Історія Слободської України/Географичний нарис слободської України і початок її заселення

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

1-й розділ.
Географичний нарис слободської України і початок її заселення
Дике поле — слободська Україна, її поверх і взгірья. Річки і їх вплив на заселення. Степ і ліс — їх вплив на заселення. Природні багацьтва слободської України. Татарські броди та перелази. Шляхи. Новоросійский степ. Московське заселення України. Українські переселенці з Польщі у XVI і першій половині XVII століття.
 

 
Дике поле — слободська Україна, її поверх і взгірья. Слободська Україна — се одна з частин нашого рідного краю України. Цікаво, що наш Харківський український філософ Григорій Савич Сковорода називав лівобережну Україну, або, як він казав, Малоросію, своєю матір'ю, а Слободську Україну — своєю рідною тіткою, бо тут він проживав і любив сей край, як пояснює його біограф М. І. Ковалінський. Виходить, що у кінці XVIII ст., коли жив Сковорода, по скасуванню автономнаго строю Гетьманщини і слободської України, назвисько «Україна» належало власне до слободської України. І справді, ся країна більш, ніж остатні частини української землі, повинна була так прозиватися в територіяльнім значінню сього слова, бо се була «україна», цебто окраіна русько-української землі. Колись руський літописець називав україною Руських земель погряниччя Переяславської землі з половецькими степами; і там і тут відчуваємо, окрім етнографичного і географичне значіння сього слова. Для кожного мешканьця Дніпровського правобережья і навіть лівобережья тодішнє дике поле, котре потім заселили своїми слободами українські переселенці і котре раніше у домонгольську добу у XI–XIII ст. було заселено прадідами слобожан — древніми русичами Чернігово-Переясловської землі, хоч було дідизною украіньців XVII ст., але далекою україною. Слободська Україна нині займає майже усю Харьківьску губернію й деякі з повітів Курської і Воронежської губерній.
Святі гори.
Поверх і взгірья. — Подивимося тепер, що се була за країна з географичного погляду. Се була площа, по котрій де-не-де простяглися невеличкі взгірья. Висша иньших була північна частина Харьківщини, а на південь вона робилася все нижчою та нижчою, доки не доходила до отвершків Донецьких стягових гір. Курська губ. найвища серед сусідніх Харьковської і Воронежської, але й там є тільки стягові гори. По них ішов водорозділ Дніпровського і Донського водозбірів, де лежав славетний в історії края Муравській шлях. А вже від сього водорозділу росходилися на захід ложбини з балками і ярами, де багато було річок і струменів. Воронежська губ. теж не висока і поділяється річкою Доном на дві частини — західну більш високу і східну — низшу, де тільки праворучні береги річок трохи вишчі, ніж уся низина навкруги. Усі три губернії не тільки не отділяються одна від другої якимись там межами, а навпаки зв'язуються одна с другою їх стяговими горами. Східня частина Воронежчини належить до Донського краю, з котрим її звязує Дін. Найбільш високим і забезпеченим від ворога місцем було правобережжа річок Дніпра і Дона; воно виявляло чудову природню красу. На Донцеві в теперешньому Ізюмському повітові були Святі гори, про котрі ми маємо звістки в дуже давніх пам'ятниках нашого письменсьтва; на них тепер красується Святогорський манастирь. Скильки разів


План Святогорського манастиря, Слав'янська і Цареборисова XVII ст. не був я у Святих горах, — і завсігди з великим почуттям дивився на величню панораму, котра одкривалася перед моїми очима з тих крейдяних скель, де збудована церква на такому, як здавалося, ненадежному грунті. З високого правого берега Донця відкривався широкий краєвид на Донецьке лівобережжа, з його широкими, просторими ланами, лугами, і лісами. І ясно стає тоді, якою природньою твердинею являлися Святі гори для руського народу проти татар, котрі володіли тоді Донецькими степами. Вже в початку XVI століття російскі вартові й станичники оповідали Герберштейну (посланцеві германського імператора), що вони бачили у Святих горах якісь то кам'яні статуі і фігури, се певно й були крейдяні скелі Святогорья, а може ще й кам'яні баби, яких чимало залишилося по степах України ще і в наші часи. На Дону там, де річка Тиха Сосна вливаєтся в Дін, пишаються дивною красою. Дивні гори, котрі описав митрополіта Пимен у своїй подорожі до Царьгорода у XIV столітті: „оттуда ж, писав вин, приплыхомъ къ Тихой Соснѣ і видихомъ столбы каменны бѣлы дівно же й красно стоять рядомъ, яко стозі мали, бѣлы ж і свѣтли зѣло надъ рекою Сосною“. І тутечки на сім чудовім місці був зоснований Дивногорський манастирь, а в 5-ти верстах од нього зосновався Шатрищегорський манастирь на високій могилі Шатрище. Не багацько було в Слобожанщині, як ми бачили, гір і через то ії міста і навіть села будовалися на городищах, себ то запустілих стародревніх руських городах до-татарськоі доби, бо вони — сі городища — були як би природними кріпостями серед рівного степу, що простягся без кінця і краю.

