Із хат/Рай

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Із хат
Генрик Понтоппідан
Рай
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899
 
РАЙ.
 
Орнамент з книг накладом Українсько-руської видавничої спілки - 009.jpg
 
На сходї, за довгою, запалою греблею, що віддїлювала громадське пасовиско від орного поля, стояла мала охарна загорода, зі зеленими рамами у вікнах і потапала у дикім виноградї, що пняв ся горі по рогах хати та по вулїях здовж тину.

Опущена, сумна стояла на сїрій, каменистій землї, що спускала ся стрімко до заливу. Але у маленькому, добре утриманому огородцї перед хаткою цьвїли… найгарнїйші і найрідші цьвіти… Особливо у лїтї, коли виноград і иньші ростини пняли ся аж під соломяну стріху, а на малих, низьких деревах прозирали із під гущавини листя дозрілі овочі, виглядало сесе місце дуже гарно, у нагій сумній пустинї — як оаза, як кошіль цьвітів зі сотнїми красками, що з нього віяв нїжний, легонький запах через гірко-солоний подув моря.

Справдї можна було дивувати ся, кілько тут викохано ростин на сьому малому куснику землї. У тихих, лїтнїх вечорах, коли сонце заходило, йшли по одному або по двох мешканцї села з люльками або панчохами на се піскове згіря, аби натїшити ся видом сього чарівного кутка…

Називали його між собою »райом»; де-хто мав справдї таку гадку, що якась особливша божа ласка лежить на сїй землї…

Але мешканцї сїєї загороди не знали нїщо про те.

Перед восьмома роками приїхали сюда з того боку заливу з двома червоно помальованими скринями, та подружнїм ліжком. І все стояли осторонь від околичнїх мешканцїв. Від сьвіту до вечера працювали без настанку: то пасли у полї білого коня з довгою гривою, то робили щось у городї рискалем або лопатою. І нїколи не мішали ся у справу сусїдів, хочби вони давали навіть самі до сього нагоду.

У церкві, де можна було їх здибати тричі у рік, в часї великих празників, сїдали разом у останній лавцї, тримали ся за руки задивлені у сьвященика. Коли дяк кінчив »Отче наш!« вставали у мовчаню та були вже далеко, коли решта людий зближала ся до дверий церки.

Його постать була дрібна, похилена, спрацьована, зі сильно висшим правим раменем та цїлим троха скривленим боком, звичайно як у людий, що бідують гірко цїле житє. Вираз його великих, мрачних, добродушних очий говорив про слабий розум; справдї коли лише треба було полагодити якусь важну справу, жінка мусїла рішати.

Вона була висока, здорова мужичка з роду, що вже майже вимирає. Що правда біда та численні терпіня в молодім віцї вижолобили її лиця, житє вляло у її зір розвагу; цїла однак її постать говорила про тверезу і постійну відвагу, якої нїщо не в силї ослабити. На її великім, отвертім лицї грало ся довірє у свої сили, здавало ся, немовби міряла ся зі сьвітом та не налякала ся.

Треба знати, що свойого часу коли віддавала ся мусїла побороти богато перепон; від тодї тим сильнїйше і трівкійше прилипли до себе обоє.

З разу жили опущеними дїтьми, які лишено на публичну опіку; їхнє вихованє було нужденне, дешеве, потім хоч іще жили окремо, обоє були переняті одною думкою і стреміли до одної цїли — на нужденних службах, поміж ріжного рода індивідуами. На вулицях пізнали у зараню всьо лихо… Лише тепер, по двайцятилїтній працї, в часї якої відмавляли собі усього і щадили гріш до гроша, спромогли ся на те що могли собі позволити заплатити першу малу рату за загороду, у якій тепер мешкають.

Тодї була се нужденна буда зі запалим муром та занедбаними полями. Тепер, коли минуло лише вісїм лїт, не лише виплатили цїлу суму купна з відсотками і відсотками від відсотків, причім земля справлена в десятеро пішла в цїну, але люди в селї догадували ся, що при останнїй виплатї могли що-дещо відложити і для себе.

