний се був вид…

Війт підійшов іще крок до неї, аби її зловити. В сїй хвилинї дав ся чути сильний голос з поміж юрби: »Ет, дайте їй спокій!« — Нараз обізвало ся кілька голосів: »Лишіть її!«

Війт не обернув ся навіть. Пізнав голос Захаря Шміда. Сильним рухом при помочі кількох хлопів, що стояли недалеко, звязав Стинї руки і ноги, почім винесло її хутко чотирьох людий, знова серед криків дїтвори.

Годї описати її крик — сей крик був одним із тих, що мусять залунати на краю сьвіта, аж в областях неба… В дверях трісли пута на її ногах і вона почала копати скажено довкола себе. Сьміх притих поміж хлопцями. Війт кинув її миттю на віз, кількох людий скочило на нього, візник затяв конї — поїхали…

Скінчило ся… Люди розійшли ся.

Війт і довгий Захар Шмід глянули собі гостро в очі. Потім кождий пішов у свій бік.

Небаром якось переїздив парох до міста вигідною бричкою.

Мабуть догадував ся чогось незвичайного, бо коли минав саджавку, коло якої стояв гурток дїтий, спинив бричку і поспитав, що стало ся.

Немов одними устами, зі шапками в руках відповіла дїтвора з дитинячою простотою:

— Нїщо, лише Стину Бедкер забрали до буди.