Історія Слободської України/Земельна власність
| ◀ Промисли, ремесла та торговля | Історія Слободської України Земельна власність |
Слобожанський побут ▶ |
|
Займанщина земель, яко основа земельної власности. Основою економичного життя населення України була його земельна власність. На землі сиділа і од землі годувалася більша частина людности. Хтож мав право на землю у слободської Україні, хто роздавав сю землю? Скільки було землі і як вона поділялася між слобожанами, між тодішніми станами? Чи справедливий був поділ? Чи багато було осібних землевласників, і скільки землі належало до їх володіння? Які права мав на землю Російській уряд? Чим було так зване старозаїмочне землеволодіння, котре виявляє з себе найбільшу і найцікавійшу особливість земельної власности у Слобожанщині? Яке було це землеволодіння — чи громадське („общинное“) чи приватне („личное“)? Не легко одповідати на сі питання, бо вони ще не розв'язані у наукових працях, але минути їх не можливо і я висловлюю на них свій погляд на підставі історичних джерел та де-яких розвідок.
Право земельної власности у слободській Україні було зв'язано з її заселенням. Земля ся була, як ми знаємо, диким полем, за котре йшла боротьба з татарами: вона тільки тоді увійшла у склад Московської держави, коли було заселено поселенцями: головна ж частина поселенців се не були українці, котрі вийшли з чужої Польскої держави. І ось з одного боку московські царі віддавали землі слобожанам, щоб привабити їх до переселення на дике поле і накладали на них обов'язок обороняти сю країну і московські окраїнни городи, а з другого самі переселенці почали дивитися на сі землі, яко на свою земельну власність на підставі трудового начала, котре нам відомо у звичаєвому праві народу українського й великоросійського, бо переселенці захищали землі від татар і, піднімаючи віковічну цілину, поливали її своїм трудовим потом. Тому, слобожане-українці не задовольнялися тим помістним правом, на підставі котрого діставали землі великоросийські служилі люди; українці дивилися на земельну власність так, як дивилися земляки їх у Гетьманщині, тоб-то хотіли, щоб і тут земельна власність належала до полкових округ, щоб були окружні полкові землі, як загальний земельний козачий фонд. От, на приклад, як говорили на Гетьманщині козаки села Покошиць: „коли українці своєю кровію ослобонили Україну од ярма лядського і од держави польських королів і перейшли у підданство царя Олексія, у ті часи вся земля у них була спільна й громадська, поділена потім під полки, а в полках під сотні, а в сотнях під містечка, села й деревні, а там під двори, будинки й хутори; тому усі земельні володіння українців зробилися їх власністю через заїмки. А заїмки сі вони обмежовували, або оборували, або обносили копицями, окопували ровами; на заїмках будували будівлі, заводили гаї й сади, заселяли слободи, хутори, деревні на своє ймення й на свою користь; у підхожих для млинів місьцях будували млини“. У сих споминах старожилів виясняється правдива історія земельної власности у лівобережній Україні. Земля, з котрою перейшов український народ під владу Московської держави, була власністью усього війська, котре здобуло волю, або краще сказати власністью усього населення, бо у боротьбі за волю і землю приймали участь не тільки козаки із старшиною, а й міщане й посполіти люди. І не дивно, значить, що й уся земля зробилася спільною та громадською, а потім незабаром поділилася на полкові округи, а ті на сотенні, і т. д., кожний мав право заїмки земель і забирав їх у свою власність, обмежовуючи усякими способами. У слобожан справа з землею стояла трохи инакше: слобожане теж переходили у підданство Москві, значить мали право на своє земельне забезпечення, але вони приходили з України ватагами та поодинокими людьми і не могли передати Московській державі своїх земель, як се зробив Богдан Хмельницький. Але й вони здобули для Московської держави заселене ними дике поле, котре через се теж мусило зробитися їх власністью. У основу їх земельного володіння, як і у Гетманщині, було положено не захоплювання земель, а їх заїмка, яко земельне право. Замісць великоросійского помістного землеволодіння у Слободських полках ми бачимо заїмочне і з нього користувалася більшість населення; кажемо більшість через те, що рядом із старозаімочним з самого початку, а особливо пізнійше, було й иньше землеволодіння. Але загальною основою земельної власністи у більшісти вільного населення — козацтва — була таки заїмка вільних земель. Се був головний спосіб походження земельної власністи у Слободській Україні. Таким способом набували свої грунти не тільки рядові та їх підпомошники, а й козацька старшина, бо сей спосіб був стверджений царськими жалованними грамотами, отже мав правову законну підставу.
Окружні козачи полкові та сотенні землі. Коли засновувався новий город у Слободській Україні, він получав окружну землю. Так коли заселився Чугуєв, велено було писцу Ладиженському описати, виміряти ближні і дальні землі, сінні покоси, риболовлі, ліси, бортні уходи, перевісища і усякі угоди і одмежувати їх від Білгородського повіту. При сьому мусили бути й ті білгородці, котрі мали де-які з Чугуєвськіх земель на оброці, бо їм замісць сих оброчних земель треба було дати нові. Орних земель Чугуєвські козаки получили по 60 четвертей на чоловіка (30 десятин), а старшина більше; окрім сього їм одведено було ще лісів, сінокосів і усяких угодів. Бо Чугуєвський повіт, одмежений від Білгородського, займав значну частину теперешньої Харьківської губернії. Сюди увіходили окрім Донця річки Уди, Лопань і Харьків. Там власне й були оброчні землі Білгородців, де вони били звіря, ловили рибу, мали бортні дерева і т. д. Отсі промисли, потрібували страшенно широкого земельного простора — сотен тисяч десятин. Із-за сих земель й вийшла у Чугуєвських українців з Білгородцями суперечка. Грамоти на сі землі Білгородці не мали, а тепер хотіли їх получити для своїх промислів чугуєвці україньці. І такі промисли вони вже позаводили: пасіки чугуєвців знаходилися у 20–30 верстах од Чугуєва і туди навидували ся розбишаки, котрі крали коней, видирали бджіл і убивали хуторян. На Сіверському Донцю вони побудували млини, котрі ставали у перешкоді судоходству. Були й звіролови й инші промисловці, і значить усі отсі землі були немов додатком до орного поля поселенців. Коли ми згадаємо далі про заселення Острогожська, то й там побачимо, що булі одведені землі до оранки по четвертях і окрім того сінокоси і деякі угоди усім тим козакам, котрі складали з себе Острогожський полк. У 1673 році Мих. Преклонський з Чугуєвським воєводою Ашбаловим і Змійовским Ковядевим і Харьківським Сібільовим проводили межу земель Харьківського полка від Чугуєвских земель. Сю межеву випись представили у 1716 році старшини Харьківського полка — обозний Ковалевський, єсаул Рубан з товаришами комисару Сербину, щоб вони огледіли й описали старі межі й урочища їх полкової землі од инших городів, містечок, сел, деревень, поміщичих та вотчинних кріпостних земель і де стовби потрухли, поставили нові й подновили межі, а де межі немає, обмежувалиб по урочищах, по уложенію та писцовому наказу. Коли заселялося нове місто, й робилося сотенним центром, мусили бути обмежовані його сотенні землі; так, наприклад, були обмежовані осібно землі Золочевської сотні у 1679 році, теж повинно було бути з слободами та селами. При межуванню за селянами стверджувалася їх земля, котру вони заняли та роз'орали. „І своми старими пасіками, і хуторами і старими роз'ораними землями, читаємо ми у межевій виписі села Липець, українцям вододіти по прежніх своїх заїмках“. Межи одводилися по указівках окольних сторожилів, ймення котрих заносилися у межеві виписи. Так, наприклад, при межеванню земель Харьківського полка були старожили містечка Мурахви, Високополья, Перекопа; були й сторонні люди. Залишили ся необмеженими землі козаків Харьківського полка, котрими вони володіли за валами та кріпостями ріжних міст і містечок. Се були орні землі та сінокоси, луги, хутори, пасіки у лісах і риболовлі по р. Орчику, Берестовій, Берестовоньці і Орелі. Землі сі вони колись дістали по кріпостних актах і по старих заїмках. Тепер треба було обмежувати їх од сусідніх полків. Дуже цікаву звістку дає сей межевий випис і про великі полкові ліси. „А у чорні великі полкові ліси, читаємо ми там, щоб рубати ліс на будівлі та на дрова, старшині полковій і усім полчанам полкової та городової служби в'їзжати усім взагалі, кождому у свойому городі, по своїх старих кріпостних актах“. Ся звістка за для нас надзвичайно важна, бо з неї ми дізнаємося перш усього, що були і у Слобожанщині, також як і у Гетьманщині, так звані в'ізжі полкові козацькі ліси для громадської потреби: в друге, що сі ліси були приписані до сотенних городів, і їми володіли по старинних кріпостних актах, значить, по окружних межевих виписах; в третє, що ними користувалися усі козаки — не тільки полкової служби, але й городової, себ то міщане — населення міст, а також разом із козацтвом і полкова, а значить і сотенна старшина, і в четверте — що сі громадські ліси не були поділені на паї, а з них користувалися взагалі. При заселенню Харькова, йому теж одведена була земля з сінокосами і угоди у межах і в окрузі, як се видко з супліки Харьківців 1667 року, де оповідається, що в окружній межі Харькова поселилися силоміць біглі великоросійські люди. І здається, що сю саму землю ми бачимо і у кіньці XVIII ст., яко мійську окружну дачу (її було 22544 дес. окрім вигона). Ся земельна дача Харькова була спільна з пригородньою слободою Івановкою і декількома хуторами по р. Харькову, Немишлі й Студенку. Сі хутори осажені були козаками для скотарства. Межі сієї окружної земли підходили до земель приватних власників — козацьких старшин й духовенсьтва. Де котрі з них, очевисто, поосажували свої оселі на окружній полковій землі.
