Із хат/На манівцях

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Із хат (1899
Генрик Понтоппідан
На манівцях
Цей текст написаний желехівкою.
Видання: Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899.
 
На манівцях.
 
Орнамент з книг накладом Українсько-руської видавничої спілки - 009.jpg
 
В малій, бічній вуличцї, званій »На Манівцях« стояли три старі, запалі хатчини за великим багном, в якого каламутній водї відбивали ся їхнї криві стїни.

Стояли так одна низше другої, з похиленими дахами, серед смердячого сьмітя, нагромадженого тут із всїх околичних загород. Найменьша, що стояла найблище гостинця, була така маленька, що можна би взяти її ледви за стайню, коли би не кусник закопченого комина, який сьвідчив, що вона служить за мешканє людям.

Мешкала тут стара, бідна вдовиця, що жила як воробець, збираючи те, що иньші викинули, згортаючи пильно всї дрібки, які найшла на дорозї; від часу до часу потягла що-дещо, а зрештою надїяла ся на Бога і добрих людий.

На імя кликали її Мариянна, назвище Петрихи Сервен мала по небіщику чоловіцї.

Хоч по правдї називали її найчастійше Мариянною Гузар, бо як кажуть, мимо свойого старого віку утримувала любовні зносини з кривим старцем з Дому працї, Нільсом Гузаром, що гостив у неї точно в днї, коли мав вільний вихід.

Була се низька, рухлива бочівка на коротких, круглих ногах із сьмішно широкими плечами. Виглядала все так, як би іно що схопила ся в одежі із під перин; з під малого, чорного, замащеного очіпка висувало ся кудлате, сиваве волосє понад малі, гострі, не дуже то розумні очі, а червоні плями на лицї сьвідчили, що не лише з любви приймала вона так гостинно в тій хатчинї Нільса Гузара, коли лише приплїв ся в недїлю на костурі, аби перепити в купі тих кілька шилїнґів, що їх вижебрав по дорозї.

Мала у своїм часї кількоро дїтий, що виросли і розлетїли ся по сьвітї — сама не знала де. І нїщо також не чула про них, аж коли якійсь із її доньок, що услугували в містї, стала ся яка пригода, з'їздили ся до неї на хоробу.

Се була одинока відміна в тихім її, одностайнім житю. Тодї ґаздувала, кричала, аж було чути її на цїле село. Коли всьо пішло щасливо, забирала ся дївчина, знова свобідна, весела, а Мариянна приймала добрячо мале біднятко під свою опіку, та дїлила ся із ним своєю нуждою.

Таким чином призбирала собі досить спорий гурток пустої дїтвори, що уганяла по селї на грижу мешканцїв; сей гурток був би ріс іще далї, як би Мариянна не була придавила кілька разів із звичайним собі спокойом уста такого бідного, новонародженого подушкою, а потім зганяла се на божу ласку.

У сїм зглядї не була зрештою анї лїпшою анї гіршою від богатьох, сїльських жінок, а хоч сусїдки обмавляли її і висьмівали по причинї її відносин, робили се лише поза її плечима.

Одного вечера, під конець зимного падолиста панував незвичайний рух у їй норі »На Манівцях«.

Вже від сьвіта бачили люди, як Мариянна вештала ся, — дїти скакали весело по вулицї з обарянками в руках; коли змеркло ся, заблимало незвичайно сьвяточне сьвітло з поза маленьких, незаслонених вікон.

В нужденній кімнатї, у якій стеля висїла так низько, що навіть Мариянна поледво могла стояти, сидїли чотири особи на лавцї за старим, дубовим столом, на яким стояло кілька мисок із стравою і чарками.

Дві тонкі лоєві сьвічки, встромлені в порожні фляшки, кидали довгі, чорні тїни на голі стїни, а з низької тепер розпаленої кафлевої печі в середній стїнї, при який як раз стояла Мариянна з кольоровою стяжкою в затовщенім очіпку і здоймала горнець, бив жар; повітрє було сїре від диму з тютюну та густе від людських сопухів.