Не прийшли однак до сього без жертв, без неймовірних клопотів. Кожда днина, кожда година у бігу сих лїт була безнастанним, прикрим стремлїнєм до цїли, якої здїйсненє було спільною їхньою мрією та тайною надїєю; сею цїлею поставили собі: стати колись вільними людьми на вільній землї.

Їхнї низькі, зелено-помальовані ворота відчинювали ся перші іще перед ранїшнїм сьвітом, зачинювали ся останні під ніч. В півднї, коли сонце жарило та иньші спали, в дощ і бурю вони працювали без віддиху то у полї то у городї… товкли камінє, садили плоти, обтрясали цьвіти. У найбільше понурі днї можна було бачити точно у четвертій годинї досьвіта червону полумінь сьвічки, що падала із їхнїх вікон на снїг.

Сидїли тут у своїй малій, низькій кімнатцї тихо, та працювали вічно з невтомимим жаром, поки не почало розвиднювати ся. Ганна пряла, Семен плїв плетїнки, або вирізував деревяні ложки. А вечерами, коли кінчив ся короткий день, читали при слабім сьвітлї пів роздїлу зі сьвятого Письма, закинь полягали спати.

У лїтї забирав їм город всї вільні хвилї. Кождий цаль землї використано тут зі знанєм і пікловитістю. Було тут богато малих, проворних приладів, що їх Семен із справжнїм таланом до механїчних робіт, який не легко подибаємо у людий слабого розуму, приладжував або до захорони дерев від вітрів, або до відстрашуваня птиць від ягід, або до зверненя сонця на цьвіти.

Та всьо то: плетїнки, деревяні ложки, мід, цьвіти, овочі — всьо до найменьщої, найпростїйшої ягідки збирали сумлїнно і Ганна продавала се у суботу на торзї у найблищім місточку, аби побільшити вагу червоного, на дротах зробленого мішка, що лежав захований у сїннику та який випорожнювано до дна кождої днини виплати.

Так жили шість лїт бездїтні.

На сьомому роцї прийшла на сьвіт донька та принесла собі імя Евлялїї.

Другого року здавало ся Ганнї, що є знова у иньшім станї. Але по якомусь часї показало ся, що ошибла ся.

Сесе відкритє, що давнїйше було би для неї пільгою, тепер зажурило її. Коли доробили ся вже чогось, бажали собі гуртка дїтий, що радували би ся враз із ними їхнїм щастєм. Тож сесе відкритє було би її гірко зажурило, коли би не иньший, важний випадок, що проключив ся у тім самім часї та станув на першім плянї.

Прийшла як раз остання виплата.

Щаслива хвилина, про яку так довго мріяли, на яку так гірко працювали — надїйшла.

З чутєм на причуд сьвяточнїм вижидали тої днини. Здавало ся, немов би годї було їм повірити, що була справдї так близько. Ніч перед сим не могли спати зі зворушеня та вже у другій годинї досьвіта встав Семен і загорнув ся у сьвяточню одїж до міста. Ганна вештала ся з червоними очима, помагала йому одягати ся, та коли із поза верхівя побачила у останнє його сурдут, в якого великій внутрішній кишенї лежало двістї добре зашитих корон, похилила ся над малою, сплячою Евлялїєю та заридала сильним плачем.

З полудня, коли Семен вкінцї вернув ся, і заявив рухом голови, що вже скінчило ся, здавало ся їм обоїм, немов би кругом них була якась порожнеча. Аби звеличати сесю днину, заставила Ганна печеного оселедця з квашеною капустою, але нї одно з них не хотїло їсти і не заговорили до себе майже анї одного слова.