Схожу звістку про наділ землі ми маємо і що до Охтирки. У 1657 року у Білгород воєводі кн. Ромодановському була прислана з Розрядного приказу царська грамота, щоб він вислав з Білгорода на Охтирське городище свого товариша Акинфова і звелів йому разом з воєводами і приказними людьми сумежних городів Олешні, Колонтаєва й Охтирки обмежувати землі нових Охтирських поселенців від їх сусідів, бо вони о тім подали проханнє через свого отамана Дмитра Івановича з товаришами (се був той самий отаман, про якого ми раніше подавали звістку у розділі про козацьку автономію). І ось Акинфов з иншими повинен був нарізати земель, сінокосів та усяких угодів на 1300 чоловік не убого, не злиденне і обмежити сі їх землі межами і на межах поставити стовби, і на стовбах і на деревах насікти зарубки і ями покопати і у них насипати вугілля, усякі признаки учинити, і віділити їм лісу до р. Ворскли на 500 сажнів і по р. Ворсклі на 5 верст (се вийде до 520 дес.), з тим, щоб вони проклали у ньому тільки одну дорогу, а просік не робили. Одмежовано було одначе Охтирчанам окрім лісу ще дуброви й болота, бо у лісі біля Ворскли дерева на будівлю не було. Землі у сих межах було 55000 дес., значить, на кожну душу приходилося по 4244⁄13 дес. (55000:1300). І се зовсім можливо, бо тут був мабуть лишок для нових переселенців і громадські в'їзжі ліси. Ізюмському полку прийшлося вести земельні суперечки, обмежувати свої землі од земель Донських козаків; у 1712 році землі Ізюмского полка були обмежені од козачих Донськіх. У 1658 р. Московські приказні по царському указу одмежували землі нового города Сум — його атаману Гарасиму Кондратьеву з товаришами і видали їм межевий випис: вверх і униз по р. Пслу і по боках по десяти верст, себ то значить округа у 100 верст, приблизно у 10000 десятин. Далі у межевому випису показані межі з Путивльським повітом по урочищах і гранях, і сказано, щоб землями, лісами, сінокосами і усякими угодами в сих межах володіли Сумчане.
Теж саме ми бачимо і в инших містах та містечках. У 1676 р. прийшли з Задніпрянщини українські переселенці — Поддубний та инші й оселили слободу біля Вольного; по їх проханню була одмежована орна земля і сінні покоси і усякі угоди на дикому полю проміж Охтирки, Богодухова і Сінного у слободськой Україні на козачих землях. Вільготи у відбутках їм дали на 3 роки, а також промислові вільготи, землі і усякі угоди їм одведені були усім укупі („вопче“) у помістья по 37½ десятин кожному. Окрім того вони дістали сінокос од слободи униз по р. Ворсклі по ліву руч спільно з Вольновськими козаками, ліс на будівлю і на дрова — теж укупі з Вольновцями, риболовлі у р. Ворсклі — рядом з Вольновцями. Українські поселенці Лебедина і Лебединського повіта або сотні дістали землі по межевих книгах Абакума Ієвлева (котрого року, не знаємо), а поновлені були сі межі у 1681 р. Після межевання Ієвлева у сих Лебединських земельних дачах було осажено містечко Межирич, та й по р. Пслу Лебединці поосажували села — Селище, Пристайлово, Червлене, Березки і Бишкинь. А землями і лісами і сінокосами і усякими угодами володіли мешканці сих сел „вообще всѣмъ городомъ черезъ межу“ , а осібно сі села та деревні землями і усякими угодами не були наділені. Виходить, що й тут, як і у Харькові, Лебединською городською земельною дачою володіли й мешканці усіх сел, котрі виселилися з Лебедина й поосажували ті села. Вони там для себе порозчищували сінокоси і декотрі окопали їх для себе, а другі, у кого таких окопаних лук не було косили, „вопче“, себто гуртом. Гадяцькому полковнику Мих. Васильеву окрім його власного ліса дано було право в'іздити у великий Лебединський ліс разом з Лебединцями. Салтовські поселенці у 1660 р. получили по одинаковому числу четвертей, а у 1705 р. грамоту на старі земли і нові заїмки.
Права на дрібну земельну власність козаків-хазяїнів. У основі земельної власности і її походження лежала вільна заїмка — законне право займати усякі угоди. Про се оповідав представник слободсько-української старшини у Катерининській Комисії Кондратьев. Не так давно, казав він, теперешня слободська Україна була безлюдною й дикою пустинею. Царь Олексій призвав із Задніпрянщини вільних українців для заселення сієї пустині і дав їм дозвіл займати землі й угоди по їх власній волі. Простор був безмірний і ніякої міри землям сих переселенців не було положено. Через се кожний заняв собі стільки землі і угод, скільки йому було потрібно. Оттак сей нарід, оселившися слободами і з'єднавши гражданський устрій з війсковим, назвався слобожанами Слободських полків; замість жалування за воєнну службу він дістав право на безмитну торговлю. Полковники і старшини, по жалованних грамотах, теж могли робити заїмки і ранійше усіх заняли собі, скільки їм було потрібно. Так оповідав про історію походження земельної власности у слободської Україні представник дворянства у 1767 році, а він міг її знати, бо вона творилася й за його память, при його батькові, дідові та прадідові; і увесь рід Кондратьевих добре знав, як набувалися землі у старі часи на Слобожанщині. А ось свідоцтво про це вже Харьківських військових обивателів, котрі вписалися у міщанство. Вони оповідають про заселення слободської України теж саме, що й Кондратьев, кажучи, що їх діди та прадіди були визвані московськими царями й оселилися городами, містечками та селами на Україні на безлюдних землях і за сей вихід з-за Дніпра переселенців і їх нащадків пожалували усякими вільготами: дозволяли ім займати усякі землі і угоди, безоброчно та безмитно промишляти та торгувати. І ось прадіди їх, а потім і вони самі, оселившися на вільних землях, заняли собі кожний вільні паї, отруби орних, лісних і сінокосних земель, млини, хутори і инші угоди; деякі набули собі землі іще покупкою й володіли ними усі часи, навіть і після скасування Слободських полків, коли Слободські полки повернули у гусарські, а їх самих у війскових обивателів. Т. Селиванов, котрий приймав участь у розмежеванні старозаїмочних земель, написав про них записку в 40 роках XIX ст. І ось він каже, що у дрібних володільців старозаїмочних земель — а такими були усі війскові обивателі і декотрі з инших станів — сливе зовсім не було кріпостних актів на їх землі, окрім тільки духовних та купчих. Єдні казали, що документи їх загублені або знищені у пожарі, другі, що їх брало начальство, треті, що хоч документів і не було, володіння їх од дідів та прадідів було безперечне. На підставі грамот автор брошюри висловлює думку, що заїмка означала вільну займанщину або придбання земельного отруба; вже самі неправильні фігури сих займанщин нагадують, що там була вільна заїмка сього отруба. Де землю набули по кріпостних актах або від громад, там загони, ниви мають форму квадрата. Треба тільки глянути на плян Харьківської земельної дачі, щоб побачити, що тут не було ні наділа, ні розділа землі: кожний по своїй волі та змозі займав те, що йому подобалося і що можливо було здобути. На підставі привилеїв, жалованних грамот багацько військових обивателів у старі часи своїми займанщинами орудували як своєю земельною власністью, — продавали їх, заставляли, передавали по духовних, віддавали у віно за дочками. Деякі з війскових обивателів, вступивши у військову або гражданську службу, здобули дворянство — і усе таки у них залишилися їх прадідівські старозаїмочні землі без жадних кріпостних актів. Иньші поробилися купцями, міщанами або цеховими — і все таки володіли своїми прадідівськими землями та лісами по старозаїмкам. Виходить по думці Т. Селіванова, що старозаїмочне землеволодіння було взагалі не обчеське, а участкове. Такого ж погляду держиться і О. Л. Шіманов, котрий присьвятив сьому питанню особливу розвідку. Він каже, що старозаїмочне землеволодіння було участковою земельною власністью, а старозаїмщики такими земельними власниками, як і козаки Гетьманщини.