Річки і іх вплив на заселення. Річки Слобожанщини належать до Дніпровського й Донського водозбірів; меншість до першого, більшість до другого. Тепер з тих річок жодна не судоходна, але колись було инакше: Сіверській Донець, Псьол, Ворскло і Оскол були судоходні, бо на дні іх знайдени якорі, а по Донцеві сплавлялося колись чимало байдаків з хлібом від Білгорода до Чугуєва, а звідти їздили й на Дін. Од Чугуєва до козацького городка Донецьких Роздорів треба було їхати водою три тижні, а звідтиля до Озова ще чотири дні. Іхати вверх проти води, звісно, було трудніше й далеко довше. По Осколу у кінці XVI століття московські служилі люде пливли на байдаках до гирла сеї річки з усім припасом для будування міста Цареборисова (в теперешньому Ізюмському повітові біля Святогорського манастиря). В царюваннє Івана Грозного славний козацький отаман Дмитро Вишневецький (козак Байда козацьких дум) побудував чайки і спустився на них у Дніпро, щоб плюндрувати Кримські кочовища. Але з XVIII століття слободсько-українські річки починають що року міліти, бо ліси тоді зменьшилися й порідшали і береги багатьох річок через те оголилися, річки замулювалися мулом з ярів, балок та гребель і гаток, заложеніх для млинів, коли повінь зносила з них хмиз та багно. Вадило річкам і те, що вони текли у широких долинах, весною розливалися і затоплювали низину, а потім під спекою гарячого сонця висихали. Праві береги річок були, звичайно, покриті лісом, а ліві були низькі й лугові, а иноді піскуваті. Такі береги мали — Донець, Ворскло, Псьол, Мерло, Харьків, Нежеголь і инші. Але є й таки річки, як, наприклад — Уди, Лопань, Можь, Корень, Короча, Мерехва,— що мали ліси по обох своіх берегах. Булиі зовсім степові річки без усякого лісу, як Вовча, Мокрий Бурлучек, Балаклея, Ізюмець.

Який же вплив мали річки на заселення краю? Вони були звичайними шляхами для розселення людности. Дніпровські вітки — Псьол, Сула, Ворскло,— зв’язували слободську Україну з лівобережною — Полтавщиною, р. Вирь у Сумскому повіті Харьківщини вливається у р. Сейм, а той у Десну — головну річку Чернигівщини. Псьол і Ворскло починаються у Курщині, а головна річка краю Донець зв’язувала Курщину й Харьківщину з Дономъ і Донськимъ козацтвом. Вітки Донця, Оскола і Айдара наближаються до Воронежського краю. Дніпровські річки зближалися з Донськими; вітка Ворскла — Мерчик — підходе до вітки Донця — Уд, а Ворскло до Донця. Маленькі річки мали теж вплив на заселення і розселення перших поселенців країни. Як колись древле руські слав’яне селилися понад річками, так само і слобожане перш усього починали селитися там, де було більше води. Ось через що західні частини краю заселилися густійше й ранійш, ніж східні, бо на сході, було меньше річок. Усі найважнійші й найстарійші міста й слободи осажувалися на річках: Сумы на Пслі, Лебедин на Ольшані, Охтирка — на Охтирці, Вільний — на Ворсклі, Краснокутск і Богодухів — на Мерлі, Золочів — на Удах, Валки — на Мжі, Харьків — на Харькові і Лопани, Цареборисів — на Осколі, Вовчанск — на Вовчій, Тор (Слав’янск) — на Торці, Чугуїв, Змійов, Ізюм, Святогорський манастирь — на Донцеві. По маленьких річках ішло народне заселення. В річках гатили греблі й робили млини.

