Із хат

Генрик Понтоппідан

Із хат

Львів: накладом „Українсько-руської Видавничої Спілки“. Зареєстр. спілки з обмеженою порукою. З друкарнї В. А. Шийковського, 1899

[Лїтературно-наукова біблїотека, серія I (Белєтристична біблїотека), ч. 11]

[Ім’я перекладача не зазначено]

Рай

На сходї, за довгою, запалою греблею, що віддїлювала громадське пасовиско від орного поля, стояла мала охарна загорода, зі зеленими рамами у вікнах і потапала у дикім виноградї, що пняв ся горі по рогах хати та по вулїях здовж тину.

Опущена, сумна стояла на сїрій, каменистій землї, що спускала ся стрімко до заливу. Але у маленькому, добре утриманому огородцї перед хаткою цьвїли… найгарнїйші і найрідші цьвіти… Особливо у лїтї, коли виноград і иньші ростини пняли ся аж під соломяну стріху, а на малих, низьких деревах прозирали із під гущавини листя дозрілі овочі, виглядало сесе місце дуже гарно, у нагій сумній пустинї — як оаза, як кошіль цьвітів зі сотнїми красками, що з нього віяв нїжний, легонький запах через гірко-солоний подув моря.

Справдї можна було дивувати ся, кілько тут викохано ростин на сьому малому куснику землї. У тихих, лїтнїх вечорах, коли сонце заходило, йшли по одному або по двох мешканцї села з люльками або панчохами на се піскове згіря, аби натішити ся видом сього чарівного кутка…

Називали його між собою »райом«; де-хто мав справдї таку гадку, що якась особливша божа ласка лежить на сїй землї…

Але мешканцї сїєї загороди не знали нїщо про те.

Перед восьмома роками приїхали сюда з того боку заливу з двома червоно помальованими скринями, та подружнїм ліжком. І все стояли осторонь від околичнїх мешканцїв. Від сьвіту до вечера працювали без настанку: то пасли у полї білого коня з довгою гривою, то робили щось у городї рискалем або лопатою. І нїколи не мішали ся у справу сусїдів, хочби вони давали навіть самі до сього нагоду.

У церкві, де можна було їх здибати тричі у рік, в часї великих празників, сїдали разом у останній лавцї, тримали ся за руки задивлені у сьвященика. Коли дяк кінчив »Отче наш!« вставали у мовчаню та були вже далеко, коли решта людий зближала ся до дверий церки.

Його постать була дрібна, похилена, спрацьована, зі сильно висшим правим раменем та цїлим троха скривленим боком, звичайно як у людий, що бідують гірко цїле житє. Вираз його великих, мрачних, добродушних очий говорив про слабий розум; справдї коли лише треба було полагодити якусь важну справу, жінка мусїла рішати.

Вона була висока, здорова мужичка з роду, що вже майже вимирає. Що правда біда та численні терпіня в молодім віцї вижолобили її лиця, житє вляло у її зір розвагу; цїла однак її постать говорила про тверезу і постійну відвагу, якої нїщо не в силї ослабити. На її великім, отвертім лицї грало ся довірє у свої сили, здавало ся, немовби міряла ся зі сьвітом та не налякала ся.

Треба знати, що свойого часу коли віддавала ся мусїла побороти богато перепон; від тодї тим сильнїйше і трівкійше прилипли до себе обоє.

З разу жили опущеними дїтьми, які лишено на публичну опіку; їхнє вихованє було нужденне, дешеве, потім хоч іще жили окремо, обоє були переняті одною думкою і стреміли до одної цїли — на нужденних службах, поміж ріжного рода індивідуами. На вулицях пізнали у зараню всьо лихо… Лише тепер, по двайцятилїтній працї, в часї якої відмавляли собі усього і щадили гріш до гроша, спромогли ся на те що могли собі позволити заплатити першу малу рату за загороду, у якій тепер мешкають.

Тодї була се нужденна буда зі запалим муром та занедбаними полями. Тепер, коли минуло лише вісїм лїт, не лише виплатили цїлу суму купна з відсотками і відсотками від відсотків, причім земля справлена в десятеро пішла в цїну, але люди в селї догадували ся, що при останнїй виплатї могли що-дещо відложити і для себе.

Не прийшли однак до сього без жертв, без неймовірних клопотів. Кожда днина, кожда година у бігу сих лїт була безнастанним, прикрим стремлїнєм до цїли, якої здїйсненє було спільною їхньою мрією та тайною надїєю; сею цїлею поставили собі: стати колись вільними людьми на вільній землї.

Їхнї низькі, зелено-помальовані ворота відчинювали ся перші іще перед ранїшнїм сьвітом, зачинювали ся останні під ніч. В півднї, коли сонце жарило та иньші спали, в дощ і бурю вони працювали без віддиху то у полї то у городї… товкли камінє, садили плоти, обтрясали цьвіти. У найбільше понурі днї можна було бачити точно у четвертій годинї досьвіта червону полумінь сьвічки, що падала із їхнїх вікон на снїг.

Сидїли тут у своїй малій, низькій кімнатцї тихо, та працювали вічно з невтомимим жаром, поки не почало розвиднювати ся. Ганна пряла, Семен плїв плетїнки, або вирізував деревяні ложки. А вечерами, коли кінчив ся короткий день, читали при слабім сьвітлї пів роздїлу зі сьвятого Письма, закинь полягали спати.

У лїтї забирав їм город всї вільні хвилї. Кождий цаль землї використано тут зі знанєм і пікловитістю. Було тут богато малих, проворних приладів, що їх Семен із справжнїм таланом до механїчних робіт, який не легко подибаємо у людий слабого розуму, приладжував або до захорони дерев від вітрів, або до відстрашуваня птиць від ягід, або до зверненя сонця на цьвіти.

Та всьо то: плетїнки, деревяні ложки, мід, цьвіти, овочі — всьо до найменьщої, найпростїйшої ягідки збирали сумлїнно і Ганна продавала се у суботу на торзї у найблищім місточку, аби побільшити вагу червоного, на дротах зробленого мішка, що лежав захований у сїннику та який випорожнювано до дна кождої днини виплати.

Так жили шість лїт бездїтні.

На сьомому роцї прийшла на сьвіт донька та принесла собі імя Евлялїї.

Другого року здавало ся Ганнї, що є знова у иньшім станї. Але по якомусь часї показало ся, що ошибла ся.

Сесе відкритє, що давнїйше було би для неї пільгою, тепер зажурило її. Коли доробили ся вже чогось, бажали собі гуртка дїтий, що радували би ся враз із ними їхнїм щастєм. Тож сесе відкритє було би її гірко зажурило, коли би не иньший, важний випадок, що проключив ся у тім самім часї та станув на першім плянї.

Прийшла як раз остання виплата.

Щаслива хвилина, про яку так довго мріяли, на яку так гірко працювали — надїйшла.

З чутєм на причуд сьвяточнїм вижидали тої днини. Здавало ся, немов би годї було їм повірити, що була справдї так близько. Ніч перед сим не могли спати зі зворушеня та вже у другій годинї досьвіта встав Семен і загорнув ся у сьвяточню одїж до міста. Ганна вештала ся з червоними очима, помагала йому одягати ся, та коли із поза верхівя побачила у останнє його сурдут, в якого великій внутрішній кишенї лежало двістї добре зашитих корон, похилила ся над малою, сплячою Евлялїєю та заридала сильним плачем.

З полудня, коли Семен вкінцї вернув ся, і заявив рухом голови, що вже скінчило ся, здавало ся їм обоїм, немов би кругом них була якась порожнеча. Аби звеличати сесю днину, заставила Ганна печеного оселедця з квашеною капустою, але нї одно з них не хотїло їсти і не заговорили до себе майже анї одного слова.

По хвилинї вийшли до городу, де всьо аж горіло від цьвітів; відси завернули у поля, кинули оком на гарні лани жита, на корови, що пасли ся на конюшинї, та вівцї на узгірю. Поллє, кінь з довгою гривою був тут також; немов скрадаючи ся виймила Ганна кусник хлїба з кишенї і подала йому.

Всьо кругом таке чарівне, всьо говорило їм про скінчену боротьбу і про нове житє, богате в благословенства, на які, як їм тепер здавало ся, не заслужили цїлком.

У вечері засїли враз на лавцї, яку збив Семен та поставив перед хатою, зі згляду на нове житє, яким мали зажити від тепер. Він набив собі поважно тютюном нову люльку з блискучою накривкою, яку купив собі перед полуднем у містї, а втягаючи поволи в себе дим, дивив ся уважно на филюючі низько облаки; після його гадки так треба уживати житя.

Ганна схоплювала ся де-коли, рвала аґрест до фартуха, то знов сїдала, аби його з’їсти. Старала ся однак не думати про те, кілько дістала би за нього на торзї у містї. На грудьох припняла собі сьвіжу зірвану рожу.

Від часу до часу дивили ся на себе і усьміхали ся. Очі Ганни були все вохкі, а Семен улекшив де-коли свойому переповненому серцю словами, у яких крила ся глубока гадка.

— Но, но — і от сидимо собі, Ганно.

Пізнїйше однак взяла верх їхня радість, і вони сьміяли ся раз-у-раз свобіднїйше. Нарештї почала Ганна в нападї шаленої пустоти кидати лупинами аґресту на Семена. Зразу сидїв та слухав сього спокійно, але небавом почав її у відповідь колоти легонько кіньцем цибуха від люльки у бік і ласкотати під пахами. Ударила його по руцї та сьміяла ся добродушно. Нараз він зловив її за оба ліктї та хотїв перевернути взад. Боронила ся кріпко, копаючи черевиками.

Се бавило їх. На такі жарти немали досї вільної хвилї. А коли сонце зайшло цїлком, вони пішли до хати та цїлували ся так горячо і довго, якби вернули ся їм щасливі молодї лїта.

Одним з численних їхнїх рішень було те, що лежатимуть у ліжку цїлу годину довше як досї. Зразу бурила ся їм дуже кров, але зрештою не завели великої зміни у свойому буденньому житю.

Справили собі червоно помальовану шафу на одїж, Семен дістав новий капелюх, до якого зітхав вже давно. Помащену глиною землю у хатї вкрили долївкою з дощок, а замісь звичайної бульби їли тепер частїйше росіл, горох з молоком, печену солонину, або рибу з топленим маслом. А зрештою лишило ся всьо, як давнїйше, лише у сїннику грубшав раз-у-раз червоний мішок.

Під осїнь почувала себе Ганна слабшою, чим звичайно; раз якось, коли стояла на возї та складала снопи, притисла нараз руками бік спинюючи ся на силу, аби не крикнути з болю.

— Підожди троха — пролепетала крізь затиснені зуби до Семена, що стояв на землї та подавав їй снопи.

— Що тобі стало ся — поспитав та опустив граблї.

Але біль зміг її, мусїла присїсти на возї.

— Боже!… Що тобі, Ганно?…

— Не знаю… Щось в жолудку…

— А — сказав успокоєний Семен та почав знова набирати снопи. — Візьмеш собі на підвечірок кілька зернят перцю, то буде тобі лекше.

Коли вернули ся домів, Ганна кинула тринацять великих зернят перцю до пів чарки горівки. В ночі лежала з ватовою опинкою на жолудку, а тайком вложила розлупану фасолю в мисячу дїру… Не треба додавати, що сим разом полїпшило ся їй.

Але не прийшла вже цїлком до здоровля. Перестогнала цїлу осїнь, хоч робила всьо точно після приписів і приказу повітового лїкаря; натирала тричі на день жолудок флянелею, не їла нїяких тяжких страв, пила у ранцї і у вечері чай, що чистив кров.

Лїкар, старий шутяр, заглядав до неї часто, коли вертав з прошеного обіду, або зі стрілецького снїданя на якім дворі. Мимо сього однак не полїпшило ся нї раз. Особливо коли стояла при масницї, або при печі, перебігав по нїй на поперек тїла біль щось в родї кольок, так що не могла устояти на місци. Стара селянка, що купувала у них де-коли ярину, порадила їй, аби відтяла курцї голову та випила, заки возьме що у рот, теплу кров. Ганна спробувала, але і се не помогло.

Иньша сусїдка, що дізнала ся про її хоробу, зайшла до неї якось раз в поле та нарадила їй цілу купу средств, які по її гадцї нїколи не заводять. Але найлїпше встромити вербову гиляку під стріху, та що ночі ходити лише в білю і вимахувати нею над головою.

Ганна пробувала сумлїнно всього, але також без наслїдків.

Якась старовинка намовила її, аби пішла до ученого чоловіка, що мешкав у сусїдньому селї. Він порадив вже чиодному і на ячмінь і при родинах і на заразу і на усї хороби.

Ганна зволїкала зразу, але одної недїлї, коли була гарна погода, поїхала та відшукала хату того лїкаря; перед брамою стояло вже богато возів. Він хрестив її, мірив, нарештї дав збанок жовтого товщу, яким має мастити собі жолудок. Зразу здавало ся їй, що се помогло, але небаром всьо вернуло ся до давнього стану.

