Із хат/Глум долї

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Із хат (1899
Генрик Понтоппідан
Глум долї
Цей текст написаний желехівкою.
Видання: Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899.
 
Глум долї.
 
Орнамент з книг накладом Українсько-руської видавничої спілки - 010.jpg
 
Не богато сьвят і празників сьвяткував ткач Яків Ганзен. Можна би сказати, що були лише два такі днї у роцї. Тому цїла родина дожидала їх у найбільшому напруженю, сьвяткувала дуже величаво. Один припадав на час ярмарку на Ма́тки, коли то купуєть ся пацючки; другий небаром по св. Мартинї, коли то сих членів родини заколюєть ся.

Перший випадок займав перед усїм цїлу увагу дїтий. Від хвилини, коли бачили, що батько вичистив хлївець та вистелив його соломою, думали лише про сподїваного гостя… Чи буде білий, чи чорний, чи може сорокатий? І як його назвати?

Але і родичі розуміли, яка се важна хвиля. Коли чоловік далеко іще до сьвіта надягнув нову одїж, піввовняну камізолю з роговими ґузиками і чоботи, що так і блищали ся, на виправу до міста, а жінка вештала ся з лоївкою у руках, бігаючи з кухнї у комору та навиворіт, аби виправити ґазду на час, було у них обоїх щось незвичайного, якесь вижиданє, та вже-ж то, коли прийшла остання хвилина і Яків надягнув малий, круглий, пільцовий капелюх на поважну, велику голову, під паху взяв сукату палицю та який двайцятий раз перечислив гроші і сховав їх добре у глубокій, щільній кишенї від камізолї!…

Бо справдї було се пустити ся на бистру воду, тягнути на ослїп з великого мішка щастя, що може показати ся гіркою бідою для них усїх. Від сього пацючка, себто від того, як він розвивати меть ся та набирати ме сала, залежить, що так скажу, цїла їхня доля. У нього вкладали цїлорічне своє утриманє — бараболї з осїннього збору. Його мясо має бути головною їхньою проживою від Різдва аж знов до Різдва. Анї один грач не стежить з більшою увагою бігу кружка щастя, як сї люди слїдили за першими проявами хороби у такого нового гостя.

Не забули іще та нїколи і не забудуть того року, коли той жерун у червоні крапки обжер їх із шкури та костий, а коли прийшло ся його бити, показало ся, що не мав солонини за мізерного кота.

Тепер купили малого, ясно-жовтого пацючка; найстарша дївчинка, що ходить на вечірню науку до пароха, назвала його »Сифом«, закинь його іще побачила.

Що правда, можна було найти лїпше імя, бо на Сифі не було нїщо гарного; і дїти також трохи розчарували ся, коли батько вернув у вечері з міста, розвязав мішок, а довго вижиданий гість показав ся як щось грубого, малого, поганого, нагороїженого; стояло то цїлком спокійно на серединї хати і роззирало ся кругом із на причуд поважним та задумчивим виразом на жовтім, малім лицї. Мати Мария, призадудумала ся на хвилину, призирала ся йому уважно, потім замітила з тривогою, що його вигляд троха придурковатий.

Яків забурмотїв щось під носом, почіхав ся по карку, на який спливало довге волосє та по лївім рамени. Він знаєть ся на сих проявах спокійної, незрушеної байдужности — се нехибні признаки справжнього, годованого пацюка.

Не завів ся у своїй надїї.

Ледви минуло два місяцї, Сиф ходив так поважно там і назад від корита до барлога, як річна свиня, а по чотирох місяцях висїло йому вже тілько сала по боках, що на сам його вид йшла слина у рот.

На причуд удав ся! Всьо, що лише можна було назбирати: помиї, полова, ґрис, всьо щезало у ньому, як у бездонній пропастї. Цїле лїто дїти ходили з великими міхурями на руках, бо від сьвіта до змерку бігали за кропивою та збирали її здовж ровів. А коли копали у осенї бараболї, так угодував ся, що хто лише приходив із села дивити ся на нього, казав, що щось такого не бачив іще нїколи.

Мария, мати ріднї, простодушна та боязька, яку недоля і нещастя приголомшили троха, починала набирати охоти до житя. І Яків навіть коли сидїв при варстатї, усьміхав ся, та підводив деколи очі, аби пересьвідчити ся, що дорогоцїнний скарб лежить дїйсно добре замкнений у хлїві.

Бо досї бодай не усьміхало ся їм щастє. У річнім соперництві зі сусїдами що до хову пацючків виходили все найгірше, а той нещасний рік з тим у червоні крапки був причиною злобної радости, яка до живого допекла Якову, так що від тодї жили цїлком відокремлені, огірчені, зневірені; лише тепер, троха вже чи не пізно, почало свитати їм сонце щастя.

Якось коло падолиста, коли бють пацюки, Сиф важив круглих двацять фунтів. Та хоч був уже тепер такий товстий, що нїкому не йшла навіть слина, не перестав годувати ся.

Далї гидко було навіть дивити ся на нього. Зьвірина поледво рушала ся, лежала у своїм барлозї, сопіла тяжко і стогнала, якби їй се сало наносило біль.

Вкінцї рішено невідклично заколоти його з першим приморозком.

День перед сим стояв Яків коло хлїва із сусїдом, що прийшов побачити на свої очі се чудо. Сусїд призирав ся якийсь час уважно і мовчав, нарештї сказав тихо:

— Слухайте-но, Якове! Чи справдї всьо добре?