Степ і ліс — і іх вплив на заселення. Не дивно, що сі степи спокон віку вабили до себе таборища кочових гуннів, аварів, печенігів, торків, куманів і татар. Ім нетреба було сталої оселі, нетреба було обробляти землю й вести хліборобство: кочовник жив і годувався з кінських табунів, з овечих отар, а вони паслися майже цілісінький рік на степах; зімою він спускався на південь, а у літку підіймався на північ. Осілому на Україні поселенцеві не легко було знайти колись половчанина, а потім татарина в його кочовищах: шукай, як то кажуть, вітра в полі. А татарин навпаки - раптом наїздив на села й хутори землероба, убивав і уводив у неволю селян — слобожан, грабував скотину і усе добро. Ось через що слобожане повинні були захищатися від татарських нападів лісами, болотами, горами, високими могилами, городищами, земляними валами, дерев’яними огорожами, засіками і таке иньше. Виходить, степ не був перепоною за для розселення осілого люду, але разом з сим він не захищав його від татарина.

Иньше діло ліс. Він трохи затримував заселення, але разом з тим й захищав осілого переселенця від ворожих нападів: на лісову слободу трудніше було нежданно, негадано напасти и татаринові, бо йому треба було вільного, одвертого шляху, щоб пуститися навтікача, як прийдеться піймати облизня. Лісу тоди було незмірно більше, ніж тепер. Я зібрав дуже багато звісток про ліси у Харьківщині XVII і XVIII стт. по сіх звістках можно булоб навіть скомпанувати мапу (карту) лісів Слобожанщини за ті давні часи, на зразок звісної мапи Боплана. Ліси й поляни, наприклад, чергувалися по усьому побережжу Донця від Оскола до Змійова; по вітках Донця теж ішли густі ліси, иноді по обох берегах; усі ті ліси мали свої назвиська — Ізюмський ліс, Теплинський, Черкаський і т. и. Багато було лісів по річках Удах, Лопані, Харькову, Бабці і Тетлезі, Ворсклу, Пслу, Сулі, Мерлу. На мапі Боплана ми бачимо великий ліс по Ворсклу од верховини по-за Охтирку до Мерла. Ліси, звичайно, простягалися по правому високому берегу річок, але часто бувало й так, що й по лівому тяглися теж ліси. Частіш усього зустрічалися вільха, ліщина, верболоз. За лісами починався степ. По ребрах і верховинах балок траплялися й окреми ліси — байраки.


Природні багацьтва слободсьноі України. З лісу слобожане робили собі дерев'яні кріпости навколо міста й з́амки у самому місті, будівлю і все, що потрібно було в хазяйстві; нищилося страшенно багато ліса також на буди, гути, бурти, вітряки, млини і винниці, котрі зараз почали будувати українські слобожане, як тільки одержали привилеі на усякі промисли. Більш усього переводилося лісу у винницях, бо тоді кожеи українець мав право гнати горілку. Натура щедро наділила Слобожанщину самородними здобутками — усякими дикими й садовими деревами: грушею, яблунею і кущами — терном, ліщиною, порічками, агрусом, калиною, бузиною. Садки з пасіками були частенько першими оселями — хуторами країни. Край був багатий диким звіром: у лісах водилися зубри, медведі, вовки, бабаки, тхорі, бобри, соболі, лисиці, куниці, борсуки — харсуни (Meles taxus) зайці, білки, виднихи або видри, горностаї, лосі, вепрі, у степахъ сайгаки і дикі коні. Дикого птасьтва теж було дуже багацько — куріпок, перепелів,


Дикій кінь.