Тож залишила усьо, а тимчасом минуло Різдво і зачав ся новий рік.

Коли замерз залив, рішили покористати ся нагодою і завезти до столицї плетїнки та мітли які Семен приладив за зиму. Там надїяли ся продати їх кориснїйше чим на торзї в місточку. Ганна зможе враз і порадити ся професора, про якого чули богато і дізнати ся точно, як стоїть справа, чи поздоровшає нарештї, коли зачне пускати на дворі і надійде весна.

Одної ночі, о третій годинї, їхали при сьвітлї місяця по замерзлім заливі, та так зробили чотири милї до Копенгаґи.

Не гадали нї про що небезпечне. Коли заговорили несьміливо щось про те повітовому лїкареви, він збував їх своїм звичайним шутливим способом; виймав папіроску з уст та клав руку на їхнїм рамени:

— Любі приятелї — говорив — що тут небезпечного? Можна заколоти ся голкою та умерти, а зарубати ся мечем і жити. Тож, любі, до побаченя!

Але коли станули у великій почекальнї славного професора і глянули на сесю нужду, що розсїла ся по лавках здовж стїн, або непевним кроком посувала ся по килимі, перелякали ся нараз сильно. Дивна тишина у великій салї, блїді, налякані лиця, повітрє переповнене карбольом, як у шпитали — всьо говорило їм про смерть і про розклад.

Як звичайно затиснули ся у кутик; стояли мовчки, тримаючи ся за руки. Їхні очі стрічали ся, коли лише відчинювали ся двері до покою професора і входила або виходила блїда тїнь. Коли нарештї слуга виголосив їхнє число і вони станули вже в дверех, налякана Ганна зловила нараз рамя Семена, немов хотїла би вернути ся назад.

— Будьте ласка’ війти і зачинити двері! — сказав професор, живий чоловік зі сивим волосєм та у білій краватцї; він стояв на серединї кімнати і витирав хустиною до носа малий знаряд.

— Чим можу служити? — поспитав, як лише увійшли та зачинили двері. При сїм глянув на них питаючим зором із під темних густих бров.

Коли Семен описав точно стан річи аж до нинїшної гостини, професор, що до сеї хвилї не зміняв постави, сховав хутко хустину у задню кишеню, показав рухом руки малу кімнатку в глубинї і попросив пациєнтку, аби пішла там і розібрала ся.

— Зараз прийду там — докинув і потер останній раз пальцем по знарядї, а потім сховав його до скринки, що стояла на столї.

Ганна спалахнула темним румянцем, глянула питаючо на Семена, а коли він, надумавши ся хвилину, притакнув головою, пішла поволи, і щезла у дверях.

Хвилину було цїлком тихо в кімнатї. Професор почав нишпорити щось у записках, на яких робив тут та там замітки. А коли оглянув ся нараз позад себе і не кажучи анї слова пішов до Ганни та зачинив за собою двері, Семенови здавало ся, немов би то ударив його хто обухом по голові.

Підійшов крок наперед, зловив сильно за поручє крісла, запер в собі дух і наслухував. З вулицї долїтав до нього голос кроків прохожих, стукіт возів та голосне накликованє перекупнїв. Але тут було цїлком тихо. Заледво лише почув деколи шелест знарядів.

Його ноги заважили в дивний спосіб. Зимний, прикрий піт виступив на чоло. Нарештї кімната з образами, книжками, килимами та вікнами почала крутити ся докола нього, а коли здавало ся йому, що чує легкий, придавлений крик, мусїв сїсти, бо не міг утримати ся на ногах.

Нарештї появив ся лїкар.

На око не зважаючи на Семена, що підвів ся швидко, перейшов коло нього, аби обмити собі руки за заслоною в родї кімнати. Але коли обтирав ся ручником і ходив сюда та туда, стріляв на нього від часу до часу бистрим зором із під густих бров.

Вкінцї війшла і Ганна.

А тодї не потребівув уже нїяких пояснень. Була блїда як труп, її зуби кламцали, минала його погляд.

Семен поступив ся непевним кроком наперед, з руками встромленими у спідню кишеню.

— Кілько?…— простогнав.

— Вісїм корон — відповів професор від рам вікна голосом, у якім годї було пізнати глубоке співчутє, що лежало у поглядї, яким обіймав їх раз-у-раз, хоч удавав, що чистить нігтї.

Семен понишпортив незручно у калитцї та вичислив гроші.

— Як не можете заплатити, не належить ся нїщо — сказав лїкар тихо.

Але Семен заперечив головою і відійшов.

Професор постояв хвилину опертий плечима об вікно і потонув у думках.

— Слїдуючий! — закликав нараз та станув знова серед кімнати готовий до прийому.

На вулицї стояв гриватий Поллє і ждав нетерпливо, аби відвезти Семена та Ганну. Вони сїли мовчки і аж коли вже від’їхали далеко від міста, відважив ся Семен поспитати.

— Так недобре? — сказав не дивлячи ся на неї.

— Нї — шепнула ледви чутно.

Ударила легко коня по хребтї.

— Може цїлком зле?

— Так.

Хоч Семен сподївав ся сеї відповіди, був се однак для нього страшний удар. Синї його губи почали тремтїти і він не сьмів довше питати ся.

Коли вже були так близько, що могли доглянути зелені рами хатнїх вікон і тин докола города, Ганна вибухнула плачем. Коли іще більше наблизили ся і жінка, що пантрувала Евлялїї в часї їхньої неприсутности, вийшла проти їх з дитиною на руцї, мати пригорнула доньку з такою незвичайною пристрастю до грудий, що Семен зрозумів всьо.

Смерть…

Поволи, але безвпинно наближатиметь ся, аж забере її невідклично в страшну, понуру пітьму.

Хвилину по поворотї ходили як не свої, приголомшені ударом. Аж коли приспали Евлялїю і всьо докола притихло, сїли коло себе на лавці за столом і розмавляли спокійно.

Ганна розказала широко, точно всьо, що професор говорив їй про хоробу, її початок та дотеперішнїй хід; про дальший, а особливо про небезпеку не хотїв зразу нїщо говорити, але коли почала просити його, що хоче мати ясну та цїлковиту відповідь, дав їй нарештї порозуміти, що нема нїякої надїї; за кілька місяцїв буде її стан дуже імовірно майже нестерпимий. Замітив, що могла би піддати ся операциї в клїнїцї, а на нове її питанє заявив, що наслїдки після його гадки є дуже непевні.

Коли Ганна улекшила собі тим, що звірила ся Семенови, здавало ся їй, що вернув ся її спокій, а по кількох днях віднайшла звичайню певність себе. Нападала її лише деколи горячка працї, що гонила нею від досьвіта до пізньої ночі по хатї, до пивниць і на подру, хоч Ганна могла порушати ся з великим лише трудом. Зрозуміла, що тепер мусить забрати ся до роботи і не закладати рук, бо лишаєть ся їй мало часу. Тілько іще має роботи, коли хотїла би всьо лишити так, як гадала. Не позволила собі навіть відпочивати; сидїла довго по ночах, переглядала одїж Семена і Евлялїї, латала білє, направляла також і свої річи; всьо те складала штука по штуцї у паки та скринї, аби лежало в ладї і аби кождий найшов своє, як її не стане.

Тимчасом всьо йшло так, як професор приповів. Крім звичайних болїв здавало ся Ганнї, що лежить в ній важка груда олова і росте з кождою дниною. Її черево напухло, колїна ослабли.

Нїколи однак не вийшло із її уст наріканє. Коли освоїла ся з думкою, що мусить умерти, погодила ся зі сим, як зі всїм, чого не можна змінити.

Раз лише, одної соняшної весняної днини, коли обходила голод і обзирала пупянки та раннїшні гони, яких розцьвітом не буде вже тїшити ся, великі її очі заплили сльозами, але не плакала.

Під кінець почали її опускати сили на причуд швидко. Зігнула ся, як старовинка, її лице запало ся, а ноги мала такі грубі, слабі, що ледви сувала ними і то лише як підпирала ся. Але до останка давала лад всьому в кухнї та хатї як давнїйше, бо не хотїла допустити чужої помочі, доки була іще дома.

Нарештї одного маєвого вечера упала тяжко на крїсло в хатї, притисла бік рукою і сказала:

— Ну, Семене, тепер думаю, що вже.

Небаром потім схопив ся Семен від стола і вийшов приладити всьо до виїзду слїдуючого ранка.

В стайнї Поллє, немов здивований, звернув голову до нього. Семен спотикнув ся зі три рази, та нарештї забув лїхтар на стриху.

Раз лише сеї ночі притулила ся стрівожена Ганна до Семена, зрештою лежала тихо та в мовчаню — тримали ся за руку.

Порозуміли ся уже що до всього. Згодили ся на жінку, що має її заступати в хатї, Ганна розказала чоловікови, де всьо найде і як із чим має поводити ся.

Досьвіта звернула ся до нього та шепнула.

— Семене, спиш?

— Нї, Ганно.

— Я забула тобі сказати, що червоні панчішки Евлялїї… ті нові… знаєш… лежать на верху в скрині… не дай їх прати в лугу… Затямиш собі?

— Затямлю, Ганно.

— Так, то вже нїщо більше.

Раннїм ранком запрягає Семен Полля до воза, яким мав відвезти Ганну до клїнїки.

Нанята жінка прийшла і почала пестити як мати Евлялїю, що стояла в кутику з пальцями в устах, та бачить ся, не розуміла, що дїєть ся.

Ганна, загорнена цїлком, у грубім вовнянім плащі, сидїла на кріслї посеред кімнати та водила докола очима, немов пращала ся зі всїм. Була цїлком спокійна і сильна до хвилї пращання з дитиною. Семен мусїв силоміцю відірвати її та занести на віз.

А далеко на дорозї чула іще, як дитина кричала до неї.

Третьої днини вернув ся Семен з хрестом і труною, у якій лежала Ганна.

У недїлю похоронено її на згірю, на кладовищі. Богато людий йшло за похороном, а панотець промавляв горячо гарними словами зі сьвятого письма: »Ласка божа не знає границь«.

Ласкавий хлїб

Гамірно було одного полудня в уличцї за озером, де кілька обкурених старих лїпянок тулило ся до згіря, на якому стояла школа.

Йшло про досить важну справу: Стина Бедкер мала йти до »буди«.

Була се популярна назва великого іно-що посьвяченого »Дому убогих«, або »Дому працї«, слави і прикраси околицї. Справдї трудно уявити собї щось більше відміннього від тих старих, брудних, смердячих домів для бідних, де нагромаджуєть ся ріжних людий і кажеть ся їм жити після своїх вибагів. По королївськи розсїв ся Дім на верху зарослого травою узгіря, звернений в сторону заливу — збудований з цегли та каміня, з вежою і королївськими буквами, що яснїють золотом на синьому тлї понад входовою брамою.

Чужі люди уважають його що найменьше за судовий будинок, тюрму, або дім поправи, а неодин поважний чоловік, якого впустять за паркан понабиваний зелїзними цьвяхами, придивить ся сим чудовим сходам, огрівальням і стелям, похитає значно головою та пробурмотить щось про пересаду.

А що-ж тодї, коли поведеть ся йому дістати ся до одної з великих саль, де сидять рядом члени на вузьких соломяних сидженях під вікнами і плетуть плетїнки та коші — чоловіки з одного, жінки з другого боку. Нема хиба нїщо прикрійшого, як такий гурток старих, змучених житєм людий, яким вже нїщо не лишило ся — особливо, коли вічна журба витиснула глубоке пятно знищеня, як ось на них. Сторгані сили, зломані енерґії із хат та лїпянок позамикали ся тут, в сих мурах, коли руки показали ся за слабі, а плечі надміру похилені до двиганя ярма житя. Сидять вони тут однако загорнені, в чистім платю, вимиті, вичесані, про що навіть не думали нїколи в житю, тихесенько, в задумі, якби вічність зачинала ся для них справдї в сїй великій, склепленій салї, де сьвітло паде немов надземський блиск, а найлекший кашель або хрюмкіт відбиваєть ся від високого склепу цїлком як в церкві. Мовчаливо і побожно перебирають закостенїлими, кривими пальцями, вяжуть стебла, плетуть, переволїкають годину за годиною з одностайньою, механїчньою точністю годинника, що висить в кутї — де-коли лише стрепенуть ся на відгомін скриплячих чобіт інспектора, що йде горі сходами. Дрож зі страху перелїтає по громадцї. А коли поважна постать Бога-Батька покажеть ся на дверях, всї старечі голови похнюплюють ся нище над своїми плетїнками.

