Історія Слободської України/Промисли, ремесла та торговля
◀ Вибори до Єкатерининської Комисії для укладання нового „уложенія“ і накази Слобожанських представників | Історія Слободської України Промисли, ремесла та торговля |
Земельна власність ▶ |
|
Економичний побут переселенців. Звернемо тепер увагу на економичний побут населення Слобожанщини, на його промисли, ремесла та торговлю, на його матер'яльну культуру. Економичний побут переселенців слобожан залежав од двох причин: тієі матеріальної культури, яку здобули українці в Задніпрянщині, де вони провели цілі століття свого культурного життя, і од тих обставин життя, в яких вони опинилися в Слобожанщині, тоб-то від природи сієї країни й історичних обставин життя. У правобережній та лівобережній Україні великі міста користувалися майдебурським правом, котре давало значні привилеї міщанству. З за Дніпра переселенці принесли з собою знаття та досвід у ріжних промислах, ремеслах та торговлі, бажання й потребу займатися ними й на нових оселях. Усі отсі звичаї українських переселенців, як ми бачили, опреділилися виразним словом у московських актах — „старочеркасская обыкность“, старинний український звичай. Се виразне слово обіймало усю українську матеріальну культуру й матеріальний побут. Себ то значить, що московський центральний уряд признав українську культуру і економичний побут відмінними від тодішньої великоросійської культури та економичного побуту. Та й справді таки вони були зовсім одмінні, бо хоча стара древне-руська основа їх і була схожа, а всеж таки не однакова, а ще більше їх оддалили одну од другої ріжні обставини життя в ріжних державах.
Козаки у першій половині XVII ст. займалися хліборобством та иншими промислами й ремеслами. Про се нам свідчить Боплан, кажучи так: „серед українців є багато усяких майстрів — теслі, стельмахи, ковалі, кожумьяки, римарі, шевці, кравці та инші. Вони дуже добре виробляють салітру, якої здобувається багато у всій країні; з неї вони роблять гарний порох; жінки у них прядуть пряжу, з котрої виробляють полотна і тканини для свого ужитку. Усі вони уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, пекти хліб, готувати мнясо, варити пиво, мед, брагу, курити горілку і таке инше. Усі вони дотепні до усього того, тільки одні більш до одного, другі до другого рукомесла. Трапляються меж ними і більш освічені, ніж остатні; взагалі усі вони досить освічені, хоч займаються тільки тім, що необхідно у життю особливо деревенському“. Любов до сих промислів та рукомесел слобожане принесли з собою і в Слобожанщину; вони брали з собою навіть свої струменти й ріжні причандали, а нові місця в Слобожанщині показалися теж здатними і для хліборобства, і для всіх тіх промислів, у котрих вони кохалися в Задніпрянщині. І ось вони на нових місцях, на дикому полі, займають собі землі для оранкі, сінокосні, лісові, заводять хутори, пасіки і посадки, розводять гурти товару, будують млини, винниці, торгують горілкою та усяким крамом по ярмарках, чумакують рибою та сіллю.
Землеробство. Головним промислом слобожан було землеробство. Їм займалися не тільки мешканці сел, деревень, хуторів та слобід, а й міст та містечок. Першим ділом слобожан на нових місцях було охазяїнуватися і завести поле. Се ми бачимо, наприклад, у Чугуєвських переселенців 1638 року — вони і поселення собі вибрали на дикому полі, де було хоч і небезпешно від татарськіх нападів, але за те там був великий простір у землях і земля була родюча. Не дивлючись ні на які перешкоди, українці зараз же прийнялися за оранку та сіянку земель. Про се писав воєвода Щетінін, котрий ворогував з ними. Він писав у Москву, що гетьман з козаками збудували собі у Чугуєві хати і орють своі землі; більш усього вони засіяли ярини; урожай усіх хлібів видався дуже добрий; у торговельні дні гарно продавали хліб — пшенишну муку по 20 гривень (60 коп.) за четверть, а борошно по копі (50 коп.). А великоросійські служилі люди, писав Щетінін, не взираючи на укази, не охоче бралися за землеробство; стрільці поясняли се тим, що у них не було коней. Прихильність до землеробства українців залежала від того, що вони і в Задніпрянщині були щирими землеробами — грунт землі та климат Чугуєвського повіту був схожий з грунтом та климатом Задніпрянської України, але і там, як і тут, приходилося бути й козаком й землеробом, виходити на посів або сінокос з рушницею. Під огороди Чугуєвці дістали землі біля своїх дворів, а на поле їм одвели землю трохи згодом по 60 четей рядовому козакові (по 20 четей у кожному полі — себ то 20 на озимину, 20 на ярину і 20 на пар). Але окрім сього у них були ще й сінокоси, лісні усякі угоди, млини, пасіки, риболовлі та звіроловлі. Все то потрібовувало великого земельного простору — і його мали Чугуєвці, бо з Білгородського повіту був виділений тепер Чугуєвський.
Козаки першого слободського полка Острогожського теж дістали землі і почали зараз же займатися хліборобством та всякими сільсько-господарськими промислами. Дістали вони землі на огороди та токи біля дворів, а також землю на поле за містом і сінокоси по обидва боки рр. Сосни, Лубянки і Мерина, риболовлі ж на р. Чорній Калитві од верховини до Дону з упалими річками, бобровими гонами і звіриними промислами і навіть по р. Дону; — се дуже великий земельний простір. Виходить, значить, що разом з хліборобством слобожане займалися й иншими промислами, разом з землями для хліборобства вони дістали й сінокосні землі, ліси, річки з рибними ловлями та звіриними гонами і усякі инші угоди. До Острогожська переселенці прийшли доволі заможними хазяїнами, як се видко з числа приведеної ними туди худоби. І українці, котрі заснували Харьків, теж перш усього почали займатися хліборобством. „Коли ми, казали вони воєводі, землі свої з'оремо, хати побудуємо і хлібом обзаведемося, тоді й кріпость по новому будоватимемо, а тепер ми ще люди бідні — свого хліба не маємо“. Другий Харьківський воєвода Офросимов не дурно казав про перших Харьківських переселенців, що се всякий зброд — „мужики деревенскіе“ він хтів сказати сим, що серед харківських козаків було більш усього посполітих людей, котрі у себе в Задніпрянщині займалися хліборобством.
З наказу Харьковському воєводі Семенові Дурново ми дізнаємося, що Харьківці займалися сільським господарством. З початку свого поселення Харьківці почали заводити собі хутори й пасіки, де проживали й займалися сільськім господарством. У 1658 році Харьківський воєвода Офросимов скаржився на Харьківців, що вони усі живуть по лісах, по хуторах та по пасіках своїх, а місто ледве не вилюдніло.
Про менші міста, слободи, села, деревні і хутори нічого й казати — їх мешканці зараз діставали землі й земельні угоди і починали займатися хліборобством. Усім слобожанам давалися землі по жалованних граматах, а ті піддані, що селилися на старшинських слободах, мали землю од своїх панів для сільського господарства. Слобожане в своій більшости були землеробами; землеробством займалися не тільки селяне, але й городяне і не тільки мешканці сотенних міст, але й таких полкових, як Суми, Охтирка, Ізюм, Острогожськ, навіть Харьків.