По хвилинї вийшли до городу, де всьо аж горіло від цьвітів; відси завернули у поля, кинули оком на гарні лани жита, на корови, що пасли ся на конюшинї, та вівцї на узгірю. Поллє, кінь з довгою гривою був тут також; немов скрадаючи ся виймила Ганна кусник хлїба з кишенї і подала йому.

Всьо кругом таке чарівне, всьо говорило їм про скінчену боротьбу і про нове житє, богате в благословенства, на які, як їм тепер здавало ся, не заслужили цїлком.

У вечері засїли враз на лавцї, яку збив Семен та поставив перед хатою, зі згляду на нове житє, яким мали зажити від тепер. Він набив собі поважно тютюном нову люльку з блискучою накривкою, яку купив собі перед полуднем у містї, а втягаючи поволи в себе дим, дивив ся уважно на филюючі низько облаки; після його гадки так треба уживати житя.

Ганна схоплювала ся де-коли, рвала аґрест до фартуха, то знов сїдала, аби його з'їсти. Старала ся однак не думати про те, кілько дістала би за нього на торзї у містї. На грудьох припняла собі сьвіжу зірвану рожу.

Від часу до часу дивили ся на себе і усьміхали ся. Очі Ганни були все вохкі, а Семен улекшив де-коли свойому переповненому серцю словами, у яких крила ся глубока гадка.

— Но, но — і от сидимо собі, Ганно.

Пізнїйше однак взяла верх їхня радість, і вони сьміяли ся раз-у-раз свобіднїйше. Нарештї почала Ганна в нападї шаленої пустоти кидати лупинами аґресту на Семена. Зразу сидїв та слухав сього спокійно, але небавом почав її у відповідь колоти легонько кіньцем цибуха від люльки у бік і ласкотати під пахами. Ударила його по руцї та сьміяла ся добродушно. Нараз він зловив її за оба ліктї та хотїв перевернути взад. Боронила ся кріпко, копаючи черевиками.

Се бавило їх. На такі жарти немали досї вільної хвилї. А коли сонце зайшло цїлком, вони пішли до хати та цїлували ся так горячо і довго, якби вернули ся їм щасливі молодї лїта.

Одним з численних їхнїх рішень було те, що лежатимуть у ліжку цїлу годину довше як досї. Зразу бурила ся їм дуже кров, але зрештою не завели великої зміни у свойому буденньому житю.

Справили собі червоно помальовану шафу на одїж, Семен дістав новий капелюх, до якого зітхав вже давно. Помащену глиною землю у хатї вкрили долївкою з дощок, а замісь звичайної бульби їли тепер частїйше росіл, горох з молоком, печену солонину, або рибу з топленим маслом. А зрештою лишило ся всьо, як давнїйше, лише у сїннику грубшав раз-у-раз червоний мішок.

Під осїнь почувала себе Ганна слабшою, чим звичайно; раз якось, коли стояла на возї та складала снопи, притисла нараз руками бік спинюючи ся на силу, аби не крикнути з болю.

— Підожди троха — пролепетала крізь затиснені зуби до Семена, що стояв на землї та подавав їй снопи.

— Що тобі стало ся — поспитав та опустив граблї.

Але біль зміг її, мусїла присїсти на возї.

— Боже!… Що тобі, Ганно?…

— Не знаю… Щось в жолудку…

— А — сказав успокоєний Семен та почав знова набирати снопи. — Візьмеш собі на підвечірок кілька зернят перцю, то буде тобі лекше.

Коли вернули ся домів, Ганна кинула тринацять великих зернят перцю до пів чарки горівки. В ночі лежала з ватовою опинкою на жолудку, а тайком вложила розлупану фасолю в мисячу дїру… Не треба додавати, що сим разом полїпшило ся їй.

Але не прийшла вже цїлком до здоровля. Перестогнала цїлу осїнь, хоч робила всьо точно після приписів і приказу повітового лїкаря; натирала тричі на день жолудок флянелею, не їла нїяких тяжких страв, пила у ранцї і у вечері чай, що чистив кров.