Одним із гостий був високий, худий, коло двайцятьчотири лїтнїй чоловік, з блїдим лицем, з довгою темною бородою і великими, темними немило блищачими очима; коло нього сидїла низька, блїда, не молодих вже лїт жінка з кучерявим, ясним волосєм і зіпсованими зубами. Крім сих двоїх, було двох сусїдів, в середньому віцї, загорнених сьвяточно.

Найстарша донька Мариянни, Якобіна »крута Біна«, сьвяткувала весїлє з глухо-нїмим, кравецьким челядником з міста, де служила останнїми часами.

Панна молода сидїла за столом зі зеленим вінцем на кучерявім, яснім волосю, в новій, чорній, вовняній сукнї, яку розпняла ізза якихсь причин на грудях. Пан молодий сидїв з лївого боку в білій краватцї під довгою бородою; сьвідки: грубий, червоний, балакучий мужик, якого жінки називали »рибою« і низький, простий, спокійний якийсь ґазда — сидїли на ослонї під вікном.

По полуднї вернули з церкви, віддаленої від села шмат дороги, де парох обсуджував дуже нечемними словами минулі лїта Якобіни.

Немиле вражінє затерло ся під впливом, заставленої Мариянною страви і горячої кави, що огріла задроглих гостий.

Потім появило ся на столї пиво, а коли фляшки випорожняли ся, пан молодий, що оплачував цїлу гостину, кивав на найстаршу дитину і вона вертала зараз з повними руками фляшок. Так сидїли яких три годинї, пили здоровля молодої пари, торкаючи ся точно що чверть години чарками, — під проводом »риби« пили все якесь здоровлє, — аж налякані полумінї сьвічки притахли.

В тїни за печю сама, байдужна на крик і гамір, що лунали довкола неї, сидїла молода дївчина, з рудим котом на колїнах і дивила ся безпинно на молоду пару.

Була се наймолодша сестра Якобіни, Трина, що служила в селї і по роботї прибігла на хвилину побачити свойого нового шурина і поґратулювати сестрі в сїм сьвяточнім днї.

Цїлий вечір не зводила очий з молодих, сидїла та гладила кота — і водила очима, коли лише довгі, вузькі, білі руки кравця шукали під столом червоних рук сестри, або коли обняв її крадькома раменем і пригорнув нїжно до себе, усьміхаючи ся розкішно.

Вона небогато знала досї про любов, хоч скінчила вже вісїмнацять років, була красива і добре збудована.

Не була цїлком схожа на старші сестри (кажуть, що не без причини). Замісь їхнього ясного, кучерявого волося, мала гладке, брунатне в дві коси зіпняте на карку. Замісь малих, заспаних, ясносиних очий, як незабудьки мала великі, щирі, темносині — часом мали вони наївний трохи байдужний вираз — бо все в означенім часї притуплював ся її слух.

Коли мала сїмнацять років, служила в одній хатї з якимсь чужим парубком високим, сильним, що зачіпав її все, коли були самі, хоч вона не давала нїколи причини. Одної ночі, коли їй казали вицеркати корову, що злягла, мусїла піти до стайнї, а тодї то він згасив їй лїхтарню і перевернув її на вязку соломи.

В протягу місяця приключило ся се кілька разів; не здавала собі справи, чого він хоче від неї. Небавом потім хлопець вернув до свойого міста, а вона, розумієть ся, не згадувала нїкому про те, бо знала із сього тілько, що він хотїв, бачить ся, друлити її у нещастє.

Потім коли лише хотїв який парубок пожартувати з нею, сама згадка тих зачіпок піддержувала її опір.

Хоч була все весела і говірка і не утїкала перед сьмілими зворотами і замітками, сама гадка про простягнене з любовю рамя вводила її в слїпий гнїв і нераз коли парубки хотїли, як то звичайно, пожартувати з нею у полї, пересьвідчували ся на велике своє здивованє, що се не пуста балачка та її »гордість», як обсуджувано її поведенє.

— Ся худобина хоче також дути ся — говорили злобно.

