Із хат/Кладовище

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Із хат
Генрик Понтоппідан
Кладовище
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899
 
Кладовище.
 
Орнамент з книг накладом Українсько-руської видавничої спілки - 009.jpg
 
Дорога, що веде з Лїллєлюнду на захід вєть ся зразу чверть милї низькою і веселою околицею по рідко розсїяних загородах і зелених нивах. Відси підносить ся стрімко і є прикра, скалиста і неурожайна, а на її кінцї, на найвищим шпилю стоїть осторонь стара, мурована церков з кладовищем.

Кладовище лежить на голім шпилю, де гнїздять ся лише лиси і жайворонки висьпівують свої щоденні ранїшні та вечірні піснї чистим і нїжним голосом, що звенить у тихі днї далеко по низинї, та з яким зливаєть ся сильнїйший, металїчний голос, коли лише хтось з мешканцїв Лїллєлюнду стремить останньою, повілною дорогою через тїснину до своїх батьків. Сильний се голос (за 4 марки і 8 шилїнґів) для селян та проміжних ремісників, слабший для слуг і безземельних мешканцїв… не кажу вже нїщо про нуждарів, що пересувають ся тихцем до вічности. Їм не грає иньша музика, як »Амінь« пан-отця і глухий лоскіт грудок землї, що падуть на труну.

Само кладовище є голе та немиле, виставлене на вітри, що гуляють тут свобідно між гробами, але докола узгіря розлягаєть ся зелена долина і море, зливаючи ся разом, а на заходї, де спад є незвичайно стрімкий, спочиває око на великім, заосмотренім тамою морськім заливі, повнім високих тростин і осоки, на якого великій поверхнї залягають у пізній осенї найдивогляднїйші відтїнї жовтої, червоної та помаранчевої краски; із нього лунає особливо у вечері, коли сонце заходить за синяві узгіря приголомшуючий вереск пташнїх голосів: качок, чапель, бузьків, чайок, гусий… гамір сотнї голосів, що, немов пекольний концерт, бурить райський спокій узгіріїв.

Одної дуже горячої лїтньої днини сидїла за ворітьми кладовища, під старим корчем бозу, жінка в середнїх лїтах, шукаючи у слабій тїни корча захорони перед безмилосерним сонцем, що обливало гроби.

В жалібнім очіпку та чорнім шали, оперла довгу, вперед висунену щоку на костистій, чорній, спрацьованій долонї та затоплена у думках дивила ся на залив.

Була се жінка знана у цїлім селї під дивоглядним іменем: судженої Нїльса Нїлєна.

Відки походила, до кого належала первісно, як називала ся по правдї — люди майже забули. Так назвище, як і славу завдячувала виключно помершому перед чотирма роками чоловікови, Нїльсови Нїлєн. Був се бідний рибалка, в додатку дуже рідко ловив риби, але мав славу, що пережиє його без сумнїву довго.

Аби зрозуміти цїлу річ треба конче замітити, що Нїльс Нїлєн був пяницею, чим не ріжнив ся від нїякого Лїллєлюндця, що відбув уже мированє, але Нїльс Нїлєн жив лише виключно горівкою так, що мале його, скорчене, від шпірітусу майже перепалене тїло, не могло знести нїякої страви, якої уживають иньші люди і справдї гірко було дивити ся, з яким трудом він лиґав крізь затиснене горло хочби найменьшу дрібку хлїба.

Мимо сього однак був веселий, гострий на язик, а навіть вже по смертї сьвяткував — що так скажу — научний тріюмф, бо одушевлений ним повітовий лїкар виймив з великою обережністю його малий, ликоватий і майже округлий жолудок та переховував його як дорогий скарб в шпірітусї, аби вкінцї показати його серед загального подиву на великім з'їздї лїкарів у Копенгазї… Тож не буде нас се дивувати, що Лїллєлюндцї уважали його героєм, місцевим патроном і переховували сумлїнно ріжні його подїї, проклони і дотепи у повній признаня памятї.

Рішучо одинокою в своїм родї була та безлїч ріжних напитків, які він міг проковтнути день-у-день — годї повірити, які він мав вибіги та викрути, аби прийти до них!