Що в основі земельної власности у Слобожанщині лежала вільна займанщина земель, се підтримується справді й жалованними грамотами й иншими джерелами. У грамоті 1682 р. Харківському полковникові Донцеві дозволено було заселяти Ізюмський полк українцями Харьківського, Охтирського та Сумського полків з тим, щоб вони будували й заселяли городи й роз'орували свої землі. У грамоті 1668 р. Донцям було стверджено, щоб полковники Слободських полків, козача старшина, козаки й міщане, де хто живе у якому місці, землями, пасіками, сінокосами і усякими угоди, котрі вони заняли собі по своїм заїмкам, володіли як і перше по своїх українських звичаях і щоб воєводи до україньців не мішалися і їх земель по міряли. У грамоті 1705 р. Сумському полковникові Кондратьеву згадується про заселення Сум, Суджи, Мірополья, Білополья, Краснополья українськими задніпрянськими переселенцями і про те, що за їх козачу службу, замісць грошового та хлібного жалування, указано було полкову службу одбувати по українському звичаю при усяких вільготах і дозволено заїмки займати, пасіки і усякі грунти заводити.
Приведемо тепер на зразок де-кілька указівок з тодішнього життя на старозаїмочне походження земель у ріжних полках. Ми знаємо, що полковники мали владу одводити землю не тільки своїм полчанам, а й собі самим. І ось доказ сього. У 1689 році Сумський полковник Ондр. Гарасимович Кондратьев проміняв свою займанщину у Миропольскому повіті (пасішне місце з ліском, та сінні покоси для хутора), яку він заняв по свойому украіньскому звичаю, на пай помістної землі Суджанського сотника Матвія Олексієва. Лебединський сотник Супрун заняв ліс і з пасікою і сінокосні луки, озеро і усякі угоди, а йому їх одмежував московський приказний. Але найцікавійше, поважне і рішуче свідоцтво про старозаїмочне походження земельної власности у Слободських полках взагалі, ствержене царською грамотою, ми знаходимо у надрукованій мною грамоті Петра і Івана Олексієвичів про стару займанщину козака Безрученка, котру козаки Мирополья хотіли повернути до своїх окружних земель г. Мирополья. Сей козак зайняв землю, котра була обмежована йому, і туди призвав, по українському звичаю, вільних українців. При унуках цієї землї з'явилося більш, ніж було по межевому випису і ось сей лишок і хотіли Миропольські козаки прилучити до своєї городскої землі. Але унуки Безрученка одповідали на се, що такі лишки по закону отдаються поміщикам, а слобожане Сумського, Охтирського і Харьківського полків володіють землями і усякими угоди по своїх заїмках, хто скільки заняв, не тільки невеликий грунт, а й на тисячі четвертей і більш; і такими заїмочними землями по свойому українському звичаю володіють не тільки вони самі, а й їх жінки і діти, і унучата, і родичі. По царській грамоті велено було усю землю Ів. Безрученка як кріпостну, так і заїмочну залишити його наслідникам: орної землі 112 четвертей, сінокосу на 250 копиць, лісу 36 десятин да у другому місці 5 дес. да у третьому 10 дес., бо дід його Ів. Безрученка з тієї землі ніс полкову козачу службу і ті землі дадені були йому Івану в старі часи по государеву указу і по одписках та обмежеванню бояр і воєвод, а заїмочні землі і усякі угоди заняв він по свойому українському звичаю, як і инші його товариші-козаки і суперечок і прохання про сі землі з 1671 по 1691 рік на нього Івана у Москві од Миропольських козаків не було. А по царському указу старшині і козакам Сумського, Охтирського і Харьківського полків землями і угоди велено володіти по їх українському звичаю по заїмках, хто що заняв, і на такі заїмочні землі їм давалися жалованні грамоти, і таких заїмочних земель ні у кого не можно було однімати, бо й по писцовому наказу навіть у поміщиків не одбираються ті заїмочні землі, котрі з'являються по за їх межами та гранями. Найважнійше для нас у сьому документові те, що заїмочний початок земельної власности царі признають звичайним для трьох старих полків слободської України; про четвертий полк — Ізюмській — нічого не сказано мабуть через те, що він тоді був з'єднаний з Харьківскім, а Острогожскій полк був поселений на Білгородскій линії серед великоросійских осель, де були помістні землі. Дуже цікава вказівка в супліці на те, що займанщини були величезного розміру — по 1000 й більше четвертей. Цікаво й те, що займанщини переходят до нащадків, а до того ще нарівні з кріпостною землею. Значить, заїмка давала таку ж тверду владу на землю, як і кріпостний акт. Путивльскі великоросійські поміщики у 1708 р. суперечилися за землі з Білопольськими українцям и і з сієї суперечки ми дізнаємося про в'ізжі ліси Білопольських козаків і про те, що землями вони володіли „вопче по войсковому роздѣлу, кто чего достоин“. Ми розуміємо се свідоцтво так, що земля почиталася війсковою власністью і поділялася війском на паї, поміж війскових чинів, по їх достоїнству — себто старшині більше, простим козакам меньше. Земля Білопольских козаків Сумського полка, котру вони заняли для себе і володіли з старих часів, отвержена була за ними, разом з лишком її.
Але найбільш поважне для нас свідоцтво про займанщину дає нам „Єкстракт о Слободських полках“ 1731 р., котрий являє з себе оффіціяльний документ і містить у собі певні звістки на підставі полкових відомостей. Ось що оповідає він нам про початок землеволодіння: „козакам і підпомошникам у Харьківському полку жалованних земель, виміряних у четверті, нікому ніколи не давалося, а з початку заселення містечок і сел поселенці займали дикий степ і розчищали ліс і з тих часів до теперешніх по свойому звичаю володіли й володіють по своїх заїмках через межу. А коли де-які з козаків та підпомошників розійшлися невідомо куди у ріжні слободи, їх подвірьями, землею та угодами володіють їх діти та брати та свояки і новоприхожі поселенці, котрі служать замісць їх козацьку та підпомошницьку службу; і сім новоприхожим землі дає козацька старшина; підсусідки ж немають ні власних грунтів, ні угод, а проживають у сусідах, у хатах старшин, козаків або підпомошників, при пасіках їх, при скотарських, овчарських хуторах, винокурнях та млинах, годуючися з своїх заробітків“. Про ізюмський полк там обговорено теж саме: „у Ізюмському полку як козакам, підпомошникам, так і всім мешканьцям кожному осібно земель у дачу не давалося і вони їх не мали, а володіли з початку, володіють і нині усякими угодами по жалованних грамотах громадами („в общество“), хто що собі з'оре по своїй заїмці через межу. А як козаки і їх підпомошники і иньші полкові мешканьці проживали на сих своїх полкових обческих жалованних землях і перейшли у иньші слободи, їх подвірья і землі велено віддавати, по указу Апраксіна, реєстровим козакам, як старожилам, також і внов оселеним по распорядженню полкових і сотенних старшин, а иньшими володіють їх брати, родичі та свояки й покупкою. І таких безлюдних та виморочних подвірьїв, земель та дикого поля є ще доволі. Що до підсусідків, то вони не мали й не мають ніяких земель та угод, бо вони по свойому убожеству проживають у чужих дворах й годуються од роботи, а як хто з них обзаведеться майном, той вступає в козачу полкову службу і тоді оре землю і володіє усякими угодами укупі з усіма козаками“. У Охтирському полку було такеж землеволодіння. Там теж як хто з козаків та підпомошників виходив у иньші місця й після них залишалися хата і подвірья та орне поле — один або два загона поля — то в сі їх пустки, з відома козацької старшини, родичі сих „сходців“ або ново-прихожі козаки приходили й володіли ними і за се одбували усі козацькі одбуткі; а де-які хати й тепер стоять пустками і ніхто ними не володіє. У Острогожському полку де-які козаки з безлісних місць були переведені на р. Айдар і Богучар і їх підгородні землі залишилися вільними, а декотрі з них свої землі продали кн. Меньшікову. Хтож виходив з слобод у иньші місця, тих подвірья трималися під охороною, а орні землі обробляли обивателі, щоб вони не запустіли та щоб і подвірья і землі можливо було передати новоприхожим козакам. Усі отсі свідоцтва підтримують нашу думку, що у всіх полках були полкові землі, як загальний козачий земельний фонд, але кожний козак орав для себе особливі ниви та загони, котрими й користувався; і сими землями забезпечена була козача служба, котру несли козаки без жалування. Через те як хто небудь з них виходив із слободи у инше місце, його двір та земля залишалися або родичам, або й чужому, але з тим, щоби той узяв на себе його війскові обов'язки — полкову службу. Що полковую козачою землею козаки володіли по розділу, значить окремими загонами поля, шматочками лісу, сінокосу, як своєю земельною власністью, се ясно видко з уступного листа козаків сотенного містечка Золочова свойому сотникові Ондрію Голуховичу на двір і землі Золочевського козака Пилипа Сосновського. Ось зміст сього дуже цікавого документа. „У 1714 р. у Золочівській ратуші Золочівські діди — Золочівський голова з товаришами по совіту і любові своїй до свого сотника Ондрія Голуховича оддаємо йому, його жінці навіки подвірья Золочівського мешканця Сосновського, котрий вийшов з Золочіва на слободу од полкової служби — двір, і до двора дві хати, винницю, ліс до двора на урочищі Жуковщині, дві луки сінокосні і що належить до сього двора орного й неорного поля. О. Голухович, по купчій, у котрий се усе було прописано, продав хорунжому Харьківськаго полка Роману Григорьевичу Квітці“. Оттак „по своїй любови“ до старшини Золочевські діди зменьшували свої козачі землі й збільшували старшинську земельну власність. І всеж таки бувало, як ми бачили, й так, що охотників заняти хати, пустки та вільні земельні загони не находилося, бо, як ми знаємо, козача служба була дуже тяжка, а землі скрізь було дуже багато й можна було оселитися на старшинських землях. Були такі землі і у Ізюмському, і у Острогожському полках. Де котрі, виходячи з слободи, свої ниви продавали.