Коли Трина дізнала ся про те, була від тодї іще меньше приступна.

Але коли так сидїла сього вечера і дивила ся на признаки почести і лицарської любви, яка припала в паю її сестрі, дивні заволодїли нею почуваня.

Гадка про щастє, про нову, чорну сукню Якобіни, про білі, вузькі руки кравця, про його гарну бороду і дивні погляди… всьо те бурило в нїй кров і причинювало ся до неспокою її серця.

Марила про день, в якім вона сама зможе сидїти на першім місци за столом, з вінцем на голові коло судженого, між добрими, веселими приятелями. В думцї поміщувала на місци шурина по черзї всїх парубків, яких знала і уявляла собі, як виглядало би і що чула би коло кождого з них.

Нараз прокинула ся в нїй пристрасна жажда любви, пізнання роскоші цїлуя і устиску. Мало не влюбила ся у сього блїдого мущину, що показував ся таким добрим для сестри і якого нещасливе калїцтво зродило у нїй велике співчутє може по части тому, що здавало ся їй немовби то сестра не відвзаїмнювала ся йому добре.

Не розуміла нїщо і з якоюсь журою, а враз і завистю думала про те, чи се правда, що, як чула, Якобіна не дуже то радо йшла замуж за нього.

Сидїла так і роздумувала над сим, коли нараз »риба« ударив пястуком у стіл і закляв, що до сто чортів, не хоче бути сьвідком весїля, на якім бракувало би божого слова.

Признали йому рацію — Якобіна подала псалтир, який мала в церкві; всї зібрали ся коло »риби« — він зловив сейчас книжку, поставив перед собою сьвічку і засьпівав першу з весїльних пісний.

Як раз зачали, не мали вже охоти кінчити. Коли лише пересьпівали перший псалом, забрали ся до другого.

І так сидїли — загріті пивом і божим словом — вливаючи у ті піснї таку силу, що стїни мало не потріскали.

В ночі, коли Трина вертала ся домів, місяць кидав млаве сьвітло на тонку, сьвіжу верству снїгу, що вкрила білим килимом землю і дахи хат. Всюди було тихо — загороди позамикані, анї вітрець не порушив великим, темним очеретом, в якім відбивало ся зьвіздисте небо.

Коли доходила до фіртки загороди, де служила, стрепенула ся, побачивши якогось парубка, що опер ся об мур і курив люльку.

Пізнала від разу, що се Іван, парубок сусїда, молодий, двайцятилїтнїй хлопець, з ясним волосєм, що накидав ся їй від давна вже із своєю любовю. Видно знав, що вийшла і чатував на її поворот.

Коли минала його, шепнув: »добрий вечір!« Несьвідомо пристанула і почали розмовляти.

Недавно іще минала його, як всїх; тепер, коли нараз хмара, що заслонювала місяць розплила ся і повне, ясне сьвітло упало на постать дївчини, здивував його незвичайний вираз її лиця.

Почав довбати щось коло люльки, а боком дивив ся на неї уважно.

Питав її про весїлє, про нового шваґра, про дїти Якобіни; відповідала коротко, з відверненим лицем і дивила ся байдужно перед себе.

Нарештї почав зближати ся обережно і не зводив з неї очий.

По хвилї присунув ся так, що бачив дрожачі її губи і чув віддих її филюючої груди. А коли ще блище присунув ся і вона не змінила місця, анї постави, збентежив ся сам і глянув на неї здивований.

Кров ударила йому до голови, великі уста розсьміяли ся придурковатою усьмішкою.

Нарештї відважив ся сказати:

— Так любо, може перейдемо ся троха?…

Не відповіла зразу — коли однак почав наставати, сказала:

— Добре.

І не ждала на нього, лише рушила наперед в поля.

Пішла стежкою, що вела через луку до двох чорних, нужденних верб, які означали, де зачинаєть ся перекіп. Тимчасом хлопець наздігнав її небавом і старав ся всунути руку під її рамя. Не боронила ся… Збентежений сим незвичайним і невиясненим поведенєм, обняв її та притиснув пристрасно до себе.