Лїкар, старий шутяр, заглядав до неї часто, коли вертав з прошеного обіду, або зі стрілецького снїданя на якім дворі. Мимо сього однак не полїпшило ся нї раз. Особливо коли стояли при масницї, або при печі, перебігав по нїй на поперек тїла біль щось в родї кольок, так що не могла устояти на місци. Стара селянка, що купувала у них де-коли ярину, порадила їй, аби відтяла курцї голову та випила, заки возьме що у рот, теплу кров. Ганна спробувала, але і се не помогло.

Иньша сусїдка, що дізнала ся про її хоробу, зайшла до неї якось раз в поле та нарадила їй цілу купу средств, які по її гадцї нїколи не заводять. Але найлїпше встромити вербову гиляку під стріху, та що ночі ходити лише в білю і вимахувати нею над головою.

Ганна пробувала сумлїнно всього, але також без наслїдків.

Якась старовинка намовила її, аби пішла до ученого чоловіка, що мешкав у сусїдньому селї. Він порадив вже чиодному і на ячмінь і при родинах і на заразу і на усї хороби.

Ганна зволїкала зразу, але одної недїлї, коли була гарна погода, поїхала та відшукала хату того лїкаря; перед брамою стояло вже богато возів. Він хрестив її, мірив, нарештї дав збанок жовтого товщу, яким має мастити собі жолудок. Зразу здавало ся їй, що се помогло, але небаром всьо вернуло ся до давнього стану.

Тож залишила усьо, а тимчасом минуло Різдво і зачав ся новий рік.

Коли замерз залив, рішили покористати ся нагодою і завезти до столицї плетїнки та мітли які Семен приладив за зиму. Там надїяли ся продати їх кориснїйше чим на торзї в місточку. Ганна зможе враз і порадити ся професора, про якого чули богато і дізнати ся точно, як стоїть справа, чи поздоровшає нарештї, коли зачне пускати на дворі і надійде весна.

Одної ночі, о третій годинї, їхали при сьвітлї місяця по замерзлім заливі, та так зробили чотири милї до Копенгаґи.

Не гадали нї про що небезпечне. Коли заговорили несьміливо щось про те повітовому лїкареви, він збував їх своїм звичайним шутливим способом; виймав папіроску з уст та клав руку на їхнїм рамени:

— Любі приятелї — говорив — що тут небезпечного? Можна заколоти ся голкою та умерти, а зарубати ся мечем і жити. Тож, любі, до побаченя!

Але коли станули у великій почекальнї славного професора і глянули на сесю нужду, що розсїла ся по лавках здовж стїн, або непевним кроком посувала ся по килимі, перелякали ся нараз сильно. Дивна тишина у великій салї, блїді, налякані лиця, повітрє переповнене карбольом, як у шпитали — всьо говорило їм про смерть і про розклад.

Як звичайно затиснули ся у кутик; стояли мовчки, тримаючи ся за руки. Їхні очі стрічали ся, коли лише відчинювали ся двері до покою професора і входила або виходила блїда тїнь. Коли нарештї слуга виголосив їхнє число і вони станули вже в дверех, налякана Ганна зловила нараз рамя Семена, немов хотїла би вернути ся назад.

— Будьте ласка' війти і зачинити двері! — сказав професор, живий чоловік зі сивим волосєм та у білій краватцї; він стояв на серединї кімнати і витирав хустиною до носа малий знаряд.

— Чим можу служити? — поспитав, як лише увійшли та зачинили двері. При сїм глянув на них питаючим зором із під темних густих бров.

Коли Семен описав точно стан річи аж до нинїшної гостини, професор, що до сеї хвилї не зміняв постави, сховав хутко хустину у задню кишеню, показав рухом руки малу кімнатку в глубинї і попросив пациєнтку, аби пішла там і розібрала ся.

— Зараз прийду там — докинув і потер останній раз пальцем по знарядї, а потім сховав його до скринки, що стояла на столї.