Одинокою розличністю у сїй довгій однотайностї дня є звінок, що оповіщує годину їди. Коли він лише залунає, всї схоплюють ся з місць змітають обережно останки соломи з одїжі на приписану реґуляміном малу купу серед салї та йдуть на коридор, де сторож уставлює їх двійками в ряд. На даний знак сходять до кухнї, відки виходять по хвилинї з риночками, які несуть обережно, тримаючи їх обіруч; похід рушає з місця і здаєть ся немов би розпливав ся від сього теплого, милого, ласкотаючого піднебінє запаху.

Рано дістають пів кварти вареної, розпущеної води — називають се пивом — і чверть фунта сухого, чорного хлїба, який рюмеґають безвпинно і хапчиво беззубими яснами, розмочивши його у водї; в полуднї лиґають папку з оселедцем, або капусняк з бульбою — а в додатку іще запах печенї інспектора, коли поведеть ся їм пристанути в часї походу хвилиночку під дверми приватної кухнї. На вечерю їдять солонину з кусником сухого, разового хлїба та пів горняти воднистого молока, почім сторож обходить салї, аби подивити ся, чи не розіляно чого, або не сховано яких останків. Всьо дієть ся з незвичайною увагою і в порядку, який можна би назвати сьміло взірцевим. У четвертій годинї в ранцї витягають їх з ліжок — так каже реґулямін — у вечері відбуваєть ся перегляд, на яким вимірюють і оцїнюють денню працю — у всїм точність і карність, якої не постидала би ся анї одна касарня.

На причуд дивною є складність, з якою сесї старі та з’їдійотїлі люди уміють все і при кождій нагодї віднайти свої місця та знають свої обовязки. Навіть найменьше слухняні, найбільші диваки — а де-ж є їх більше нїж між безсильними старцями? — стають ся в несповна дві недїлї найпокірнїйшим і найбільше підданим знарядом у механїзмі: — Як лише вийдуть перший раз на сьвіт, пізнати їх по тій чисто старечій лагідности, що характеризує членів сього закладу на рівнї зі сїрим мундуром.

Треба також признати, що теперішнїй інспектор є немов сотворений на становище, яке прийшло ся йому займати.

Високий, сильний, що аж долївка дрожить під його стопами, тримає керму в своїй рішучій і сьвідомій руцї з цїлою повагою бувшого підофіцира та з неймовірною зимною кровю. Спокійно і з такою поставою, якби пролиґнув тростину, або бодай сховав її під защепленим сильно сурдутом, обходить день-у-день всї салї, а має він нечувану здібність відкрити кожду, хочби найменьшу неправильність, або занедбанє у виконаню закладового реґуляміну.

В сутеринах є богато малих, темних кімнат названих »тюрмою«, де замикаєть ся переступників; вони дістають деревляне ліжко, сїнник і новий закон, аби могли роздумувати кілька днїв у тишинї і жалувати вини… Сю кару любив інспектор, яко вислужений військовий, незвичайно, а в почутю обовязку додавав зі своєї сторони уменьшенє харчу.

Тож нїхто не стане дивувати ся, що сей заклад мав загально признану славу справдї взірцевого закладу, слави околицї, а притім не обтяжував громадської каси. Тому без пересади міг інспектор з цїлою сьвідомостю впевняти гостий, яких обводив по великім будинку, що устрій і цїлий розклад дня заведений тут послужив за взір всїм закладам для убогих у сусїднїх повітах.

Дивна однак річ — убогі сього повіту не уміли оцїнити як слїд палати, що тямила так ласкаво про їхню старість. Майже сама згадка »буди« викликувала переляк на лицї найбільшого навіть урвителя.

Розумієть ся і Стина Бедкер не признавала сеї чудової вентиляцийної системи та гарних архитектонїчних лїній. Коли заповіджено їй, що пришлють по неї, а потім коли вже справдї заїхав однокінний віз, аби перепровадити її, не можна було намовити її нїяким чином, аби сїла на нього, а коли хотїли всилувати її, забрала ся з такою енерґією до оборони, що на її крик збігли ся люди з цїлого села.

Зчинив ся страшний крик; пів вуличку заповнили цїкаві, що поназбігали ся зі всїх усюдів; серед накликовань, сьміху, гавкання псів, вереску вертаючої домів шкільної дїтвори, чути було Стину, що кляла і кричала як шалена.

Спорохнявілий тапчан, знищену скриню, та ріжні старі дрібницї — цїле її майно — видерто їй з бідою та викинено крізь вікно; через нього можна було бачити тепер, як бігала з грізним виглядом на лицї по порожній кімнатї.

Хоч у останнїх часах не було чимось незвичайним бачити Стину у такім станї. Давнїйше була се добродушна та працьовита жінка. По смертї чоловіка утримувала себе з кількома дїтьми ретельною працею в поли і в загалї всюда, де було треба широких, сильних плечий та пари проворних рук. Від останньої однак осенї, коли машина до молоченя стерла її руку, почала у розпучній боротьбі про житє шукати захисту у найбільшій потїшительцї бідних, в добродїйстві горівки. Від коли побачила, що весь її опір пустий і що не мине її Дім працї, запанувала нею розпука — тепер бігає по хатї як дикий зьвір, в страшнім видї, у замащенім очіпку, зісуненім із напів лисої голови.

Гурток господарів і парубків, що зібрав ся у дверях, намагав ся вговорити її лагідно, але як лише хто з них зближив ся, або простягнув до неї руку, нападав її скажений гнїв, била з цїлої сили ногою до землї. У спокійних хвилинах плювала через вікно на хлопцїв, вони в крик — і гамір не утихав.

Нарештї з’явив ся війт, по якого післано.

Прийшов просто із гумна — зігрітий, червоний, з половою на волосю, в нових, сїрих портках.

Перетиснув ся хутко через юрбу до ізби, станув посеред хати, висунув вперед ногу і підпер боки руками.

Коли нарештї Стина побачила, кого має перед собою, замовкла нараз і сполотнїла. Поволи скорчена йшла в зад, аж спинила ся в найтїснїйшім кутику, як у твердинї.

Війт йшов за нею і прошибав її грізним поглядом.

— Хиба не піднесеш руки на війта — сказав нарештї.

Нараз притихло на дворі і в хатї. Стина упала на колїна. Як до оборони піднесла перед себе чорні, худі, дрожачі руки, а її щоки кламцали, як би хотїла говорити. Але не видала голосу. Лише малі, чорні очі, що позападали ся над чолом, покритим червоними плямами — як вони благали!

Сумний се був вид…

Війт підійшов іще крок до неї, аби її зловити. В сїй хвилинї дав ся чути сильний голос з поміж юрби: »Ет, дайте їй спокій!« — Нараз обізвало ся кілька голосів: »Лишіть її!«

Війт не обернув ся навіть. Пізнав голос Захаря Шміда. Сильним рухом при помочі кількох хлопів, що стояли недалеко, звязав Стинї руки і ноги, почім винесло її хутко чотирьох людий, знова серед криків дїтвори.

Годї описати її крик — сей крик був одним із тих, що мусять залунати на краю сьвіта, аж в областях неба… В дверях трісли пута на її ногах і вона почала копати скажено довкола себе. Сьміх притих поміж хлопцями. Війт кинув її миттю на віз, кількох людий скочило на нього, візник затяв конї — поїхали…

Скінчило ся… Люди розійшли ся.

Війт і довгий Захар Шмід глянули собі гостро в очі. Потім кождий пішов у свій бік.

Небаром якось переїздив парох до міста вигідною бричкою.

Мабуть догадував ся чогось незвичайного, бо коли минав саджавку, коло якої стояв гурток дїтий, спинив бричку і поспитав, що стало ся.

Немов одними устами, зі шапками в руках відповіла дїтвора з дитинячою простотою:

— Нїщо, лише Стину Бедкер забрали до буди.

Кладовище

Дорога, що веде з Лїллєлюнду на захід вєть ся зразу чверть милї низькою і веселою околицею по рідко розсїяних загородах і зелених нивах. Відси підносить ся стрімко і є прикра, скалиста і неурожайна, а на її кінцї, на найвищим шпилю стоїть осторонь стара, мурована церков з кладовищем.

Кладовище лежить на голім шпилю, де гнїздять ся лише лиси і жайворонки висьпівують свої щоденні ранїшні та вечірні піснї чистим і нїжним голосом, що звенить у тихі днї далеко по низинї, та з яким зливаєть ся сильнїйший, металїчний голос, коли лише хтось з мешканцїв Лїллєлюнду стремить останньою, повілною дорогою через тїснину до своїх батьків. Сильний се голос (за 4 марки і 8 шилїнґів) для селян та проміжних ремісників, слабший для слуг і безземельних мешканцїв… не кажу вже нїщо про нуждарів, що пересувають ся тихцем до вічности. Їм не грає иньша музика, як »Амінь« пан-отця і глухий лоскіт грудок землї, що падуть на труну.

Само кладовище є голе та немиле, виставлене на вітри, що гуляють тут свобідно між гробами, але докола узгіря розлягаєть ся зелена долина і море, зливаючи ся разом, а на заходї, де спад є незвичайно стрімкий, спочиває око на великім, заосмотренім тамою морськім заливі, повнім високих тростин і осоки, на якого великій поверхнї залягають у пізній осенї найдивогляднїйші відтїнї жовтої, червоної та помаранчевої краски; із нього лунає особливо у вечері, коли сонце заходить за синяві узгіря приголомшуючий вереск пташнїх голосів: качок, чапель, бузьків, чайок, гусий… гамір сотнї голосів, що, немов пекольний концерт, бурить райський спокій узгіріїв.

Одної дуже горячої лїтньої днини сидїла за ворітьми кладовища, під старим корчем бозу, жінка в середнїх лїтах, шукаючи у слабій тїни корча захорони перед безмилосерним сонцем, що обливало гроби.

В жалібнім очіпку та чорнім шали, оперла довгу, вперед висунену щоку на костистій, чорній, спрацьованій долонї та затоплена у думках дивила ся на залив.

Була се жінка знана у цїлім селї під дивоглядним іменем: судженої Нїльса Нїлєна.

Відки походила, до кого належала первісно, як називала ся по правдї — люди майже забули. Так назвище, як і славу завдячувала виключно помершому перед чотирма роками чоловікови, Нїльсови Нїлєн. Був се бідний рибалка, в додатку дуже рідко ловив риби, але мав славу, що пережиє його без сумнїву довго.

Аби зрозуміти цїлу річ треба конче замітити, що Нїльс Нїлєн був пяницею, чим не ріжнив ся від нїякого Лїллєлюндця, що відбув уже мированє, але Нїльс Нїлєн жив лише виключно горівкою так, що мале його, скорчене, від шпірітусу майже перепалене тїло, не могло знести нїякої страви, якої уживають иньші люди і справдї гірко було дивити ся, з яким трудом він лиґав крізь затиснене горло хочби найменьшу дрібку хлїба.

Мимо сього однак був веселий, гострий на язик, а навіть вже по смертї сьвяткував — що так скажу — научний тріюмф, бо одушевлений ним повітовий лїкар виймив з великою обережністю його малий, ликоватий і майже округлий жолудок та переховував його як дорогий скарб в шпірітусї, аби вкінцї показати його серед загального подиву на великім з’їздї лїкарів у Копенгазї… Тож не буде нас се дивувати, що Лїллєлюндцї уважали його героєм, місцевим патроном і переховували сумлїнно ріжні його подїї, проклони і дотепи у повній признаня памятї.

Рішучо одинокою в своїм родї була та безлїч ріжних напитків, які він міг проковтнути день-у-день — годї повірити, які він мав вибіги та викрути, аби прийти до них!

Між иньшим мав властивий собі спосіб прошеня, якому не можна було оперти ся: першу чарку висвистав собі, другу випіяв, третю виплакав. За першу півкварту скакав як сорока, за другу готов був пролиґнути вош. Коли ходив по загородах з рибами, яких наловили иньші — то робив се лише тому, аби заробити собі на »одну необходиму«, як говорив сам з покірним жестом.

Але коли найшов на нього справжнїй шал, була йому ся дорога за прикра. Виносив тодї останнїй лах своїх дїтий та рабував хату, аби заспокоїти себе.

В такі днї бачили люди дуже часто, як обходив сусїдні села то зі старим стільцем, то з машинкою до кави, жінчиною сорочкою, пательнею, дитинячими спідничками — всьо те зрабував дома і продавав тепер із сьмішними рухами і дотепами… все за одну і ту саму цїну: десять еарів за штуку, за яку то суму купець продавав йому півкварту.

Коли шалїв вже так часом кільканайцять днїв і не міг майже утримати ся довше на ногах, анї отворити очий, збирав усї свої сили, тер на причуд малою, худою рукою великий, рапатий, темно-червоний ніс, що сидїв як велика суниця на синьо-голубім лицї — і говорив до малих хлопців, що викрикували коло нього, бігаючи за ним громадно.

— Тепер, добраніч вам любі. Йду домів, до судженої.

Се було звичайно його закінченє, ізза чого прилипло до жінки згадане повище назвище.

Але нїхто не подумав нїколи про сесю бідну матїр, що сидїла з чотирма дїтьми у старій, похиленій хатї і борола ся безсильно на смерть і житє, аби вигодувати свої дрібнятка.

