Історія Слободської України/Слобожанський побут
| ◀ Земельна власність | Історія Слободської України Слобожанський побут |
Духовенство, церкви та манастирі ▶ |
|
Український побут козачої старшини. Ми бачили, що з початку заселення слободської України ріжні стани тодішнього суспільства (козаки, міщане, посполіти) не були обмежені в своїх правах і перехід з одного стану до другого був завжди можливим. Не відріжнялися вони значно один від другого й по своїй праці, заможности, по своїх потребах, по своїх звичаях, а значить і по свойому побуту, бо землеробством займалися ледве не усі слобожане; промисли та торговля теж не були обмежені. І весь їх побут взагалі був чисто український. Дворянства ще тоді не було, а козацька старшина, хоч і хотіла одмежуватися од иньших станів, але сього не можно було зробити раптом і се робилося спроквола, разом з тим як утворювався особливий старшинський стан. З початку ж, як побачимо далі, побут старшини був теж український. Гр. Донець був колись простим козаком, а зробився полковником і після того пішов новим шляхом, показавши сей шлях і своїм нащадкам — здобувати старшинство і спадкове полковницьтво. Кожний полковник керував цілою країною, входив в стосунки з великоросійським урядом, отже повинен був добре знати російську мову, бо усі зносини, а навіть місцеве діловодство велися на сій мові; мусив їздити й до Москви і до Білгорода, мусив мати діло з великоросійским начальством і приказними людьми, поводитися з ними і у Слобожанщині і у баталіях; траплялося старшині й видавати своїх дочок заміж за російських дворян.
Усе те спонукало старшину переймати поводження й культурні потреби та звичаї російського дворянства. З часів Петра російська мова й культура почали робити великий вплив на життя і побут української старшини. Велике значіння мали теж ярмарки, де робили собі мирні здобуття великоросійські товари серед усього українського населення, а особливо серед більш заможних його станів — старшини, купецтва багатаго міщанства, духовенства (городянского). Так потроху змінявся український слобожанський побут під впливом російського, особливо у висших верствах суспільства — серед панства по селах і у городах, починаючи від Харьківа і кінчаючи повітовими.
Але зпочатку майже усі жили українським побутом і ріжниця в обставинах життя залежала од заможности і була не більша, ніж тепер, скажемо, між заможними і бідними крестьянами, схожими у основі свого побуту. Так було і в Московській державі до Петровської доби, коли і царь і бояре і нарід ріжнилися не побутом — він у них в основі своїй був схожий — а тільки роскішью та багацтвом сього побуту. Так було і з народним, національним побутом Слобожанщини. Переселенці цілком перенесли у Слобожанщину свій національний український побут і виявили його у всіх сторінках свого національного життя, підтримували його й почали жити таким побутом в Слобожанщині, яким жили в Задніпрянщині, бо ніхто їх не примушував до иньшого побуту, бо вони усі укупі осягли нову велику країну, дуже схожу з їх Правобічною Україною, бо вони відділяли себе од великоросіян також, як і великоросіяне признавали за ними право на їх українські звичаї, себ то на їх національну самосвідомість. Коли „черкаскую обыкность“ слобожане удержали і в соціяльному життю, і в промислах, ремеслах, і торговлі, і в земельній власности, і в церковних справах, і літературі, і в мові, і у всьому складі свого національного розвитку, не могли вони занехаяти своїх прадідівських звічаїв у приватному побуті, котрий в його етнографичних рисах зберігся й до наших часів, не дивлючися на вплив російської культури й нових обставин життя.
Обставини життя Слободських полковників. Подивимося тепер, який був побут Слободської старшини. Про це можливо довідатися з дуже цікавих реєстрів рухомого й нерухомого майна Слободських полковників: — Хв. Донця, Ів. Шидловського, Л. Шидловського і Ів. Ів. Перекрестова котре було у них секвестроване. Перші три полковники проживали у Харькові, а четвертий у Охтирці. Усі вони були багатими людьми. У Хв. Шидловського було багацько маєтностей, усяких заводів (між иньшими гутяний); окрім сього він був і купцем, бо вів широку торговлю. Як же жив сей великий пан, як то кажуть, пан на всю губу? У Харькові у нього було подвірья з будівлею. Усі будинки були деревьяні і там містилося 4 світлиці з лазнею, 4 кімнатки людські (для челяді) з коморями й поварнею. Будинок, у котрому проживав сам полк. Л. Шидловський, мав тільки одну світлицю й 2 кімнатки; се помешкання, як ми бачимо, було дуже тісне для полковницького будника, але тоді й усі панські будинки не були дуже просторі. Треба одначе додати, що Хв. Шидловський вже не задовольнявся своїми дерев'яними хоромами у Харькові і почав будувати кам'яний будинок у 8 світлиць, але встиг тільки збудувати нижню частину його з 8 кам'яними льохами і у трьох з них склав печі. Вікна у всіх світлицях були скляні. У дворі були дві стайні з сараєм; під сараєм — деревьяний льох; були ще коморя та льодовня з сушнею; при будинкові був сад. У селі Рожественському у нього був двір, огорожений палями з 3–4-ма баштами — немов маленька кріпость. У дворі стояв будинок з 9 світлицями й кімнатками. В одній кімнаті коло вікон були залізні решотки. У 5-ти світлицях були печі з зелених кахель, стіни були обложені цеглою й вибілені.
