Із хат/Подорожний

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Із хат
Генрик Понтоппідан
Подорожний
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899
 
Подорожний.
 
Орнамент з книг накладом Українсько-руської видавничої спілки - 009.jpg
 
Коло Різдва чи Мясниць йшов гостинцем якийсь подорожний.

Йшов, бачить ся, задуманий, бо нараз пристанув, розглянув ся докола і на велике своє здивованє побачив, що є на отвертій дорозї.

Дивні почуваня прокинули ся в нїм, коли глянув перед себе на те поле терпінь і боротьби. Важкий, мелянхолїйний, зимовий день з темними, пересиченими снїгом облаками, висїв над землею як погроза, а поважний сум залягав сї розкинені пусті, голі останки хат з довгим підмурованєм, окружені самітними бодяками.

Здавало ся йому, що житє минулих віків веде іще боротьбу у сїм земськім димі, що висить низько, над самими майже полями — здавало ся йому, що бачить, як увихають ся в повітрі сї мовчаливі постатї, що гонені батогом окомана, тягли плуг, або збирали камінє… Там оподалїк, де вершок палати стріляв понад узгірє, блищать іще ті самі вікна, з поза яких ґраф робив перегляд своїх підданих, коли казав їм переходити попри себе день-у-день з відкритими головами… Там, за ставом здовж високих топіль алєї, що щезають майже у мрацї, вела стара громадська дорога, якою в ночі волїчено на замок дївчата із звязаними в зад руками, а в днину гонив гордо стрілою ясний пан із своїми слухнявими слугами, коли дрожачі мужики утїкали в поля…

Тою самою дорогою йшов також у самий сьвятий вечір великий похід з ясно розжареними факелями… висадив замкові брами, вдер ся на сходи, рубав місце коло місця топорами, або бив палицями, краяв ясного пана і кидав кусник по куснику, серед загальної радости до фоси — тимчасом пяні мужики безчестили його жінку.

Там вище на високім неурожайнім узгірю лежало село. Малі заглубленя в мураві вказують іще на місця, де були кирницї. Розкинені докола них лїпянки, причеплені до спаду узгіря, визирали як пташинї гнїзда; в серединї, у малих, темних, вохких норах, де роїли ся щурі над головою і під ногами, мешкав бідний, угнетений народ, що жив вівсяною кашою і жентицею, зігнений від ревматизму, точений хробами — що вслухував ся, як наляканий пес у кождий шелест, який долїтав з долини.

Які то усї на причуд далекі гомони! Майже не міг вірити, що всї ті страшні річи дїяли ся таки так недавно — у віку свободи, поступу, людяности!

А якби сї поля уміли говорити! Що-ж не розказали би вони! Як кожда пядь землї гомонїла би бійкою і местю в ухах поколїня, що виросло на сїй землї, яку заорали батьки!

Задуманий зближав ся до села. Йшов по мураві, на якій було повно більших і меньших ямок, розкиненого тут та там каміня і купок тернистих корчів.

Всюди тихо докола нього. Небо похилило ся іще нище, і здавало ся, що облаки опадають понад заливом. Відси доходив де-коли глухий гук леду, що тріскав десь далеко. Всюди, куди переходив, чути було лиса — кілька разів бачив його слїди у піску — здавало ся йому навіть, що чує, як підкрадаєть ся попід тернину.

Нараз пристанув перед малою, самітною хатою, окруженою камінним обмурованєм, що запало ся також так як і вона. Впала йому у очі сеся хата не лише по причинї незвичайної своєї старости, на причуд високого, старинного даху, низьких стїн і малих, бляхою обложених вікон, яких шиби блищали всїми красками дуги, але також тому, що віяло щось нїмого, немов вигаслого від тої опущеної, забутої руїни з тих замерклих часів, засудженої на повільне знищенє.

Нїякий голос не відзивав ся із середини, не чути було нїякої признаки людського житя поза тими пустими вікнами.

Війшов до неї з цїкавости і потиснув легонько за клямку.

Двері були відчинені. Всунув голову до маленьких сїний вимащених розмоклою глиною, від якої так і віяло гнилю. Відси вели старі, тонкі двері до досить великої, порожної, низької кімнати, де порох покривав грубими верствами стіл і лавку.