Нїхто не догадував ся, кілько перейшла мук, кілько днїв і ночий страшних пережила із сим шаленим чоловіком — нїхто не догадував ся, кілько чесне її серце терпіло у сїм нужденнім потуряню!

Тепер виднїли глубокі слїди тільколїтнїх терпінь і недостач на довгім, нерухомім, як маска лицї… на темних, знищених руках і в дивно мертвім поглядї.

Чотири роки минули від того зимового ранка, коли привезено їй мертве тїло чоловіка. Була вже без чутя, без сил, а коли пізнїйше часом потонула думками в минулім, виринав лише один образ, одна лише згадка могла порушити сильнїйше її серце, викликати сльозу в оцї, серед загального почутя болю.

Була се згадка темного, мрачного падолистового вечера з перед двайцятьох років, коли її чоловік дістав у перше нападу делїриюм і коли принесло його чотирох людий до дому, до сеї хати повної жалю. Лежала у ній в кутику серед соломи і лахів мала, дрібна трилїтня дївчинка з великими, блискучими очима і дихала тяжко. В ночі, коли мати і кількох сусїдів вештали ся коло пяного, померла небога тихо, нїхто не знав добре коли — навіть нїхто не запримітив сього серед загальної метушнї. Досьвіта забрано її з хати, аби не заваджала… та нїхто не думав більше про неї. Лише коли минув найгірший шал чоловіка, усьвідомила собі всьо бідна мати. Але навіть тодї — і богато, богато років опісля — так рвала її нужда і сором, що не мала і хвилинки часу пригадати собі втрату і оплакати її.

Потім намагала ся часто даром змалювати собі в уяві спомини образу дитини, якої коротке житє було всеж таки одною з найяснїйших хвилин її житя. Здавало ся їй все, що не зробила нїчого доброго для тої першої помершої, бо при смертній її постелї не заплакала анї одною сльозою, бо анї одної її черти не переховала в свойому серцї.

Сидїла тут тепер в теплу, лїтню днину і дивила ся задумана на довгий, крутий гостинець, яким колись то тої понурої, падолистової днини несло чотирох чужих людий її мале тїло, аби зложити його тихцем у землю.

Коло неї стояла її наймолодша блїда, дрібна, одинайцятилїтня дївчинка, що роззирала ся докола наляканими великими, округлими, темно-синїми очима.

І вона була загорнена також нужденно; у великих, сїрих, суконнїх черевиках і маленьким, жовтім, соломянім капелюсї із шкоцкою стяжкою — на руцї мала перевішений вінець з безсмертників і моху.

Не рушала ся від боку матері і здавала ся вслухувати ся з напруженєм то в голос лопати з кладовища, то в крик птиць, що долїтав сюда їз заливу серед загальної тишини.

Нараз налякала ся сухого кашлю, що долїтав із заду. Потягла маму за спідницю, а за хвилину показав ся низький, сивоволосий старик з вязкою вербового прутя на плечах і паличкою у руцї — кашлав і спльовував на переміну.

Ишов дорогою розмавляючи сам із собою та не бачив анї мами, анї доньки, аж доки не станув зараз коло них. Тодї спинив ся, крикнув із здивованя і перехилив ся з усьміхом на своїм костурі спираючи ся на нього обома руками та загрібаючи його глубоко в пісок.

— Ей, до лиха!… Що я здибав вас тут, Елисавето!

Жінка глянула на нього мимохіть, боком, але зараз вернула до давньої постави — з лицем опертим на долонї дивила ся далї в долину.

— Ая — відповіла коротко.

— Є, що нового?…— дивив ся на неї цїкаво малими своїми, темними очима, що так і слїдили її.— Бачить ся нїщо не приключило ся вам, що?…

— Нї.

— Нїхто з ваших, нїхто з ваших не умер?

— Нї.

— Або з родини?

— Нї.

— Ну, то гаразд. Але… гм, гм! Але, здаєть ся, віджила стара любов, Елисавето?

Жінка не відповідала зразу нїщо, але тепер глянула на нього і троха збентежена почала гладити чорні торочки шаля, що лежав на колїнах і сказала:

— Ах, се також бесїда.— По хвилинї докинула: Нинї є похорони малої дївчинки від нас.

— Ах! так, то що иньшого. То, бачить ся, ховати муть малу Андрія Єнзена?

— Так.

— Так, але, що се не прийшло мінї відразу на гадку. Має то бути, як кажуть, велика істория з тою малою. Ганна, жінка звонаря, була вечером у мами і розказувала, що будуть звонити. Але чиж се можливе?

— Можливе.

— Так? Ну, то рішучо запросили на стипу пароха із жінкою і лїкаря розумієть ся також, бо і він причинив ся тут. Ну, Андрія Єнзен стати на се і на більше іще, якби було треба. Але, до сто чортів, не всї можуть справляти своїм дїтям такі похорони.

— Ох, нї — сказала Елисавета знова затоплена в думках.

— Зрештою й сьмішне — правив далї старий та дивив ся на неї все прижмуреними очима.— Я не знав цїлком, що ви маєте тут на кладовищі дїти, Елисавето.

— Так, справдї? — відповіла поволи і знов дивила ся на цминтарну дорогу.— Нїщо дивного… мало що я сама не забула про те.

— Га! і се буває — відповів і похитав головою.— Тілько ріжних річий приключить ся між тим… а роки минають. Ах! і я се знаю. Чи то був хлопчик?

— Нї, дївчинка.

— Мій Боже! Дївчина. Так, то що иньшого. А! Маємо тут маленьку Льотку — звернув ся до дївчинки, що тулила ся до матери зі всїма признаками знетерпеливленя.

Мати погладила її по руцї.

— Не можна увільнити ся від неї, як почне просити, аби її взяти із собою. Хотїла бачити передовсїм свою сестричку.

— Добре мала. Вона не бачила її нїколи передше? розумієть ся. Давно небога умерла?

Але коли Елисавета не відповідала, старий замовк. Потім піднїс у гору густі брови — дивив ся на неї хвилину допитливо, зажив нюх табаки і якби стрілила йому нараз нова гадка до голови, замітив:

— Так, так. Не по рожах то ходить ся. Чиодному здаєть ся, що могло би бути інакше. Але так є, як Ісус хоче. І рішучо так є найлїпше.

В сїй хвилинї хтось закликав з кладовища.

Старий перехрестив ся і йшов далї, кашляючи та спльовуючи, а Елисавета взяла мовчки дитину за руку і війшла між гроби.

Якийсь типовий Лїллєлюндець в родї Нїльса Нїлєна, низький, присадковатий, з грубим карком і червоним від горівки лицем — стояв в долинї та викидав землю, яку другий відгортав лопатою на обі сторонї.

Той другий, був се високий, худий, заспаний мужик, що сьміяв ся придурковато, коли лише старший розказував своїм грубим голосом який сьмішний анекдот. Коли Елисавета зближила ся, присїв на березї найблищого, готового гробу і дивив ся на чорний, беззубий череп, який той тримав у руках.

Коли і Елисавета присунула ся, дивили ся хвилину всї троє — потім глянули на себе у нїмім зачудованю, коли тимчасом мала Льотка зісинїла, торгала судорожно спідницю мами.

— Чия-ж се? — пробормотїв нарештї молодий гробовим голосом.

— Се не може бути її — відповів другий. Вона була маленька, правда, Елисавето?

— Так, мала три роки — відповіла.

— Так, то не тут лежить?

— Не знаю, звонарева Ганна говорила…

— Ага! — крикнув нараз той, що стояв у гробі і простягнув руку в гору.— Маю його… Та-ж се старий Ляре Бред.

— Хто-ж се такий? — поспитали ті обоє.

Не пригадуєте собі, Елисавето?… Тесть Андрія Мортена, той старий з деревляною ногою, що пішов пізнїйше до закладу для старцїв і умер на віспу. Він лежав перед вашою дївчиною. Не можете пригадати собі, Елисавето?… Так, так, рішучо, я ховав її сам.

Елисавета потрясла головою. Не тямила нїщо…

Грабар плюнув у долоню, ликнув собі з фляшки, що стояла в кутї гробу, та почав копати завзято… і з поміж грудок землї, каміня, останків з труни та костий старого чоловіка, показала ся по хвилинї маленькі, тонкі кости дитини.

Елисавета стояла спокійно, троха поблїдла і водила зором за кождим правильним рухом лопати з темного долу на денне сьвітло. Лише коли побачила викинену із землї стяжочку, яку як здавало ся, пізнавала, потрясла нею дрож, а по хвилинї, коли глянула на кучері сухого, темного, рудого волося, здавало ся їй, що виринув перед нею нараз живий образ дитини і кілька грубих сльоз покотило ся по її зморщенім лицї.

Заходячи ся від плачу, клякла при гробі і почала збирати обережно кусник по куснику кости дитини у фартух.

Коли скінчила, похилила ся над нею налякана Льотка, і поспитала шепотом.

— Мамо, чи се сестричка Ганна Метта?

Але у сїй самій хвилинї заскрипіли завіси цминтарних воріт; звонариха Ганна влетїла з чотирма селянами з кошілем їди і фляшками пива. Всї вони були червоні та задихані.

— Мусите забрати ся відси!… йдуть!…— крикнув один з тих, що іно прийшли, до грабарів, коли звонариха отвирала тимчасом звіницю, де всї щезли… За хвилю загудїли далеко по долинї перші звуки глубоких, металїчних звонів похоронних (за чотири марки і вісїм шилїнґів).

З долини йшов справдї похорон через село, пристроєне хоругвами, крок за кроком, віз за возом; на передї сама труна, прибрана цьвітами на новопомальованім возї на ресорах, далї карита пароха і решта. В сьвяточно сумнім походї сунув ся похорон поволи поміж веселими полями, де здивовані корови та вівцї визїплювали очі на се чудо. Всі жінки у чорних очіпках, з вінцями у руках, мущини, з виїмкою пан-отця, з папіросками в устах, які закурили собі зараз по добрім сніданю.

Минула майже година, заки всї дійшли до церкви.

Тимчасом Елисавета випорпала у віддаленім кутику під цминтарним муром троха землї із під трави та із сльозами у очах заховала там кожду малу кісточку Ганни Метті. Прикрила землею, а Льотка положила вінець.

Ледви що скінчили вони, похід станув у брамі… Чудовий се був похід!

Низький, живий паламар скакав як сорока, шептав щось безвпинно до пароха, крутив ся з повним виразу співчутєм коло батька і плачучої матери, та завів нарештї псальми з такою силою і чутєм, як би йому хто платив за се — що було зрештою і правдою. Пан-отець говорив означену годину в церкві, а коли кидав на труну землю, промавляв до зібраних »тихою молитвою«. При сїм звони висилали з такою силою голос до неба, якби хотїли пригадати самому Богу, що він отсе-ж дитину Андрія Єнзена покликав до свойого царства.

А нище — по цминтарній дорозї йшла Елисавета та вслухувала ся у сесї звони.

Було їй так легко на серцї… як тому, хто сплатить старий довг; на її лиці яснїла радість, що все таки малий промінь божого благословенства упав на її бідну Ганну Метті.

Глум долї

Не богато сьвят і празників сьвяткував ткач Яків Ганзен. Можна би сказати, що були лише два такі днї у роцї. Тому цїла родина дожидала їх у найбільшому напруженю, сьвяткувала дуже величаво. Один припадав на час ярмарку   н а   М а́ т к и, коли то купуєть ся пацючки; другий небаром по св. Мартинї, коли то сих членів родини заколюєть ся.

Перший випадок займав перед усїм цїлу увагу дїтий. Від хвилини, коли бачили, що батько вичистив хлївець та вистелив його соломою, думали лише про сподїваного гостя… Чи буде білий, чи чорний, чи може сорокатий? І як його назвати?

Але і родичі розуміли, яка се важна хвиля. Коли чоловік далеко іще до сьвіта надягнув нову одїж, піввовняну камізолю з роговими ґузиками і чоботи, що так і блищали ся, на виправу до міста, а жінка вештала ся з лоївкою у руках, бігаючи з кухнї у комору та навиворіт, аби виправити ґазду на час, було у них обоїх щось незвичайного, якесь вижиданє, та вже-ж то, коли прийшла остання хвилина і Яків надягнув малий, круглий, пільцовий капелюх на поважну, велику голову, під паху взяв сукату палицю та який двайцятий раз перечислив гроші і сховав їх добре у глубокій, щільній кишенї від камізолї!…

Бо справді було се пустити ся на бистру воду, тягнути на ослїп з великого мішка щастя, що може показати ся гіркою бідою для них усїх. Від сього пацючка, себто від того, як він розвивати меть ся та набирати ме сала, залежить, що так скажу, цїла їхня доля. У нього вкладали цїлорічне своє утриманє — бараболї з осїннього збору. Його мясо має бути головною їхньою проживою від Різдва аж знов до Різдва. Анї один грач не стежить з більшою увагою бігу кружка щастя, як сї люди слїдили за першими проявами хороби у такого нового гостя.