Так ходили якийсь час сюди і туди до верб, що виглядали в сьвітлї місяця як духи.

А коли четвертий раз вертали ся до села, обняла вже Трина хлопця; поволи зближали ся до загороди — двері стодоли зачинили ся тихо за ними.

В серединї села, повище загороди, де служила Трина, стояла гарна, сьвіжо помальована хатчина із жовтими ляками у вікнах і малим опарканеним городцем на ярини по обох боках входових дверий, помальованих у цьвіти. Замісь ступіня лежав перед ними млинський камінь перелупаний на дві части, посипаний піском; туди входило ся через маленьку кухню до чистої, просторої, висипаної також піском кімнати із синьопомальованими стїнами, жовтими заслонами, сосновою комодою, столом, лавкою, двома червоними стільцями і двома великими ліжками, прикритими перкалем в цьвіти.

Мешкала тут вдовиця Олена Петриха, яка зложила собі враз із своїм чоловіком Петром Андерсом при пильности і ощадности тілько, що могла жити тепер без підмоги громади і тому уходила за щось лїпшого, як більша частина вдовиць по господарях, з якими не дуже навіть приставала.

Була се висока, худа, похилена троха постать із запалими грудьми, звичайними у старших жінок і великим, вистаючим і твердим як камінь черевом. Мала, сивоволоса голова спочивала троха криво на вузьких зігнених раменах — якби для загальної гармонїї говорила немилим, плаксивим голосом і стріляла як квока своїми малими, червоно обведеними, троха цїкавими очима, що щезали цїлком у віях.

Невідлучною її товаришкою була довга, чорна панчоха, якої не випускала із рук, хиба коли їла, або спала. Могла стояти непорушно пів дня в дверех і перебирати механїчно пальцями, коли тимчасом її зір бігав уважно по цїлім селї, чи не відчинюють ся де двері, або чи не курить ся де з комина.

Мала лише одну дитину, хлопця Івана з ясним волосєм, років коло двайцятьох, стрункого і гожого.

Між парубками був він майже найкрасивійший, а коли стояв у недїлю між иньшими на гостинцї, в блищачих чоботах, плюшевім кашкетї, з довгою люлькою, такий вимитий і вистроєний, як сьвітлиця матері — ставала Олена сама в укритю, за цьвітами у вікнї і дивила ся на нього з гордістю.

Коло сього сина кружляли всї її думки, навязували ся до нього і до його будуччини — навіть у снї не покидали її малої, тупої голови.

Все тїшила ся лише щастєм, яке стріне його, укладала власні, сьмілі пляни що-до його будуччини. А коли сторожила перед дверми, або виходила на мале узгірє за селом, відки можна було бачити цїлу околицю аж по залив і лїс — то тому лише, аби не спустити його анї на хвилину з очий і стежити безвпинно за кождим його кроком, бачити всьо, що приключить ся йому.

Коли Іван пішов останньої осенї на службу до війська, звернула увагу на наймолодшу доньку Мариянни, Трину, що служила у сусїда, якого поле межувало з полем війта.

Олена почала сейчас підозрівати, що Трина, як зрештою всї бідні сїльські дївчата — стараєть ся звабити Іванка. Се було її манїєю, що не давала їй нїколи спокою: всюди бачила, що засїдають ся на її Іванка і тих сїмнайцять соток корон, які мала крім хати і города і які позапихала в пятьох окремих книжочках щадницї у ріжні дїри і тайні криївки.

Сим разом її підозріня показали ся правдивими.

Одної ночі, коли не могла вснути по причинї болю в нозї, почула, що з другого боку вулицї відчинило ся вікно і чиїсь кроки віддаляли ся обережно.

Хоч болїла її нога і знала, що побільшить тим свій біль, схопила ся сейчас і кривулькаючи доволїкла ся до вікна подивити ся, що се такого.

Було темно. Не могла доглянути навіть свойого власного плота, але пізнала, що кроки віддаляли ся до загороди війта.