Між иньшим мав властивий собі спосіб прошеня, якому не можна було оперти ся: першу чарку висвистав собі, другу випіяв, третю виплакав. За першу півкварту скакав як сорока, за другу готов був пролиґнути вош. Коли ходив по загородах з рибами, яких наловили иньші — то робив се лише тому, аби заробити собі на »одну необходиму«, як говорив сам з покірним жестом.

Але коли найшов на нього справжнїй шал, була йому ся дорога за прикра. Виносив тодї останнїй лах своїх дїтий та рабував хату, аби заспокоїти себе.

В такі днї бачили люди дуже часто, як обходив сусїдні села то зі старим стільцем, то з машинкою до кави, жінчиною сорочкою, пательнею, дитинячими спідничками — всьо те зрабував дома і продавав тепер із сьмішними рухами і дотепами… все за одну і ту саму цїну: десять еарів за штуку, за яку то суму купець продавав йому півкварту.

Коли шалїв вже так часом кільканайцять днїв і не міг майже утримати ся довше на ногах, анї отворити очий, збирав усї свої сили, тер на причуд малою, худою рукою великий, рапатий, темно-червоний ніс, що сидїв як велика суниця на синьо-голубім лицї — і говорив до малих хлопцїв, що викрикували коло нього, бігаючи за ним громадно.

— Тепер, добраніч вам любі. Йду домів, до судженої.

Се було звичайно його закінченє, ізза чого прилипло до жінки згадане повище назвище.

Але нїхто не подумав нїколи про сесю бідну матїр, що сидїла з чотирма дїтьми у старій, похиленій хатї і борола ся безсильно на смерть і житє, аби вигодувати свої дрібнятка.

Нїхто не догадував ся, кілько перейшла мук, кілько днїв і ночий страшних пережила із сим шаленим чоловіком — нїхто не догадував ся, кілько чесне її серце терпіло у сїм нужденнім потуряню!

Тепер виднїли глубокі слїди тільколїтнїх терпінь і недостач на довгім, нерухомім, як маска лицї… на темних, знищених руках і в дивно мертвім поглядї.

Чотири роки минули від того зимового ранка, коли привезено їй мертве тїло чоловіка. Була вже без чутя, без сил, а коли пізнїйше часом потонула думками в минулім, виринав лише один образ, одна лише згадка могла порушити сильнїйше її серце, викликати сльозу в оцї, серед загального почутя болю.

Була се згадка темного, мрачного падолистового вечера з перед двайцятьох років, коли її чоловік дістав у перше нападу делїриюм і коли принесло його чотирох людий до дому, до сеї хати повної жалю. Лежала у ній в кутику серед соломи і лахів мала, дрібна трилїтня дївчинка з великими, блискучими очима і дихала тяжко. В ночі, коли мати і кількох сусїдів вештали ся коло пяного, померла небога тихо, нїхто не знав добре коли — навіть нїхто не запримітив сього серед загальної метушнї. Досьвіта забрано її з хати, аби не заваджала… та нїхто не думав більше про неї. Лише коли минув найгірший шал чоловіка, усьвідомила собі всьо бідна мати. Але навіть тодї — і богато, богато років опісля — так рвала її нужда і сором, що не мала і хвилинки часу пригадати собі втрату і оплакати її.

Потім намагала ся часто даром змалювати собі в уяві спомини образу дитини, якої коротке житє було всеж таки одною з найяснїйших хвилин її житя. Здавало ся їй все, що не зробила нїчого доброго для тої першої помершої, бо при смертній її постелї не заплакала анї одною сльозою, бо анї одної її черти не переховала в свойому серцї.

Сидїла тут тепер в теплу, лїтню днину і дивила ся задумана на довгий, крутий гостинець, яким колись то тої понурої, падолистової днини несло чотирох чужих людий її мале тїло, аби зложити його тихцем у землю.

Коло неї стояла її наймолодша блїда, дрібна, одинайцятилїтня дївчинка, що роззирала ся докола наляканими великими, округлими, темно-синїми очима.

І вона була загорнена також нужденно; у великих, сїрих, суконнїх черевиках і маленьким, жовтім, соломянім капелюсї із шкоцкою стяжкою — на руцї мала перевішений вінець з безсмертників і моху.

Не рушала ся від боку матері і здавала ся вслухувати ся з напруженєм то в голос лопати з кладовища, то в крик птиць, що долїтав сюда їз заливу серед загальної тишини.