У сих хоромах було 7 липових столярних столів, один з і них круглий, три столярних поставця, 3 столярних кроваті, стайня для коней, а при ній світлиця з вікнами і з білою пічкою. Були ще дерев'яні хороми у 3 світлиці з кімнатками і кухнею і хата для челяді з сіньми, сад яблоневий, вишневий і виноградний; кузня з ковальськими снастями, лазня, солодовня з хатою й сушнею для сушки солоду, брусяна броварня з трома чанами й иньшим деревьяним посудом. Винниця соснова брусяна з 12 чанами та діжками. При ній рублена комора. На р. Донцеві біля двору — водяний млин за 3 коморами, з 8 жорнами і з 3 ступами, однією сукновальнею. Трохи віддалі від двора винниця з усяким дерев'яним посудом, з 2 хатами. За Донцем на озері для гути збудовано було 2 коморі, щоб вироблювати та складати шкло. За тієюж річкою були старі гути з хатами та майстернями, які були здані у оренду українському гутяному майстру Ант. Гутнику. Підданих українців було 18 дворів і 11 дворів великоросійских сходців. На річці Удах біля шкуратяних заводів жили виноградарі, котрі пеклувалися про виноград. Хліба було у хазяйстві немолоченого 600 кіп жіта і 10000 кіп сіна: пшеницю й усю ярину поїла сарана. Молоченого хліба було — жита 10 осьмачок, пшениці 7; посіяно озімого жита 61 четверть з осьминою. Свиней було 150, птиці — гусей 85, індиків 63, качок 60, руських курей 100. У другій маєтності Шидловського, селі Івановському була дерев'яна церква Предтечі, котра була огорожена, немов кріпость, стоянами з соснини з баштою. Там теж був будинок Шидловського, але згорів, на місці його збудовано було 2 світлиці. Підданих було там 144 двора, а російских сходців 6 дворів. Під селом — млин на річці Гнилиці об єдиному каменю, але за безвіддям не молов. Скотини — 28 волів, 14 корів, 90 овець. Хліба в копах: жита 800, пшениці 600, ячменя.jpg)
.jpg)
Що до внутрішнього убрання хат слободських полковників, то воно було доволі багате. Стіни світлиць вкриті були тріпом усяких кольорів, шкурами, килимами. Килимів було багацько — українських, польських, турецьких, перських. Мабуть кращими, дорогими покривалася мебель, дешевими підлога. Столи покривалися зеленим сукном, а також скатертями — швабськими, українськими з заполочі, иноді червоними турецькими шовковими; лавки оббивалися зеленим сукном або вкривалися квітчастими налавошнаками і срібними або золотими шнурками. Коштовної красивої мебели було дуже мало, були тільки обиті кожею й позолочені стульці з точеними золоченими ніжками з усім, що до них належало — шовковим убором з червоною шовковою бахрамою, шовковими завісами, положками, шовковими укривалами, подушками, перинами з кружевом, матрацами. У світлиці було багацько образів в багатих шатах, як тепер по деревнях у селян, були образи написані на кипарисі і жесті. У Хв. Шидловського знайшлося 47 образів, ковчег з мощами і у Ів. Шидловського патрет Петра з Полтавською баталієй, патрет Меншикова і родословець Шереметьевих. Картини Перекрестова були намальовані здебільшого на холсті, деякі на шовку. Пани полковники любили послухати й музики: у Перекрестових і Шидловських були органи, великі й малі, позолочені з часами на верху. У Перекрестових були годинники з боєм, стінні мідяні, німецькі, також німецькі верцадла (зеркала); і у Хв. Шидловського було їх троє у рямах. У Хв. Донця були дзеркала в серебряних, позолочених сканних рямах з червоним та блакітним каміннєм. У Хв. Шидловського виявилася й невеличка бібліотечка. Там було 14 церковних книжок, — більша частина київського друку і єдна рукописна — Мінея і 10 гражданських книжок: єдна на латинській мові (переклад з німецького) і 9 на польській; у Харьківському будинкові Хв. Шидловського було тільки єдно Євангеліе; на окладі його на одному боці були євангелісти, на другому — репьі з жемчугом, по середині образ Пречистої; застіжкі — срібляніх, оправа з червоного оксамиту. Було багато рушників — турецьких, вишитих золотом, сріблом і шовком, і українськіх з заполочью. Було багато усякого посуда, частина його призначалася, щоб украшати покої — скриньки шльонської роботи, срібляний посуд: пляшки, кубки, ложкі, чарки, чашки, четвертини, криштальові, шкляні, мідяні та олов'яні речі — шандали, глечики, лампади; на срібляному посуду були бронзові чоловічки. У всіх полковників було дуже багато зброї і кінського убрансьтва; у гіолк. Л. Шидловського була шабля „черкаская“, цебто українська з ножнами шагреневої шкури, в срібляній позолоченій оправі з бирюзою й иньшим самоцвітним камінням, срібляна полковнича булава або пернач — жезл з головкою, котра була схожа з пірьєм глухих або прорізних стріл, звідсіль і назвисько пернач; самий жезл по середині був обложений білою шагреневою шкурою, а на кінці сріблом, місцями позолоченим; обушок був мідяний, обкладений сріблом з чернью, в нього вставлено було самоцвітне каміння. У Хв. Донця був бунчук: древко з головкою немов яблуком, з котрого виходив кінський хвіст; сей хвіст був привьязаний до яблука з китицею й шовковою бахромою; китичка була з червоного китайського шовка; древко бунчука було мідяне, прорізне, позолочене. Були у Слободських полковників карети, коляски і українські повозки. Траплялося ночувати в полі — і для сього були шатри або намети. Коней у Харьківі Шидловський держав 200. Було багацько й товарів про запас, по пословиці — „запас біди не чинить“. А грошей було небагато тому, що вони були вложені у торговлю та промисли — на завод шкурятиний та на горілку.