полів, хохітви (стрепетів), бекасів, вальшнів, дрохв, тетерваків, соколів, кречетів, яструбів, куликів, вуток, журавлів, лебедів, орлів. Недивно, що тоді росповсюжено було ловецьтво. У річках була страшенна сила риби, найбільш усього у Дону, у Донцеві, Ворсклі, Пслу. Мінералів було обмаль — тільки соли було дуже багато і її здобували на Торських (по річці Тору), нині Слав'янських і Маяцьких озерах. Ізюмська околиця Слобожанщини оселена була найголовніше тими переселенцями, котрих приваблювала отся сіль, яку потім чумаки розвозили по усіх усюдах. Здобували окрім соли ще й камінь для жорнів, крейду, котра йшла на хати-мазанки, гончарську глину, з котроі вироблявся усякий глиняний посуд. Отже для культурного життя, розвою і достатків ся країна була дуже здатна. Грунт був більш усього чорнозем, земля була невиорана, а цілина, вона родила й жито, й пшеницю і усяку пашницю, огородину й садовину. У Чугуєві заведені були окрім баштанів з кавунами й динями навіть виноградники за для московськіх царів. У широких безкраїх степах легко було розводити та роспложувати табуни коней та рогатої худоби, отари овець, гурти волів, череди коров та телят. Клімат був тутечки не суворий — повітря весною, літом і в осени тепле.

Татарськи броди та перелази. Все це вабило до себе людність, але після монголо-татарського нападу ся краіна довго була вільна, гуляща, а звісно, як кажуть, де є гуляще місце — там и сідай. Ось таким гулящим місцем і були дикі степи; татари сюди частенько навидувалися й понадавали навить свої татарські назвиська деяким перевозам — перелазам на Донцеві, як ми бачимо це у „книзі великого чертежа“. Згодом Москва поставила тут своїх вартових і станичників, котрі дозором дозирали й пильнували степу, мали на йому свої варти й станиці, клали тамечки своі „пам'ятки“, себ то листи зі звістками про зустріч з татарами і про іх напади і заміри нападів на Україну; звістки про це вони одержували від татарських полоненників — бранців або як тоді казали „язиків“, бо вони повинні були росказати усе, що знали про своі напади. Відновлялася боротьба за степ між татарином-кочовником і осілим — слав'янином-русічем, і багато сили стратила Русь, доки не посіла й не опанувала дике поле. Татари добре знали шляхи у заселену Московщину і вибірали такі, щоб не треба було переправлятися через глибокі й широкі річки. А коли все ж таки траплялася ім на дорозі яка річка, то на ній знали вони свої осібні броди або перелази, щоб, як кажуть, не спитавши броду, не сунутися в воду. „Книга великого чертежа“ перелічує нам одинадцять такихъ бродів або перелазів — Каганський, Абашкин, Шебелинський, Ізюмський, Татарській і инші; окрім сіх було ще багато инших, котри не мали назвиська. Були татарські перелази і на инших річках — на р. Сеймі, Коломаку, Вовчій, Мерчиці, Торці, Осколі; на Сосні було 14 перелазів, на котріх зроблені були башти і палі (ощепени — надолби).

Шляхи. Татарські шляхи в Україну простяглися по межи річчя. Славетний Муравський шлях простував по межиріччу Дніпрового й Донського водозбірів од самого кримського Перекопу до Тули проміж верховин богатьох річок, але не пересікав ні одної з них. З Перекопу сей шлях ішов до верхівья Молошних Вод, проходив поміж верхівьями Молошних і Кінських Вод, по р. Бику, ішов між р.р. Вовчими водами і Торцем і далі по Харьківщині і Курщині теж поміж річками Дніпровського і Донського водозбірів, потім по межиріччу водозбірів Дона й Оки до Тули; сім шляхом татари доходили колись до Тульської засіки. Він проходив по теперешній Таврический, Катеринославський, Харьківський, Курський і Орловський губ. Між річками Можью і Коломаком, у теперешньому Валковському повітові, був глибокий яр — перекоп, котрий об'їхати було неможливо, бо з обох боків сюди підійшли ліси й болота. Тамечки з давніх давен стояли моськовські вартові. Як ми згадаємо, що Тула од Москви у 160 верстах, тоді й побачимо, як далеко заходили татари в Московщину у кінці XVI і в початку XVII століття.

Від Муравського шляху відділялися Ізюмський й Калміуський — перший починався у самої верховини Орелі в Катеринославщині і йшов по Ізюмському й инших повітах Харьковської губ. й знову зєднався з Муравським в Курщині. Калміуський шлях одходив іще більше на схід і йшов од верховини Молошних вод до міста Лівенъ (Орл. губ.), проходячи по Харьковщині, Воронежчіні й Курщині. Протоптали сей шлях, або, як казали тоді сакму, татари в XVI ст. Окрім сіх найголовніших було чимало иньших татарських шляхів, наприклад, Бакаев шлях, так званий по-татарському мурзі Бакаю, котрий ходив тим шляхом на Курський і Орловський край, коли не було ще городів Білгородської линії. Були ще шляхі Кончаковський й инші меньші. Се були немов теперешні степові дороги, котрі виводили на три биті великі шляхи. Окрім сіх татарських шляхив були ще й московські й українські: Старий посольський, Новий посольський, Ромодан, так званий по йменню боярина Ромодановського в Сумському повітові, Сагайдачний шлях, котрий нагадує нам славетнаго українського гетьмана Сагайдачного.