Як бачимо, слободсько-українське заїмочне землеволодіння схоже було з великоросійським помістним у тім, що і в ньому земля забезпечувала війскову службу, але воно значно відріжнялося од нього і сю ріжницю добре розумів й проводив на ділі Московський Розряд: помістне володіння було володінням, а не повною земельною власністью, не вітчиною; воно було улаштовано навіть у подробицях особливими правилами; старозаїмочне володиння — се була козацька земельна власність, до роспорядженя котрою центральний московський уряд не доторкався і її нічим не обмежував окрім тільки козачої війскової служби. Коли вийшла суперечка за землі Лебединськіх козаків, у Розрядному приказі не знайдено було указу про наділ четвертями слободських полковників, козаків і міщан, бо воєводи давали землю на пашні українцям взагалі, а не кожному особо. Старозаїмочні землі переходили од одного коліна до другого і у кінці XVIII ст., як побачимо далі, ними володіли унуки та правнуки тіх козаків, котрі їх получали з початку заселення по жалованних грамотах і по межевих виписах. Що ж до великоросійских помістних земель, то московський уряд не дозволяв великоросійским служилим людям навіть селитися на полкових козачих українських землях, бо те й друге землеволодіння у основі своїй і у походженню свойому були не однакові. І так дивилися на них і Розрядний і Помістний прикази: великоросійскі служилі люди були для них обивателями власної Держави, а українці — переселенцями з чужої сторони, котрим треба було дати усякі вільготи і перш усього вільну займанщину земель, яка була їх українським звичаєм, щоб вони охоче переселялися на дике поле за Московську границю. Були оселі великоросійських служ илихлюдей і у Слобожанщині, але їх наділяли землями по великоросійському помістному, а не по українському земельному праву займанщини. І коли випадково великоросійські поміщики або служилі люди оселялися на полкових українських землях, Московський центральний уряд їх звідтиля виселяв. Так було, наприклад, у суперечці за землі Білопольских українців з Путивльскими поміщиками (1682–1685 р.), коли велено було великоросійського поміщика В. Вишневського з товаришами з його деревні Павловки вислати і навіть будівлі на їх подвірьях знищити, а кріпаків перевести на їх великоросійські землі. У Ізюмському полку теж Воєнна колегія виселила з козачих земель великоросійських однодворців. Козачи землі не дозволялося продавати людям инших станів, котрі не одбували військової служби. І ось ми справді читаємо супліку на те, що у 1690 році Миропольський козак Подсененко продав свою землю, з якої одбував козачу службу, попам Безрученкам, бо се було заборонено і попи мали право володіти тільки церковними землями Але продавати козацькі землі старшині не було заборони. І ось куплею та займанщиною козацька старшина, як ми бачимо, й утворила собі широку земельну власність з громадських козачих земель. Сумський полк. Ондр. Кондратьев видав у 1690 році універсал, у котрому ствердив за Ів. Чернявським гайок, котрий він заняв собі по українському звичаю з відома полковника.
Распорядження про старозаїмочні землі російського уряду. Тепер подивимося, які були видані укази про заїмочне право Слобожанщини Російським урядом у XVIII ст. Це заїмочне право, стверджене жалованними грамотами, істнувало на Україні до 1735 року, (тоді воно було скасовано реформатором слободської України Кн. Шаховським, котрий одначе признав колишні козацькі заїмки законним способом здобування земельної власности). Такі заїмочні землі дозволялося передавати дітям, унукам, родичам, хоч би на них ніяких письменних актів і не було. Се було стверджено указом Цариці 16-го лютого (февраля) 1735 року. Але при кожній полковій канцелярії були установлені кріпостні контори, у котрих треба було об'явити, записати усі купчі, уступні та мінові записі, полковничі універсали й иньші документи на села, деревні, хутори, млини, двори, землі, ліси, сади й усякі угоди, коли вони не були явлені та записані в великоросійських та провінціальних канцеляріях у кріпостних книгах. Можно було записати їх в сих нових конторах безпошлинно, але не пізнійше як через 1½ року, а після того записувати вже за гроші. Сі укази, особливо перший, скасували право займанщини на будучину, але й вони не посміли скасувати тієї заімочної власности, котра тоді істнувала, бо себ значило ограбувати увесь український трудящий народ, відібрати у нього землю чи право на землю, котре він здобув, проливаючи кров, у боротьбі проти татар і поливаючи роспахану землю своїм потом. Що до скасування займанщини на будучину, то й тут цариця Анна зламала те, що обіцяли та своїм словом стверджували московські царі і її дядько царь Петро Великий. Як проводилося у життя се роспорядження цариці Анни, ми не знаємо. Здається, що воно у всякому разі не доведено було до кінця, бо й сама реформа Кн. Шаховського взагалі була знесена при цариці Єлизаветі. Одначе при Катерині II заїмка була зовсім скасована. У 1766 р. видана була комисарська інструкція, в котрий є кілька пунктів що до заїмочних земель. Усі обчеські грамоти на землі війскових містечок велено було одібрати (щоб вони немов не втратилися) і зберегати у Комисарствах, а в містечка дати їх копії; з окремих же грамот і кріпостних актів на ймення земельних власників і виданих полковими й сотенними канцеляріями указів і усяких документів, котрі належать власне до них а не до обчеств, дати тільки копії, а орігінал залишити у себе. Усі обивателі повинні були жити у своїх поселеннях, де вони доси жили, а переходи заборонялися, бо од них чинилася велика шкода: спустошивши землю на одному місці, переходили на друге й на трете і сим привлащали собі і ті й другі землі, називаючи їх заїмками і нікому иньшому поселятися там не дозволяючи. Окрім сього справедливо, щоб кожний мав обческої землі стільки, скільки йому потрібно, не беручи зайвої, більш потреби, у обіду иньшим. А як такі случаї трапляться, тоді суперечку повинні розбірати сьвідки й дізнаватися, хто раніше володів і кому більш потрібна ся земля. Але се торкається тільки земель, котрими володіли обчества, що ж до особистих і заїмочних земель, то вони, по жалованних грамотах, залишаються за тими, хто ними здавна володів. Обчеські лани й сінокоси треба було розділити проміж обивателями, з їх загального призволення у зв'язку з їх одбутками, щоб не було кривди одному перед другим: хто платить по роскладці більше у казну, той повинен більше мати й землі. Але сюди не належать ті, хто володів власного землею по кріпостях або по заїмках. Право в'ізжати у обчеські ліси було заборонено; от же треба було описати усі ліси і зробити їх заповідними, а залишити тільки малу частину, щоб можливо було рубати дрова обивателям. А хто з обивателів на пустопорожній землі або у вирубаному лісі на своїй займанщині виростить ліс своєю, а не громадською працею, той має й володіти ним. Сією комисарською інструкцією була зроблена, як ми бачимо, велика і земельна реформа: право вільного перехода з одного місця на друге, а разом з ним і право нових заїмок було скасоване; старе право вільного в'ізду в громадські ліси теж було знищено, але все ж таки старі заїмочні землі залишилися за їх властителями, навіть залишилося заїмочне користування старозаїмочними землями та сінокосами і тільки було змінено у тім, що поставлено було у залежність від казенних відбутків та від потреби обивателя. Що до обов'язку представляти документи у комисарство, то се привело не до цілости, а до згуби їх, і потім, коли з'явилася велика потреба в документах, щоб доказати обчествам свої права на окружні старозаїмочні землі, прийшлося розшукувати їх усюди по архивах. У тому ж 1766 році видана була центральним урядом інструкція межевим канцеляріям і конторам, на підставі котрої повинно було робитися й генеральне межевання земель у слободськїй Україні. По XIX розділу її треба було межувати землі війсковим обивателям не кожному осібно, а усім мешканцям заразом. Але з них виключалися ті, хто записався у купці або міщане по городах, бо сі люди жили не з землі, а з торговлі та промислів. Значить спеціального межування дрібних старозаїмочних земельних участків зроблено не було, бо зробити того не було ніякої спромоги у тодішніх адміністраторів. Центральний уряд хоч і розумів, що землеволодіння у Слобожанщині не схоже з однодворческим четвертним, але приклав до розмежування однакові правила.