Печатка бригадира Шидловського.
Українською взагалі була й одежа козачої старшини. Гр. Хв. Квітка, котрий добре знав і бачив сю одежу у батьківському будинку, оповідає про неї так: „се були широкі жовті штани, жупан, пояс; зверху ще надівалася черкеска з одкидними рукавами, висока смушева шапка з суконним кольоровим верхом; за поясом на ланцюжку — ніж, у поході шабля. Черкеска була синього кольору і підбивалася галуном, шнурком або міхом. У великий парад полковники одягали зверху ще суконну керею (мантію) з пряжкою з самоцвітного каміння. Такаж одежа була і у трьох Слободських полковників. Черкески у них були ріжних кольорів: червоні, зелені, обшиті золотом і підбиті хутром.
Жіноча одежа старшинського стану була теж українська, і вони її носили до пізніх часів. Се був кунтуш зі штофу, парчі й иньших дебелих матерій. Спід нього було видко на грудях кірсетку й спідницю з запаскою. Дома ходили у кірсетці без рукавів, у спідниці з запаскою і у вишитій українській сорочці. Були й плахти з шовку та гарусу котрі носилися на спідницях. Уся отся одежа переходила од матері до дочок, внучок та правнучок без усякої одміни фасону. Жіноцтво носило багате намисто, вінці, ожерелья.
Взагалі усе оце коштувало дуже дорого і у сьому була велика ріжниця між багатими людьми тіх і наших часів. Тоді панував ще патріархальний уклад життя; кожне господарство виробляло усе потрібне для себе, а увесь лишок йшов на майно, багате убранство та запаси. Тодішнім полковникам здавалося, що се майно не зменшиться у своєї ціні, бо воно не залежить од перемін моди, що тією одежою, яка була у скринях, будуть користуватися не тільки їх дочки, але й унучки. Але вийшло инакше: „вони не прозрівали, каже О. Я. Єфименко, що наближаються иньші часи, коли унуки виймуть самоцвітне каминнє з їх зброі, щоб украсити їм застіжку своїх французсьих черевичок, перельють свій срібляний посуд, занедбають свої парчові кунтуші, або оддадуть їх, як жертву, у церкву на ризи, або якусь иньшу церковну прикрасу“. Наближався новий економичний побут, де мода получила величезне значіннє. І ось теперь нам треба великих заходів, часу й щастя, щоб розшукати якусь злиденну частину того, що колись у безмірному числі прилюдно виставлено було у панських будинках, або сховано було в скринях. Як би зібрати тільки ті речи, які реквизовані були у трьох Харьківських полковників, то з них вийшов би український побутовий музей, котрий міг би зрівнятися з музеями — Київським, Черниговським (В. В. Тарновського) та Катеринославським (А. Н. Поля). А усі речи сих полковників пішли прахом, хоч і не було у сьому їхньої вини. А скільки прахом пішло таких же речей у других, у котрих не реквизовали маєтностей на царя! Тут вже не було вини російского правительства, а винуваті були ті землевласники, котрі не зберегли нічого з сього до наших часів, хочби на спомин про те, як жили їх діди та прадіди, котрі здобули для сіх — унуків маєтности і отсе усе майно. Його розтрінькали та позаміняли модним, не зробивши навіть того, що робили по селах селянки, ховаючи у своїх скринях плахти да запаски, котрі виходили з моди.