Не забули іще та нїколи і не забудуть того року, коли той жерун у червоні крапки обжер їх із шкури та костий, а коли прийшло ся його бити, показало ся, що не мав солонини за мізерного кота.

Тепер купили малого, ясно-жовтого пацючка; найстарша дївчинка, що ходить на вечірню науку до пароха, назвала його »Сифом«, закинь його іще побачила.

Що правда, можна було найти лїпше імя, бо на Сифі не було нїщо гарного; і дїти також трохи розчарували ся, коли батько вернув у вечері з міста, розвязав мішок, а довго вижиданий гість показав ся як щось грубого, малого, поганого, нагороїженого; стояло то цїлком спокійно на серединї хати і роззирало ся кругом із на причуд поважним та задумчивим виразом на жовтім, малім лицї. Мати Мария, призадумала ся на хвилину, призирала ся йому уважно, потім замітила з тривогою, що його вигляд троха придурковатий.

Яків забурмотїв щось під носом, почіхав ся по карку, на який спливало довге волосє та по лївім рамени. Він знаєть ся на сих проявах спокійної, незрушеної байдужности — се нехибні признаки справжнього, годованого пацюка.

Не завів ся у своїй надїї.

Ледви минуло два місяцї, Сиф ходив так поважно там і назад від корита до барлога, як річна свиня, а по чотирох місяцях висїло йому вже тілько сала по боках, що на сам його вид йшла слина у рот.

На причуд удав ся! Всьо, що лише можна було назбирати: помиї, полова, ґрис, всьо щезало у ньому, як у бездонній пропастї. Цїле лїто дїти ходили з великими міхурями на руках, бо від сьвіта до змерку бігали за кропивою та збирали її здовж ровів. А коли копали у осенї бараболї, так угодував ся, що хто лише приходив із села дивити ся на нього, казав, що щось такого не бачив іще нїколи.

Мария, мати ріднї, простодушна та боязька, яку недоля і нещастя приголомшили троха, починала набирати охоти до житя. І Яків навіть коли сидїв при варстатї, усьміхав ся, та підводив деколи очі, аби пересьвідчити ся, що дорогоцїнний скарб лежить дїйсно добре замкнений у хлїві.

Бо досї бодай не усьміхало ся їм щастє. У річнім соперництві зі сусїдами що до хову пацючків виходили все найгірше, а той нещасний рік з тим у червоні крапки був причиною злобної радости, яка до живого допекла Якову, так що від тодї жили цїлком відокремлені, огірчені, зневірені; лише тепер, троха вже чи не пізно, почало свитати їм сонце щастя.

Якось коло падолиста, коли бють пацюки, Сиф важив круглих двацять фунтів. Та хоч був уже тепер такий товстий, що нїкому не йшла навіть слина, не перестав годувати ся.

Далї гидко було навіть дивити ся на нього. Зьвірина поледво рушала ся, лежала у своїм барлозї, сопіла тяжко і стогнала, якби їй се сало наносило біль.

Вкінцї рішено невідклично заколоти його з першим приморозком.

День перед сим стояв Яків коло хлїва із сусїдом, що прийшов побачити на свої очі се чудо. Сусїд призирав ся якийсь час уважно і мовчав, нарештї сказав тихо:

— Слухайте-но, Якове! Чи справдї всьо добре?

— Чи добре? Що-ж могло би бути злого — сказав Яків та розсьміяв ся.

Сусїд змовчав. Не говорили більше про те, війшли до хати, де Мария оживлена погостила гостя горівкою і сьвіжим, сьвяточним пивом.

Коли Яків вийшов другої днини до хлїва, здивував ся дуже на вид великої, червоної плями, що покривала один бік зьвіряти. На його вдарили поти. З червоними ухами переступив загороду, та коли почав блище призирати ся, запримітив, що цїле тїло було обсипане ясночервоними плямами ріжної величини, що, коли їх було доторкнути ся, наносили зьвіряти біль.

Пробував успокоїти себе думкою, що солома, на якій лежить зьвіря, не є цїлком чиста і може розгріває його за сильно; гадав, що се кропивка з горячи. Але зьвіря лежало на причуд спокійно з важко опущеними повіками та із жовтою піною коло писка…

За день побільшили ся плями. Навіть мимо того, що змінено солому і шкуру обмито старанно лїтньою водою, було їх повно на цїлім тїлї від писка до хвоста, цїлком як у віспі. Над вечір почала зьвірина муркотїти жалїсно і стогнати, кидаючи ся неспокійно в барлозї.

Коли другої днини почала пухнути, настав страшний плач.

Мария попала відразу в розпуку. Яків старав ся успокоїти її, радив бути терпеливою, але сам так налякав ся, що лише по якимсь часї забрав ся ладити віз, аби привезти ветеринаря.

Мешкав миля дороги; був се молодий іще, високий, схожий на ученого чоловік з цвікером і в білій краватцї, що старав ся усїма способами прибрати поставу лїкаря людий. Коли почув, що йде про пацюка, скривив ся і аж по сильних просьбах Якова дав намовити ся до подорожі.

До сеї хвилини Яків неміг повірити, аби могла бути справдї якась небезпека. Думка, що можуть стратити сей скарб, була така страшна — майже не могла помістити ся йому у голові. Але тепер, коли увійшов з лїкарем до хлїва і побачив як молодий, блїдий доктор похиляв ся над зьвіриною з видимою цїкавістю, як поправляв цвікер і нарештї заложив малий термометер хорому за ухо, перейшла по нїм дрож.

Як входив, зняв несьвідомо шапку; тепер стояв і мняв її судорожно в руках, слїдячи кождий рух молодого лїкаря, кожду дрож його лиця.

— Чим ви годували худобину? — поспитав нарештї доктор.

— Що такого?

— Що ви давали їсти зьвіринї? — повторив молодий чоловік гостро.

— Крупи, пане ветеринарю.

— Нїщо иньшого?

— І всю свою фасолю і три бочки бульби… і з’їв пів бочки кукурудзи, якої я не заплатив іще.

— І нїщо більше?

— Ну, розумієть ся, всї відпадки з хати… і всьо, що лише дїти назбирали зеленого і ріжні ріжности. Се-ж неможливе, пане ветеринарю, аби він з’їв щось шкідливого?

Молодий доктор не запускав ся у відповідь просто на питанє, але виймив з кишені малий записник зі золотими краями, вирвав картку, написав кілька стрічок, пояснив, що се припис на масть, якою Яків має мастити рило зьвіряти і старати ся, аби воно злизало її. Масть після сього припису видасть йому найблизша аптика. Але, докинув з натиском — треба поводити ся обережно з лїком — се дуже небезпечна річ для людий. При сїм піднїс оловець в гору, сказав кілька латинських слів і прижмурив з вдоволеня очі.

З полудня вимащено Сифа мастею; цїлий мрачний і темний вечір стояв Яків в хлїві із сьвічкою у руках і ждав дуже нетерпеливо на наслїдки.

До півночі не змінило ся на лїпше. Зьвіря лежало без руху у своїм барлозї з важко похнюпленою головою, майже зажмуреними очима і піною коло писка.

Коли упало на нього сьвітло, відмикало поволи оловяні повіки і дивило ся мутним, заголомшеним, повним болю зором.

Раз лише, коли Яків стоячи вдивлював ся в нього — піднесло зьвіря нараз голову і застогнало так глубоко, що він стрепенув ся.

Чи-ж се можливе, аби втратити його?… Була се така страшна річ, що усувала ся із під його думок — одиноке їхнє утриманє, цїле майно!… Чей-ж Пан Біг не допустить сього!… А коли вже мусить упасти на них таке нещастє, чиж не лїпше забрати їм одну дитину? За що тепер зачеплять руками, як він здохне? Чим жити муть?

Мария сидїла в хатї із зипаскою при очах і плакала розпучно. Сусїдка, що прийшла потїшати її, сидїла коло неї, кришила лоївку під печю і попивала каву, а дїти визирали блїді і зналякані поза лавок.

Кілько разів Яків входив мокрий до хати всї дивили ся на нього питаючим зором. Потрясав лише головою, сїдав на стільцї з опущеними руками і з лїхтарнею поміж колїнами, дивив ся непорушно у землю — і знов схоплював ся.

Як почало свитати, влетїв і крикнув:

— Мамо, мамо квап ся!…

Як раз, коли входили до хлїва, Сиф протягнув ноги — вже не жив.

На Манівцях

В малій, бічній вуличцї, званій »На Манівцях« стояли три старі, запалі хатчини за великим багном, в якого каламутній водї відбивали ся їхнї криві стїни.

Стояли так одна низше другої, з похиленими дахами, серед смердячого сьмітя, нагромадженого тут із всїх околичних загород. Найменьша, що стояла найблище гостинця, була така маленька, що можна би взяти її ледви за стайню, коли би не кусник закопченого комина, який сьвідчив, що вона служить за мешканє людям.

Мешкала тут стара, бідна вдовиця, що жила як воробець, збираючи те, що иньші викинули, згортаючи пильно всї дрібки, які найшла на дорозї; від часу до часу потягла що-дещо, а зрештою надїяла ся на Бога і добрих людий.

На імя кликали її Мариянна, назвище Петрихи Сервен мала по небіщику чоловіцї.

Хоч по правдї називали її найчастійше Мариянною Гузар, бо як кажуть, мимо свойого старого віку утримувала любовні зносини з кривим старцем з Дому працї, Нільсом Гузаром, що гостив у неї точно в днї, коли мав вільний вихід.

Була се низька, рухлива бочівка на коротких, круглих ногах із сьмішно широкими плечами. Виглядала все так, як би іно що схопила ся в одежі із під перин; з під малого, чорного, замащеного очіпка висувало ся кудлате, сиваве волосє понад малі, гострі, не дуже то розумні очі, а червоні плями на лицї сьвідчили, що не лише з любви приймала вона так гостинно в тій хатчинї Нільса Гузара, коли лише приплїв ся в недїлю на костурі, аби перепити в купі тих кілька шилїнґів, що їх вижебрав по дорозї.

Мала у своїм часї кількоро дїтий, що виросли і розлетїли ся по сьвітї — сама не знала де. І нїщо також не чула про них, аж коли якійсь із її доньок, що услугували в містї, стала ся яка пригода, з’їздили ся до неї на хоробу.

Се була одинока відміна в тихім її, одностайнім житю. Тодї ґаздувала, кричала, аж було чути її на цїле село. Коли всьо пішло щасливо, забирала ся дївчина, знова свобідна, весела, а Мариянна приймала добрячо мале біднятко під свою опіку, та дїлила ся із ним своєю нуждою.

Таким чином призбирала собі досить спорий гурток пустої дїтвори, що уганяла по селї на грижу мешканцїв; сей гурток був би ріс іще далї, як би Мариянна не була придавила кілька разів із звичайним собі спокойом уста такого бідного, новонародженого подушкою, а потім зганяла се на божу ласку.

У сїм зглядї не була зрештою анї лїпшою анї гіршою від богатьох, сїльських жінок, а хоч сусїдки обмавляли її і висьмівали по причинї її відносин, робили се лише поза її плечима.

Одного вечера, під конець зимного падолиста панував незвичайний рух у їй норі »На Манівцях«.

Вже від сьвіта бачили люди, як Мариянна вештала ся,— дїти скакали весело по вулицї з обарянками в руках; коли змеркло ся, заблимало незвичайно сьвяточне сьвітло з поза маленьких, незаслонених вікон.

В нужденній кімнатї, у якій стеля висїла так низько, що навіть Мариянна поледво могла стояти, сидїли чотири особи на лавцї за старим, дубовим столом, на яким стояло кілька мисок із стравою і чарками.

Дві тонкі лоєві сьвічки, встромлені в порожні фляшки, кидали довгі, чорні тїни на голі стїни, а з низької тепер розпаленої кафлевої печі в середній стїнї, при який як раз стояла Мариянна з кольоровою стяжкою в затовщенім очіпку і здоймала горнець, бив жар; повітрє було сїре від диму з тютюну та густе від людських сопухів.

Одним із гостий був високий, худий, коло двайцятьчотири лїтнїй чоловік, з блїдим лицем, з довгою темною бородою і великими, темними немило блищачими очима; коло нього сидїла низька, блїда, не молодих вже лїт жінка з кучерявим, ясним волосєм і зіпсованими зубами. Крім сих двоїх, було двох сусїдів, в середньому віцї, загорнених сьвяточно.

Найстарша донька Мариянни, Якобіна »крута Біна«, сьвяткувала весїлє з глухо-нїмим, кравецьким челядником з міста, де служила останнїми часами.