У 1769 році була одчинена у з'вязку з земельною реформою у Слободсько-українській губ. межова контора і в указі про се заявлялося всенародно: „у слободсько-українській губ. є чимало пустопорожніх державних земель. Переселенці присвоїли собі з них по старому звичаю стільки займанщин, що не могли навіть розробляти їх, а окрім того ще й поширяли сі свої заїмки, стісняючи козаків в одбуванню козачої служби. Через се уряд видав комисарську інструкцію, де було велено зробити розмежування, щоб кожний знав свій наділ або заїмку, лишок повернув і мав свою земельну дачу по правильних кріпостних актах і указах так, як і великоросіяне. А щоб межування йшло скорійше, дана була рада земельним власникам, що хто хоче залишити за собою свої займанщини, мусить по добрій своїй волі, без суперечок розвестися у землях з своїми сусідами. А коли всеж таки великі суперечкі заводили навіть ті, у котрих були лишки земель, то для таких одчиняється у Харькові межова контора, котра буде межувати землі по полюбовній згоді сусідів; хто полюбовно з сусідами розведеться у землях, за тим залишиться його земельний лишок, а хто заведе суперечку про землі, про котрі до 1763 року скарг не було, у того будуть його землі виміряти і увесь лишок одберуть; теж саме буде робитися і з тими, хто у строк не роспочне полюбовного розводу землі. У слободсько-українській губ. володіння землею не таке, як у Великоросії, бо більша частина земельних власників мають землі не по законних кріпостних актах, без визначення міри, а тільки по своїх заїмках, котрі вони потім ще більше поширили. І ось коли громада, маючи лишки, не розведеться по добрій волі до прибуття землемірів, тоді на долю кожного мусить залишитися земля без лишку, тількі у пропорції по 15 десятин на кожну людину мужського пола.
І ми маємо справді зразки такого полюбовного розділу (наприклад, Мерехвянського обчества 1777 року, Краснополья 1781 року). Як проходило генеральне межування, про се нам свідчить генеральне межування г. Охтирки. Воно було зроблено у 1769 році, значить тоді, як у Харьківі була вже одчинена межева контора. Землі Охтирських мешканців були обмежовані осібно у кожного, а земля війскових обивателів обмежована взагалі. Її було 21252 дес. на 4986 ревизських душ, положених у подушний оклад по послідньої ревизії; виходило у середньому тільки по 4 дес. на душу замісць колишніх 40 дес! Серед Охтирського населення, котре володіло сією земельною дачею, ⅚ було війскових обивателів і тільки ⅙ (декілька десятків осіб) належала до иньших станів; се були премьер-майори, підпрапорні, прапорщики, вахмистри, протопопи, попи, канцеляристи, колишні сотники і судді. Вони мали невеличкі шматочки землі — у середньому 20–30 дес. і тількі дві пустоші мали од 100 до 200 десятин (одна належала до Охтирського Троїцького манастиря). Купців, міщан та цехових серед них ми ще не бачимо — мабуть через те, що тоді не було їх у Охтирці, як і по иньших городах Слободсько-української губернії, доки там не ввели нових губернських установ у 1775 році, бо тільки тоді з'явилися сі нові стани купецтва та міщанства. Були ще виділені піддані, котрі проживали по хуторах осібних земельних власників. Вигонної землі місту Охтирці було одмежовано 2790 дес. у 1771 році.
Коли з'явилися нові стани — купецтва, міщанства та цехових у слободсько-українських городах — тоді стало гостро питання й про їх право на окружну землю. У 1782 році харьківські війскові обивателі, котрі вступили у міщане — Гавришенко, Ортюх та иньші, 13 чоловіка — подали Харьківському намістникові Черткову прохання, щоб за ними залишилися їх земельні дачі Харьківської окружної землі. Вони оповідали про те, як діди та батькі їх заїмкою здобули собі власні участки орної землі, сінокосу та лісу, а деякі набули їх покупкою. Далі писали про те, як сі землі залишилися за ними і після скасування Слободських козачих полків, а у 1781 році, коли вони записалися у міщанство, їх упевнили, що сих земель од них не одберуть. Тепер же вони дізналися, що хто записався у купці або міщане, той не матиме права користуватися землями, бо їм нарізані вигонні городські землі, щоб вони займалися хліборобством. Для них же сі вигонні землі не годяться, а вони прохають повернути їх з міщан поколишньому у військових обивателів. Чертков зробив розпорядження, щоб намістницьке правління залишило сих міщан у міщанстві і щоб залишилися за ними їх старозаімочні землі; він додав навіть, щоб також робили з міщанами й повітових міст, бо, нарізуючи вигонні землі, уряд хотів тільки приблизити землю до городських мешканців. З комисарськоі відомости про слободу Хухру видко[1], що там було у 1783 році 886 ревизських душ і 7365 дес. землі. Всією тією землею володіли одні війскові обивателі; при кожному призвищу війскових обивателів показано, скільки йому власне належало усякої землі — орної, сінокосної, лісної й неудобної і при усіх зроблена примітка, що це була старозаїмочна земля. Окрім сієї землі було ще 345 десятин обчеського громадського нерозділеного дровяного лісу, котрий залишили по загальній постанові для того, щоб гатити гатки і для иньших громадських потреб; про сей ліс теж було сказано, що він старозаїмочний. Усього у слободі Хухрі з військових обивателів з'явилося 773 земельних власника, за котрими показано було 7299 дес. землі (решта 66 здається належали до церкви), тоб-то на кожну ревизську душу приходилося по 9,4 дес., окрім обчеського ліса, котрого приходилося ще по 0,44 дес. на душу. Далі показано у відомостях 116 чоловік безземельних військових обивателів, про котрих сказано, що хоч у них (власне у їх батків та дідів) і була старозаїмочна земля, але в давніх роках вони з'убожіли на козацькій службі і уступили її мешканцям своєї ж слободи і через те тепер у них землі немає, а заробляють вони хліб роботою у тих обивателів, котрі мають землі. У свойому поясненні про ліси обивателі сл. Хухри заявляли, що лісами вони володіють на підставі жалованної грамоти 1657 року по старих заїмках і по куплі один у другого (до 1736 р., коли купля була заборонена). У тих лісах дерево — дуб, береза, осика, вільха — частиною тільки годиться на будівлю, а більш усього хворосту; лісників у сих лісах ніколи не було й тепер немає, а кожний хозяін береже свій власний пай (участок) й користується ним тільки для своєї потреби — на будівлю хат, на паливо, на огорожу, а зайвого не беруть, зберегаючи ліс для себе й для своїх нащадків. Окрім же сих приватних обивательських лісів є ще нерозділений громадський ліс, котрим відає й котрий оберегає Хухрянська земська ратуша; з нього, з відома обчества і земської ратуші, дається тільки хворост убогим слобожанам для огорожі подвірьїв, а більш його ніхто не рубає. В часи розмежевання Хухрянської землі в окрузі, по старій заїмці, без волі обчества, без полюбовного розводу і без жадної замїни у 1770 році землеміром одмежовано було поміщиці Смаковській і сину її од першого чоловіка Перекрестову Осипову 2333 десятин землі орної, ліса, риболовель і усяких угод. Про сю землю ведеться суперечка між обчеством і поміщицею у Охтирському повітовому суді. Пасік по лісах не було, а їх держали хозяіни у своїх дворах, а літом вивозили на свої власні лани. У одного війскового обивателя був водяний млин на річці Хухрі. Усі обивателі сл. Хухри займалися хліборобством, а деякі скотарством і викуруванням горілки. Продаючи свої прибутки, вносили у казну подушне й инші громадські грошеві внески. У обивателів сл. Хухри було 9 винниць, у кожній по 3 казана. Дрова рубали рідко з власних лісів, а більш усього купували у сусідніх поміщичих селах. Ні ярмарок, ні базарів у Хухрі не було. Начальником у слободі був по вибору громади староста.