Знайшлися ж гроші, навіть дуже великі, коли у самому кінці XVIII ст. після скасування автономіи і у початку XIX ст. почали будувати нові будинки у ріжних нових чужоземних стілях да обставляти їх новою дуже коштовною обстановою. І до сього треба додати, що старі речі, які були у старшини, взагалі були куди красивійші, ніж ті фабрикати, котрі прийшли їм на зміну, бо то були старі вироби містецьтва, або місцьового українського, або й чужоземного — західньо-європейского і східньо-полудньового. Українські вироби та ремесло уже розвинулися на національному грунті й знаходили собі, як ми знаємо, покупщиків навіть за межами слободської України. Ми маємо чимало пам'ятників українського містецьтва за часи Слобожанщини: церковної архитектури, гражданської, а також і малярства. Серед майна Харьківських полковників було багато образів українського письма. А скільки було їх по церквах Слободськой України! Вже у наші часи Археологичнього з'їзда у Харькові у 1902 році незабутний проф. Є. К. Редін зібрав їх стільки, що з них утворено було у Харькові два музея — церковний відділ у Музею университетскому і пархіяльний церковно-Археологичний Музей. І яка сила там зібрана пам'ятників церковної старовини та містецьтва! А серед них немало таких, про котрі можноб написати наукові праці, а взагалі на підставі їх можно і неодмінно треба написати хоч коротку історію містецьтва старої Слобожанщини[1]. Серед тіх речей, які були у Харьківськіх полковників, було немало чужоземних: — були польскі ножі да ножики, шклянки, сідла, карети, німецькі сідла, шльонські цебто сілезські полотна, коляски, посуд, берлинські — кортикі, швабскі — полотна, скатерти, салфетки, шведські — шклянки, англійське — сукно, шотланські — рушниці, галанські — скатерті, рукомойники, пістолі, грецькі — шаблі, турецькі і персідські — коври, полотенця, шаблі, рушниці, ножі, сідла, сапьян, шатри, китайські — шовки, завіси, ножі. Але отсі усі чужоземні вироби роспріділялися більш менш однаково — єдні не переважували других і не нищили місцьової українськоі культури, котра панувала над ними. Так було у XVII і у початку XVIII ст. Здавалося, що українська національна культура моглаби уміцнитися, як би її підтримала українська інтелігенція, якаб не одірвалася од свого народу. Але вийшло навпаки. Своє рідне було зовсім занехаяно, забуто, — українські старшини перевернулися у російських дворян. І В. Н. Каразину прийшлося тільки згадувати про ті часи, коли дахі будинків поміщиків, у котрих було од 500 до 1000 підданих, були криті очеретом, коли в горницях стояли лавки, вкриті килимами та коцями, коли за столом услуговали дівчата у біліх сорочках. У йогож часи архитектор О. О. Палицин збудовав багацько церков і будинків по городах та селах Харьківщини на новий манір. Він заохочував тодішніх багатих поміщиків (Шидловських, Надаржинських) будовати нові будинки у своїх помістьях, украшати їх меблями, складити бібліотеки, заводити, як каже В. Н. Каразин, початки європейського побуту на Україні. І ось там, де сорок років тому назад, стояли старенькі хатки, криті соломою, з'явилися великі будинкі, з Парижським та Лондонським убрансьтвом. Проти вплива європейскої культури нічого не можно казати, але потрібно було б не нищити власної української культури — треба було розвивати свою культуру на національному грунті, користуючися чужим.
Обставини життя козацтва, селянства та міщанства. Що до побуту середнього та низшого станів слобожан, то він був чисто українській і взагалі схожий з старшинським. Відріжнявся він тільки од нього своїм убожеством. Українська козача або селянська або міщанська хата одріжнялася од панського будинка тільки своїм розміром; матеріял же будівлі був однаковий — дерево, гонт, очерет, солома; і у заможних козаків можна було побачити навіть кахельни груби, які звичайно були у панських будинках і які ми бачили у Шидловського. У хатах козаків, міщан та посполітих були тіж образи, лавки, килими, коці, рушники, скрині з одежою і українським убранством — тільки усе отсе було куди біднійше та дешевше. Навіть у страві і напитках теж було багато схожого. Українські народні звичаї — весілля, танки, гри — збереглися у козацтва та селянства куди краще і довше ніж у старшин. Який же був побут слобожан взагалі і особливо у козацьтва та селянства? Звістки про се дав нам автор Топографичного опису Харьківського нам. 1785 року. Слобожане, каже він, любили у всьому чистоту і перш усього у хатах. Хати були або рублені, з дерева, або мазанки з хворосту, обмазані в середині і з усіх боків глиною. У них були просторі сіни і призьба, долівка теж була глиняна. Дах робили з великим спуском і він спускався над призьбою. Груби клалися з цегли да кахель у заможнійших кахлі були зелені, а у иньших побілені крейдою. Білили хату по суботах та перед великими празниками, у літку навіть з надвору. У рідкої хати було меньш трьох вікон шкляних, здебільшого круглого шкла. Пічки топилися потрошку увесь день й комина не зачиняли і тому чада по хатах не бувало. Комин робили з пруття обмазаного глиною. Топили пічки соломою, очеретом, кизяком, рідко коли дровами. Хата швидко нагрівалася, але так же