Панна молода сидїла за столом зі зеленим вінком на кучерявім, яснім волосю, в новій, чорній, вовняній сукнї, яку розпняла ізза якихсь причин на грудях. Пан молодий сидїв з лївого боку в білій краватцї під довгою бородою; сьвідки: грубий, червоний, балакучий мужик, якого жінки називали »рибою« і низький, простий, спокійний якийсь ґазда — сидїли на ослонї під вікном.

По полуднї вернули з церкви, віддаленої від села шмат дороги, де парох обсуджував дуже нечемними словами минулі лїта Якобіни.

Немиле вражінє затерло ся під впливом, заставленої Мариянною страви і горячої кави, що огріла задроглих гостий.

Потім появило ся на столї пиво, а коли фляшки випорожняли ся, пан молодий, що оплачував цїлу гостину, кивав на найстаршу дитину і вона вертала зараз з повними руками фляшок. Так сидїли яких три годинї, пили здоровля молодої пари, торкаючи ся точно що чверть години чарками,— під проводом »риби« пили все якесь здоровлє,— аж налякані полумінї сьвічки притахли.

В тїни за печю сама, байдужна на крик і гамір, що лунали довкола неї, сидїла молода дївчина, з рудим котом на колїнах і дивила ся безпинно на молоду пару.

Була се наймолодша сестра Якобіни, Трина, що служила в селї і по роботї прибігла на хвилину побачити свойого нового шурина і поґратулювати сестрі в сїм сьвяточнім днї.

Цїлий вечір не зводила очий з молодих, сидїла та гладила кота — і водила очима, коли лише довгі, вузькі, білі руки кравця шукали під столом червоних рук сестри, або коли обняв її крадькома раменем і пригорнув нїжно до себе, усьміхаючи ся розкішно.

Вона небогато знала досї про любов, хоч скінчила вже вісїмнацять років, була красива і добре збудована.

Не була цїлком схожа на старші сестри (кажуть, що не без причини). Замісь їхнього ясного, кучерявого волося, мала гладке, брунатне в дві коси зіпняте на карку. Замісь малих, заспаних, ясносиних очий, як незабудьки мала великі, щирі, темносині — часом мали вони наївний трохи байдужний вираз — бо все в означенім часї притуплював ся її слух.

Коли мала сїмнацять років, служила в одній хатї з якимсь чужим парубком високим, сильним, що зачіпав її все, коли були самі, хоч вона не давала нїколи причини. Одної ночі, коли їй казали вицеркати корову, що злягла, мусїла піти до стайнї, а тодї то він згасив їй лїхтарню і перевернув її на вязку соломи.

В протягу місяця приключило ся се кілька разів; не здавала собі справи, чого він хоче від неї. Небавом потім хлопець вернув до свойого міста, а вона, розумієть ся, не згадувала нїкому про те, бо знала із сього тілько, що він хотїв, бачить ся, друлити її у нещастє.

Потім коли лише хотїв який парубок пожартувати з нею, сама згадка тих зачіпок піддержувала її опір.

Хоч була все весела і говірка і не утїкала перед сьмілими зворотами і замітками, сама гадка про простягнене з любовю рамя вводила її в слїпий гнїв і нераз коли парубки хотїли, як то звичайно, пожартувати з нею у полї, пересьвідчували ся на велике своє здивованє, що се не пуста балачка та її »гордість», як обсуджувано її поведенє.

— Ся худобина хоче також дути ся — говорили злобно.

Коли Трина дізнала ся про те, була від тодї іще меньше приступна.

Але коли так сидїла сього вечера і дивила ся на признаки почести і лицарської любви, яка припала в паю її сестрі, дивні заволодїли нею почуваня.

Гадка про щастє, про нову, чорну сукню Якобіни, про білі, вузькі руки кравця, про його гарну бороду і дивні погляди… всьо те бурило в нїй кров і причинювало ся до неспокою її серця.

Марила про день, в якім вона сама зможе сидїти на першім місци за столом, з вінцем на голові коло судженого, між добрими, веселими приятелями. В думцї поміщувала на місци шурина по черзї всїх парубків, яких знала і уявляла собі, як виглядало би і що чула би коло кождого з них.

Нараз прокинула ся в нїй пристрасна жажда любви, пізнання роскоші цїлуя і устиску. Мало не влюбила ся у сього блїдого мущину, що показував ся таким добрим для сестри і якого нещасливе калїцтво зродило у нїй велике співчутє може по части тому, що здавало ся їй немовби то сестра не відвзаїмнювала ся йому добре.

Не розуміла нїщо і з якоюсь журою, а враз і завистю думала про те, чи се правда, що, як чула, Якобіна не дуже то радо йшла замуж за нього.

Сидїла так і роздумувала над сим, коли нараз »риба« ударив пястуком у стіл і закляв, що до сто чортів, не хоче бути сьвідком весїля, на якім бракувало би божого слова.

Признали йому рацію — Якобіна подала псалтир, який мала в церкві; всї зібрали ся коло »риби« — він зловив сейчас книжку, поставив перед собою сьвічку і засьпівав першу з весїльних пісний.

Як раз зачали, не мали вже охоти кінчити. Коли лише пересьпівали перший псалом, забрали ся до другого.

І так сидїли — загріті пивом і божим словом — вливаючи у ті піснї таку силу, що стїни мало не потріскали.

В ночі, коли Трина вертала ся домів, місяць кидав млаве сьвітло на тонку, сьвіжу верству снїгу, що вкрила білим килимом землю і дахи хат. Всюди було тихо — загороди позамикані, анї вітрець не порушив великим, темним очеретом, в якім відбивало ся зьвіздисте небо.

Коли доходила до фіртки загороди, де служила, стрепенула ся, побачивши якогось парубка, що опер ся об мур і курив люльку.

Пізнала від разу, що се Іван, парубок сусїда, молодий, двайцятилїтнїй хлопець, з ясним волосєм, що накидав ся їй від давна вже із своєю любовю. Видно знав, що вийшла і чатував на її поворот.

Коли минала його, шепнув: »добрий вечір!« Несьвідомо пристанула і почали розмовляти.

Недавно іще минала його, як всїх; тепер, коли нараз хмара, що заслонювала місяць розплила ся і повне, ясне сьвітло упало на постать дївчини, здивував його незвичайний вираз її лиця.

Почав довбати щось коло люльки, а боком дивив ся на неї уважно.

Питав її про весїлє, про нового шваґра, про дїти Якобіни; відповідала коротко, з відверненим лицем і дивила ся байдужно перед себе.

Нарештї почав зближати ся обережно і не зводив з неї очий.

По хвилї присунув ся так, що бачив дрожачі її губи і чув віддих її филюючої груди. А коли ще блище присунув ся і вона не змінила місця, анї постави, збентежив ся сам і глянув на неї здивований.

Кров ударила йому до голови, великі уста розсьміяли ся придурковатою усьмішкою.

Нарештї відважив ся сказати:

— Так любо, може перейдемо ся троха?…

Не відповіла зразу — коли однак почав наставати, сказала:

— Добре.

І не ждала на нього, лише рушила наперед в поля.

Пішла стежкою, що вела через луку до двох чорних, нужденних верб, які означали, де зачинаєть ся перекіп. Тимчасом хлопець наздігнав її небавом і старав ся всунути руку під її рамя. Не боронила ся… Збентежений сим незвичайним і невиясненим поведенєм, обняв її та притиснув пристрасно до себе.

Так ходили якийсь час сюди і туди до верб, що виглядали в сьвітлї місяця як духи.

А коли четвертий раз вертали ся до села, обняла вже Трина хлопця; поволи зближали ся до загороди — двері стодоли зачинили ся тихо за ними.

В серединї села, повище загороди, де служила Трина, стояла гарна, сьвіжо помальована хатчина із жовтими ляками у вікнах і малим опарканеним городцем на ярини по обох боках входових дверий, помальованих у цьвіти. Замісь ступіня лежав перед ними млинський камінь перелупаний на дві части, посипаний піском; туди входило ся через маленьку кухню до чистої, просторої, висипаної також піском кімнати із синьопомальованими стїнами, жовтими заслонами, сосновою комодою, столом, лавкою, двома червоними стільцями і двома великими ліжками, прикритими перкалем в цьвіти.

Мешкала тут вдовиця Олена Петриха, яка зложила собі враз із своїм чоловіком Петром Андерсом при пильности і ощадности тілько, що могла жити тепер без підмоги громади і тому уходила за щось лїпшого, як більша частина вдовиць по господарях, з якими не дуже навіть приставала.

Була се висока, худа, похилена троха постать із запалими грудьми, звичайними у старших жінок і великим, вистаючим і твердим як камінь черевом. Мала, сивоволоса голова спочивала троха криво на вузьких зігнених раменах — якби для загальної гармонїї говорила немилим, плаксивим голосом і стріляла як квока своїми малими, червоно обведеними, троха цїкавими очима, що щезали цїлком у віях.

Невідлучною її товаришкою була довга, чорна панчоха, якої не випускала із рук, хиба коли їла, або спала. Могла стояти непорушно пів дня в дверех і перебирати механїчно пальцями, коли тимчасом її зір бігав уважно по цїлім селї, чи не відчинюють ся де двері, або чи не курить ся де з комина.

Мала лише одну дитину, хлопця Івана з ясним волосєм, років коло двайцятьох, стрункого і гожого.

Між парубками був він майже найкрасивійший, а коли стояв у недїлю між иньшими на гостинцї, в блищачих чоботах, плюшевім кашкетї, з довгою люлькою, такий вимитий і вистроєний, як сьвітлиця матері — ставала Олена сама в укритю, за цьвітами у вікнї і дивила ся на нього з гордістю.

Коло сього сина кружляли всї її думки, навязували ся до нього і до його будуччини — навіть у снї не покидали її малої, тупої голови.

Все тїшила ся лише щастєм, яке стріне його, укладала власні, сьмілі пляни що-до його будуччини. А коли сторожила перед дверми, або виходила на мале узгірє за селом, відки можна було бачити цїлу околицю аж по залив і лїс — то тому лише, аби не спустити його анї на хвилину з очий і стежити безвпинно за кождим його кроком, бачити всьо, що приключить ся йому.

Коли Іван пішов останньої осенї на службу до війська, звернула увагу на наймолодшу доньку Мариянни, Трину, що служила у сусїда, якого поле межувало з полем війта.

Олена почала сейчас підозрівати, що Трина, як зрештою всї бідні сїльські дївчата — стараєть ся звабити Іванка. Се було її манїєю, що не давала їй нїколи спокою: всюди бачила, що засїдають ся на її Іванка і тих сїмнайцять соток корон, які мала крім хати і города і які позапихала в пятьох окремих книжочках щадницї у ріжні дїри і тайні криївки.

Сим разом її підозріня показали ся правдивими.

Одної ночі, коли не могла вснути по причинї болю в нозї, почула, що з другого боку вулицї відчинило ся вікно і чиїсь кроки віддаляли ся обережно.

Хоч болїла її нога і знала, що побільшить тим свій біль, схопила ся сейчас і кривулькаючи доволїкла ся до вікна подивити ся, що се такого.

Було темно. Не могла доглянути навіть свойого власного плота, але пізнала, що кроки віддаляли ся до загороди війта.

Та як раз того самого вечера бачила, що Іван і Трина розмавляли при поєню худоби; тому рішила ся не спочати, доки не приведе всього до ладу.

Майнула їй у голові гадка, аби слїдуючих вечерів сторожити де близько, відки могла би бачити добре вікна Трини — бо що се, як раз, її вікно відчинило ся, не сумнївала ся анї хвилинки. По глубшій однак надумі залишила сю постанову признаючи її безкорисність, доки місяць буде на нові — на разї випитала дївчину, що спала разом з Триною.

Одного разу, коли побачила, як вона вертала ся з міста, закликала її до себе, посадила на лавцї, частувала кавою і розмавляла з нею так солодко і по приятельськи, що дївчина занїміла з подиву. Але коли стара виступила зі своєю справою, зачервенїла ся і нехотїла розказувати. Коли однак Олена налягала і нарештї в запалї зловила її за руку, дївчина вирвала ся і утїкла, бурмотячи, що не знає нїщо про те.

Того самого вечера дізнала ся Олена иньшою дорогою бажаної правди.

Не лише Олена слїдила сеї зими за Триною.

Ґаздиня у якої Трина служила, давно її підозрівала, вкінцї здавало ся їй, що має цїлковите право твердити, що з дївчиною дїєть ся зле.

Вона мала вже досьвід і привикла до подїй сього рода із своїми дївчатами, тому заволїкла її раз якось до себе до комори і поспитала прямо, чи не є у відміннім станї.

Трина перечила зразу рішучо, потім сьміяла ся, але коли ґаздиня обставала при своїм, і домагала ся правди, аби могла вистарати ся на сей випадок иньшу дївчину, а нарештї загрозила, що прикличе лїкаря, Трина мусїла признати ся. На дальші питаня признала ся, що батьком будучої дитини є Іван.

Тимчасом Іван орав поле недалеко від села і свистав на перегони з першими шпаками, що почали показувати ся.