Нараз налякала ся сухого кашлю, що долїтав із заду. Потягла маму за спідницю, а за хвилину показав ся низький, сивоволосий старик з вязкою вербового прутя на плечах і паличкою у руцї — кашлав і спльовував на переміну.

Йшов дорогою розмавляючи сам із собою та не бачив анї мами, анї доньки, аж доки не станув зараз коло них. Тодї спинив ся, крикнув із здивованя і перехилив ся з усьміхом на своїм костурі спираючи ся на нього обома руками та загрібаючи його глубоко в пісок.

— Ей, до лиха!… Що я здибав вас тут, Елисавето!

Жінка глянула на нього мимохіть, боком, але зараз вернула до давньої постави — з лицем опертим на долонї дивила ся далї в долину.

— Ая — відповіла коротко.

— Є, що нового?… — дивив ся на неї цїкаво малими своїми, темними очима, що так і слїдили її. — Бачить ся нїщо не приключило ся вам, що?…

— Нї.

— Нїхто з ваших, нїхто з ваших не умер?

— Нї.

— Або з родини?

— Нї.

— Ну, то гаразд. Але… гм, гм! Але, здаєть ся, віджила стара любов, Елисавето?

Жінка не відповідала зразу нїщо, але тепер глянула на нього і троха збентежена почала гладити чорні торочки шаля, що лежав на колїнах і сказала:

— Ах, се також бесїда. — По хвилинї докинула: Нинї є похорони малої дївчинки від нас.

— Ах! так, то що иньшого. То, бачить ся, ховати муть малу Андрія Єнзена?

— Так.

— Так, але, що се не прийшло мінї відразу на гадку. Має то бути, як кажуть, велика істория з тою малою. Ганна, жінка звонаря, була вечером у мами і розказувала, що будуть звонити. Але чиж се можливе?

— Можливе.

— Так? Ну, то рішучо запросили на стипу пароха із жінкою і лїкаря розумієть ся також, бо і він причинив ся тут. Ну, Андрія Єнзен стати на се і на більше іще, якби було треба. Але, до сто чортів, не всї можуть справляти своїм дїтям такі похорони.

— Ох, нї  — сказала Елисавета знова затоплена в думках.

— Зрештою й сьмішне — правив далї старий та дивив ся на неї все прижмуреними очима. — Я не знав цїлком, що ви маєте тут на кладовищі дїти, Елисавето.

— Так, справдї? — відповіла поволи і знов дивила ся на цминтарну дорогу. — Нїщо дивного… мало що я сама не забула про те.

— Га! і се буває — відповів і похитав головою. — Тілько ріжних річий приключить ся між тим… а роки минають. Ах! і я се знаю. Чи то був хлопчик?

— Нї, дївчинка.

— Мій Боже! Дївчина. Так, то що иньшого. А! Маємо тут маленьку Льотку — звернув ся до дївчинки, що тулила ся до матери зі всїма признаками знетерпеливленя.

Мати погладила її по руцї.

— Не можна увільнити ся від неї, як почне просити, аби її взяти із собою. Хотїла бачити передовсїм свою сестричку.

— Добре мала. Вона не бачила її нїколи передше? розумієть ся. Давно небога умерла?

Але коли Елисавета не відповідала, старий замовк. Потім піднїс у гору густі брови — дивив ся на неї хвилину допитливо, зажив нюх табаки і якби стрілила йому нараз нова гадка до голови, замітив:

— Так, так. Не по рожах то ходить ся. Чиодному здаєть ся, що могло би бути інакше. Але так є, як Ісус хоче. І рішучо так є найлїпше.

В сїй хвилинї хтось закликав з кладовища.

Старий перехрестив ся і йшов далї, кашляючи та спльовуючи, а Елисавета взяла мовчки дитину за руку і війшла між гроби.

Якийсь типовий Лїллєлюндець в родї Нїльса Нїлєна, низький, присадковатий, з грубим карком і червоним від горівки лицем — стояв в долинї та викидав землю, яку другий відгортав лопатою на обі сторонї.

Той другий, був се високий, худий, заспаний мужик, що сьміяв ся придурковато, коли лише старший розказував своїм грубим голосом який сьмішний анекдот. Коли Елисавета зближила ся, присїв на березї найблищого, готового гробу і дивив ся на чорний, беззубий череп, який той тримав у руках.