швидко остигала і треба було її знову топити. У хаті біля стін стояли скамейкі, а вздовж тієї стінки, де була піч, робився піл, який заміняв кровать; у запічок сипали для сушки зерно. У покутя біля образів стояв звичайно довгий та вузкій, чиста вимитий стіл, покритий у заможних килимом, а у бідних чистим рядном, і на ньому лежав хліб та сіль; у багатих замісць столів, укопаних у землю, на низьких ножках стояла скриня, або стіл окований залізом з ящиками, замкнутими на замок; скриня покривалася килимом або коцом, а зверху скатертью. Дах був очеретяний: з очерета, коли бракувало дерева, робили й стелю на тонких перекладинах, скріпляючи їх сволоком, котрий переходив через усю хатю. Робили дах також з соломи і гонту. Двір обносили плетневою огорожою. Акад. Зуєв теж оповідає нам, що і у Харьківі хати були невеличкі дерев'яні або мазанки і по українському звичаю поділялися на дві частини — одна половина хати була для хазяїна з семейством, а друга з галерейкой для гостей, бо значна частина населення шинкувала. Заможні військові обивателі проживали у містах та великіх слободах. На празники одягали жупани з тонкого німецького сукна, обложені золотим або срібляним позументом; жіночі кунтуши були тілько длинійші, ніж парубоцькі. Жінки носили ще шовкові кірсетки без рукавів і спідниці обкладені позументом. Чоботки, черевички були шкуратяні або сапьянові — червоні або жовті з залізними підковками замісць закаблуків. На шиї жіноцтво носило намисто або коралі, перли і котра була богатша, та носила й більше низок намиста; туди нанизували також по одному або по кілька медаліонів або, як називали їх, талярів, а заможні нанизували між коралі червінці згорнувши їх у трубочку і коли треба було грошей, їх здіймали. На головах жінки носили шапочки-кораблики з чорною бархатною облямівкою; верхня частина її була парчова або з товстого важкого штофу; під шапочку підкладалося і усе волосся. Але вже багато зачало носити замісць сіх карабликів платочки, а замісць сапьяних черевик башмаки. Дівчата надівали на голову стрічку, заплетали косу на маковці немов вінчик; косу украшали квітками. А котра надівала платок, та випускала з нього косу і заплетала в неї стрічку, сили й плахти з запаской, підвязуючи їх поясом. Селяне і селянки зберегли в своїй одежі більш української старовини, ніж городяне. Їжа була краща, ніж у великоросіян. Рідко у кого не було паляниць та книшів; житній хліб майже у всіх був просіяний на ситі, а не на решеті; варили страву двічі на день — рано і ввечері; варили борщ з буряків та капусти, з пшонной затіркой, з сирівцем, з салом; по празникам у богатих бувала й баранина, свійска птиця, а иноді й дичина. На вечерю подавали звичайно гречані або пшенишні вареники з сиром, гречані галушки з салом, пшонну густу кашу з салом або маслом та окропом; літом готовили холодець; усякий мав свій город та баштан.
Селянське господарство мало свої українські особистости, як рівняти його з великоросійським. Українське село не похоже було на великоросійське. На се звернули увагу ті, котрі проїздили тоді по Слобожанщині, як, наприклад, академик Зужв, котрий, приїхавши в українську слободу Липці з Білгорода, зараз побачив, що тут жив нарід, зовсім одмінний од великоросійського і мовою, і одежою, і звичаями. Автор Топографичного опису Харьківського нам. 1788 р. (здаєтся великоросіянин Загоровскій) дає нам таке цікаве порівняннє українського і великоросійського господарського побуту. Великоросійське село, каже він, з першого погляду немов багатше українського, воно звичайно при річці, має доволі ліса й поля, усі поля засіяні, на току доволі хліба, хати і усі иньші будівлі дерев'яні. Одначе худоби мало, тай та малоросла. Ліси знищені, бо на лапті обдирають кору з дерева, хата закопчується од дима і швидко пріє та згниває. Страчується багато ліса й через те, що забори й таке иньше роблять не з хворосту, як в Україні, а з доброго дерева. Садів та огородів нема. Одначе значна частина великоросійського населення Слобожанщини, живучи у сусідстві з українцями, зберегаючи своє власне хліборобство, переняли од них багато чого у свойму господарстві.
Українське село на перший погляд немов біднійше од великоросійського: звичайно можливо побачити декілька давно неораних облогів; на току не багато хліба, повітки та коморі, усяка огорожа і ворота не дерев'яні, а хворостяні. Але з другого боку на лугах та по облогах сила трави, багацько рогатої худоби, яка має велику ціну у господарстві; усі будівлі з хворосту, але захищають скотину і од звірей, і од непогоди. Білі, чисті і світлі хати, веселі садки, огороди з усякою огородиной виділяють українське село од усякого иньшого; на мешканцях його ми бачимо європейску ввічливість, а не азіатську дикість — ту не побачимо рабських звичаїв; низший стан населення бажає піднятися до середнього, середній — до висшого. Військовий обиватель своїм побутом наближається, о скільки може, до городянина, бо він не в зневазі, він не в убожсьтві; городянин, парахвіяльний піп, канцеляриста, міщанин не одхиляються од селянина, а з другого боку наближаються й до дворян — і просвітою, вихованнєм, повожінням, їжою, одежою, помешканнєм; усі