Звідкіля взялося назвисько Муравського шляху? Воно татарське, бо у одному документі я знайшов призвіще татарина Муравський.

Назвиська річок, городищ були почасти слав'яноруські: річки Уди, Лопань, Красная, городища: Хорошево, Сіверске, Мохначево; почасти татарські: річки — Мож, Айдар, Балаклея, Изюмець, городища: Кукуєво, Торчиново, Азацке. І се від того, що ся країна з давніх давен була почасти слав'яноруська, почасти тюркська; се було пограничча Русі й тюрків.

Новоросійскій степ. Справжній степ теперешньої Новоросії починався за диким полем; у Слобожанщині ще лани широкополі чергувалися з лісом, а в степах новоросійских — в Катеринославщині, Херсонщині та Таврії — більше було площини, окрім тільки Донецьких стягових гір та поодиноких могил; лісів за р. Самарою вже не було, замісць лісів де не-де траплялися байраки по балках з кущами терна да шелюги; усюди, куди не глянути оком, була тільки висока трава, як море безкрає, а ближче до моря - солонці. Можливо було проїхати десятки верст — і не знайти солодкої води. В пекуче сухе літо річки пересихали й починалася така суша, що усе засихало; тоді і живий, зелений і веселий степ перевертався в жовту мерлу пустиню.

Кріпости біля Білгорода.
Московське заселення України. Московська держава нешвидко, потроху посувала своє пограничча на південь, хоч тамечки не було ніякої сусідньої держави, котра б володіла землею і мала б свій нарід і уряд. Але, як ми бачили, туди частенько навідувалися кримські татари, бо хоч сами жили у Криму, але орди іх мали свої таборища й кхоші з отарами у степах Новоросійских та без упину робили наїзди на Московські украйни. Московський уряд для захисту своїх гряниць будував кріпости. У XVI столітті при Іванові IV південна гряниця Московської держави досягала тільки Черниговщини; се була Сіверська Україна з містом Путивлем на чолі; то було Путивльске погряничча з Литвою. При Феодорі Івановичу, у кінці XVI століття збудовані були Воронеж, Валуйки, Білгород, Курськ, Ливни — гряниця, як ми бачимо, посунулася на південь на
План старого Білгорода XVII ст.
так звану „польскую“ (від слова „поле“) себ-то степову украйну. Царь Борис Годунов збудовав дуже далеко на південь на Донцеві недалеко од Святих гір місто Цареборисов, (нині слобода Цареборисівка Ізюмського повіту, Харьк. губ.). Якось дивно, що так далеко в самій південній частині Слобожанщини, в котрій тоді не було ще жодного осілого міста, Борисові захтілося збудовати таке дальнє місто ніби-то для захисту од татарських наїздів. Мабуть, були у нього якісь инші міркування — він, наприклад, допоручив сю працю Богданові-Більскому, щоб таким робом збутися сього непевного боярина з Москви, а потім, хоча той дуже добре зробив доручене йому діло — збудував Цареборисів, алеж


Линія кріпостей біля Царева-Олексієва у XVII ст.