Та як раз того самого вечера бачила, що Іван і Трина розмавляли при поєню худоби; тому рішила ся не спочати, доки не приведе всього до ладу.

Майнула їй у голові гадка, аби слїдуючих вечерів сторожити де близько, відки могла би бачити добре вікна Трини — бо що се, як раз, її вікно відчинило ся, не сумнївала ся анї хвилинки. По глубшій однак надумі залишила сю постанову признаючи її безкорисність, доки місяць буде на нові — на разї випитала дївчину, що спала разом з Триною.

Одного разу, коли побачила, як вона вертала ся з міста, закликала її до себе, посадила на лавцї, частувала кавою і розмавляла з нею так солодко і по приятельськи, що дївчина занїміла з подиву. Але коли стара виступила зі своєю справою, зачервенїла ся і нехотїла розказувати. Коли однак Олена налягала і нарештї в запалї зловила її за руку, дївчина вирвала ся і утїкла, бурмотячи, що не знає нїщо про те.

Того самого вечера дізнала ся Олена иньшою дорогою бажаної правди.

Не лише Олена слїдила сеї зими за Триною.

Ґаздиня у якої Трина служила, давно її підозрівала, вкінцї здавало ся їй, що має цїлковите право твердити, що з дївчиною дїєть ся зле.

Вона мала вже досьвід і привикла до подїй сього рода із своїми дївчатами, тому заволїкла її раз якось до себе до комори і поспитала прямо, чи не є у відміннім станї.

Трина перечила зразу рішучо, потім сьміяла ся, але коли ґаздиня обставала при своїм, і домагала ся правди, аби могла вистарати ся на сей випадок иньшу дївчину, а нарештї загрозила, що прикличе лїкаря, Трина мусїла признати ся. На дальші питаня признала ся, що батьком будучої дитини є Іван.

Тимчасом Іван орав поле недалеко від села і свистав на перегони з першими шпаками, що почали показувати ся.

На сусїднім поли стояв другий парубок, також з плугом; посвистуючи йшов до Івана. Коли наближив ся до межі, спинив ся і крикнув:

— Поґратулювати милого спорідненя, Іване!

Іван піднїс голову, але в першій хвилї не розумів нїщо. Парубок зближив ся до нього цїлком і розказав йому, що говорять про нього на селї.

Уха почали парити Івана, а дрож пронизала решту його тїла аж до ніг.

— Брехня! — простогнав такий лютий, що той почав сьміяти ся.

— Коли брехня, то ти, до сто чортів, сам тому винен — відповів і відвернув ся з побідною усьмішкою.

Іван, червоний як вогонь, стояв і дивив ся за ним непорадно. Нарештї завернув конї на з'оранім ланї і вів їх далї здовж борознами. Властиво не повинно се бути для нього несподїванкою; останнїми часами згадувала йому про се Трина. Але не хотїв вірити. Був певний, що хоче налякати його і тим лекше спонукати до подружя, про що вже говорила чираз.

Зразу прийшла йому на гадку мати. Почував ся до того, що повинен оженити ся з Триною, але не мав великої до сього охоти. Коли однак роздумав сесю справу, не бачив иньшого виходу. Трина була дївчиною, про яку не можна було сказати нїчого злого.

Рішив ся минати на разї матїр, доки не успокоїть ся, але сейчас нагадав собі, що нинї була субота, коли звичайно приходить домів перебрати ся на недїлю.

Подумав, що може лїпше зняти від разу бучу і всунув ся тихенько до хати.

Мати стояла в хатї при кафлевій печі. Пізнав зараз, що вона знає про всьо.

Не глянула на нього, не відповіла на його привіт, коли входив; він не говорив також нїщо більше, лише сїв на лавцї під вікном і закинув від нехочу одну ногу за другу.

Довго не було чути нїякого голосу, крім тихого, жалібного сику ринки, в якій мати варила щось.

Нарештї навтямило ся йому так сидїти. Почав свистати тихо. В тій самій хвилинї долетїло до нього із від печі знане йому добре, довго здавлюване сапанє, що як вихор в повітрю, оповіщувало бурю… Слухав мовчки.