Схожі звістки про старозаїмочні землі війскових обивателів були і в иньших комисарськіх відомостях, наприклад, міста Лебедина з слободами й селами, також сл. Межирич. Теж саме мабуть було і у всіх комисарських відомостях, хоч про се нам ще треба довідатися. Виходить, що комисарські відомости дають нам поважні і певні звістки про найцікавійшії для нас питання що до старозаїмочного землеволодіння: вони показують: 1) що основою слободсько-українського козачого землеволодіння була займанщина земель, 2) що земельні паї займалися у власність кожним мешканцем, 3) що для загального користування виділялася тільки невеличка частина земель, більш усього ліси, 4) що старозаїмочні землі переходили в наслідство, 5) що деяки з володільців-козаків, розпродавши свої участки своїм або чужим людям, поробилися безземельними підсусідками та робітниками, 6) що з козачих земель одмежена була значна частина їх осібним земельним власникам — козацькій старшині та иньшим, 7) ще взагалі старі козацькі займанщини істнували з початку заселення краю до скасування автономії, пережили автономію і були обмежені за військовими обивателями усіх міст та слобід по генеральному межуванню, але тільки в окружних дачах, а не кожному дрібному власникові особисто, як се робилося з землями середніх власників. І се мало свої поважні наслідки. У XIX ст. старозаїмочні землі через се почали переділятися і перетворилися у обчеську власність (бувши у всі часи приватною), а окрім того казна обложила їх без жадного на се права податком, проти чого обчества мусили виступити на суді у звісних старозаїмочних процесах.
Харьківській віце-губернатор без дозволу навіть центрального уряду у 1814 році зробив величезну аграрну реформу — рівний переділ старозаїмочних земель між усіма поселянами по числу душ у кожному семействі і заборонив продавати або переводити землю у чужі руки. А зроблено се було для того, щоб дати спромогу збірати казенні збори. Податки накладалися на все обчество і для сього треба було, щоб обчеська земля не зменшувалася і щоб не було серед поселян безземельних або малоземельних. Потім і сенатор Горголій, і Харьківська казенна палата все більше та більше ширили серед поселян отсей переділ земель. Се робилося в 20–40 роках XIX столітя. Дальші переділи йшли вже по ревизіях.Початок панського дворянського землеволодіння. Ми дали повну історію козачого дрібного землеволодіння на Слобожанщині. Тепер нам треба звернути увагу на походження та історію поміщичої — старшинської, дворянської — а також манастирської земельної власности.
У 2-му та 5-му розділі ми вже торкалися питання про панські старшинські слободи з їх підданими посполітими, але більш оповідали про населення сих слобід; тепер нам треба дати звістки про початок та зріст самих земельних маєтностей. Земля була військовою власністью, але право на заїмки, по царських жалованних грамотах, мали не тільки козаки, а й козацька старшина; значить, старшинське землеволодіння мусило з'явитися одночасно з козацьким. Полковники мали право роздавати землі старшині і сим правом вони й користувалися. Діставала листи на землю старшина і від московського уряду, як на помістя та вотчини. Здобували землі й куплею і усякими не зовсім законними, а иноді й зовсім незаконними способами. Ми маємо відомости 1749 року про окружні козачі землі. Вони нагадують нам звісне і дуже поважне для історії Гетьманщини „Генеральне слідство о маєтностях“ 1729 року. У сих відомостях оповідається про те, які старшиньські слободи і коли осажені були на окружних козачих землях. Ось, наприклад, відомости про слободи, села, деревні та хутори приватних власників, котри були засновані ними в сотенній Мерехвіанської козачій окрузі. Слобода Артемовка ген. прокурора і майора лейбгвардії кн. Н. Ю. Трубецкого. Вона була осажена сто років тому назад (значить ніби в 1649 р., в дійсности пізнійше) в дачах мерехвянської сотні на полковій землі в двох верстах од Мерехви Харьківським полковником Ів. Сірком і тоді в ній було 2 подвірья підданних. Землі при сій слобідці було 30 четвертей (45 десятин) та лісу версти на три (се вже вийде десятин 900). Сірко віддав сю слобідку й млин при р. Мерехві з усіма угодами у віно за дочкою зятю свойому тодішньому сотнику Ів. Артеменку, котрий довго володів нею, а потім продав бригадиру слободських полків Хв. Осипову, котрий провів межу сієї купленної землі по урочищах. Осипов володів Артемивкою років з 10, а потім продав її полк. Шидловському; той знов продав її полковому судьі Данилевському, котрий проміняв її мерехвянському сотникові Щербині на село Бурлук в Ізюмському полку; удова Щербини продала у 1739 році слободу кн. Трубецькому (тепер там було вже більше ста дворів підданних). З годом управителі князя силоміць заволоділи сотенною козачею землею на четири версти (себто більш ніж 1500 дес.), чим зробили великі утиски козакам.Село Рокітне у семи верстах од Мерехви було осажено на полкових землях б. Харьківським полковником Гр. Донцем років з 50 тому назад (значить у 1699 році) і володів він тим селом і занятими вільними козацькими землями — орним полем, сінокосом і дібровою на пів версти біля села; після смерти його володіли удова і син Іван, а у 1716 році продали вони Липецькому сотнику Черняку, по проханню котрого одведені були йому Харьківською полковою канцелярією з вільних козацьких земель ще сінокоси і усякі угоди через сотників і старожилих Мерехвянської сотні; по смерти ж його володіли до 1746 р. син і удова, котра вийшла заміж за подполк. Мат. Куліковського; а Куліковській без усяких кріпостей заняв млинову гатку на сінокосних луках козака Мерехвіянської сотні і при тому млину поселив слобідку і скотарській хутір, захопивши силоміць козачої мерехвіянської землі по р. Джгуну і позарічного орного і неорного поля, сінокосів і инших угод в ширину версти на 4 й більше, а в довжину на 10 верст і тім зробив утиски мерехвіянським козакам у землях. Ізюмського полковника — деревня Аксютовка. Козаки та підпомошники сієї деревні продали йому років 20 тому назад свої подвірья з орними полями, сінокосами в дачах її на версту (більше ста десятин), а окрім того він сам заволодів силоміць козачою землею на ½ версти та подвірьями і сим зробив утиски козакам і підпомошникам; другі підпомошники уступили йому свої подвірья, але купчих на них не дали й проживали в них, володіючи усякими земельними угодами і укриваючися від козачої служби за полковником; себ то виходило так, що вони записані були його підданими, щоб не одбувати козачої служби; Слобідка Гуляй-Поле у 15 вер. од Мерехви поселена була років з 30 тому (у 1719 р.) назад на полковій землі Харьківським полковником Гр. Квіткою там, де були займанщини-хутори, пасіки, сінокоси, поля козаків Островерховки, котрі ними володіли по старих заїмках з вільних земель біля урочища Гуляй-Поля версти на чотири; там же були заїмки, заняті з вільних земель другими козаками з старих часів з початку заселення мерехвіянської сотні; і сі землі Квітка купив і осадив гам слобідку Гуляй-Поле, а тепер володіє син його Харьківський полковник Іван версти на 4. Деревня Гут або Гніповка кн. Крапоткина була поселена на полкових землях, а з початку тут заняв гатку на млин козак мерехвіянської сотні і заснував хутір, котрим володіли і його діти років з 10, а потім продали козакові Гнипу з братом, і вже сі володіли хутором до 1736 року, а у сім році Ів. Гнип таємно од брата продав хутір разом із батьківською займанщиною — подвірьям у Мерехві з левадою, огородом, сінокосом, 10 нивами, яблуневим садом у лісі і пасічним місцем кн. Крапоткину, котрий поселив там у 1737 році слобідку Гнипівку і збудував при тій слобідці гуту і до сієі гути невідомо з чого заволодів бором на 1 версту з полкової землі. А козак Ів. Гнип після сього продажу не захотів уже відбувати козачої служби і перейшов у слободу Уразову кн. М. М. Голіцина, залишивши брата свого у великих недостатках; брат не міг одбувати козачої служби і через се зменьшився і козачій комплект. Слобідка Гузенка ген. Девитца була осажена Мерехвянськім сотником