Цікаву звістку про землеробство слобожан взагалі дав нам академик Зуєв, котрий проїздив по слободській Україні в 1780–1782 р.: „земля дуже родюча і її більш усього обробляють, так що куди не поїдеш, усюди вона вкрита хлібним колосом, а потім або баштанами, або садами і кожний з мешканців в городах є і обиватель, і пахарь, і купець, і садовничий, і службу одправляє“. Коли оттак взагалі займалися усим заразом ще в кінці XVIII століття, теж саме повинно було бути і в другій половині XVII століття і в першій половині XVIII століття. І хоча се було занадто трудно, але так було усюди. Головнійшим промислом харьківців навіть у кінці XVIII століття було землеробство. Харькову, як і иншим містам, була одведена земля округою по урочищах; земля ся біля самого городу була піскувата, а далі йшов родючий чорнозем. Із сієї окружної землі одмежована була власне для города вигонна земля (її було 1792 дес.), а решта для городських землеробів (її було 22.544 дес. в тим числі — орної більш 16 тисяч десят., сінокосу 2500 дес., лісу більш 4 тис. дес.). Коло 70% усього харьківського населення займалося хліборобством — 3137 чол. з 4524 душ; у середньому приходилося на душу муж. пола по 70 десятин (22544:3137). В самому кінці XVIII століття (в 1794 р.) число хліборобів у Харькові значно зменьшилося, але й тоді їх було 18% усього населення. Зуєв писав про харьківців: „мешканці у городі більш усього військові обивателі підданні і иньші усякого стану; усіх біля 6 тисяч чоловік, промисел їхній — хліборобство, сади та баштани. В тіх лісах, котрі були навкруги Харькова, було багато полян та сінокосів; тому населення біля Харькова займалося хліборобством і садівницьтвом. У самому місті Харьківці мали сади й огороди, а за городом поля. Садівницьтвом промишляли; у садах були звичайні садові дерева та кущі. В огородах садили огірки, редьку, буряки, моркву, капусту, ріпу, часник, горох, салат, сельдерей, окріп, пастернак, картоплю; на баштанах — кавуни, дині та гарбузи. Академик Гюльденштедт оповідає, що українські слобожане разводили волошську ріпу, брюкву і охоче садили картоплю. По инших містах, а особливо слободах, селах, деревнях, та хуторах хліборобство мало ще більше значиння у економичному побуту населення.
І в панських слободах піддані мали доволі землі, особливо в степових просторих місцях південної Слобожанщини. Ось, наприклад, які звістки ми маємо про три українськи слободи кн. Куракина у Валуйській окрузі Острогожського полка в кінці XVIII століття. До сих трьох слобід належало землі у окрузі до 500 верст. Мешканці слобід жили не дуже то заможно, а хуторяне навпаки дуже багато — вони навмисне й селили ся по хуторах, щоб жити осібно од слобожан. Заможніші з них мали багаті хлібні запаси: жита до 100 четвертей, пшениці теж до 100, вівса до 300, гречки 50, ячменю 150, середні мали половину сього, а бідні ⅓ і то не всіх хлібів. Хліб був вельми дешевий: четверть жита продавалася по 50–60 коп., а найдорогше по 80 коп., пшениці по 1 карб. 50 коп — 2 карб., мішок вівса мірою в два четверика по 5–8 коп., коли в инших місцях він продавався по 40 коп. і віз сіна, котрий коштував 6 карб. — по 50 коп. І така дешевина була через те, що нікому було там купувати ні хліба, ні сіна, бо кожен мав своє. Все, що получалося од хліборобства, йшло на їжу та на винниці — на викурювання горілки.
Садівництво. У садівництві здавна кохалися слобожане. Козаки Мерехвянської сотні з давних давен порозводили собі яблуневі садки при своїх пасіках. „Українці, каже автор топографичного опису Харьківського намістництва, любили розводити садки плодючих дерев та кущів. По лісах була сила яблуньових та грушових дерев, навіть цілі садки з пасіками. Своїми садами величалися Люботин, Коротич, Нова Водолага й иньші. У Охтирському Троїцькому манастиреві було 4 садів, з котрих один виноградний. Змійовський козацкий манастирь мав 20 садів у 20 десятин, у тім числі виноградний у 4 десятини. У Святогорському манастиреві був невеличкий але дуже гарний сад з яблунь та груш, та виноградний з 100 лоз. У Сумському Успенському манастирі було 7 садів — з них Діонісьєв та Сосипатрів займали по 12 дес., новий — 6 дес., Котов і Комишин — 3 дес., 5 садів укупі — 33 дес. У Чугуєві в XVII ст. (на 5 десятинах) були царьскі виноградники — там вироблялося вино, котре йшло у Москву на потребу царя, але потім вони запустіли й виноградарство взагалі не розвинулося на Слобожанщині також, яко і шовководство, про розвій котрого дуже пеклувався уряд у самому кінці XVIII і початку XIX століття. Шовковиця була посажена у Новій Водолазі, Валках, Краснокутську, Харькові. Для тютюнної фабрики у Охтирці була заведена тютюнна плантація, де засіялося до 50 дес. землі і получалося в урожай до 7000 пудів тютюну.
Скотарство. Скотарство у старі часи на слободськой Україні було широко розвинуто. Ми бачили, що багацько рогатої худоби привели з собою ще слобожане-переселенці, наприклад, в Острогожськ, в Охтирку й иньші міста. Вони привели з собою коней, волів, корів, овець, кіз і свиней. І Острогощане, і Охтирчане привели въ середньому по 8–9 голів на семейство (з 4 чоловіка). Більш усього було овець, далі йдуть свині. З Чугуєва в 1641 році повтікали де-які українські поселенці за Литовскій рубеж й після них залишилася худоба; після сотника Розсохи залишилося 4 великих робочіх вола та 4 меньших, 4 корови та телиця, 4 телят, і 16 великих та малих свиней; отих свиней нічим було годувати і їх через то продали за 4½ карбованці, значить, за кожну взято в середньому по 28 коп. Про широкий розвій скотарства свідчать документи про татарські напади на Україну. В 1680 році татари забрали з Слобожанщини 11299 голів товару. У 1691 році було узято 358 коней, 2272 волів і корів, 2272 овець і кіз. В своїх невеликіх, але за те частих наїздах татари одганяли гурти товару: так було, коли вони підходили під слоб. Двурічну, Валуйку, Савинці, Перекоп. Часом козаки розбивали татар, одбивали од них пограбовані гурти товару, але не завжди їм щастило. Великий розвій вівчарства привів до широкого розвою торговлі в Слобожанщині шерстью. Шерсть з овець, по свідоцтву академика Гюльденштедта, знімали тільки єдин раз (весною), бо й зімою виганяли їх на пашу; через те вона була тверда та жорстка, за те вівці були хороші, бо ягнята довго ссали своїх маток. У початку XIX століття скотарство стало упадати і тільки зберегло своє значіння в Ізюмському, Куп'янському, Вовчанському та Змійовському повітах. Шльонських та шпанських овець було не багато. Невигодно для українського вівчарства було те, що Слобожанщина гряничила з Новоросійським краєм, де було безмірно більше степових земель, ніж у Слобожанщині. У багатьох поміщиків були кінські заводи, для них вельми користні.