— Гарні річи плетуть про тебе по селї — почала по хвилї плаксивим голосом і обтерла фартушком очі.

Іван не відповів нїщо і почав свистати.

— Гарно ведеш ся! На се було іще доволї часу!…

Іван мовчав як заклятий і дивив ся крізь вікно на рожеві хмарки на небі.

— Як би се була іще якась прилична, чесна дївчина, яку люди мали би за людину… але такий лах… не має навіть сорочки на тїлї… так, так, се-ж всї знають… Хто гадав би се, що ти забудеш ся з такою… Ото, що маю з того, що не жалувала тобі нїчого. Що-ж ти гадаєш собі? Пан-отець каже, бо вже дізнав ся про те… він, що був все такий добрий і вирозумілий для тебе, каже, що люди признають тебе дурним. І аби з такою лайдачкою, донькою старого пяницї!… се-ж не тайна.

Говорила так досить довго і колотила раз-у-раз швидше в сьпіваючій ринцї, що немов супроводила своїм нїжним голосом її плачливі жалї…

Нараз відвернула до нього голову і сказала змішаним голосом:

— Чи знаєш рішучо, що ти одинокий?

— Розумієть ся — відповів Іван і розсьміяв ся бундючно.

— Так? Хто там знає? — забурмотїла нїби до себе, а по хвилї замітила: — Здаєть ся мінї, що добре десь глумлять ся з тебе »На Манівцях«. Доньки Мариянни не такі дурні. Тямлю добре, як то було з тою крутою Біною торік. Лише трьох їх мало платити, бачить ся.

— Так, але Трина, то не Біна — замітив Іван, як би хотїв її пересьвідчити. — Одна може бути така, а друга все-ж таки може бути чесна…

— Ет! Бесїда! Як би ти тримав ся далеко від неї, не напитав би був собі біди. А коли вже здурів, то міг пошукати собі иньшої, і се не було би так шкодило… Але Трина знала добре, бачить ся, що робить.

— Що могла знати? — поспитав Іван і глянув перший раз на маму. В її голосї звучала така струна, що здивувала його.

— Аа… недаром є сестрою Біни, бачить ся.

— Але-ж їй не можна нїщо закинути — сказав і зморщив легко брови.

— Ах, нема тут що богато говорити.

— Що думаєте сим?

— Були такі, що могли би сказати щось про те. —

— Хто-ж се міг би бути?

— От… бачить ся, він, той великий Павло, що від'їхав торік, він міг би неодно розказати, — сказала немов до себе, порпаючи в печі.

— Павло Тунко…

— Так; здаєть ся мінї, так називав ся.

— Брехня! — сказав Іван і засьміяв ся сухо.

— О, о, хто там знає.

— Відки се знаєте?

— Не трудно було знати, що щось було між ними. Та-ж він гоняв за нею, де лише показала ся, а хиба не даром, думаю. Лїпше було вивідати ся наперед. Се-ж не така велика честь дати ся повісити за когось. Мала одного, могла мати і більше. Хоче затягнути тебе до вівтаря, тому удавала сьвяту, аби замилити тобі очі.

— Ви чули може що більше? — поспитав і глянув на неї непевно.

— Може бути… Найлїпше було не заходити собі з нею, ми не мали би нинї сього клопоту. Та ще коби то я не перестерігала тебе, аби ти беріг ся, бо вони хочуть тебе підійти, але ти не хочеш нїколи слухати матері… Я просила що вечера Спасителя, аби тебе просьвітив, а ти летиш, як шалений, не можу дивити ся, як відходиш від розуму.

Іван призадумав ся.

Впялив очі в чисто вимиту, кафлевою печю осьвітлену долівку і дивив ся довго, уважно на посипані попелом дошки.

Нараз схопив ся, взяв шапку, пробурмотїв »добраніч« і вийшов.