— Чи добре? Що-ж могло би бути злого — сказав Яків та розсьміяв ся.

Сусїд змовчав. Не говорили більше про те, війшли до хати, де Мария оживлена погостила гостя горівкою і сьвіжим, сьвяточним пивом.

Коли Яків вийшов другої днини до хлїва, здивував ся дуже на вид великої, червоної плями, що покривала один бік зьвіряти. На його вдарили поти. З червоними ухами переступив загороду, та коли почав блище призирати ся, запримітив, що цїле тїло було обсипане ясночервоними плямами ріжної величини, що, коли їх було доторкнути ся, наносили зьвіряти біль.

Пробував успокоїти себе думкою, що солома, на якій лежить зьвіря, не є цїлком чиста і може розгріває його за сильно; гадав, що се кропивка з горячи. Але зьвіря лежало на причуд спокійно з важко опущеними повіками та із жовтою піною коло писка…

За день побільшили ся плями. Навіть мимо того, що змінено солому і шкуру обмито старанно лїтньою водою, було їх повно на цїлім тїлї від писка до хвоста, цїлком як у віспі. Над вечір почала зьвірина муркотїти жалїсно і стогнати, кидаючи ся неспокійно в барлозї.

Коли другої днини почала пухнути, настав страшний плач.

Мария попала відразу в розпуку. Яків старав ся успокоїти її, радив бути терпеливою, але сам так налякав ся, що лише по якимсь часї забрав ся ладити віз, аби привезти ветеринаря.

Мешкав миля дороги; був се молодий іще, високий, схожий на ученого чоловік з цвікером і в білій краватцї, що старав ся усїма способами прибрати поставу лїкаря людий. Коли почув, що йде про пацюка, скривив ся і аж по сильних просьбах Якова дав намовити ся до подорожі.

До сеї хвилини Яків неміг повірити, аби могла бути справдї якась небезпека. Думка, що можуть стратити сей скарб, була така страшна — майже не могла помістити ся йому у голові. Але тепер, коли увійшов з лїкарем до хлїва і побачив як молодий, блїдий доктор похиляв ся над зьвіриною з видимою цїкавістю, як поправляв цвікер і нарештї заложив малий термометер хорому за ухо, перейшла по нїм дрож.

Як входив, зняв несьвідомо шапку; тепер стояв і мняв її судорожно в руках, слїдячи кождий рух молодого лїкаря, кожду дрож його лиця.

— Чим ви годували худобину? — поспитав нарештї доктор.

— Що такого?

— Що ви давали їсти зьвіринї? — повторив молодий чоловік гостро.

— Крупи, пане ветеринарю.

— Нїщо иньшого?

— І всю свою фасолю і три бочки бульби… і з'їв пів бочки кукурудзи, якої я не заплатив іще.

— І нїщо більше?

— Ну, розумієть ся, всї відпадки з хати… і всьо, що лише дїти назбирали зеленого і ріжні ріжности. Се-ж неможливе, пане ветеринарю, аби він з'їв щось шкідливого?

Молодий доктор не запускав ся у відповідь просто на питанє, але виймив з кишені малий записник зі золотими краями, вирвав картку, написав кілька стрічок, пояснив, що се припис на масть, якою Яків має мастити рило зьвіряти і старати ся, аби воно злизало її. Масть після сього припису видасть йому найблизша аптика. Але, докинув з натиском — треба поводити ся обережно з лїком — се дуже небезпечна річ для людий. При сїм піднїс оловець в гору, сказав кілька латинських слів і прижмурив з вдоволеня очі.

З полудня вимащено Сифа мастею; цїлий мрачний і темний вечір стояв Яків в хлїві із сьвічкою у руках і ждав дуже нетерпеливо на наслїдки.

До півночі не змінило ся на лїпше. Зьвіря лежало без руху у своїм барлозї з важко похнюпленою головою, майже зажмуреними очима і піною коло писка.

Коли упало на нього сьвітло, відмикало поволи оловяні повіки і дивило ся мутним, заголомшеним, повним болю зором.

Раз лише, коли Яків стоячи вдивлював ся в нього — піднесло зьвіря нараз голову і застогнало так глубоко, що він стрепенув ся.

Чи-ж се можливе, аби втратити його?… Була се така страшна річ, що усувала ся із під його думок — одиноке їхнє утриманє, цїле майно!… Чей-ж Пан Біг не допустить сього!… А коли вже мусить упасти на них таке нещастє, чиж не лїпше забрати їм одну дитину? За що тепер зачеплять руками, як він здохне? Чим жити муть?

Мария сидїла в хатї із зипаскою при очах і плакала розпучно. Сусїдка, що прийшла потїшати її, сидїла коло неї, кришила лоївку під печю і попивала каву, а дїти визирали блїді і зналякані поза лавок.

Кілько разів Яків входив мокрий до хати всї дивили ся на нього питаючим зором. Потрясав лише головою, сїдав на стільцї з опущеними руками і з лїхтарнею поміж колїнами, дивив ся непорушно у землю — і знов схоплював ся.

Як почало свитати, влетїв і крикнув:

— Мамо, мамо квап ся!…

Як раз, коли входили до хлїва, Сиф протягнув ноги — вже не жив.

 


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1943 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.