Бджільництво. У бджільництві особливо кохалися слобожане, як і усі українці. При заснуванні Сум оповідається про бортні дерева, котрі хтіли дістати собі на оброк сумчане замісць путивльських боярських дітей. У 60-х роках XVII століття воєвода Сухотін у селі Бабаях склав пасіку, захопивши пасіки якихсь зрадників. Під новозбудованою Суджою було у 1665 р. 9 пасік, на р. Пслі — 10 пасік; є спомини про пасіки у лісах. У Чугуєві були царські пасіки. Пасіки мали 60, 100, 150 вуликів і цінувалися, здається, не дешево. Охтирський полковник Перекрестов пограбував у козака пчіл на 104 карб., се на наші гроші ціла маєтність. Держали вулики з бджолами й поміщики: у 1722 році в маєтності ген. Дашкова було 70 вуліків, у Шидловського — 30, Крапоткина — 150, Дунина — 60. У мерехвянської сотні з самого початку її заселення були пасішні місця, де були збудовані липові тесані хати і иньші пасішні потреби. Липецький сотник поселив при своїй пасіці слобідку. На землях Салтовської сотні була у XVIII столітті пасіка сотника Картавого з садом і сінокосною лукою, з вирощеним лісом у ½ версти довжини й ширини над річкою Рубіжною; друга пасіка теж із садом та вирощеним лісом ½ версти довжини й ширини, третя пасіка з хутором. Бджільництвом займалися більш заможні хазяїни. І мед, і віск легко було збувати і на місці і в сумежні країни, і навіть за кордон.
Викурювання горілки. Але найважнійшим промислом слобожан за землеробством було викурювання горілки; ся вільгота була зтвержена їм усіма жалованними грамотами, яко чисто українська вільгота, бо великоросійське населення її зовсім не мало. Викурювали тоді горілку з борошна, котре не йшло на продаж загряницю, а вживалося цілком на викурювання горілки, опріч того, яке йшло на їжу. Про те, як широко був розвинутий сей промисел, видко, наприклад, з того, що 60-х роках XVII століття у мешканців Харькова був 501 винний казан, 4 броварських і 73 шинкових двори. Царь Олексій Михайлович простив їм недоїмку з винниць, броварень та шинків за чотирі роки і на будучину ослобонив од усіх зборів. Винниці також, яко і пасіки та млини, були першими хазяйственими оселями країни. Охоче займалися цім промисли у панських маєтностях. У кінці XVII століття сей промисел іще поширився. Академик Зуєв писав, що головний промисел у місті Харькові були винниці та шинкарство; винниці та шинки належали до національних українських промислив. Винниці та броварні слобожане держали безоброчно по жалованним грамотам і сю вільготу ствердила навіть Катерина II. У 1765 році сим промислом у Харькові займалося 26 чоловіка, серед них ми бачимо козацьких сотників, підпрапорних, попа, канцеляристів. Вони мали 93 казани. Але здаєтся, що окрім сих заводчиків, були ще й дрібні, котрі єдналися до купи, щоб створити одно підприємство. Середній дохід від казана володільці визначали у 10 карбованців, але здається, що він у дійсности був більший. Право вільного викурювання та продажу горілки мали всі ті з війскових обивателів, котрі платили 95 коп. окладу, і таких, як ми бачили, була більшисть. Броварень у Харьківі було 4, солодовень теж 4; варилося пиво й солод і для свого хазяйства, а здебільшого на продаж по вільній ціні. Цегелень з наймитами робітниками було теж 4, а окрім того мали цегельні ще пьять поміщиків: П. А. Щербінін, генер. Норов, полковник М. Куликовскій, Дунина і Дунин; цеглу з них продавали по 5 карб. за 1000.
Млинарство. У з'вязку з землеробством велике значіння мав у економичному життю та хазяйстві народа млинарский промисел, Усякого хліба збіралося багацько — треба було молоти його на млинах. І через те будування млинів на річках почалося з початку заселення; так, наприклад, при заселенню Сум було збудовано по р. Пслі, на р. Сумці та на Малій Сумці і на Олешинці 10 млинів, з котрих через п'ять вільготних років воєвода сподівався мати великий оброк. При заселенню Суджі було збудовано два млини на р. Суджі, Олешинці, Вдові, Стригослі. Будували млини й пани-державці та манастирі. При млинах селили слободки. Під час татарського нападу 1691 року були сплюндровані й млини. Млини коштували доволі дорого; той, наприклад, козак, у котрого одняв млина на Ворсклі Охтирський полковник Перекрестов, оцінував його у 200 карб. При млинах були ступи, де товкли просо та терли сукна. Пани-державці мали млини у своїх хазяйствах: по перепису 1722 року у Харьківському полку у Дашкова було два млина, у Абази — 2, Шидловського — 6, Крапоткина — 8, Дунина — 6, Жикничера — 2, Стахонова — 1. У кінці XVIII ст. у Харьківському комисарстві було — 107 млинів, у Ольшанському — 53, у Мерехвянському — 39, у Охтирській провинції — 209, у Сумській — 160, у ізюмській — 53, у Острогожській — 24.
Дегтярство. У лісних місцях мало велике значіння здобування смоли та дьогтю. Поселенці Сум охоче займалися сим промислом, хоч їм у сьому ділі дуже шкодили великоросійські мешканці Путивльського повіту. Але українців підтримував воєвода, котрий мав надію получити з них оброку царську казну не менш як 200 діжок дьогтю (значить вони мусили здобути 1000 діжок). Бачимо ми смольчужні заводи потім і у поміщиків: так, наприклад, у селі Березовім князя Якова Крапоткина се діло велося дуже широко і він готувався одправити у 1728 році у Орел 500 бочок смольчуга.
Здобування салітри. Доволі широко розвинуто було салитроварєннє. Сей промисел принесли з собою переселенці з Задніпрянщини, де він був широко розвинутий, бо салітра йшла на порох. Населення у слободській Україні теж мусило вести безупинну боротьбу з татарами і для сього йому потрібен був порох, а значить і салітра. У Слободскій України, також як і у Задніпрянщині, було багацько салітряних могил — буртів, з котрих і здобувалася салітра. Коли сей дикий степ був ще безлюдний, на ньому в осени навмисне випалювали суху траву і через це у грунті збіралося багацько попілу, котрий перетворювався в салітряні бурти. У 1648 році Степан Тевяшов виварював салітру в степу біля Чугуєва на р. Бурлуці. З Петра Великого виварка салітри переходить у руки козацької старшини й дворян, котрі будують заводи і постачають салітру у казну (Захаржевський, Данилевский, Квітка, Ковалевський, Капнист, Шидловський, кн. Крапоткин); згодом купля салітри зробилася казенною монополією. У 1661 році казак з Боромлі Прунін знайшов на річці Боромлі залізну руду, з котрої виплавили залізо. Туди було одправлено рудознавця майстра, котрий заявив, що усієї руди він виміряв на 500 сажнів длинини і 250 сажн. ширини; йому дали робітників і звеліли виплавляти з сієї руди залізо.