Тимчасом змеркло ся. Густа, зимна, вохка мрака вкрила село, лише тут та там блимало сьвітло у простих хатах. В загородах всї вже полягали спати. Кілька качок спало на водї, серед багна, а перед зачиненими ворітьми сидїв кіт і мявкотїв.

Застав Трину за плотом города, де устроювали собі вечером сходини.

Годину вже ждала, коли почула кроки, вибігла против нього.

Пішли мовчки в поля, де небо без зьвізд і сьвіжо з'орані поля вкривали всьо кругом тїнию.

Коли Іван замітив, що Трина простягає до нього руку, встромив обі свої руки в кишенї і відвернув ся, а коли вже були так далеко, що нїхто не міг почути їх, обернув ся нараз до неї і поспитав прямо, що мала з Павлом?

Трина зблїдла в першій хвилї. Досї не говорила про те з нїким. Поволи почала спокійно і широко розказувати всьо, описувати точно, як що відбуло ся — не затаїла анї одної подробицї, яка лише переховала ся у її памяти.

Коли скінчила свій рахунок сумлїня, глянув Іван у лїс і засвистав, протягаючи голос.

— Ноо! так, моя дївко… Ми знаємо ся?…

— Чи може гадаєш, що брешу? — сказала дивлячи ся налякана на нього.

— Здаєть ся тобі, що я вчера прийшов на сьвіт — відповів, а побідна усьмішка грала ся на його устах. — Милиш ся, моя дорога. Сим разом ти перечислила ся.

Коли зближили ся до вузької стежочки, що вела через з'орані поля до села, відвернув ся і сказав:

— Бувай здорова, моя мила, дякую за свою пайку — і відійшов, посвистуючи весело.

Трина кликала його, але він не слухав і небаром щез у пітьмі.

Неспокійна, не знаючи, що се значить, стояла на дорозї, а весела його пісня розпливала ся в нічній тишинї.

Минуло так кілька днїв, даром вижидала його що вечера на звичайнім місци.

Аж ось дізнала ся від дївчини, з якою служила у війта, що Іван почав ходити що середи до пан-отця на науку; сходили ся там численно мужики із жінками і дїтьми… Вона занепокоїла ся страшно.

Коли не показав ся і слїдуючої недїлї, не могла ждати довше в непевности і рішила ся відшукати його. Як лише змеркло ся, накинула хустину на голову, розглянула ся по селї і причаїла ся за корчом при дорозї, що вела до війтової загороди.

Коло півночи почула його свист, що лунав по селї, а по хвилинї дали ся чути його кроки по замерзлій дорозї.

Схопила ся, а коли переходив коло неї, закликала його тихо.

— Хто то? — поспитав наляканий і почав розглядати ся докола. — Се ти? Що робиш тут до чорта?

Підійшла до нього блище і дивила ся лагідно.

— Чому ти не був у мене так давно, Іване? — поспитала і хотїла взяти його за руку. — Я ждала на тебе цїлий тиждень що вечера. Ти був хорий?

Замісь відповіди, трутив її Іван сильно.

— Відчепи ся! — сказав і хотїв йти далї.

Станула на дорозї просто нього і озлобила ся:

— Що дїєть ся з тобою? Чи ти втратив розум? Минув тиждень, як не показував ся, хоч знаєш, як стоїть справа. Ти не був хорий, про се знаю; ходиш на науку до пан-отця, а вчера зазирав до вікон Нїлєна. Чи ти вже забув, що я твоя суджена? Не тямиш, що прирік мінї?

— Слухай! — засичав нарештї Іван — уступи ся мінї з дороги, дївчино!… Заощади собі всїляких докорів, не замилиш мінї очий. Досить довго глумила ся з мене… Але тепер знаю твоє коханє, розумію, як з Павлом, так і з иньшими. Так, так, нїщо не поможе тобі твоє сьвяте лице, моя мила, а коли всьо викрило ся, прошу тебе, тримай ся осторонь від мене, бо могло би скінчити ся лихо.

При кінцї сих слів підійшов до загороди і замок фіртку на колодку.

Трина стояла як вкопана. Що се було? Що він говорив? Про що винив її?