Бульским років з 20 тому назад (у 1729 р.) в урочищі при Гузівськіму млині, котрий був занятий в старі часи з вільних полкових козачих земель козаком Гузем, а той продав його Харьківському полковникові Ів. Донцю Захарьевському, а той Харьківському городничому Голуховичу, син котрого продав її сотнику Бульському. Бульський при сьому млині на козачій полковій землі Мерехвянської сотні осадив сю слобідку і володів нею 6 років, а опісля продав майору Полубояринову, а той Девитцу, котрий захопив сінокосні луки деяких козаків та орну землю на 1 версту та байрак козака Рубана та ще навкруги його ниви та сінокоси та ліс на 1½ версти, чим зробив великі утиски в землях козакам. Село Борки абшитованого майора Юр. Куликовського у 6 верстах од Мерехви було осажене полк. Гр. Донцем років 50 тому назад (у 1699 р.) на полковій землі в Мерехвянських дачах і до нього належало окружної землі сажнів на 20. Син Гр. Донця продав його Харьківському полковникові Прок. Куликовському, котрий володів ним років з 20 до смерти, а потім воно перейшло до сина Юр. Куликовського, котрий силоміць ще захопив з козачої полкової округи землі верст на 6, а то й більш. Хутір Водолажця Крамара в версті од Мерехви. Ще в давні часи козак Білокур заняв собі там млинову греблю і володів нею років з 20, а після смерти його вона перейшла до його трьох дочок, котрі усі укупі володіли нею років з 10, а потім продали удові сотника Щербини, а та Бульському, а той Крамарю, котрий завів там хутір і заволодів ще 2 нивами з козацьких земель. Слобідка Кременне — Комарівка. Років 70 тому назад вона була осажена полк. Гр. Донцем для поширення казенних здобутків і його служб на купленних ним у казака Гудзя і инших землях у великих і непроходимих лісах, нетрях і пасіках поблизу Кримського пограничча. Перш сими землями володіли козаки полтавського малоросійського полка, розчистивши ліси своїм коштом у 6 верстах од Мерехви. В тій слобідці він збудував млин, двір та винницю і володів нею до смерти, а після його смерти вона перейшла до сина його Хв. Донця, а після його смерти до рідного брата Івана, котрий населив там більш 30 дворів вільних підданих і продав полковнику Л. Шидловському за 800 карб. І на ті грунти по куплі й заїмці свого батька він дав купчу, де були означені землі по урочищах, і по тій купчій сим грунтом володіли батько і син Шидловські, а потім син Шидловський продав полк. Бульському за 500 карб. Кн. Як. Крапоткин 25 років тому назад силоміць повідіймав у великому лісі пасічні місця з липовими тесаними хатами й иншими пасічними потребами, розведеними яблоневими садками у ріжних козаків мерехвіянської сотні, хоч ті позаймали ту землю собі у давні часи, років з 100 тому назад (мабуть трохи меньше) і володіли ними років з 70. Будівлі він сплюндрував, хати переніс у свою Буду, а яблоневими садами і лісом володів силоміць сам, а тепер володіє його удова кн. Пр. Крапоткина.
Се скорочена мною відомость тільки про одну, мерехвіянську сотню, які на її землях явилися слободи, села, деревні та і хутори приватних власників. Такіж відомости ми маємо й про иньші сотні Харьківського полка — Мартовецьку, Валківську, Вовчанську, Салтовську, Золочівську, Соколовську і Перекопську. Булоб цікаво роздивитися, як і в сих сотнях складалася земельна власність старшин, але й і там робилося теж саме, що у мерехвіянської сотні — були тільки иньші пани, а здобували вони собі землі у сотенних козацьких округах точнісінько так, як і у мерехвіянській сотні. Теж робилося і по инших сотнях Харьківського полка і навіть по усіх иньших полках. У Мерехвянській сотні на козацьких землях з'явилося 17 усяких панських осель, котрі заняли значну частину полкової козацької землі; значить, старшинська земельна власність виділилася з загальних козачих окружних полкових земель. Коли полкові козачі землі забірали пани — старшини, козаки мусили звідтіля виселятися. Так зробили Золочівці після того, як їх землю позаймали Голухович та кн. Крапоткин. Сі панські слободи виникли головним чином з старих козачих займанщин, котрими козаки володіли часом як дрібні власники. Але були й такі случаї, що заїмку робила козацька старшина, бо й вона мала право на займанщини у купі з козацтвом. Заїмочними землями мали право распоряджуватися власники по своїй волі — продавати, міняти, передавати у нащадок і таке инше. І ми справді бачимо, що маєтности часто переходили од одного власника до другого. Переходючи вони звичайно збільшувалися, бо нові власники, особливо великі вельможні пани, захоплювали собі землі з полкової округи, хоч тим і робили утиски козацьким громадам; иноді вони примушували продавати їм землі за дешеву ціну. Иноді продавали землі й такі люди, котрі не мали на них ніякого права. Хутори та греблі для млинів ширилися та переверталися в деревні, слобідки, деревні та слобідки — в села та слободи. Приватні власники володіли землями по урочищах і захоплювали нові шматки мірою на версту, або й на 10 верст або й більше. Значить, їх землі не були як слід обмежені од полкових. Бачимо й таке, що піддані, себто посполіти користуються землями для хліборобства укупі з козаками з загальних козачих окружних земель в межах окружної дачи. Серед приватних земельних власників бачимо більш усього козацьких старшин, але разом з ними йдуть великі магнати великоросійського походження — як, наприклад, кн. Трубецький або кн. Крапоткин. Коли слободка Сірка Артемівка попала у руки кн. Трубецького, число підданих виросло з 20 до 100 і захоплено було навіть не самим князем, а його управителем та підданими козачих земель на 4 версти. Були тут й инші великоросійські земельні власники, як Бульский; були й прості великоросійські поселенці; були й попи, були й манастирі. Ми бачили ранійше, скільки було панських слобід у Слобожанщині і земельних приватних власників, як складалося з них слободсько-українське дворянство. Ми знаємо, що були тут і великі магнати з великоросійского та чужоземного дворянства, котрі мали величезне число підданих. А звісно, що велике число підданих свідчить нам і про велику земельну власність. Значить серед приватних земельних власників слободської України була купка таких, котрі мали не сотні і не тисячи, а десятки тисяч десятин землі. Таким, наприклад, був рід Кондратьевих, котрий дав кілька полковників Сумському полкові, а полковничі уряди дали йому землю. По актах генерального межевання роду Кондратьевих належало 119083 десятин землі, причім Кондратьеви ще з давних часів почали для певности володіння укріпляти свої землі царськими вотчиними грамотами, переводючи землі з помістья у вотчину в рід свій на вічні часи, бо така грамота справді покривала й захищала земельне володіння, яке б воно не було. Змагатися проти такої грамоти було неможливо, хоча й би раніще земля була набута й не зовсім законно; особливо потрібно було се робити Кондратьевим у Сумському полку, де вони купували помістья у великоросійскіх поміщиків і однодворців.
Другим власником великих маєтностей з козацької старшини був рід Перекрестових — особливо полковник Ів. Ів. Перекрестов. Але його маєтности були узяті в казну, в особливу комісію і після того їх почали продавати та роздарювати. Зберіг невелику частину Перекрестовських маєтностей зять його Гречаний; друга частина була повернута синові його Данилу. Ясенове і частина Мартинівки опинилася у руках кн. Меншикова. Ів. Ів. Перекрестов, як ми знаємо вже, набував собі маєтности усякими способами. У село Лутище, наприклад, він перевів силоміць 20 дворів козаків з полкового села Подарей Охтирського полка, себ то, виходить, повернув вільних козаків у підданих. Взагалі треба сказати, що земель до панських слобід належало дуже багато: до двох слобідок гр. Гендрикова у валковській сотні захоплено було землі на 15 верст; до слоб. Непокритої, в котрій було 100 дворів, належало на 25 верст в окрузі, до дер. Цаповської (кн. Крапоткина) — округа на 7 в. длинини і 5 ширини. До панського дворянського землеволодіння належало ще манастирське — манастирі теж набули собі великі маєтности і земельні угоди.