три стани не рівняються, але подібні єдин до другого. Українське дворянство мало велику охоту до промислів да торговлі й широко займалося їми. Але до торговлі мали хить усі українці, хоч ся торговля була середня домова для свого пропитанья, а не для здобування багатсьтва; тому вона широко росповсюджена була по усієї країні. Треба також помітити ще й те, що було злим, не користним у тодішньому побуту Слобожанщини. Річки міліли, замулювалися мулом через те, що нищилися ліси да було багацько гаток для млинів. Населеннє мусило напувати худобу загнившою водою й навіть само пити її. Риба у ріках та озерах залишилася тільки дрібна. Лісу залишилося ще доволі і частина його була заповідною. Ліс у Слобожанщині чергувався з полем. Обробляли ліс з початку заселення гонтарі; українці ж навчили навіть великоросійське населеннє Білгородського краю будовати млини та вітряки. Лазень, на котрі йшло багацько дров у великоросіян, на Слобожанщині не було окрім тільки тих, що були в городах та у дворян. Для освітлення слобожане мали не лучину, на яку тратилася сила гарного дерева у Великоросії, а каганці, де горіло сало чи конопляне масло, а також свічки з кизяка та чорнобильнику, котрі не давали диму; на опал уживали окрім дров очерет та солому. З липи не драли кори на лапті, для чого, по заяві великоросійских селян, неначебто потрібно було на рік для одного чоловіка до 400 липових стволів (се мабуть занадто!), а робили з лип липові хати, котрі стояли більш ніж по 100 років; уживали старі дуплисті липи для бджіл. Любили українці розводити садки та обсажувати двори й городи вербами та тополями. Не взираючи на те, що винокуріння потребувало багато дров, і поміщики і військові обивателі зберегли свої власні ліси й на будучину, але обчеські в'їзжі і ліси підданих страшенно знищилися через винниці. В лісах і між ланів було багато вуликів. Бджільницьтво велося на німецький манір. Вулики робилися легкі, однодонні, внизу широкі, в горі вузенькі з очком. На зіму пчіл ставили в дерев'яні льохі. Що до землеробства, то слобожане сіяли більше ярового, ніж озимого хліба, бо траплялися безсніжні мокрі зими, коли озім випрівала. Землі тут здебільшого були сухі, тверді і в'язкі, заросші товстим і цупким корінням. І тому пахали їх плугом, запрягаючи од 2-х до 4-х пар волів. Плуги мали теж і великоросійскі поміщики і однодворці, котрі жили поміж українцями або поблизу од них. Уживали тут і сохи, а також рала для мягких піскуватих земель, або для другої оранки під озім, а то й по нужді. У безлісних степах піднимали цілину або довго не орані перелоги і на таких високих новіх землях сіяли просо або ганус, а на иньших яру пшеницю, на третій рік — овес, потім жито, а потім залишали поле под перелогом на кілька років. Таким побитом, дикий степ, вкритий колись тирсою та дерезою, покривався солодкою травою; після жита родився добрий пирей горошок да дятлина — се був добрий сінокос. І так що року підіймалася цілина або засівалися облоги і тому у всіх полях на Україні були облоги, де не було посіву. Хліб або складали в копицях на полі, або одвозили в деревню. Великоросійських овинов (сушня) слобожане не знали, а молотили снопи на токах, а заможні складали його в клуні. Середній урожай був озімого жита сам 7, озімої пшениці — сам 5, ярини — вівса — 9, ячменя 7, пшениці 4, проса 10, гречкі 7, ганусу 10, маку — 20. За помол мельникам платили 1/10 зерна. Зерно зберегали в сухіх ямах з соломою. На продаж хліб ішов для своєї країни і невеличка частина ярового за її межі. Значна частина населення займалася вінокуренням — у кінці XVIII ст. було 976 винниць — а також ремеслами, якіх було не мало й по селах. Були й такі що, не маючи своєї землі, ходили на заробітки у степи. Чимало було й таких, шо займалися садівницьтвом та огородиною: збірали у лісах діки груші та яблокі або розводили сади та огороди та баштани яко промисел. Зараз за хліборобством треба поставити скотарство, яке у слобожан було широко розвинуто й поставлено, яко промисел — будували сараї й загони для худоби, заготовляли для неї сіно і иньший корм, ходили за скотиною, лічили її, годували і поїли. І од сього промисла мали велику користь. Велику шкоду робили у житті населення суворі зіми, з заверюхами, од чого гинуло багато худоби, безсніжні зіми, одлиги зимою, котрі шкодили садам та посівам, горячі вітри — суховії, од якіх усе засихало і вьяло у степу. У оселях біля болот бували лихоманки. На рогату худобу нападала пошість, вилічувати котру не уміли. Медведі нищили пасіки та худобу, а ще більше зла робили вовки; вадили лисиці і зайці. Мошкара набивалася у рот скотині, а сарана поїдала увесь хліб і рослину. Оттакий був господарський побут слобожан українців.
Звичаї та риси характеру слобожан. Звернемо тепер увагу на звичаї, обряди і натуру слобожан. Празників у слобожан було багато і деяки з них святкувалися кільки днів, напр. Тройця. Було чимало й місцьових празників, наприклад Паликопи (Пантелеймона). І чоловіки, і жінки ходили на вулицях з музикой — скрипками та цимбалами. Заходили й до шинку, пили там горілку маленькою чаркою і танцювали або українській або польскій танок.