все таки його вислано з Москви. Під час розрухі у Московській державі Цареборисів спустів і вилюднів, як і деякі инші міста по Московських українах. Але в царюваннє першого Романова Михайла побудувано було богато нових міст в Курщині й Воронежчині; з них потім склалася так звана Білгородська линія. За сією линіею вже починався дикий степ. До прибуття українців на се дике поле зрідка іздили тамечки тільки московські вартові та станичники; перші стояли на варті і об‘їздили Донецький край, другі їздили з Путивля через Харьківщину до верховин р. Самари, Тора й Міуса, цеб то доїздили до Катеринославщини. Були ще й так звані „стоялі голови“, призначені нате, щоб повіряти чати станичників. Кожне нове місто, як тільки побудувалося, починало посилати в степ своїх вартових і станичників. Але все ж вартові й станичники не були постійними поселенцями, також як і ті промисловці, котрі мали від Московського уряду так звані юрти в Донецкій волості. Було тільки кілька міст та меньших осель на слободській Україні, котрі були осажені московським урядом, а не українськими переселенцями, ще у першій половині XVII століття. Трохи більше великороссів з’явилося пізніше, за часи царя Олексія, а особливо у XVIII столітті, коли там заселялася так звана Українська линія. Тим то й у теперешньому свойому етнографичному стані Харьківська губерня має давні великоросійські поселення і на них треба нам тепер звернути увагу перш, ніж почнемо викладати про головне українське заселення нашої країни, бо великоросійські оселі у Слобожанщині тільки вкраплені серед українських чи то гніздами, чи то стоять поодиноко. Щоб зрозуміти теперешній етнографичний склад населення Харьківщини, треба звернути увагу на історію не одного українського, але й великоруського заселення, дати історичну етнографію країни. Се має і великий науковий, і окрім того практичний інтерес, щоб стояти на твердому науковому грунті при постанови й вирішенню, наприклад, питання про з'єднання Слободськоі України з Україною взагалі, про теріторіальну автономію України або про вибори в установчі українські збори, або про межі її з сусідами. Дуже старим московськім острожком у Слобожанщині були Валки, теперішнє повітове місто. Колись там був вал та рів, як про це каже „книга великого чертежа“: „а між Мжом і Коломаком на Муравському шляху рову версти зо три, а рів в ширину сажнів з півтора, в глибину сажень, а иноді й більше, а стороною того рову обминути не можливо: усюди ліса та болота“. Воєвода Тургенєв у 1636 році писав про Валки: „а ті Валки звісні з старовини; у надежних місцях іде насипаний вал через шлях од лісу до лісу, а ліси пішли рівні, великі і меж тих лісів насипаний вал на три версти“. Валки він називав тоді тільки урочищем, значить, незаселеним місцем. А у 1646 році московський уряд збудовав на тому урочищу кріпость Валки инакше Можській острожок. Але ж все таки іще раніще тутечки навкруги Валок, до їх збудовання, жили українські пасішиики — вони й були першими поселенцями сієі краіни, вони оселилися на р. Мжі і по иньших річках, пояснюючи воєводові, що такіх пасік було біля Валок до 150 і що у кожній проживало од 5 до 10 чоловік. А країна лічилася безлюдною, бо уряд і не знав гаразд, де були ті пасіки й хутори. І справді у 1647 р. вийшла заборона литовськім людям без дозволу заводити тамечки пасіки по р. р. Мерлу, Мерчику, Братенниці по близу Хотмижська, Вольного, Лосицька і Валок; тих, що поселилися тут давнійше, виселено за кордон. Із Валок - Можського острожка — їздили станичники на р. Самару та Орель. У 1650 р. у Валках були вже й гармати, був і воєвода. Потім сюди прийшли українські переселенці і збудували там сотенный город Валки, хоча й здається трохи на иньшому місці. Московським розрядом були збудовані також Лосицький острожок і Колонтаєв. Туди прийшли по своій охоті сходці з ріжних московських українських городів й зоснували свої слобідки (між ними була й українська слобідка). У 50-х роках XVII століття Колонтаєв зовсім заселили українці. Бобрик, Охтирка, Олешня, Каменне і Недригайлов були українськими погряничними городками і коли у 1647 році вони мали одійти до Московської держави, то мешканці зовсім залишили ті міста і навить позабірали з собою свої будівлі, — на їх місце поселило московське правительство своїх служилих людей, а трошки згодом сі міста позаймали знов українськи переселенці, між котрими залишилася деяка частина великоросіян. Заняли великоросійські служилі люди і Чугуєв, котрий раніще зоснували українці з гетьманом Остряницею на чолі. До Чугуєва належав цілий Чугуєвський повіт і значне число великоросійських осель. Московськими служилими людьми були зосновані окрім Цароборисова ще Тор і Маяки, але вони дуже швидко заселилися потім українцями. Московських служилих людей ми бачимо у деяких містах Слобожанщини, але тільки як великоросійський гарнизон серед більшости українського населення; тільки у 2—3 містах були посадські торгові, а не служилі люди.