Стара знищена кужіль і кілька вазонків з гнилими цьвітами, що стояли на лавцї зі сухою як порох землею, здавали ся стояти так цїлий вік. Але останки торфу і виразні слїди пальцїв на запорошенім столї вказували, що все-ж таки хтось зазирає до сеї пустинї.

Вже мав відходити, коли нараз побачив у старім, широкім, дубовім ліжку жіночу постать — сїру, скорчену мумію, що лежала з лицем відверненим до стїни під старим, тоньким покривалом. Жовта хустина обвивала її голову, а під бородою лежали зложені худі, блїді як віск руки.

Мимоволї поступив ся у зад… труп!

Але в тій самій хвилинї обернула постать незамітно голову і заговорила голосом, що потряс ним… тонким, здавленим, беззвучним, якби з того сьвіта:

— Чи се ви, Катерино?

Так чудно зробило ся йому, коли почув нараз людський голос і так не знав, що на скорі відповісти, як оправдати ся, що рішив ся по короткій надумі висунути ся тихенько так, як прийшов.

Зачинив тихенько за собою двері і спустив клямку без шелесту.

Коли вийшов, побачив недалеко високу, обшарпану жінку. Пристанула під муром, за яким добачив тепер кілька хатчин з вистаючими коминами.

Жінка несла на руках більше як трилїтню дитину і борола ся з противним вітром, що почав як раз віяти.

— Чи хотїли поспитати про що?

Він опер ся спокійно на палицї і крикнув:

— Що се за жінка лежить там?

— Хто є ся жінка?

— Так.

Хвилину надумувала ся і придивляла ся йому. Потім сказала:

— Здаєть ся вам може, що вже за довго лежить?

— Нї; що їй є?

— Що їй є? — повторила як гомін, а вітер віяв далї. Потім почала підходити до нього, але на віддаленє десятьох кроків пристанула знова і мірила його від стіп до голови.

— Що їй є? — почала знова. — А що-ж могло би бути?… Лежить…

— Хора?

— Нї…

— Чому-ж лежить у ліжку?

— Чому?

— Так.

Видно не мала охоти відповідати; дивила ся на нього все недовірчиво своїми водяно-синїми очами. Аж коли розказав їй, як увійшов до хати, і що приключило ся йому, випогодило ся її лице, вона приближила ся поволи до нього.

Була се тяжка, плечиста як хлоп жінка, з винищеним лицем, що визирало із під розчепленого кафтана. На руках двигала дитину. Був се великий, дуже грубий хлопець, з великими лицями, а з маленькими, зачервонїлими, напухлими очима, які прижмурював — видно, не зносив сьвітла. На ногах мав черевики і шиті вовняні паньчохи, що мало що прикривали його голі ноги. Голова дитини не була також вкрита; між тонким, кучерявим, червоножовтим волосєм видно було грубу верству солодкого струпа, що покривав цїлу передню частину черепа.

— Ну, так — сказала нарештї і почала сьміяти ся щиро. — Зробив ся з неї страх, з тої старої!… А се потїшне!… Я думала, що всеж таки пізнаєте стару Елисавету… Але вона не хора… Вона така здорова, як всї, лише має вісїмдесять чотири роки, в тім цїла річ і вже вісїм років не встає.

— Вже вісїм років?!

— Так, мій Боже… То вона питала ся, чи се я? а то старе чупідрало! — засьміяла ся. — Зробило ся з неї справжнє чупідрало. А не питала ся, чи се не Пан Біг? Нї? Бо вона тому лише лежить і жде на Нього — каже, — а їй вже не належить ся більше нїщо, як лише, аби її Пан Біг забрав до себе. Жду на Пана Бога, каже, Він тямить про мене, каже, а коли почує, що хтось йде дорогою, зараз думає, що се Він. Дай мінї тепер книжку до ліжка, бо йде Пан Біг, каже… У неї то не всї дома, розумієть ся! І коли так лежить і роздумує, приходять їй на голову ріжні гадки.

— І все так цїлком сама лежить? Нїхто не дозирає її?