На храм являлася сила народа з сусідніх сел. Слобожане дуже любили музику й танки: окрім скрипки, без котрої не можна було відбути весілля, були й инши струменти наприклад: бас, флейта, цимбали (гусли), кобза або бандура і ліра; на двох послідніх вигравали кобзарі та лірники. Гр. Сав. Сковорода грав на флейті, скрипці, бандурі і гуслях. Пастухи грали на сопілках. Танцювали метелицю, горлицю й козачка. Горілку любили, і уживали її з малих літ, але більш для бесіди ніж для пьянства: пьятеро чоловіка могли в кумпанії просидіти півдня і випити якусь півосьмушку горілки; пили по троху, а більш балакали поміж себе, а коли й випивали більш як треба, то рідко лаялися і билися. Гостей збірали по праздниках та на крестини, обідали, а під вечір розіходилися. Але весілля справляли гучно і витрачували на них богацько грошей. У селян було більше усяких обрядів, ніж у городян. Цікаві звістки про весілля у слобожан і гетьманців дає Калиновський. Починалося діло з того, що посилалися свахи до батьків молодої, вони брали з собою, яко посланці, хліб та посохи. При згоді молодої, вона давала старостам рушники, котрі у багатих були вишиті шовком або золотом. Старости поверталися до родини молодого, перев'язавши себе рушниками. З того дня молодий міг навіщати засватану дівчину. У суботу перед вінчанням, (воно звичайно бувало у неділю в ранці), молода робила бенькет і вечерю подружкам з піснями й танками. Після вінця молоді йшли до батьків жениха на трапезу. Батько й мати жениха сиділи на кожусі, вивернутому уверх шерстью, і держали у руках хліб, котрим благославляли молодого, одпускаючи його на коні до молодої. Там батько й мати молодої виходили їм на зустріч у вивороченому кожусі на кочерзі або на вилах з горщиком з водою або вівсом. На коня сідав родич молодої і немов утікав од бояр, котрі його догоняли теж на конях і приводили на двір, де він брав немов викуп за молоду. Викуп брав теж малолітній брат молодої за свою сестру. Сідали за стіл, молода у сірому або білому кунтуші, обута в червоні черевики з підківками, в плахті, запасці, в вишитій сорочці з стрічками
,_%D0%BB%D1%96%D1%80%D0%B0_(%D0%BD%D0%B0_%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D1%83_%D1%80%D1%83%D1%87),_%D1%86%D0%B8%D0%BC%D0%B1%D0%B0%D0%BB%D0%B8_(%D0%BD%D0%B0_%D0%BB%D1%96%D0%B2%D1%83_%D1%80%D1%83%D1%87).jpg)
.jpg)
У понеділок ходили з перезвою по усіх дружках і боярах й танцювали, давали молодим подарунки на нове хазяйство. Приносили курку до тещі. Так празникували, та бенкетували цілий тиждень. Весілля обходилося батькам молодої у 17 карб., а молодого 16 карб., усього у 33 карб. У тому числі на горілку виходило 12 карб. Багато дечого з цих весільних звичаїв оддає дуже великою старовиною — часами домонгольскої руської і до христіянської доби, нагадує нам весільні звичаї у предків українців — сіверян, полян. Про се нагадують і такі старі назвиська, як князь та бояре, і те що молодий їхав верхи, і те що родич і брат молодої брали за неї викуп; нагадує про се шабля і звичай проїздити через очищаючий усе зле огонь; особливо ж цікавий і старий звичай розування молодого мужа, що робила у X століттю Рогніда, роззуваючи на весіллі Володимира. Батькі сиділи на вивернутому кожусі тому, що усе мохнате було символом багацтва; символичне значіннє на весіллі мала й курка. Сьвідоцтво Каліновського про весільні звичаї слобожан підтримується й Гр. Хв. Квіткою — його „Сватанням на Гончарівці“, де описано весілля у самому Харькові на Гончарівці. Там немає вже деяких звичаїв, бо городяне, очевисто, забули вже де що. Слобожане зберегли й инші навіть ще дохристиянські звичаї, наприклад, колядування, Купалу; зберегли й христіянське ходженне зі звіздою на Різдво, щедрий вечір і иньші (ходили, наприклад на масницю з колодкою, щоб брати немов викуп з нежонатих). Були вечорниці, веснянки. Залишилася й віра у волшебство, заговори. Одна Харьківська шинкарка дістала від другої обивательки Гапки, щоб ліпше торгувати, засушену жабу. Духовне правленнє наложило на Гапку покуту: вона повинна була ходити тиждень у церкву з набитою на ноги колодкою. Білгородський єпископ Іоасаф Горленко вів сувору боротьбу проти українських народніх звичаїв і навіть проти вечерниць, хоч вони нікому ні в чім не вадили. У свойому пастирському посланію до духовенства він писав: „дізналися ми, що народ по городках та селах, зберегаючи наслідки поганства, робить „рѣли“ (себ то колиски), на котрих гойдаються на Великдень та на Петра; на Тройцю празникують якусь березу, а на різдво Івана Предтечи — купалу і вечорниці, де співають погані пісні. Се усе твориться у народі по його нерозумінню, а духовенство сього не збороняє і через се воно тепер повинно нищити у своїх парахвіях усі отсі поганські празники.