Коли і Елисавета присунула ся, дивили ся хвилину всї троє — потім глянули на себе у нїмім зачудованю, коли тимчасом мала Льотка зісинїла, торгала судорожно спідницю мами.

— Чия-ж се? — пробормотїв нарештї молодий гробовим голосом.

— Се не може бути її — відповів другий. Вона була маленька, правда, Елисавето?

— Так, мала три роки — відповіла.

— Так, то не тут лежить?

— Не знаю, звонарева Ганна говорила…

— Ага! — крикнув нараз той, що стояв у гробі і простягнув руку в гору. — Маю його… Та-ж се старий Ляре Бред.

— Хто-ж се такий? — поспитали ті обоє.

Не пригадуєте собі, Елисавето?… Тесть Андрія Мортена, той старий з деревляною ногою, що пішов пізнїйше до закладу для старцїв і умер на віспу. Він лежав перед вашою дївчиною. Не можете пригадати собі, Елисавето?… Так, так, рішучо, я ховав її сам.

Елисавета потрясла головою. Не тямила нїщо…

Грабар плюнув у долоню, ликнув собі з фляшки, що стояла в кутї гробу, та почав копати завзято… і з поміж грудок землї, каміня, останків з труни та костий старого чоловіка, показала ся по хвилинї маленькі, тонкі кости дитини.

Елисавета стояла спокійно, троха поблїдла і водила зором за кождим правильним рухом лопати з темного долу на денне сьвітло. Лише коли побачила викинену із землї стяжочку, яку як здавало ся, пізнавала, потрясла нею дрож, а по хвилинї, коли глянула на кучері сухого, темного, рудого волося, здавало ся їй, що виринув перед нею нараз живий образ дитини і кілька грубих сльоз покотило ся по її зморщенім лицї.

Заходячи ся від плачу, клякла при гробі і почала збирати обережно кусник по куснику кости дитини у фартух.

Коли скінчила, похилила ся над нею налякана Льотка, і поспитала шепотом.

— Мамо, чи се сестричка Ганна Метта?

Але у сїй самій хвилинї заскрипіли завіси цминтарних воріт; звонариха Ганна влетїла з чотирма селянами з кошілем їди і фляшками пива. Всї вони були червоні та задихані.

— Мусите забрати ся відси!… йдуть!… — крикнув один з тих, що іно прийшли, до грабарів, коли звонариха отвирала тимчасом звіницю, де всї щезли… За хвилю загудїли далеко по долинї перші звуки глубоких, металїчних звонів похоронних (за чотири марки і вісїм шилїнґів).

З долини йшов справдї похорон через село, пристроєне хоругвами, крок за кроком, віз за возом; на передї сама труна, прибрана цьвітами на новопомальованім возї на ресорах, далї карита пароха і решта. В сьвяточно сумнім походї сунув ся похорон поволи поміж веселими полями, де здивовані корови та вівцї визїплювали очі на се чудо. Всї жінки у чорних очіпках, з вінцями у руках, мущини, з виїмкою пан-отця, з папіросками в устах, які закурили собі зараз по добрім снїданю.

Минула майже година, заки всї дійшли до церкви.

Тимчасом Елисавета випорпала у віддаленім кутику під цминтарним муром троха землї із під трави та із сльозами у очах заховала там кожду малу кісточку Ганни Метті. Прикрила землею, а Льотка положила вінець.

Ледви що скінчили вони, похід станув у брамі… Чудовий се був похід!

Низький, живий паламар скакав як сорока, шептав щось безвпинно до пароха, крутив ся з повним виразу співчутєм коло батька і плачучої матери, та завів нарештї псальми з такою силою і чутєм, як би йому хто платив за се — що було зрештою і правдою. Пан-отець говорив означену годину в церкві, а коли кидав на труну землю, промавляв до зібраних »тихою молитвою«. При сїм звони висилали з такою силою голос до неба, якби хотїли пригадати самому Богу, що він отсе-ж дитину Андрія Єнзена покликав до свойого царства.

А нище — по цминтарній дорозї йшла Елисавета та вслухувала ся у сесї звони.

Було їй так легко на серцї… як тому, хто сплатить старий довг; на її лиці яснїла радість, що все таки малий промінь божого благословенства упав на її бідну Ганну Метті.




Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1943 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.