— Дозирати? Я-ж дозираю її. То я, Катерина, про яку вона питала ся — говорила далї жінка, що тепер лише розпустила язик, не зводила однак анї на хвилинку очий з подорожного і слїдила кождих його рух. — Мешкаю там і зазираю, коли трафить ся, даю їй їсти, тримаю коло неї який такий лад, ріжно та… Була се зрештою дуже погана жінка, розказують старі, що тямлять її. Вона переганяла ся раз із кіньми.

— Із кіньми?

— Так, як мінї Бог милий! Дивне то лише подумати, але се сьвята правда. І дїти мала також і більше навіть, як хотїла, але де вони? десь у сьвітї… Ну, ти!… годувати то такого драба!… — Сї останні слова відносили ся до хлопця, що знетерпеливив ся за час сеї довгої бесїди і лихий сїпав маму за кафтан, аби дібрати ся до грудий. Тріпнула його по руцї і говорила далї звернена до чужинця.

— Як маєте охоту, можете увійти, поговорити з нею, вона не є іще цїлком так до нїчого, хоч така стара, знає чи-одно, коли вернеть ся їй память, а особливо, коли дістане троха кави, то буде вам розказувати таке, що можна заплакати ся на смерть. Цить! Чуєте, як вона кламцає щоками… Не скажу, аби так всї були у неї дома, нї! Бо-ж то як раз на сьвятого Івана буде їй вісїмдесять чотири роки.

Увійшли до хати, де застали старовинку, що сидїла на ліжку, з диким поглядом, встромленим у двері, з опущеною долїшньою щокою.

— Ну, щож знов вирабляєте Елисавето?! Не маєте чого лякати ся, се лише подорожний, що заблукав ся. Хотїв заглянути до вас, ви-ж позволите?

— Я, я думала… що се Пан Біг, — прошептала, все іще дрожачи зі страху.

— Ет, пусте Ельзо. Лягайте-но спокійно. Продрогли цїлком — сказала мужичка і помогла їй вільною рукою положити ся, потім обвинула добре покривалом нужденний сей кістяк.

— Не богато тут сала — замітила і вказала на худе рамя, що лежало на покривалї. — Помацяйте, прошу, руку, яка зимна! Се-ж чистий труп, правда? Їй найгірше, як змерзне, і не можна дивувати ся, бо від сього покривала не загрієш ся, а піч також не дуже гріє. Щастє, що громада утримує її, бо інакше умерла би.

Стара лежала спокійно, дивила ся упрямо своїми чорними очима на присутних і бурмотїла все:

— Я думала, що се Пан Біг.

Він станув у ногах ліжка, а коли ґаздиня розказувала далї, роззирав ся по пустій кімнатї, дивив ся на заплїснїлу кужіль, старе, надточене ліжко і смердячу солому. Нарештї упало його око на костур, що лежав коло старої в ліжку. Коли поспитав жінку, на що їй сього, засьміяла ся і сказала:

— Се на щурі та шваби, яких тут в ночи така сила, що мало її не з'їдять. Всюди повно тої поганї; як лише смеркнеть ся, лазять по цїлій хатї, навіть по сїннику і не дають їй спати. Недавно якось з'їли їй хлїб, а тямлю, що я положила його на печі. Правда Ельзо?

Стара намагала ся кивнути головою, не зводила однак очий з чужинця.

Коли хвилину опісля стояв серед глинястих, товстих піль долини, заходило як раз сонце понад вузький, золотий круг, здовж круговида під темним, важким склепом хмар.

У його стіп лежало мале село серед узгіріїв, з круглим, легко сфильованим озером і вісьма великими, новими мужицькими загородами, відки рівні удари цїпів долїтали сюди в гору, як спокійне, здорове битє серця. Величаво стріляли в гору їхнї стріхи понад нужденні лїпянки, що потапали у болотї. Деколи показав ся наймит, що волїк ся лїниво серед піль з торбою перевішеною через рамя — або зазирав до маленьких темних кімнат, де нуждарі сидять при бараболях або горівцї, покривлені ревматизмом, їджені хробами і вижидають з острахом старости, коли то ґазда викине їх з нори, а громада візьме в свою ласкаву опіку.

— Волї, поступу — людяности віка!

 


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1943 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.