Число великоросійських поселенців у ріжних містах слободськоі України то збільшувалося, то зменьшувалося од усяких випадкових причин; великоросійські служилі люди залежали од московського уряду і він їх посилав туди, де була у них потреба, наприклад, коли якесь українське місто безлюділо. Загалом се був тоді текучий люд серед заселення і його куди легче було висилати, ніж вільнихі непокірних українців. Число великоруськіх поселенців в українських містах здається не збільшувалося у XVIII столітті, а навіть зменьшувалося. Великоросійські села та деревні у Слобожанщині більш усього роскидані були біля тих великоросійськіх городів, про котрі ми тільки що говорили — біля Чугуєва, Вольного, Болхового. У Білгородському повіті були такі ж села — Русская Лозовая, Проходи, Русскіе Тишки, Борщевое. У Валковському повіті ми бачимо з великоросійським населенням села — Славгородок, Верхопожню, Пожню, Дерновую, Люджу, Верхолюджу, Тарасовку, Станичное, Порозок, Солдатское, Ницаху, Обратенище, Печини, Крамскую, Каменицкое, Котанскую. До Болховського повіту належало с. Уди. На західному погряничну, де йшла колишня литовська межа, теж було кілька великоросійських сел та деревень — Чупаховка, Боровенька, Мартиновиці, Ясеновоє. Але найбільш широким та просторим великоросійським повітом у Слобожанщині був Чугуєвський, де ми бачимо села — Каменну Яругу, Покровскоє, Кочеток, Введенскоє, Песчаноє, Терновоє, Пятницкоє, Васищево, Тетлегу, Зарожное, Шубино, Бабку і Боровую. Се дуже давні поселення — землі сім поселенцям були одведені ще у 1647 році, — після того як українці убили у Чугуєві свого гетьмана Острянина і повернулися у Польщу. Значить великоросійські оселі були роскидані невеличкими купами у теперішніх — Охтирському, Лебединському і Змієвському повітах Харьківськоі губ., недалеко від погряничча Курської і Полтавської губ., а найбільша частина їх містилася у самому осередку губернії — у Чугуєвському повітові. По селах Чугуєвського повіту проживало багацько народу — по де кілька сот чоловіка. Села Вольновського повіта були куди малолюдніші. У 1710 році у Чугуєвському повітові жило біля десяти тисяч чоловіків і жінок. У XVIII столітті була збудована Українська линія. Вона мала військове населення — однодворців або так звану ландміліцію, яка повинна була обороняти ті кріпости, котрі були збудовані по сій линії. Линія проходила од Дніпра до Донця по p.p. Орелі й Береці у теперешній Полтавскій та Харьковській губ. і займала південну частину Харьківщини. Простяглася вона на 400 верст. У Харьковщині вона проходила по Ізюмському, Змієвському та Валковському повітах. Усіх кріпостей на ній було 17. Будувати сі кріпості повинні були козаки з Слобожанщини та Гетьманщини. Оселі Української лінії були теж гніздом великоросійского заселення у Слобожанщині.

У 60-х роках XIX століття етнографичний склад населення Харьковськоі губ. був такий: на 87,78 % українців въ губернії приходилося 11,45 % великоросів, се-б-то перших було у вісім раз більше ніж других. Великороси займають тепер частини Змієвського, Старобільського, Вовчанського, Купянського та Харьковського повітів. Вовчанський та Старобільский повіти Харьковщини у XVII ст. були ще майже безлюдними і великоросійські поселенці там з'явилися тільки у XVIII столітті, коли російські царі почали роздавати їх своїм великим панам, а ті почали переселяти туди своїх кріпаків з центральних великоросійських губерній. Таке, наприклад, походженнє сел Андреєвки та Старого Салтова Апраксина та Шафірова. Таким побитом, населення теперешньоі Харьковської губ. не являється виключно українським, бо проміж сел трапляються поодинокі і цілими купами російські: тут з давних давен живуть переселенці з великоросійських губерній і вони розмовляють на великоруській народній мові і мають усі великоросійські народні звичаі, одежу, будівлю. На етнографичню виставу, організовану під час археологичного з’ізду у Харькові у 1902 році, зібрано було багацько старих народніх уборів українського й великоруського населення Харьковщини; се все потім пішло до народнього музею при Харьковському Університеті. Той музей показує нам в теперешньому народньому життю як би історичну етнографію країни і з ним повинен ознайомитися кожен, хто цікавиться сучасним народним життям Слобожанщини. Але великоросійске заселення Слобожанщини було дуже невелике, як його зрівняти з українським; теперешня Харьковська губ. по свойому історико-етнографичному складу являється українською і являє з себе органичну частину теріторії України, а її населення — такуж частину українського народу.