Ремесла. Що до ремесників, то вони головним чином працювали для місцевих потреб, але деякі з ремесл мали й ширше разповсюдження. Ремесничих — кустарних хазяйств на Слобожанщині у кінці XVIII століття було 6776, а усіх ремесників 33 834 душ чоловіків і жінок. Виходить, що кустарно-ремеснича праця була тоді досить широко розвинута. Найбільш росповсюженими ремеслами були: ткацтво, чоботарство, чинбарство (коженичество), кравецтво, ковальство та гончарство, ткачів було 693 хазяйства з 5190 чол., чоботарів та чинбарів — 817 хазяйств з 4377 чол., кравців та кушнирів — 573 хазяйства з 3082 чол., ковалів — 184 хазяйства з 979 чол., гончарів 159 хазяйств з 596 чол. Окрім сього були ще гонтарі та тертичники, котрі обробляли дерево, римарі, шаповали, сідельники, скляри, бондарі, стельмахи. Матер'яли для ремесл були місцеві, а не привозні. Всі, навіть самі бідні люди як по містах, так і по селах, носили шкуратяни чобити, через те усюди навіть по селах були чинбарі та чоботарі. Вичиняли шкури кінські, волові, козлячі, овечі, а для жіноцтва виробляли червоні сап'яни, з котрих шили черевички. Чоботи шили українським ладом, а по містах — німецьким із шкур, котрі привозили з великоросійскіх городів. У Харькові більш усього було усяких ремесників — на першому місці стояли чинбарі та чоботарі, далі римарі, котрі виробляли шкури та ремні, кушнірі, котрі вичиняли звирячі шкури. З великих овечих шили кожухи, а з мілкошерстних та кучерявих смушки йшли на шапки. Дуже широко у Харькові було розвинуто коцарське рукомесло; коци — се по російські „ковры“. Сим ремеслом займалися коцарки; вони самі робили шерстяну пряжу, красили її у ріжні кольори фарбами, які саміж таки готували з мінералів то рослин, ткали коци й підстригали їх. Чоловіки шили українські свитки. Купували вони для сього сукно в Валуйках та по инших місцях і шили свитки просторого українського ладу, а також широкі українські штани. Шаповали виробляли з овечої шерсти повст та киреї… В усіх отсих ремеслах оброблялися здобутки зоологічні. Що до здобутків царства рослинного, то їх обробляли меньше. Столярів було не багато, а склярів доволі, бо усюди були вікна зі склом; стельмахів, що виробляли вози та сани, було чимало, як і бондарів; ткачі та ткачихи ткали пряжу, але більш на власну потребу. Ремесла, де вироблялися здобутки мінеральні, були такі: ковальство, та слюсарство; славили ся всюди на Україні лемеші та чересла харьківської роботи. Гончарі вироблювали глиняний посуд — простий і полив'яний, а також кахлі для груб — зелені або білі з ріжними фигурами. Гончарів було багацько й по слободах та селах й хуторах, бо наш народ любив тримати свої хати у чистоті, щоб вони не закопчувалися од сажи; більш заможні робили кахельні груби. Окрім тубільців проживали у Харьківі ремесники з чужих місць — столяри, теслі, каменьщики, цегельники, серебряники. Ремесники у Харьківі селилися по де-яких вулицях і про се свідчать назви чотирьох харьковскіх вулиць — Римарської, Кузнечної, Чеботарської та Кацарської. Чугуєв славився на всю Україну своїми чинбарями або кушнірами, котрі вироблювали овечі шкурки; кожухи шили там колмицьким шитвом мабуть через те, що сим займалися колмики — чугуєвскі поселенці; ткали там також гарусні череса, робили сідла та підпруги. Охтирка славилася своїми плахотницями, котрі виробляли плахти — самі пряли шерсть, красили її фарбами, які самі ж таки готували. Богодухів славився чинбарством та чеботарством, тут було чоботарів більш, ніж у остатніх городах Харьківського намістництва. Нова-Водолага славилася гончарями, котрі виробляли гарні кахлі та тарілки. Всі отсі ремесла були українського походження. У старі часи вони задоволняли усіх, бо усі жили українським життям, не виключаючи навіть козацької старшини. Але в кінці XVIII століття, після скасування колишніх станів на Україні нові стани вже значно відріжнялися один од другого; дворянство та городянство обрусіло; у них з'явилися нові потреби і їм хотілося яко мога більше відріжнятися од простих українців і в одежі, і в домівці, і в усіх обставинах свого побуту. Їх не задовольняли тепер вже своі ремесники, вони почали звертатися до великоросійських та чужоземних, котрих виписували, як це зробив, наприклад, В. Н. Каразін у початку XIX століття, у Харьків — се були: каменьщики, штукатури, теслі, столярі, різчики, каретники, модні кравці й шевці. Коци та плахти почали виходити з моди в інтелегенції і залишилися тільки на якись час у простих людей.