Манастирське землеволодіння. Так у Харькові був зоснований у 1726 р. Покровский монастир, котрий давав кошти на Харьківській Коллегіум. Для сього приписані були до нього пустині, а окрім того він набув жертвами багато маєтностей. Жертвували більш усього ради Коллегіума. Коли манастирь був закритий, він мав 3076 дес. землі, 600 підданних, 50 млинових кол, 3 винниці, скотарські дворі, сади. У Валковському повіті до нього належала дер. Рубанівка — жертва удови Валковського сотника Рубанова, сл. Песочки і Замоській Кут — жертва кн. Голіцина, у Харьковському — хутори Клочко, Липецький, Немешлянський, Шаповаловський, Данилівський, Череватий, пустоші — Уставникова і Куленчовська, Гринцов Рог і дер. Гуки, котра була куплена єп. Епифаніем, у Змійовському пов. хутір Воняковській. А ось як охазяїнувався і здобував собі землі Куряжський манастирь біля Харькова. На місці манастиря була колись пасіка Олексія Куряжського серед густого ліса, котрий тоді йшов од Харькова аж до Куряжа. У нього се місце купив за 150 грошей Тенетевський, а у сього купив за 200 злотих, давши ще в придачу млин з землею під Данилівкою, Харьковский полковник Гр. Донец з другими старшинами Харьківського полка — титарем Логином Хведоровичем і иньшими. Вибравши ігумена, вони дали на манастирське хазяйство бджіл, 100 овець, плуг волів і куплені землі. Окрім того полковник, по своїй полковничій владі, одвів новому монастиреві вільний ліс вверх по р. Куряжу, а в ширину на 1 версту і подарував свій власний грунт, котрий він купив у дітей боярських. Титарь Логвин, Харьківский мешканець, робив вклади і в церкви міста Харькова. Робив земельні вклади в манастирь увесь рід Донців; Кост. Донець дав манастиреві чотири озера коло річкі Чепеля, Хв. Донець — кілька шматків землі, укупі з братом Іваном — млин з землею по р. Удах, по духовній свого батька; Ізюмський полковник Мих. Кост. Донець отдав Чепельску дачу з лісом і сінокосами. Один Харьківський мешканець подарував Куряжському манастирю на будівлю церкви хутір з угодами на Люботинській землі. Гр. Донець у 1678 році передав Куряжському манастирю займанщину двох мельників, котрі за часів полковника Хв. Репки поубивали Білгородських служилих людей, і доручив Логвину Хведоровичу на його власний кошт збудувати там водяного млина. У 1687 році манастирь получив царську жалованну грамоту на свої землі, щоб забезпечити себе од тих Харьківськіх мешканців, котрі в манастирських урочищах позаймали собі займанщини; велено було навіть зробити чертеж усім манастирським землям. З другої царської грамоти 1686 року видно, що манастирь прохав оддати йому вновь поселені сельце Сіноліцовку та Пісочин, дер. Гаврилівку і Коротич, де жили вільні переселенці з за Дніпра. Грамота потребувала, щоб про сі села та їх населення були зложені переписні книги. З грамоти не видко, чи получив манастирь сі 4 сельця, але у 1732 році він володів в селі Пісочині слобідкою й хутором, в Сінолицовці хутором, селом Полевим, де було 267 підданих, і при ньому хутором Куряжським. Одна жінка у Харькові продала манастиреві свій хутір із ставком і свою стару земельну займанщину за 500 злотих. Про Святогорський манастирь ми оповідали уже раніше, тепер же тільки додамо, що з початку Святогорський манастирь володів величезним числом угод — більш усього риболовлями по р. Донцю — по обох берегах Донця од гирла р. Оскола до гирла рр. Жеребця і Бахмута, себ то на 50 верст у довжину. Тут вище манастиря був перевоз через Донець на Тор, з якого ченьці мали значний дохід. Але у 1664 р., коли оснувалося місто Маяки, його передали мешканьцям сього міста. Манастирські землі та угоди позаймали Цареборисовці та Маячане. У кінці XVIII ст. до Святогорського манастиря належало 27000 десятин землі і 2000 душ підданих. Охтирський Троїцький манастирь мав у 1785 році у ріжних місцях 1574 десятин землі. У 1762 році манастирь мав 180 підданих, мельників при своїх млинах, землі й угоди у ріжних місцях, хуторці та млини. Дивногорський манастирь у кінці XVII ст. мав чимало земель та угод — риболовель при гирлі рр. Богучара і Дона, котрі здавалися у оброк острогощанам. У початку XVIII ст. Дивногорський манастирь мав вже добре хазяйство: у Острогожську подвірья і часовню (укупі з жіночим манастирем), у слоб. Селявиній землі й 100 хат підданих. Сіннянській сотник Григорьев віддав усе своє майно на засновання Сіннянського манастиря і був першим його ігуменом; усієї землі манастирь мав на 2 версти длини і на версту ширини і 100 підданих; син Охтирського полковника Миколи Матвієва подарував манастиреві вигон. По відомостях 1787 р. всієї землі під манастирем і в сл. Братениці було 3661 дес. да в дер. Чернеччині 452 дес., окрім того манастир володів слоб. Малою Писарівкою. Сумський полковник Гарасим Кондратьев заснував Сумський Успенській манастир. Манастир мав 6 садів більш ніж на 48 дес., у дер. Чернеччині млин з 10 колами, чимало земель, котрі набув більш усього куплею. Наприклад, у 2 Сумчан був куплений хутір з ліском, сінокосом і займанщина на новій греблі за 40 талярей — се була їх батьківщина. Але були й земельні жертви. У 1686 році манастир получив царську грамоту на свої землі. По відомостях генерального межевання Сумському манастиреви належали: дер. Чернеччина з 648 дес. землі і 75 підданих, хутір Чернеччина з 213 дес. і 82 підданних, пустош Тихоновщина з 13 дес., деревня Чернеччина в Краснопільскому повіті. Озерянська пустинь мала у 1773 р. 5 садів, 7 дес. орної землі, 6 дес. лугу і 3 дес. ліса. Змієвській Миколаєвській козацький манастир мав пожалованні і куплені землі; у 1681 році йому була одведена заїмочна земля — орна, сінокосна і риболовлі по р. Гомольші; ствержена також і земля по купчій. Маємо опис його хазяйства 1702 року. По відомостях 1784 року манастир мав броварню і гончарську майстерню, де вироблялися кахлі та гончарний посуд. Було, також у нього 17 садів, з котрих 1 виноградний. Піддані варили пиво в броварні та робили кахлі. Манастир володів слобідкою Гомольшою, в котрій жило 194 душі муж. п. і було 5987 дес. лісу. Краснокуцькій Петропавловській манастир був заснований переселенцем з за Дніпра полковником Штепою, котрий збудував його на своїй власній займанщині. Коли сей манастирь був скасований, у нього було 1543 дес. землі — більш усього лісу. Аркадіївська пустинь набула собі 150 дес. лісу, 236 дес. орної й сінокосної землі і мала 3 сада. Гороховатська пустинь, по відомостях генерального межування, мала 88 дес. лісу, 728 дес. орної землі, 1157 дес. сінокосу і сади. Частину земель манастир набув жертвами. Оттак, як ми бачимо, слободсько-українські манастирі здобули собі багацько земель і усяких угод. Здобули собі вони їх ріжними способами — більш усього, здаєтся, благодійними жертвами од усяких добродіїв, потім куплею, пожалуванням царів та свого козацького уряду, а иноді, траплялося, й примусом. Полковники й козацька старшина не тільки помагали манастирям у їх земельних нуждах, а навіть, як ми бачили, самі засновували манастирі. Таким побитом, початок манастирської власности був такий же, як і панської старшинської. І манастири, особливо у XVIII столітью, поробилися такими ж сельскими господарями, як і поміщики — старшини. Вони теж мали підданих, котрі на них робили всяку роботу і на таких же умовинах взагалі, як і поміщикам. Вони мали такі ж промисли при землеробстві, як і старшини — і млини, і риболовлі, і садки родючого дерева, і пасіки, і броварні; особливо вони кохалися у садках, иноді з виноградом, та риболовлях. У слободській Україні було більш 2 десятків манастирів (21) і, як ми бачили, де-які з них мали великі земельні угоди; чимало земель було навіть у невеликих манастирів — пустинь, де було зовсім мало ченьців. Правда, ченьці не повинні були б зовсім мати маєтностей і у всякому разі мусилиб сами своїми трудами обробляти землю, а вони, як бачимо, набули маєтностей далеко більш, ніж їм було потрібно і мали посполітих підданих, котрі на них працювали. Вони збірали великі кошти, багатіли, купували нові маєтности і у кінці XVIII ст. своїми земельними багацьтвами визвали заздрість у Катерини II, котра й одібрала їх землі у казну. Так прахом й пішли усі їх заходи про землі та усякі добра, а укупі з сим знищені були й ті садки, котрі вони порозводили, і усе їх манастирське иноді добре поставлене хозяйство.
——————
- ↑ На великий жаль документи, котрі заховані у Архиві Харьк. управл. гос. имущ., і доси не надруковані, а вони мають велике наукове значіння: надруковано у Гурова і Бродского 4 неповних відомости. Маю надію, що комисарські відомости розгляне у Архиві той, хто писатиме спеціальну развідку на тему „Земельна власність у слободській Україні“.