Якуж натуру і риси характера мали слобожане? Про се залишили нам свідоцтва автори Топографичного опису Харьківського нам. 1785 й 1788 р., Статистичного обзору Слоб. Укр. Губ. (30 років XIX ст.), Гр. Хв. Квітка (1841 р.), Мочульский (1850 р.), Філарет (1852 р.). Перший автор оповідає про прихильність слобожан до церкви: в відносинах до начальства вони були слух'яні, коли з ними поводилися ласкаво; а як строго, то хоч і покарялися, але з обуренням. Розбишатцтва бували, але рідко з душегубсьтвом. І справді, здається, що у натурі слобожанина була якась мягкість мирного селянина. Навіть народних бунтів в слободській Україні окрім тільки повстання Сірка не було. Крадіжі та злодійства бували, але участь у них більш усього мали не тубільці, а захожі великоросіяне. Слобожане користувалися правом вільного винокурення і значить випивали дуже богато горілки, але автор „Топографичного опису“ 1788 р. (сам великоросіянин) оповідає, що пили не для того, щоб напитися пьяними, а для кумпанії і бесіди. Взагалі треба признати, що слобожане випивали дуже багато горілки, бо вона була майже у кожного, була дешева, але такого пьянства, щоб тільки напитися, було мало, хоч пьяниці й тоді траплялися, як про се свідчать пьяницькі пісні. Автор „Статистичного обзору“ каже, що слобожане — се тіж українці, малоросіяне, тільки у своїй мові вони більше гетьманців зближаються до великоросіян, але по характеру од них дуже далекі. Великоросіянин більш трудолюбивий, услужливий, а слобожанин більш поштивий і сердешно привітливий. Змовчить, але не буде гнутися навіть перед тим, од кого залежить. Українець — щедрійший од великоросіянина, більше бажає осьвіти (особливо се треба сказати про духовенство). Українець більш здатний до мистецтва, а великоросіянин — до ремесла. Україна дає багато музиків, півчих, малярів, різчиків і таке иньше, але сама приймає захожих ремесників з Великоросії (каменьщиків, плотників). Українець утікає од тяжкої праці, хоч і дотепний до роботи. Великоросіяне славні тім, що, чого не знають, переймають з чужіх країв. Але як глянути на ті переміни, які означилися у слобожан у громадському та хатньому побуту, у вихованню, у поводженню між себе, у обчеських і приватних будинках, школах і осьвіті, у торговлі і роскоші, як зрівняти отсе усе з тим, що було 30–40 років тому назад, тоді прийдеться згодитися з тим, що й українець ледве чи не більше перейняв за сі часи, ніж його учителі великоросіяне. Гр. Хв. Квітка каже, що слобожанин любить чистоту, що він привітливий, поштивий у обходженню, почитає за гріх обманити кого-небудь, чесно виконує обіцянки й умови. Скорше його одурять, ніж він кого одурить. Слобожанин, як тільки є спромога, перше ніж навчити сина ремеслу, навчає його грамоті, а потім уже вибірае йому заняття по його охоті. Українець любить музику і до неї здатний і на голос, без нот виучуєтся грати на скрипці. Три таких музиканта складають зі себе троїсту музику, яка грає на весіллях. Дуже гарно співають по церковних хорах. Украінці завжди славилися гарними голосами із них набірали півчих до царського двора. Є і самоучки малярі, котрі малюють образи для церков, різчики іконостасів. Не знаючи „іонического і коринфского стилей“, вони ніколи не змішували „оників“ з „коринами“. Преосв. Філарет, сам великоросіянин, дуже прихильно відносився до українського населення Харьковської єпархії, де був архієреєм. Він каже, що слобожане люблять чистоту і живуть чистійше, ніж великоросіяне. Багата природа була ласкава до українця і се зробило його безпешним, лінивим і через се він не ходив на заробітки, як великоросіянин; зімою він лежить у запічку та курить люльку. До майстерства він дуже здатний і охоче переймав усе нове. Він тихомирний і розсудливий, не схильний до крадіжі й розбишацтва: з 338 злодійств, які були у Слободсько-Українській губ. у 1845 р., більша частина була зроблена захожими людьми, а не тубільцями. Лайки, особливо на старих, не люблять. Хазяйства знищуються через постійні семейні розділи; жонатий син звичайно одділяється од батька і се робиться головним чином для того, щоб не було сварки та лайки між старою хазяйкою — свекрухою та її невістками. Після того як завелося в Україні кріпацтво, пішло багато біглих у Новороссію, на Дін, але мандрівки бували часто і раніше. Мочульскій каже, що українці дуже люблять судитися у судах, але преосв. Філарет з тим не згожується.
——————
- ↑ Таку розвідку вже взяв на себе д. Таранушенко і вона вийде незабаром як одна з книжок „Культурно-історичної бібліотеки“, котра друковатиметься під моєю редакцією і першим випуском котрої являється отся моя „Історія Слободської Украйни“. Слободсько українська старовина і пам'ятники містецьтва збереглися ще у деякіх панських помістьях — гр. Клейнмихель навіть видруковав під редакцієй д. Лукомського книжку про дворянські оселі Харьковської губ., де найбільше цінні дуже добре зроблені малюнки; є і пояснення до них редактора. Треба одначе додати до сього, що тільки невеличка частина пам'ятників будівницьтва і иньших має відносини до старих часів Слобожанщини, а найбільша з них торкається вже до нових обстави життя, яке утворилося після скасування автономії, коли Слободсько-Українська старшина вже перевернулася у російських дворян і почала будувати собі будинки на французькій манірі обставляти їх такимиж меблями і иньшими речами.