Торговля. Торговля в слободській України почалася разом з заселеннєм. Сюди переселялися з правобережноі та лівобережноі України, як ми знаємо, не тільки козаки та посполіти, але й міщане, котрі займалися й торговлею, особливо ярмарковою. Не тільки великі міста, а й містечки мали право устрою ярмарок й вільного ярмаркового торгу. Великі ж міста мали навіть майдебурське право, котре міцно підтримувало торговельні вільготи українських міщан, але торговлею займалося там козацтво (чумацький торг рибою). Одначе торговці були справжніми купцями, бо повинні були нести й військову службу. Так все се утворилося і в Слобожанщині під назвою старочеркаського се б то українського звичаю. Жалованні царські грамоти давали вільготи у торговлі не купецькому стану, котрого взагалі тоді не було, а усім козакам, не одмежуючи козаків городової служби, себ то міщан, од козаків полкової служби — котрі проживали по слободах. Значить купецький торговий стан не відріжнявся од иньших і торговлею займалися міщане й козаки, й козацька старшина, і навіть посполіти люди. З самого початку заселення слобожанам були дані торговельні льготи. Так ще од царя Михаїла Чугуєвські українці дістали право ходити на Дін для промислів та торговлі і їх ходило туди чимало. До них приїздили литовські та великоросійскі купці й вели з ними безмитну торговлю; вони не мали права тільки привозити горілки та тютюну. Українскі осадчі од царі Олексія Михайловича получили грамоти, котрі давали переселенцям право на безмитну торговлю. Харьківці у 1659 році значить через чотирі роки після поселення, подали цареві прохання, щоб у Харьківі, де було так багато народу, дозволено було збірати на Пречисту ярмарку і везти безмитну торговлю тутешнім і приїзжим людям усякими товарами, а окрім того мати по четвергам що тижня базарний торг. Прохання йшло од казаків і всіх мешканців міста Харьківа, сотників, рядових козаків і отамана Тимохвія Лаврінова. Царь згодився і видав Харьківцям на се свою грамоту. Там були стверджені і звичайні торги по четвергах і ярмарковий з'їзд на Пречисту, себ то 15 серпня (августа). Ся ярмарка потім получила велике значіння не тільки для Харьківа, але і для всієї Слобожанщини і навіть для всієї України; вона істнує до наших днів, себ то значить 258 років, а може й трошки більш, бо у 1659 році вона, здається мені, була тільки стверджена, а почалася тоді, як заселився Харьків. У 1666 році царь дозволив торговати без мита харьківцям і приїзжим з українних і степових городів усякими товарами, окрім тютюну та горілки. А хто привезе з українських міст тютюн або горілку, тих людей велено було одсилати назад, але їх не грабувати і тільки заборонити їм наперед привозити з собою й заборонені товари. Торгувати проміж себе українцям горілкою та тютюном не було заборони. Коли збудувався Дивногорський манастирь, зараз дозволено було привозити туди усяку всячину на продаж і без мита продавати в торгові дні. В грамоті на ймення Коломацькаго отамана (1680 року) читаємо: „да у тім же новозбудованному містечку Коломаку торгувати їм самим, а з ними в Коломаку і по ярмарках приїзжим людям усім безмитно“. Ярмарки почали расповсюжуватися по всіх містах, містечках та слободах, торгові льготи стверджені були царськими жалуванними грамотами усім слободским полкам — найважнішою льготою був вільний продаж горілки. По жалованній грамоті Харьківському полку 1684 р. козакам вільно було торгувати без мита всякіми товарами; мито збіралося тільки з приїзжих українців і з усіх великоросійських людей, навіть тубільців; зборщиками повинні були бути самі козаки. Льготу у торговлі сами українці відносили до своєї „старочеркасской обыкности“. За отсю безмитну торговлю брала велика заздрість великоросійських людей, котрі її не мали і через се йшли у Острогожському полку суперечки, особливо через те, що в Острогожську оселилося чимало великоросійського купецтва. Острогожські козаки широко розвинули торговлю в Острогожському. Льготи всім слобожанам, котрі розселилися по містах, містечках, слободах, а не однім тільки купцям зробили торговлю немов загальним промислом усіх слобожан і росповсюдили її й по маленьких містечках та слободах. У південній частині Воронежського краю виникли ті багаті та торговельні слободи, де навіть і тепер уся торговля в руках українців. І се є, здається, особливість Острогожського полка. Ми знаємо, яку велику шкоду робили країні татарські напади. Не дивно, що торговля поширилася в XVIII столітті, коли життя в слободській Україні зробилося спокійнішим. Не дивно, що вона особливо розвинулася у північній частині Слобожанщини — у Сумському полку, де жити було безпечніше од татарських нападів, бо його захищали собою Охтирський полк, Гетьманщина та Білгородський край. З початку Суми мали більше значіння, ніж Харьків у XVIII столітті; у часи реформи князя Шаховського на короткий час вони зробилися адміністраційним центром слободської України. На розвій там ярмаркового торгу мало великий вплив те, що вони були ближче ніж Харьків до Білгорода, Курска, Москві та инших великоросійських торгових центрів. Великоросійські купці почали їздити на Сумські ярмарки і тому вони набули й велике значіння для широкої округи. Харьків був другим вельми поважним торговим ярмарковим центром слободскої України. Велике значіння мало те, що на Харьків, як ми знаємо, ніколи не робили нападів ні татари, ні инші вороги. У третій четверті XVIII ст. Харьків зробився адміністраційним центром усієї Слободської України, а з другого боку тоді почав заселятися Новоросійський край і у 1783 році був завойований Крим: через се Суми повинні були у ярмарковій торговлі уступити своє перше місце Харькову, котрий був ближче до Новоросійського краю, ніж Суми, і зробився погряничним складочним містом товарів.
Слободсько-українські ярмарки. Звернемо тепер увагу на слободсько-українські ярмарки по відомостям 60–80 років XVIII століття. Хоч сі відомости належать до часів слободсько-української губернії, але ними можливо користуватися і для Слобожанщини, бо у ярмарковій торговлі не могло зробитися за такий короткий час великих перемін. У 1779 році у 4-х провінціях слободсько-української губ. була 271 ярмарка. Се число ярмарок при щасливих обставинах збільшувалося, при несчасливих зменьшувалося. А були й такі слободи, де ярмарки тільки числилися або краще сказати де їх хтіли завести по якім приказам, але їх зовсім не було, бо туди ніхто не їздив. Там було, наприклад, у Цареборисові; так було з двома новими ярмарками у Сватовій Лучці. На відкриття ярмарок треба було, як ми се знаємо про Харьків, получити дозвіл од уряду; прохання йшло од самого населення. Ярмарки були і в полкових містах, і в військових містечках чи слободах, і в панських селах. Иноді в невеличкому містечку було більш ярмарок ніж у великому. Усі слободсько-українські ярмарки ділилися на три частини: великі, середульші й малі. На великі ярмарки приїздило багацько купців з великоросійських городів, а також з загряниці; вони більш усього купували товари гуртом, а не в дрібницю, а иноді в вимін на свої. Сюди належало 4 Харьківських і 2 Сумських ярмарки. На середульших ярмарках велася більш усього торговля в дрібницю, але туди привозили усе таки чимало усяких товарів, як місцевого національного, також і чужого виробу; продавалося на них багацько худоби, шерсті. На малих ярмарках торгували на швидкую: і селяне, і продавці поспішали з них на иньші ярмарки.
Великі ярмарки. Звернемося тепер до великих Харьківських та Сумських ярмарок. У Харькові Хрещенська ярмарка тяглася од 6-го січня (января) на 20 днів, Троїцька од Духова дня на 15 днів, Успенська з першої Пречистої на 20 днів, Покровська з другої Пречистої на 17 днів. Сумська Сборна починалася на другім тижні Великого посту й тяглася од 20 до 30 днів, друга Сумська починалася у Пилипівку 21 падолиста (ноября) й тяглася днів 25. На Харьковські та Сумські ярмарки привозилися розмаїти загряничні товари. З загряниці: Шльонська (Силезії), Гданська (Данцига) і Лейпцига через Васильківську таможню, Київ, Ніжень, Ромни, Ніженські греки, Полтавське купецьке товариство і Калужські купці привозили сукна, золоту та срібляну парчу, матерії, шовк, — оксамит, єдваб, бумажні, льняні, пенькові тканини, галантерею, фарфор, залізні вироби, хустки шовкові англійські, туринські та німецькі панчохи, табакерки, скрипки, струни, коси, французські та німецькі рушниці; з Петербурга через Москву привозилися тонкі англійські сукна. Усі отсі товари продавалися у дрібницю місцевим людям, а гуртом купцям, котрі розвозили їх по гетьманщині та Слобожанщині на малі та середні ярмарки, а також продавали в Озовську та Новоросійську губ. й у кріпость св. Димитрія, — теперешній Ростов. Тіж самі Ніженські, Калужські та польскі купці, котрі привозили сі товари, везли їх в липні місяці (іюлі) на Коренну ярмарку у Курск.