Українські переселенці з Польщі въ XVI і першій половині XVII століття. Задніпрянська і лівобережна Україна була тоді під Польщею і боролась з нею за віру і рідну мову, за землю і волю. На чолі повстанців стояли завжди козаки, яко військові, озброєні люди, але їх підтримував увесь нарід — міщане й поспільство. Шукаючи волі, заселяли вони степи, своє дике поле у Київщині, на Волині, Подолії, Полтавщині, оберегаючи там свої оселі від татарськіх нападів. Але й туди у вільні степи, де нарід спасався од кріпацтва і шукав кращої долі й волі, де він мусив шаблею та рушницею захищати свою ниву від татарина, — і туди посувалося за ним лихо укупі з польскою шляхтою, котра заполучала від польских королів привилеї на сі народні землі; і туди приходили кріпацьтво та неволя. А про центральні країни Польщі нічого й говорити: там панувала тяжка неволя, і ось український нарід мусив залишати свої оселі і йти хоч світ за очі шукати долі в иньшій чужій стороні. Так почалося переселення українського народа в Московщину, де охоче приймали переселенців, бо се ж все таки були хоч і з чужоі землі Польщі, чужинці, українці, а не москали, але брати по крові й вірі; таких захожих українців пріймали перш яко спільників — союзників. Таким спильником, наприклад, був атаман Дмитро Вишневецький, котрий вступив на службу до Івана IV з своїми козаками. Иньших переселенців приймала Москва на службу до себе й поселяла їх в Московщині і по українських містах, разом з своіми служилими людьми. Приходили козаки, міщане, поспільство й духовенство. Осібне місце серед них займали ченьці українських манастирів - Густинського — Прилуцького й Мгарського-Лубенського. Так було і до лихоліття і після нього. В царювання Михаїла Романова українці стали у великій пригоді Москві в обороні її українських земель від татар. В підданство Москви поступило тоді чимало українських ватаг з їх отаманами. Переселенці мали свій виборчий уряд, зберегали й шанували свої звичаї, наприклад, церковні брацтва. В 1638 році прийшло у Білгород з гетьманом Остряницею одразу 865 чоловіка українців з жінками, дітками малими, зі збіжжям, худобою — кіньми, коровами, вівцями. Головну частину переселенців складали козаки і правительство вимагало, щоб вони присягнули на підданство Москві, — що будуть вірно ій служити, не вернуться в Польщу, з татарами, ляхами й українцями не матимуть ніяких стосунків, нікого не грабуватимуть і на Польщу не нападатимуть, бо з королем Володиславом Москва була тоді у спільці. За оце усе українцям ствердили іх устрій і козацькі порядки, але з тим, щоб вони оддавали звичайне послушенство воєводові й обороняли Московську границю від татар. За для сього ім дадені були землі на дикому полі на Чугуєвім городищі, де вони повинні були самі збудувати місто і шанцями його ошанцювати. Нелегко було попервах переселенцям: вони мусили будувати і місто з шанцями, і свої власні оселі, заводити пашню і усяку хазяйську справу, а разом з тим пильно доглядати степу й оберігати його від раптових татарських нападів. А тут на лихо, коли вони вже пообзаводилися хазяйством, охазяінувалися як слід, здобувши для сього й царську грошову та хлібну підпомогу, як поміж них почалися сварки. До них бач з Польщі почали засилати привабні листи, переманюючи назад. Гетьман аж мусів поїхати до Москви, щоб оправити себе від своіх ворогів — сотника Розсохи й иньших. Розсоха, котрий власне й получав привабні листи, утік з Чугуєва у Польщу, але й самого Якова Острянина вбито, після чого чугуєвські українці повернулися додому в Польщу. Замісць їх у Чугуєв прийшли Московські служилі люди. Так перший замір самостійного будування українського міста в диких степах виявив себе невдалим, але причини тут були більш випадкові — до воєводи Щетініна вороже стосувалися не тільки українці, котрих він, як каже документ: „привів у сумлів своєю жерстокостью“ але й своі московські люди.