Перейти до вмісту

Історія Слободської України/Передмова

Матеріал з Вікіджерел
ПЕРЕДМОВА.

Нарід завжди творить свою історію і державний устрій і його національні форми. І про се треба добре пам'ятати, бо усяка иньша ненародня історія буде однобока. Що до історії України, то вона у основі своїй завжди була народньою. І справді: рівняючи історію великоросійського народа у московську добу і історію українського народа під Литвою та Польщею, ми бачимо, що у першій головне місце заняло складання Московської державі, котре утворювали більш усього московські царі, а український нарід тоді зовсім не мав своєї власної держави і своїх царів і боровся з польською державою. На сю боротьбу він стратив усі свої сили, усе своє завзяття, усе своє життя, пролив ціле море своєї крови. Раніше українські історики особливу увагу звертали не на внутрішнє життя, а на події, бо вони справді були дуже цікаві, поетичні, драматичні, торкалися й народнього життя, бо іх творив нарід під проводом своїх проводарів — гетьманів, кошових атаманів і т. и. Але вже українські історики 60-х років, як Вл. Антонович, Ол. Лазаревський, стали на иньший шлях: вони викинули прапор внутрішньої історії України. Я 35 років іду під сим же прапором, бо почав розробляти історію українського народа з 1882 року і більш усього працював по історії Слобожанщини, бо сам тут пробував. Тепер, коли український нарід скинув кайдани, у нього збільшилася потреба знати свою історію. Історію Слободської України треба знати і нашій інтелігенції, котра працюватиме серед слободсько-українського населення, і самому народові, котрий своєю кровію обороняв сю країну од ворогів. Обробляючи землю, він поливав її своїм потом, творив історію, а тепер захоче й повинен буде її знати, бо сам нині коватиме свою долю, своє щастя, свою волю. Історія слободської України є частина загальної історії України. І через те її захоче знати і увесь відроджений у своїй національній самосвідомости український нарід. А у населення Слобожанщини нехай його національна самосвідомость починається з того, що найближче до нього — з свідомости про те, що творили його діди та прадіди, — з історії Слобожанщини. І хай ся історія буде справжньою історією народа — його подій, його життя, його горя, його родощів, його думок, мрій та надій і знову таки усього народу — усіх його колишніх станів: і козацьтва, і його старшини, і поспільства, і міщансьтва, і духовенства з їх матеріальними здобутками, просвітою і культурою, з усім національним обличчям.

У народів західньої Європи, наприклад, у Швейцарців ми бачимо велику прихильність до їх місцевої історії, археології, ми бачимо у них навіть місцеві музеї. Європейські педагогі завжди вимагають, щоб іще з нижчоі школи починалася знайомість учнів перш усього з тим, що вони бачуть біля і навкруги себе, щоб вони це зрозуміли, бо коли зрозуміють, той шановатимуть, й цінуватимуть і любитимуть. А коли се буде, то се буде дуже користно і для науки, бо тоді не гинитимуть так, як нині, пам'ятки нашої старовини. Повинні і ми свою місцеву історію ввести у програм низшої народньої школи, у програм шкіл для дорослих і за для позашкільної просвіти.

Д. Багалій.