З Ростова, Таганрога, Херсона, Кинбурна та Станиславова привозилося до 40 хур (а иноді й більше) бакалії — фиників, фиг, ізюму, волошських, та грецьких горіхів, рожків, мигдалю, сливи, маслин, черносливу, турецького тютюну, грецького мила. Сі товари на ярмарках продавалися у дрібницю місцевим купцям, котрі одвозили їх у Курск, Білгород, Єлець та Москву. З Москви Московські та Білгородскі купці привозили багацько усякого краму — книжок гражданських та духовних, срібного, мідяного, олов'яного і камінного посуду, великоросійських сукон, шовкової тафти, стрічок, хусток і инших виробів Московських фабрик, чобіт та черевиків німецького фасону, чорного і зеленого чаю, сахару, кофе, голанського і французького тютюну, усяких шкур, хомутів, сідел, уздечок, саней, московськоі роботи дробу й свиньцю. Усе отсе купувалося городянами та селянами, а також купцями, котрі торгували на середніх та малих ярмарках, частину ж вивозили навіть у Ростов, Озовську та Новоросійську губ. й лівобережну Україну. З Суздалю й підмосковських городів привозили тамошні купці од 100 до 200 возів холста й продавали на ярмарці, а більшу частину вивозили у Донські станиці, Озовську та Новоросійську губ. і Гетьманщину. З Тули великоросійські купці, котрі проживали Харькові та Сумах, привозили усякий залізний та ременний товар — збрую, рушниці, пістолі, шаблі, казани, дзвони. Павловські купці привозили замки, ножі, Болоховські — юхту, хомути, рукавиці, Орловські — ремінь та бичівку, Білгородські — шерстяні та нитяні панчохи і просте мило (возів 15). І отсе все частиною продавалося на ярмарках, частиною ж розвозилося місцевими купцями у Ростов, Озовську та Новоросійську губ. й лівобережну Україну. Купці і місцеві Харьковські військові обивателі з Волги, Царицина, Саратова, Дону — з Черкаска і Донських станиць привозили осетрину, білужину, севрюжину, сомину, тарань, чабак, оселедці, стерлядь, сьомгу, білорибицю, кавьяр. Солоної і в'яленої риби привозилося більш 200 возів на Троїцьку, Успенську та Покровську ярмарки у Харьків, а звідтіль росходилося по лівобережній Україні й далі; свіжа і свіжопросольна риба привозилася на Хрещенську ярмарку, а іще більше на масницю, а з Харькова розвозилася по усяких містечках і селах Харьківщини і лівобережної України. З Ростова, Таганрога, Станиславова, Кінбурна привозили виноградні вина — мускатель, сантуринське, шкопельське і альонське, котрі привозилися туди з Царьграда, з Молдавії через Київ і Васильківську таможню — венгерські вина; з Риги через Петербург — французські, шпанські та португальскі, з Петербурга через Москву — шампаньське, бургонське вино та англійське пиво.
Такі товари привозилися на Харьківські та Сумські ярмарки з російських та загряничніх городів. Окрім того околишні поміщики приводили на продаж коней; у Харьків на Троїцьку ярмарку приганяли коней навіть з Донських станиць. На Троїцькій та Успенській ярмарках торгували добре рогатою худобою та вівцями, котрих приганяли з околиць; купували їх великоросійські промисловці для одправки у Москву та Петербург. Збіралося на ярмарки й багацько околишніх селян, котрі привозили на продані борошно, птицю, мнясо, сало, масло, овечу шерсть, глиняний посуд, мед, олію, горілку, городину й садовину, усякий харч, колеса, гонт, невироблені шкури, кожухи, шапки українські, сукна місцевої роботи, чоботи й черевички, свити й білого та сірого сукна, шиті на донський манір, котрі одвозилися навіть у лівобережну Україну і Донські станиці. Але особливо Харьківські ярмарки славилися коцами і фарбовими попонами з яловичої або овечої шерсти; їх купували приїзжі купці і одвозили в лівобережну Україну, а звідтиля у Польщу. Окрім того торгували ще овечою шерстью та смушками, котрі великоросійські купці одвозили у Москву на тамошні фабрики; торгували також салом, котре одвозилося в Петербурський та Архангельский порти. Горілку купували барилами та куфами (бочками) для шинків і власної потреби, а володільці винниць посилали її на продаж у Черкаськ, Донські станиці, Ростов, Крим, Полтаву, Озовську та Новоросійську губ. З загряничних польских країв привозили хурами на ярмарки березовий та смоловий дьоготь й продавали його по середніх та малих ярмарках.
Середні ярмарки. Звернемо тепер увагу на середні ярмарки — їх було десять: 4 у Охтирці, 4 у Ізюмі і 2 у Сумах, (Троїцька та Успенська). У Охтирку товари привозилися з Харькова, Сум, з лівобережної України — Полтави, Ромна, Гадяча, Ніженя, з великоросійських городів — Курска, Білгорода, Калуги, а в Ізюм — з Харькова. Товари продовалися місцевим обивателям і купцям, а сі розвозили їх по малих ярмарках. У Суми привозилися тіж товари, що й на дві великі ярмарки, але в невеличкому числі. Головними товарами були: сукна, шовкові матерії, посуд, шкло й кришталь. На літні ярмарки пригонялося багацько рогатої худоби й овець, котрі купували ся не тільки мешканцями країни, але й прасолами, котрі одправляли їх на продаж у Москву та Петербург. На всі отсі десять ярмарок приїздила велика сила селян, котрі привозили на продаж свої продукти. Як ми бачимо, на отсі ярмарки великоросійских, а особливо чужоземних товарів привозилося дуже мало та і то попадали вони туди вже через прасолів. Більш усього на них продавалося тих товарів, котрі й вироблені були місцевими промисловцями та ремесниками й визначалися для місцевої потреби. Таким побитом, сі ярмарки обслуговували свої невеличкі райони й мали здебільшого місцеве значиння. Тяглися вони не більш, як по тижню.