Се неможливе… Побігла до фіртки, а коли почула, що робить щось у челядній кімнатї, почала легко пукати і шептала благаючи:

— Іване… мій дорогий! Чи не чуєш мене?… Хочу поговорити з тобою… Іване… вже не гнїваю ся… хочу лише… чуєш Іване?…

В сїй хвилинї зачинили ся в серединї якісь двері і всьо утихло.

Кинула ся і почала ломити руки з розпуки. Майнула їй гадка, аби добивати ся до фірти, збудити всїх і взяти їх за сьвідків сеї зради, але відвернула ся, закриваючи руками лице і відійшла серед сльоз.

Довго ходила, обезсилена з розпуки, сюда та туда по поли. Вітер дув у її розвіяне волосє і поривав відорвані її жалї та сльози і розвівав їх по темній, мовчаливій долинї і понурім заливі, в якім відбивали ся важкі, роздерті хмари. Зловила зубами ріг темної, вовняної хустини і коли лише мала на ново заридати, гризла його, аби всилувати себе до спокою.

Але не могла запанувати над своїми зворушеними чутями, коли нагадала собі всьо. Не сподївала ся, що Іван звінчаєть ся з нею зараз, — обоє ще до сього за молоді, була однак певна, що заручать ся, а коли і його мати полюбить її, прийме її колись ураз із дитиною.

Думками бачила себе часто в теплій, малій кімнатцї Олени із жовтими заслонами і образами на стїнах — уявляла собі, що лежить з дитинкою на руцї у однім із тих великих ліжок із заслонами з перкалю у цьвіти — вилежуєть ся у білих, теплих перинах, коли Іван сидїти ме на краю ліжка і тримати ме її за руку… та її серце било ся із щастя.

А тепер хоче покинути її, каже їй терпіти і мучити ся в домі матері, бруднім і нужденнім, між дїтьми сестри. Та коби лише се! Хоче лишити її цїлком на поталу розпуцї — може навіть старати меть ся спекати ся усїх обовязків, посуджуючи її о кількох любовників.

Але-ж се брехня!… Заплатить, мусить заплатити! Кленеть ся, що не буде в змозї доказати їй і мусить заплатити.

Учіпила ся сеї гадки, якби найшла в нїй потїху — се була її месть!… Зможе жадати 25 корон річно. Навіть коли нарештї вернула ся до хати і лягла спати, кидала ся неспокійно на постелї не покидаючи анї хвилинки сеї останньої думки. Потім знов запанувала нею така страшна розпука, що дївчина, яка спала з нею разом, схопила ся налякана і нагадала собі зносини, які навязала як раз сього вечера з парубком.

Першого мая пішла Трина до матері, у якої мешкала аж до родин, до пізної осени.

За цїлий той час не чула нїщо про Івана. Признав ся до того, що є батьком, по довгім торзї пристав на заплату утриманя дитини, але тримав ся осторонь і минав усе стрічу.

Дехто озлобив ся на се, але коли почали розходити ся по селї вісти про минувшину Трини — загал не брав йому сього за зле.

Раз лише стрінули ся в лїтї око-у-око.

Було се в полуднї, коли Іван йшов від війтової загороди, посвистуючи, з косою на рамени. Іно що мав скрутити в бік, як побачив нечайно Трину, що ледви волїкла ся серед куряви в піднесеній спідницї, згорблена під великою вязанкою хворосту, який назбирала у лїсї.

Не міг розминути ся з нею, мусїв навіть переходити коло неї; тодї настроїв лице весело і кивнув до неї головою з широкою усьмішкою.

— Добре полудне, Трино, впріла, що?

Сього було вже за богато. Хоч чула біль і змученє, обернула ся із своїм тягаром і крикнула за ним:

— Ти свиньо!

Мав охоту завернути і заїхати їй під ребра, але роздумав ся і пішов далї посвистуючи.

Небаром потім покликано Івана на вправи і він виїхав із села. Коли вернув на св. Михайла, Трина мала вже хлопця і пішла до міста у мамки.




Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1943 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.