На сусїднім поли стояв другий парубок, також з плугом; посвистуючи йшов до Івана. Коли наближив ся до межі, спинив ся і крикнув:

— Поґратулювати милого спорідненя, Іване!

Іван піднїс голову, але в першій хвилї не розумів нїщо. Парубок зближив ся до нього цїлком і розказав йому, що говорять про нього на селї.

Уха почали парити Івана, а дрож пронизала решту його тїла аж до ніг.

— Брехня! — простогнав такий лютий, що той почав сьміяти ся.

— Коли брехня, то ти, до сто чортів, сам тому винен — відповів і відвернув ся з побідною усьмішкою.

Іван, червоний як вогонь, стояв і дивив ся за ним непорадно. Нарештї завернув конї на з’оранім ланї і вів їх далї здовж борознами. Властиво не повинно се бути для нього несподїванкою; останнїми часами згадувала йому про се Трина. Але не хотїв вірити. Був певний, що хоче налякати його і тим лекше спонукати до подружя, про що вже говорила чираз.

Зразу прийшла йому на гадку мати. Почував ся до того, що повинен оженити ся з Триною, але не мав великої до сього охоти. Коли однак роздумав сесю справу, не бачив иньшого виходу. Трина була дївчиною, про яку не можна було сказати нїчого злого.

Рішив ся минати на разї матїр, доки не успокоїть ся, але сейчас нагадав собі, що нинї була субота, коли звичайно приходить домів перебрати ся на недїлю.

Подумав, що може лїпше зняти від разу бучу і всунув ся тихенько до хати.

Мати стояла в хатї при кафлевій печі. Пізнав зараз, що вона знає про всьо.

Не глянула на нього, не відповіла на його привіт, коли входив; він не говорив також нїщо більше, лише сїв на лавцї під вікном і закинув від нехочу одну ногу за другу.

Довго не було чути нїякого голосу, крім тихого, жалібного сику ринки, в якій мати варила щось.

Нарештї навтямило ся йому так сидїти. Почав свистати тихо. В тій самій хвилинї долетїло до нього із від печі знане йому добре, довго здавлюване сапанє, що як вихор в повітрю, оповіщувало бурю… Слухав мовчки.

— Гарні річи плетуть про тебе по селї — почала по хвилї плаксивим голосом і обтерла фартушком очі.

Іван не відповів нїщо і почав свистати.

— Гарно ведеш ся! На се було іще доволї часу!…

Іван мовчав як заклятий і дивив ся крізь вікно на рожеві хмарки на небі.

— Як би се була іще якась прилична, чесна дївчина, яку люди мали би за людину… але такий лах… не має навіть сорочки на тїлї… так, так, се-ж всї знають… Хто гадав би се, що ти забудеш ся з такою… Ото, що маю з того, що не жалувала тобі нїчого. Що-ж ти гадаєш собі? Пан-отець каже, бо вже дізнав ся про те… він, що був все такий добрий і вирозумілий для тебе, каже, що люди признають тебе дурним. І аби з такою лайдачкою, донькою старого пяницї!… се-ж не тайна.

Говорила так досить довго і колотила раз-у-раз швидше в сьпіваючій ринцї, що немов супроводила своїм нїжним голосом її плачливі жалї…

Нараз відвернула до нього голову і сказала змішаним голосом:

— Чи знаєш рішучо, що ти одинокий?

— Розумієть ся — відповів Іван і розсьміяв ся бундючно.

— Так? Хто там знає? — забурмотїла нїби до себе, а по хвилї замітила: — Здаєть ся мінї, що добре десь глумлять ся з тебе »На Манівцях«. Доньки Мариянни не такі дурні. Тямлю добре, як то було з тою крутою Біною торік. Лише трьох їх мало платити, бачить ся.

— Так, але Трина, то не Біна — замітив Іван, як би хотїв її пересьвідчити.— Одна може бути така, а друга все-ж таки може бути чесна…

— Ет! Бесїда! Як би ти тримав ся далеко від неї, не напитав би був собі біди. А коли вже здурів, то міг пошукати собі иньшої, і се не було би так шкодило… Але Трина знала добре, бачить ся, що робить.

— Що могла знати? — поспитав Іван і глянув перший раз на маму. В її голосї звучала така струна, що здивувала його.

— Аа… недаром є сестрою Біни, бачить ся.

— Але-ж їй не можна нїщо закинути — сказав і зморщив легко брови.

— Ах, нема тут що богато говорити.

— Що думаєте сим?

— Були такі, що могли би сказати щось про те.—

— Хто-ж се міг би бути?

— От… бачить ся, він, той великий Павло, що від’їхав торік, він міг би неодно розказати,— сказала немов до себе, порпаючи в печі.

— Павло Тунко…

— Так; здаєть ся мінї, так називав ся.

— Брехня! — сказав Іван і засьміяв ся сухо.

— О, о, хто там знає.

— Відки се знаєте?

— Не трудно було знати, що щось було між ними. Та-ж він гоняв за нею, де лише показала ся, а хиба не даром, думаю. Ліпше було вивідати ся наперед. Се-ж не така велика честь дати ся повісити за когось. Мала одного, могла мати і більше. Хоче затягнути тебе до вівтаря, тому удавала сьвяту, аби замилити тобі очі.

— Ви чули може що більше? — поспитав і глянув на неї непевно.

— Може бути… Найлїпше було не заходити собі з нею, ми не мали би нинї сього клопоту. Та ще коби то я не перестерігала тебе, аби ти беріг ся, бо вони хочуть тебе підійти, але ти не хочеш нїколи слухати матері… Я просила що вечера Спасителя, аби тебе просьвітив, а ти летиш, як шалений, не можу дивити ся, як відходиш від розуму.

Іван призадумав ся.

Впялив очі в чисто вимиту, кафлевою печю осьвітлену долівку і дивив ся довго, уважно на посипані попелом дошки.

Нараз схопив ся, взяв шапку, пробурмотїв »добраніч« і вийшов.

Тимчасом змеркло ся. Густа, зимна, вохка мрака вкрила село, лише тут та там блимало сьвітло у простих хатах. В загородах всї вже полягали спати. Кілька качок спало на водї, серед багна, а перед зачиненими ворітьми сидїв кіт і мявкотів.

Застав Трину за плотом города, де устроювали собі вечером сходини.

Годину вже ждала, коли почула кроки, вибігла против нього.

Пішли мовчки в поля, де небо без зьвізд і сьвіжо з’орані поля вкривали всьо кругом тїнию.

Коли Іван замітив, що Трина простягає до нього руку, встромив обі свої руки в кишенї і відвернув ся, а коли вже були так далеко, що нїхто не міг почути їх, обернув ся нараз до неї і поспитав прямо, що мала з Павлом?

Трина зблїдла в першій хвилї. Досї не говорила про те з нїким. Поволи почала спокійно і широко розказувати всьо, описувати точно, як що відбуло ся — не затаїла анї одної подробицї, яка лише переховала ся у її памяти.

Коли скінчила свій рахунок сумлїня, глянув Іван у лїс і засвистав, протягаючи голос.

— Ноо! так, моя дївко… Ми знаємо ся?…

— Чи може гадаєш, що брешу? — сказала дивлячи ся налякана на нього.

— Здаєть ся тобі, що я вчера прийшов на сьвіт — відповів, а побідна усьмішка грала ся на його устах.— Милиш ся, моя дорога. Сим разом ти перечислила ся.

Коли зближили ся до вузької стежочки, що вела через з’орані поля до села, відвернув ся і сказав:

— Бувай здорова, моя мила, дякую за свою пайку — і відійшов, посвистуючи весело.

Трина кликала його, але він не слухав і небаром щез у пітьмі.

Неспокійна, не знаючи, що се значить, стояла на дорозї, а весела його пісня розпливала ся в нічній тишинї.

Минуло так кілька днїв, даром вижидала його що вечера на звичайнім місци.

Аж ось дізнала ся від дївчини, з якою служила у війта, що Іван почав ходити що середи до пан-отця на науку; сходили ся там численно мужики із жінками і дїтьми… Вона занепокоїла ся страшно.

Коли не показав ся і слїдуючої недїлї, не могла ждати довше в непевности і рішила ся відшукати його. Як лише змеркло ся, накинула хустину на голову, розглянула ся по селї і причаїла ся за корчом при дорозї, що вела до війтової загороди.

Коло півночи почула його свист, що лунав по селї, а по хвилинї дали ся чути його кроки по замерзлій дорозї.

Схопила ся, а коли переходив коло неї, закликала його тихо.

— Хто то? — поспитав наляканий і почав розглядати ся докола.— Се ти? Що робиш тут до чорта?

Підійшла до нього блище і дивила ся лагідно.

— Чому ти не був у мене так давно, Іване? — поспитала і хотїла взяти його за руку.— Я ждала на тебе цїлий тиждень що вечера. Ти був хорий?

Замісь відповіди, трутив її Іван сильно.

— Відчепи ся! — сказав і хотїв йти далї.

Станула на дорозї просто нього і озлобила ся:

— Що дїєть ся з тобою? Чи ти втратив розум? Минув тиждень, як не показував ся, хоч знаєш, як стоїть справа. Ти не був хорий, про се знаю; ходиш на науку до пан-отця, а вчера зазирав до вікон Нїлєна. Чи ти вже забув, що я твоя суджена? Не тямиш, що прирік мінї?

— Слухай! — засичав нарештї Іван — уступи ся мінї з дороги, дївчино!… Заощади собі всїляких докорів, не замилиш мінї очий. Досить довго глумила ся з мене… Але тепер знаю твоє коханє, розумію, як з Павлом, так і з иньшими. Так, так, нїщо не поможе тобі твоє сьвяте лице, моя мила, а коли всьо викрило ся, прошу тебе, тримай ся осторонь від мене, бо могло би скінчити ся лихо.

При кінцї сих слів підійшов до загороди і замок фіртку на колодку.

Трина стояла як вкопана. Що се було? Що він говорив? Про що винив її?

Се неможливе… Побігла до фіртки, а коли почула, що робить щось у челядній кімнатї, почала легко пукати і шептала благаючи:

— Іване… мій дорогий! Чи не чуєш мене?… Хочу поговорити з тобою… Іване… вже не гнїваю ся… хочу лише… чуєш Іване?…

В сїй хвилинї зачинили ся в серединї якісь двері і всьо утихло.

Кинула ся і почала ломити руки з розпуки. Майнула їй гадка, аби добивати ся до фірти, збудити всїх і взяти їх за сьвідків сеї зради, але відвернула ся, закриваючи руками лице і відійшла серед сльоз.

Довго ходила, обезсилена з розпуки, сюда та туда по поли. Вітер дув у її розвіяне волосє і поривав відорвані її жалї та сльози і розвівав їх по темній, мовчаливій долинї і понурім заливі, в якім відбивали ся важкі, роздерті хмари. Зловила зубами ріг темної, вовняної хустини і коли лише мала на ново заридати, гризла його, аби всилувати себе до спокою.

Але не могла запанувати над своїми зворушеними чутями, коли нагадала собі всьо. Не сподївала ся, що Іван звінчаєть ся з нею зараз,— обоє ще до сього за молоді, була однак певна, що заручать ся, а коли і його мати полюбить її, прийме її колись ураз із дитиною.

Думками бачила себе часто в теплій, малій кімнатцї Олени із жовтими заслонами і образами на стїнах — уявляла собі, що лежить з дитинкою на руцї у однім із тих великих ліжок із заслонами з перкалю у цьвіти — вилежуєть ся у білих, теплих перинах, коли Іван сидїти ме на краю ліжка і тримати ме її за руку… та її серце било ся із щастя.

А тепер хоче покинути її, каже їй терпіти і мучити ся в домі матері, бруднім і нужденнім, між дїтьми сестри. Та коби лише се! Хоче лишити її цїлком на поталу розпуцї — може навіть старати меть ся спекати ся усїх обовязків, посуджуючи її о кількох любовників.

Але-ж се брехня!… Заплатить, мусить заплатити! Кленеть ся, що не буде в змозї доказати їй і мусить заплатити.

Учіпила ся сеї гадки, якби найшла в нїй потіху — се була її месть!… Зможе жадати 25 корон річно. Навіть коли нарештї вернула ся до хати і лягла спати, кидала ся неспокійно на постелї не покидаючи анї хвилинки сеї останньої думки. Потім знов запанувала нею така страшна розпука, що дївчина, яка спала з нею разом, схопила ся налякана і нагадала собі зносини, які навязала як раз сього вечера з парубком.

Першого мая пішла Трина до матері, у якої мешкала аж до родин, до пізної осени.

За цїлий той час не чула нїщо про Івана. Признав ся до того, що є батьком, по довгім торзї пристав на заплату утриманя дитини, але тримав ся осторонь і минав усе стрічу.

Дехто озлобив ся на се, але коли почали розходити ся по селї вісти про минувшину Трини — загал не брав йому сього за зле.

Раз лише стрінули ся в лїтї око-у-око.