Малі ярмарки. Звернемося на послідок до малих ярмарок. Їх було більше 200, більша частина їх була у військових слободах, меньша — у панських. На декотрі з сих ярмарок дрібні торговці, котрі торгували у Харькові, Сумах, Охтирці та Ізюмі, привозили трохи й крамного товару, сукна, шовковіх тканин, парчі, китайки, полотна; далі йдуть шкуратяні вироби, виноградне вино, посуд, папір, ладан, перець, риба (особливо проста), кавьяр, кримська та донська сіль, рогожі, бичівки, сибірські хутра (міха) і таке иньше. На літні ярмарки приганяли рогату худобу, коней та овець. Але головним чином торгували тими сільскими товарами, котрі привозили на великі та середні ярмарки. Протягалися сі ярмарки на 2, 3 дні, але були серед них і такі, котрі протягалися на тиждень (як, наприклад, Юнакіевські, Межиріцькі, Боромлянскі) і навіть на 2 (одна Білопольска). Декотрі з них наближалися до середульших, бо товари на них привозилися не тільки з слободсько-українських міст, але і з російських і з лівобережної України, з Білгорода й Білгородського повіту, Сівська, Хотмишска, Путивля, Обояні, Рильска, Воронежа, Курска, Полтави, Опошні, Ромна, Гадяча, Донськіх станиць, Крима, Астрахані. З великоросійских городів привозилися товари у ті слободи, котрі лежали на північній частині Харьківщини (наприклад, у Суджу), з лівобережної України — у ті, котрі були на західньому погряниччю (як Котельва). Найбільш славними ярмарками були Білопольскі, Суджанські, Котелевські і Боромлянські; самими убогими, куди зовсім не привозили краму з великих городів, а продавали тільки місцеві товари — Таранівські та Соколовські.
Цікаву звістку про ярмарковий та базарний торг у Липцях і мінову торговлю на ньому дає академик Зуєв, котрий був там у 1781 році: „у неділю рано в'іхали ми з великоросійського села в малоросійське. Усі були на базарі. Вулиці заставлені були возами з хлібом, огородиною і кримською сіллю; у будинках і по крамницях містилися цебри та сулії з горілкою та медом; усе було похоже на ярмарку, але ярмаркового нічего не було. Тільки горілку та сіль купували тут на готові гроші — все останнє на промін і навіть з переводом на третю людину. Так, наприклад, як хто купує горщик ціна йому звісна і якого б він розміру не був, щоб купити його треба всипати в нього двічі жита, з сим горщиком можливо купити й молока, бо продавець молока налье в нього молоко один раз, горщик візьме собі, а молоко оддасть покупателеві; за молоко він виміняє й рибу і що йому потрібно, а як се буде дорогше, добавить, скільки скажуть, аж поки не дійде до того, що йому потрібно і тоді вернеться додому“.
Ярмарковий товарообмін. Оттак, як ми бачимо, товари на великі слободсько-українські ярмарки привозилися з московського промислового району, з пристанів Балтійського моря, з Поволж'я і з західньої Європи. Ми вже знаємо, що питання про торговельні шляхі — сухопутні та морські — в Катеринославській комисії підняв представник міста Харькова Черкес. Для України безмірно велике значіння мали стародавні сухопутні шляхи, котрі безпосередно єднали її з західньою Європою; ось через що усі українські представники так гостро виступили проти монополії Петербурського порта, котра б зробила велику перешкоду усій українській торговлі взагалі і перш усього знищила б українську ярмаркову торговлю. Українські купці призвичаілися до сієї сухопутньої торговлі і про се яскраву заяву зробив у комисії Черкес, висловивши там, що купець вважає за краще сухопутню далеку дорогу небезпечности морського плавання. Слободська Україна була посередником у торговлі між Великоросією й Новоросією і Донщиною, а також Лівобережною Україною, ярмарки котрої були зв'язані з слободсько-українськими. Усі отсі країни, як ми бачили, й купували й продавали товари, мінялися ними, тільки так, що одні більш купували, а другі більш продавали. На великий жаль, одначе, ми не маємо звісток про розмір торговлі і про се можливо висловити тільки думку, але підтримати її якими статистичними числами не можемо. Гадаємо, що в мануфактурних та металичних виробах великоросійскі товари вже почали брати перевагу над такими ж товарами західної Європи, але сі ще вели з ними боротьбу, хоч великоросійські мали велику перевагу, бо були дешевші, а дешевші були через те, що провоз їх був дешевший і не треба було за них платити мита, як за загряничні товари. Загряничні, наприклад, сукна були кращі од великоросійських, але й дорогші, і через те їх купували тільки багаті люде — поміщики, а великоросійські сукна та тканини, та тульскі металичні вироби роскуповувалися й військовими обивателями й підданими; з загряничних же товарів у населеннє йшли тільки привозні коси і навіть дуже у великому числі, так точнісінько як тепер ідуть сільсько-господарські машини. Таким побитом, на слободсько-українських ярмарках великоросійська промисловість робила великі здобуття. Але простий народ тримався поки що своєї власної старовини що до їжі, одежі, посуду й не тільки сам задовольнявся своїми українськими виробами, але ще росповсюджував їх проміж українського населення инших країн і навіть серед великоросіян і чужоземців. А нове слободсько-українське дворянство хтіло відріжнитися од народа й охоче купувало на ярмарках усякі загряничні та московські товари, зробити свій домашній побут на манір побуту російського дворянства; за дворянством слідкували й инші заможні стани — чиновники, офицери, купці, міщане, духовенство, особливо таких городів, як Харьків та Суми; прадідівський уклад життя залишився тільки серед казенних обивателів та підданих, але й туди почала проходити мануфактура, бо була дешева. Торговцями та прасолами на слободсько-українських ярмарках були великоросійські купці як приїзжі, так і місцеві — Харьківські та Сумські; були одначе й греки, поляки, татари; широку торговлю, але більш усього товарами власних виробів вели й українці. Сі товари у цілокупності мали велику ціну. Щоб зрозуміти се, треба тільки згадати про овечу шерсть та про горілку, не кажучи про багацько инших продуктів нашої багатої України. Але вони й не гадали навіть про те, щоб вести боротьбу з великоросійським купецтвом що до товарів, котрі привозилися з Великоросії — їх привозили виключно або купці з сих країн, або ті великоросійські купці, котрі проживали по слободсько-українських городах.
Розмовляючи про великі ярмарки, треба зупинитися на питанні про те, чи були вони користні для нашої України, бо автор „Топографичного опису Харьков. нам.“ каже, що Сумські ярмарки знищували торговлю всіх инших сусідніх з ними міст і звичайний постійний торг у самих Сумах. Навряд чи се було так, бо коли у Сумській провинції ні один з городів її, окрім Сум, не мав торгового значіння, так се через те, що всі отсі городи — Лебедин, Білополлє, Недригайлов й Межирич — нічим не відріжнялися від слобод — од якої небудь Вільшани або Пін. А що до Сум, так ярмарки не шкодили їм, а навіть приводили до постійної торговлі. Сумські ярмарки потім трохи згодом упали, але через те, що їх місце заняли Харьківські, а Харьківські перемогли їх через те, що торгові центри посувалися все далі й далі на південь: спочатку на межі північної Росії та України стояли Білгород та Курск, потім Суми, а іще пізніше, коли заселилася Новоросія, Харьків. Не вадили постійній торговлі й середульші та малі ярмарки бо вони були користні для місцевого населення, спомогаючи проміну продукції сільського господарства та кустарних промислів. Вони не вадили великим ярмаркам, бо ті мали своїх продавців і покупців, свій товар. І справді більш усього ярмарок було у Харьківській та Сумській провинціях, а між тим у Харькові та Сумах були і великі ярмарки. Боротьбу могли вести між собою середульші ярмарки, а іще більше малі, особливо, коли ярмаркові місця були недалеко одно від другого. Але на нові ярмарки треба було получити дозвіл, а окрім того треба було, щоб люди почали їздити на таку ярмарку, бо без сього не було б і ярмаркового торгу. Автор „Топографичного опису“ оттак каже про ваду малих ярмарок: „велике число ярмарок по казьонних та панських слободах зменьшило торговлю городів, де вона повинна була бути, убило їх душу, бо город без торговлі — се бездушний болван, ідол; торговля перейшла до тих, у кого були води, ліси, степи, й котрі повинні займатися землеробством та скотарством. А через се навпаки, городяне мусили звернутися до землеробства та скотарства. Ярмарки вадять навіть постійній торговлі Харькова, не кажуче вже про повітові міста; їх міщане, залишивши свої будинки, цілісінький рік мандрують по ярмарках або навіть переселяються у слободи“. Автор „Топографичного опису“ не зрозумів тієї особливости української торговлі, про котру ми вже казали раніше, се б то про те, що таких городів з купецтвом, які були у Великоросії, в Слободській Україні не було. Слободсько-українські городи, як ми бачили, були заселені більш усього козацством і не мали торгового значіння, у них неможливо було взяти те, чого у них не було — се б то торговлі. Ярмарки не вадили також і тим торгам, котрі бували що тиждень у якісь дні. На них торговля велася іще простіше, як оповідає про це академик Зуєв.