Ганна спалахнула темним румянцем, глянула питаючо на Семена, а коли він, надумавши ся хвилину, притакнув головою, пішла поволи, і щезла у дверях.

Хвилину було цїлком тихо в кімнатї. Професор почав нишпорити щось у записках, на яких робив тут та там замітки. А коли оглянув ся нараз позад себе і не кажучи анї слова пішов до Ганни та зачинив за собою двері, Семенови здавало ся, немов би то ударив його хто обухом по голові.

Підійшов крок наперед, зловив сильно за поручє крісла, запер в собі дух і наслухував. З вулицї долїтав до нього голос кроків прохожих, стукіт возів та голосне накликованє перекупнїв. Але тут було цїлком тихо. Заледво лише почув деколи шелест знарядів.

Його ноги заважили в дивний спосіб. Зимний, прикрий піт виступив на чоло. Нарештї кімната з образами, книжками, килимами та вікнами почала крутити ся докола нього, а коли здавало ся йому, що чує легкий, придавлений крик, мусїв сїсти, бо не міг утримати ся на ногах.

Нарештї появив ся лїкар.

На око не зважаючи на Семена, що підвів ся швидко, перейшов коло нього, аби обмити собі руки за заслоною в родї кімнати. Але коли обтирав ся ручником і ходив сюда та туда, стріляв на нього від часу до часу бистрим зором із під густих бров.

Вкінцї війшла і Ганна.

А тодї не потребівув уже нїяких пояснень. Була блїда як труп, її зуби кламцали, минала його погляд.

Семен поступив ся непевним кроком наперед, з руками встромленими у спідню кишеню.

— Кілько?… — простогнав.

— Вісїм корон — відповів професор від рам вікна голосом, у якім годї було пізнати глубоке співчутє, що лежало у поглядї, яким обіймав їх раз-у-раз, хоч удавав, що чистить нігтї.

Семен понишпортив незручно у калитцї та вичислив гроші.

— Як не можете заплатити, не належить ся нїщо — сказав лїкар тихо.

Але Семен заперечив головою і відійшов.

Професор постояв хвилину опертий плечима об вікно і потонув у думках.

— Слїдуючий! — закликав нараз та станув знова серед кімнати готовий до прийому.

На вулицї стояв гриватий Поллє і ждав нетерпливо, аби відвезти Семена та Ганну. Вони сїли мовчки і аж коли вже від'їхали далеко від міста, відважив ся Семен поспитати.

— Так недобре? — сказав не дивлячи ся на неї.

— Нї — шепнула ледви чутно.

Ударила легко коня по хребтї.

— Може цїлком зле?

— Так.

Хоч Семен сподївав ся сеї відповіди, був се однак для нього страшний удар. Синї його губи почали тремтїти і він не сьмів довше питати ся.

Коли вже були так близько, що могли доглянути зелені рами хатнїх вікон і тин докола города, Ганна вибухнула плачем. Коли іще більше наблизили ся і жінка, що пантрувала Евлялїї в часї їхньої неприсутности, вийшла проти їх з дитиною на руцї, мати пригорнула доньку з такою незвичайною пристрастю до грудий, що Семен зрозумів всьо.

Смерть…

Поволи, але безвпинно наближатиметь ся, аж забере її невідклично в страшну, понуру пітьму.

Хвилину по поворотї ходили як не свої, приголомшені ударом. Аж коли приспали Евлялїю і всьо докола притихло, сїли коло себе на лавці за столом і розмавляли спокійно.

Ганна розказала широко, точно всьо, що професор говорив їй про хоробу, її початок та дотеперішнїй хід; про дальший, а особливо про небезпеку не хотїв зразу нїщо говорити, але коли почала просити його, що хоче мати ясну та цїлковиту відповідь, дав їй нарештї порозуміти, що нема нїякої надїї; за кілька місяцїв буде її стан дуже імовірно майже нестерпимий. Замітив, що могла би піддати ся операциї в клїнїцї, а на нове її питанє заявив, що наслїдки після його гадки є дуже непевні.