Було се в полуднї, коли Іван йшов від війтової загороди, посвистуючи, з косою на рамени. Іно що мав скрутити в бік, як побачив нечайно Трину, що ледви волїкла ся серед куряви в піднесеній спідницї, згорблена під великою вязанкою хворосту, який назбирала у лїсї.

Не міг розминути ся з нею, мусїв навіть переходити коло неї; тодї настроїв лице весело і кивнув до неї головою з широкою усьмішкою.

— Добре полудне, Трино, впріла, що?

Сього було вже за богато. Хоч чула біль і змученє, обернула ся із своїм тягаром і крикнула за ним:

— Ти свиньо!

Мав охоту завернути і заїхати їй під ребра, але роздумав ся і пішов далї посвистуючи.

Небаром потім покликано Івана на вправи і він виїхав із села. Коли вернув на св. Михайла, Трина мала вже хлопця і пішла до міста у мамки.

Подорожний

Коло Різдва чи Мясниць йшов гостинцем якийсь подорожний.

Йшов, бачить ся, задуманий, бо нараз пристанув, розглянув ся докола і на велике своє здивованє побачив, що є на отвертій дорозї.

Дивні почуваня прокинули ся в нїм, коли глянув перед себе на те поле терпінь і боротьби. Важкий, мелянхолїйний, зимовий день з темними, пересиченими снїгом облаками, висїв над землею як погроза, а поважний сум залягав сї розкинені пусті, голі останки хат з довгим підмурованєм, окружені самітними бодяками.

Здавало ся йому, що житє минулих віків веде іще боротьбу у сїм земськім димі, що висить низько, над самими майже полями — здавало ся йому, що бачить, як увихають ся в повітрі сї мовчаливі постатї, що гонені батогом окомана, тягли плуг, або збирали камінє… Там оподалїк, де вершок палати стріляв понад узгірє, блищать іще ті самі вікна, з поза яких ґраф робив перегляд своїх підданих, коли казав їм переходити попри себе день-у-день з відкритими головами… Там, за ставом здовж високих топіль алєї, що щезають майже у мрацї, вела стара громадська дорога, якою в ночі волїчено на замок дївчата із звязаними в зад руками, а в днину гонив гордо стрілою ясний пан із своїми слухнявими слугами, коли дрожачі мужики утїкали в поля…

Тою самою дорогою йшов також у самий сьвятий вечір великий похід з ясно розжареними факелями… висадив замкові брами, вдер ся на сходи, рубав місце коло місця топорами, або бив палицями, краяв ясного пана і кидав кусник по куснику, серед загальної радости до фоси — тимчасом пяні мужики безчестили його жінку.

Там вище на високім неурожайнім узгірю лежало село. Малі заглубленя в мураві вказують іще на місця, де були кирницї. Розкинені докола них лїпянки, причеплені до спаду узгіря, визирали як пташинї гнїзда; в серединї, у малих, темних, вохких норах, де роїли ся щурі над головою і під ногами, мешкав бідний, угнетений народ, що жив вівсяною кашою і жентицею, зігнений від ревматизму, точений хробами — що вслухував ся, як наляканий пес у кождий шелест, який долїтав з долини.

Які то усї на причуд далекі гомони! Майже не міг вірити, що всї ті страшні річи дїяли ся таки так недавно — у віку свободи, поступу, людяности!

А якби сї поля уміли говорити! Що-ж не розказали би вони! Як кожда пядь землї гомонїла би бійкою і местю в ухах поколїня, що виросло на сїй землї, яку заорали батьки!

Задуманий зближав ся до села. Йшов по мураві, на якій було повно більших і меньших ямок, розкиненого тут та там каміня і купок тернистих корчів.

Всюди тихо докола нього. Небо похилило ся іще нище, і здавало ся, що облаки опадають понад заливом. Відси доходив де-коли глухий гук леду, що тріскав десь далеко. Всюди, куди переходив, чути було лиса — кілька разів бачив його слїди у піску — здавало ся йому навіть, що чує, як підкрадаєть ся попід тернину.

Нараз пристанув перед малою, самітною хатою, окруженою камінним обмурованєм, що запало ся також так як і вона. Впала йому у очі сеся хата не лише по причинї незвичайної своєї старости, на причуд високого, старинного даху, низьких стїн і малих, бляхою обложених вікон, яких шиби блищали всїми красками дуги, але також тому, що віяло щось нїмого, немов вигаслого від тої опущеної, забутої руїни з тих замерклих часів, засудженої на повільне знищенє.

Нїякий голос не відзивав ся із середини, не чути було нїякої признаки людського житя поза тими пустими вікнами.

Війшов до неї з цїкавости і потиснув легонько за клямку.

Двері були відчинені. Всунув голову до маленьких сїний вимащених розмоклою глиною, від якої так і віяло гнилю. Відси вели старі, тонкі двері до досить великої, порожної, низької кімнати, де порох покривав грубими верствами стіл і лавку.

Стара знищена кужіль і кілька вазонків з гнилими цьвітами, що стояли на лавцї зі сухою як порох землею, здавали ся стояти так цїлий вік. Але останки торфу і виразні слїди пальцїв на запорошенім столї вказували, що все-ж таки хтось зазирає до сеї пустинї.

Вже мав відходити, коли нараз побачив у старім, широкім, дубовім ліжку жіночу постать — сїру, скорчену мумію, що лежала з лицем відверненим до стїни під старим, тоньким покривалом. Жовта хустина обвивала її голову, а під бородою лежали зложені худі, блїді як віск руки.

Мимоволї поступив ся у зад… труп!

Але в тій самій хвилинї обернула постать незамітно голову і заговорила голосом, що потряс ним… тонким, здавленим, беззвучним, якби з того сьвіта:

— Чи се ви, Катерино?

Так чудно зробило ся йому, коли почув нараз людський голос і так не знав, що на скорі відповісти, як оправдати ся, що рішив ся по короткій надумі висунути ся тихенько так, як прийшов.

Зачинив тихенько за собою двері і спустив клямку без шелесту.

Коли вийшов, побачив недалеко високу, обшарпану жінку. Пристанула під муром, за яким добачив тепер кілька хатчин з вистаючими коминами.

Жінка несла на руках більше як трилїтню дитину і борола ся з противним вітром, що почав як раз віяти.

— Чи хотїли поспитати про що?

Він опер ся спокійно на палицї і крикнув:

— Що се за жінка лежить там?

— Хто є ся жінка?

— Так.

Хвилину надумувала ся і придивляла ся йому. Потім сказала:

— Здаєть ся вам може, що вже за довго лежить?

— Нї; що їй є?

— Що їй є? — повторила як гомін, а вітер віяв далї. Потім почала підходити до нього, але на віддаленє десятьох кроків пристанула знова і мірила його від стіп до голови.

— Що їй є? — почала знова.— А що-ж могло би бути?… Лежить…

— Хора?

— Нї…

— Чому-ж лежить у ліжку?

— Чому?

— Так.

Видно не мала охоти відповідати; дивила ся на нього все недовірчиво своїми водяно-синїми очами. Аж коли розказав їй, як увійшов до хати, і що приключило ся йому, випогодило ся її лице, вона приближила ся поволи до нього.

Була се тяжка, плечиста як хлоп жінка, з винищеним лицем, що визирало із під розчепленого кафтана. На руках двигала дитину. Був се великий, дуже грубий хлопець, з великими лицями, а з маленькими, зачервонїлими, напухлими очима, які прижмурював — видно, не зносив сьвітла. На ногах мав черевики і шиті вовняні паньчохи, що мало що прикривали його голі ноги. Голова дитини не була також вкрита; між тонким, кучерявим, червоножовтим волосєм видно було грубу верству солодкого струпа, що покривав цїлу передню частину черепа.

— Ну, так — сказала нарештї і почала сьміяти ся щиро.— Зробив ся з неї страх, з тої старої!… А се потїшне!… Я думала, що всеж таки пізнаєте стару Елисавету… Але вона не хора… Вона така здорова, як всї, лише має вісїмдесять чотири роки, в тім цїла річ і вже вісїм років не встає.

— Вже вісїм років?!

— Так, мій Боже… То вона питала ся, чи се я? а то старе чупідрало! — засьміяла ся.— Зробило ся з неї справжнє чупідрало. А не питала ся, чи се не Пан Біг? Нї? Бо вона тому лише лежить і жде на Нього — каже,— а їй вже не належить ся більше нїщо, як лише, аби її Пан Біг забрав до себе. Жду на Пана Бога, каже, Він тямить про мене, каже, а коли почує, що хтось йде дорогою, зараз думає, що се Він. Дай мінї тепер книжку до ліжка, бо йде Пан Біг, каже… У неї то не всї дома, розумієть ся! І коли так лежить і роздумує, приходять їй на голову ріжні гадки.

— І все так цїлком сама лежить? Нїхто не дозирає її?

— Дозирати? Я-ж дозираю її. То я, Катерина, про яку вона питала ся — говорила далї жінка, що тепер лише розпустила язик, не зводила однак анї на хвилинку очий з подорожного і слїдила кождих його рух.— Мешкаю там і зазираю, коли трафить ся, даю їй їсти, тримаю коло неї який такий лад, ріжно та… Була се зрештою дуже погана жінка, розказують старі, що тямлять її. Вона переганяла ся раз із кіньми.

— Із кіньми?

— Так, як мінї Бог милий! Дивне то лише подумати, але се сьвята правда. І дїти мала також і більше навіть, як хотїла, але де вони? десь у сьвітї… Ну, ти!… годувати то такого драба!…— Сї останні слова відносили ся до хлопця, що знетерпеливив ся за час сеї довгої бесїди і лихий сїпав маму за кафтан, аби дібрати ся до грудий. Тріпнула його по руцї і говорила далї звернена до чужинця.

— Як маєте охоту, можете увійти, поговорити з нею, вона не є іще цїлком так до нїчого, хоч така стара, знає чи-одно, коли вернеть ся їй память, а особливо, коли дістане троха кави, то буде вам розказувати таке, що можна заплакати ся на смерть. Цить! Чуєте, як вона кламцає щоками… Не скажу, аби так всї були у неї дома, нї! Бо-ж то як раз на сьвятого Івана буде їй вісїмдесять чотири роки.

Увійшли до хати, де застали старовинку, що сидїла на ліжку, з диким поглядом, встромленим у двері, з опущеною долїшньою щокою.

— Ну, щож знов вирабляєте Елисавето?! Не маєте чого лякати ся, се лише подорожний, що заблукав ся. Хотїв заглянути до вас, ви-ж позволите?

— Я, я думала… що се Пан Біг,— прошептала, все іще дрожачи зі страху.

— Ет, пусте Ельзо. Лягайте-но спокійно. Продрогли цїлком — сказала мужичка і помогла їй вільною рукою положити ся, потім обвинула добре покривалом нужденний сей кістяк.

— Не богато тут сала — замітила і вказала на худе рамя, що лежало на покривалї.— Помацяйте, прошу, руку, яка зимна! Се-ж чистий труп, правда? Їй найгірше, як змерзне, і не можна дивувати ся, бо від сього покривала не загрієш ся, а піч також не дуже гріє. Щастє, що громада утримує її, бо інакше умерла би.

Стара лежала спокійно, дивила ся упрямо своїми чорними очима на присутних і бурмотїла все:

— Я думала, що се Пан Біг.

Він станув у ногах ліжка, а коли ґаздиня розказувала далї, роззирав ся по пустій кімнатї, дивив ся на заплїснїлу кужіль, старе, надточене ліжко і смердячу солому. Нарештї упало його око на костур, що лежав коло старої в ліжку. Коли поспитав жінку, на що їй сього, засьміяла ся і сказала:

— Се на щурі та шваби, яких тут в ночи така сила, що мало її не з’їдять. Всюди повно тої поганї; як лише смеркнеть ся, лазять по цїлій хатї, навіть по сїннику і не дають їй спати. Недавно якось з’їли їй хлїб, а тямлю, що я положила його на печі. Правда Ельзо?

Стара намагала ся кивнути головою, не зводила однак очий з чужинця.

Коли хвилину опісля стояв серед глинястих, товстих піль долини, заходило як раз сонце понад вузький, золотий круг, здовж круговида під темним, важким склепом хмар.

У його стіп лежало мале село серед узгіріїв, з круглим, легко сфильованим озером і вісьма великими, новими мужицькими загородами, відки рівні удари цїпів долїтали сюди в гору, як спокійне, здорове битє серця. Величаво стріляли в гору їхнї стріхи понад нужденні лїпянки, що потапали у болотї. Деколи показав ся наймит, що волїк ся лїниво серед піль з торбою перевішеною через рамя — або зазирав до маленьких темних кімнат, де нуждарі сидять при бараболях або горівцї, покривлені ревматизмом, їджені хробами і вижидають з острахом старости, коли то ґазда викине їх з нори, а громада візьме в свою ласкаву опіку.

— Волї, поступу — людяности віка!