Скільки привозили на слободсько-українські ярмарки усякого товару? Полотна з Суздаля привозилося 100–200 хур. Як положити на кожну хуру по 40 пудів, тоді вийде од 4 до 8 тисяч пудів, бакалії 40 хур, себ то 1600 пудів; риби 200 хур, себ то 8 тисяч пудів. Се не дуже великі числа, але вони у XIX столітті значно збільшилися.
Що до цін на усякі товари, ми їх усіх не маємо, але деякі визначимо. Аршин сукна коштував од 4½ карб. до 70 коп.; штоф од 2 до 3 карб., грезет — од 1 карб. 20 коп. до 1 карб. 60 к., тафта французська — 1 карб. 20 коп., московських фабрик — 50–60 коп., бархат венеціанський — 4 карб. 50 коп., голанське полотно — од 40 до 70 карб. за штуку в 80 арш.; срібло в речах — 21 коп. золотник, а з позолотою — 25 коп., мідь в речах — 50–70 коп. хунт, олов'яний посуд — 9–10 карб. пуд., стрічки московских фабрик — 8–9 коп. аршин, московський холст — од 3 до 18 коп. аршин; городянські сани московської роботи — од 12 до 25 карб., финики од 15 до 20 карб. пуд, горіхи грецькі од 2½ до 3 карб. за пуд, волошські — од 1 до 1 карб. 29 коп. тисяча; мигдальні — од 7 до 10 карб. за пуд, ріжки — од 1½ до 2 карб. пуд, маслина — од 2½ до 3 карб. пуд, олива — од 7 до 9 карб. пуд, турецький тютюн — од 10 до 12 карб. пуд; солона осетрина — од 1 карб. 40 коп. до 1½ карб. за пуд, свіжа — 3–3 карб. 20 коп.; кавьяр (ікра) присолена — од 2½ до 3 карб. за пуд, свіжа зерниста — од 6½ до 7 карб. за пуд; пляшка шампанського — од 1 карб. 80 коп. до 2½ карб.; хунт чаю — 1–2 карб., пуд сахару — 10½–11 карб., кофе 9–10 карб. за пуд. Рахунок грошей тоді був на асігнації і треба мати на увазі, що тоді карбованець коштував де кілька карбованців на наші гроші (до часів теперешньої війни та дорожнети). І щоб зрозуміти отсі ціни, треба порівняти про між себе тодішні ціни на ріжні товари; тоді, наприклад, вийде, що чай, сахар і особливо чужоземна мануфактура цінувалися, як їх рівняти з рибою або кавьяром дорого, бо аршин англійського сукна коштував стільки ж, скільки й пуд свіжої осетрини або просоленого кавьяра, чай тільки трохи дешевше, ніж у наші довоєнні часи, а хунт сахару 25 коп., — се стільки, скільки у наші часи до війни, але гроші були тоді дорогші, ніж тепер.[1]
Окрім ярмарочної торговлі були ще й торжки — базари й постійна торговля. У Харькові, наприклад, такі базари бували по понедільках та п'ятницях з давних давен. Постійна велика торговля у Харькові велася в Гостинному ряду по лавках та рундуках: там продавали галантерею, шовкові, шерстяні, бумажні, полотняні тканини, фарфор, мідні, залізні товари, чужоземні вина, кавьяр і рибу; три послідні товари навіть вивозили з Харькова; торгували і всяким дрібьязком — городиною, істівним, одежою. Національного українського купецтва у Харькові було мало, а проживали там по пашпортах великоросійські купці й торгували в своїх лавках усяким и товарами; було серед купецтва трохи греків, волохів, німців, котрі більш усього торгували вином, бакалією. Міщане продавали горілку, мед, пиво, рибу, сіль. Харьківські купці одправляли в Москву і Петербург сало, масло, віск, мед, окупуючи їх безпосередно у селян або по базарах та по ярмарках у Харькові, в Ростові, в Катеринську провинцію — залізо, ікру і солону рибу; купували сами кавьяр і рибу з Царицина та з Донських станиць, залізо — з Москви та залізних заводів; купуючи сахар, кофе, виноградні вина, вони перепродували сі товари як у самому Харькові великоросійським купцям, так і по инших місцях. Усього торгового обороту сими товарами з кредітом було до 165 тисяч карб.; сукнами та мануфактурою оборота було до 250 тисяч карб.; сахаром, чаєм, кофем обороту було до 50 тисяч карб; залізом, кінською збруєю, дерев'яним посудом до 40 тисяч, виноградними винами і др. — до 30 тисяч; рибою та кавьяром до 165 тисяч; рогатою худобою — до 90 тисяч; горілкою — до на 15 тисяч; салом, шкурами — до 20 тисяч. Усього обороту було з кредітом до 825 тисяч карбованців, але тут здається були ціновані і ярмаркові товари.
——————
- ↑ А ось ціни ріжних товарів на харьківскіх базарах у 1732 році:
Четверть борошна 70 к., четверть пшеничної муки — 1 кар. 7 к., четверть пшениці 1 кар. 6 к., четверть гречки 56 к., четверть муки гречаної 82 к., четверть пшона 1 кар. 30 к., четверть солоду ячного 85 к., четверть вівса 25 к., четверть гороху 77 к., четверть ячменя 34 к., воз сіна 44 к., пуд лою 60 к., пуд тютюну 59 к., кабан 1 кар., пуд сала свинячого 55 к., пуд соли 26 к., цебер меду сірого 2 кар. 21 к., гарнец меду сиченого 4 к., гарнець пива 2 к., кварта конопляного масла 8 к., цебер доброго вина 1 кар. 51 к., цебер простого вина 80 к., пуд коровячого масла 78 к.