Коли Ганна улекшила собі тим, що звірила ся Семенови, здавало ся їй, що вернув ся її спокій, а по кількох днях віднайшла звичайню певність себе. Нападала її лише деколи горячка працї, що гонила нею від досьвіта до пізньої ночі по хатї, до пивниць і на подру, хоч Ганна могла порушати ся з великим лише трудом. Зрозуміла, що тепер мусить забрати ся до роботи і не закладати рук, бо лишаєть ся їй мало часу. Тілько іще має роботи, коли хотїла би всьо лишити так, як гадала. Не позволила собі навіть відпочивати; сидїла довго по ночах, переглядала одїж Семена і Евлялїї, латала білє, направляла також і свої річи; всьо те складала штука по штуцї у паки та скринї, аби лежало в ладї і аби кождий найшов своє, як її не стане.

Тимчасом всьо йшло так, як професор приповів. Крім звичайних болїв здавало ся Ганнї, що лежить в ній важка груда олова і росте з кождою дниною. Її черево напухло, колїна ослабли.

Нїколи однак не вийшло із її уст наріканє. Коли освоїла ся з думкою, що мусить умерти, погодила ся зі сим, як зі всїм, чого не можна змінити.

Раз лише, одної соняшної весняної днини, коли обходила голод і обзирала пупянки та раннїшні гони, яких розцьвітом не буде вже тїшити ся, великі її очі заплили сльозами, але не плакала.

Під кінець почали її опускати сили на причуд швидко. Зігнула ся, як старовинка, її лице запало ся, а ноги мала такі грубі, слабі, що ледви сувала ними і то лише як підпирала ся. Але до останка давала лад всьому в кухнї та хатї як давнїйше, бо не хотїла допустити чужої помочі, доки була іще дома.

Нарештї одного маєвого вечера упала тяжко на крїсло в хатї, притисла бік рукою і сказала:

— Ну, Семене, тепер думаю, що вже.

Небаром потім схопив ся Семен від стола і вийшов приладити всьо до виїзду слїдуючого ранка.

В стайнї Поллє, немов здивований, звернув голову до нього. Семен спотикнув ся зі три рази, та нарештї забув лїхтар на стриху.

Раз лише сеї ночі притулила ся стрівожена Ганна до Семена, зрештою лежала тихо та в мовчаню — тримали ся за руку.

Порозуміли ся уже що до всього. Згодили ся на жінку, що має її заступати в хатї, Ганна розказала чоловікови, де всьо найде і як із чим має поводити ся.

Досьвіта звернула ся до нього та шепнула.

— Семене, спиш?

— Нї, Ганно.

— Я забула тобі сказати, що червоні панночки Евлялїї… ті нові… знаєш… лежать на верху в скринї… не дай їх прати в лугу… Затямиш собі?

— Затямлю, Ганно.

— Так, то вже нїщо більше.

Раннїм ранком запрягає Семен Полля до воза, яким мав відвезти Ганну до клїнїки.

Нанята жінка прийшла і почала пестити як мати Евлялїю, що стояла в кутику з пальцями в устах, та бачить ся, не розуміла, що дїєть ся.

Ганна, загорнена цїлком, у грубім вовнянім плащі, сидїла на кріслї посеред кімнати та водила докола очима, немов пращала ся зі всїм. Була цїлком спокійна і сильна до хвилї пращання з дитиною. Семен мусїв силоміцю відірвати її та занести на віз.

А далеко на дорозї чула іще, як дитина кричала до неї.

Третьої днини вернув ся Семен з хрестом і труною, у якій лежала Ганна.

У недїлю похоронено її на згірю, на кладовищі. Богато людий йшло за похороном, а пан-отець промавляв горячо гарними словами зі сьвятого письма: »Ласка божа не знає границь«.




Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1943 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.