Перейти до вмісту

Історія Слободської України/Соціальний устрій і суспільні стани

Матеріал з Вікіджерел

5-й розділ.
Соціальний устрій і суспільні стани.
Подібність і ріжниця у суспільних станах Гетьманщини і Слобожанщини. Тодішні стани — посполіти, цехові, козаки — компанейці й підпомошники, державські підданні. Число ріжних станів по перепису 1732 року і у 1767 році. Козачі й міщанські одбутки. Одбутки підданних. Соціальні реформи центрального уряду за часи цариці Анни. Соціальна реформа цариці Катерини II.
 

 

Подібність і ріжниця у суспільних станах Гетьманщини і Слобожанщини. Соціальний устрій слободсько-українського суспільства нагадує нам Гетьманщину. І се не дивно, бо була загальна основа утворення суспільних станів у всього народу. А слобожане не звідки як з Гетьманщини принесли на нові місця основи свого національного життя — свої стародавні українські звичаї. У Слобожанщину, як ми бачили, приходили вже з початком розділення на стани. У Харьків прийшла ватага козаків, але воєвода Офросимов про них казав, що се були „мужыки деревенскіе“; очевисто, багато їх справді належало до поспольства. У другі городи теж разом з козаками приходили „пашенные мужики“, як їх обзивають по свойому московські приказні люди. Бачимо ми серед переселенців і міщан. Не бачимо тільки шляхти — родового дворянства, але маємо козацьку старшину, із котрої потім виробилося і шляхетство і котра з самого початку стала заселяти свої маєтности посполітіми людьми. Ріжниця між Гетьманщиною і Слобожанщиною була в тім, що на землях лівобережної України до повстання Богдана Хмельницького жило чимало шляхти і були вже шляхетски маєтности, а в дикому московському полі їх зовсім не було. Там, як ми знаємо, не було ні шляхти, ні московського боярства, і тільки московський уряд видав грамоти Білгородській церкві та де-яким служилим людям на те, щоб займатися промислами у сих просторих, хоч і безлюдних місцях. Але й се право було скасоване, коли явилися сюди справжні поселенці — українці. Повстання Богдана Хмельницького козацькою шаблею скасувало соціальну неправду, яка царювала у Польші і в її українських землях. На чолі повстання стали козаки, а їх підтримувили й другі стани українського народа — міщане, посполіти. Головна мета повстання й була в тім, щоб знести привилеї станів щоб не було тієї безодні, котра отділяла тоді шляхту од посполітих, панів од кріпаків. І ось тоді всім захотілося попасти у козаки, бо козак був вільний чоловік, доволі заможний і забезпечений землею. Таким побитом до козаків наближалися і міщане, й поспільство, бо усі ті три стани займалися й хліборобством і промислами, а міщане теж несли військову службу по містах. Ріжниця була між ними не в юридичних правах, а головне у кріпацтві, котре викувала шляхта і котре було скасовано разом з другими привілеями і разом навіть із самим шляхетським станом Богданом Хмельницьким. На дикому полі слобожане могли з початку виконати свій соціальний ідеал, себ то скасовати привилеі станів. І вони справді тоді немов злилися у козаччині всі — до неї прилучилося і міщанство і поспільство.

Тодішні стани — міщане, козаки — компанейці і підпомошники, державські підданні. Але коли і у Гетьманщині дуже швидко почали виділятися і складатися ріжні стани, у козаки записувалися заможні, а біднота залишалася у поспольстві, то теж саме ми бачимо і у Слобожанщині. І тут деякі міста, як, наприклад, Харьків, зробилися центрами торговлі та промислів і тут було не мало міщан та цехових, але значна частина слобожан залишалася у поспільстві, бо землеробами вони були колись і в своїй рідній країні, їх і тут записали у стан „пашенныхъ крестьянъ“. У Харькові в 60-х роках XVII ст. воєвода Ситін знайшов 4 сотні козаків, 6 сотень міщанских, 18 міщан і 1 сотню „пашенныхъ крестьянъ“. У 1670 році „пашенныхъ черкасъ“ у Харькові було 1423 чоловіка та родичів їх 678 чол. Іще згадують московськи документи про „пѣшихъ пашенныхъ черкасъ городовой службы“; се й були козаки городової служби або міщане, промисловці да землероби. На великий жаль ми маємо тільки московські назвиська ріжних станів українського населення. Тільки слово „міщане“ нагадує нам про сей стан українського народу. Населення Харькова і иньших міст ділилося на козаків полкової служби (Харьківців полкової служби по реєстру полковника Донця було 1402 чол.) і міщан; до міщан прилучалися ще цехові і „пашенные крестьяне“. Із виданого мною документа 1685 р. видко, що Харьківці городової служби ділилися на міщан, на чолі котрих стояв війт, і цехових, над котрими стояли цехмистри: „бьють чоломъ, писали царям харьковці, харьківці городової служби українці — войт Мусій Ільїн, да сотники Іван Погребняк, Яків Захарновский, Данило Малинка Василь Сліпченко, Васильев, да цехмистри — Василь Помазин, Леон Здоровець, Мартин Іванов, Лаврін Васильєв, Гораська Іванов усім городом до одного чоловіка“. Цехи були і в правобережній Україні, і в Гетьманщині — звідтиля слобожане перенесли їх і в слободську Україну, склавши їх на зразок тамошніх. Ми маємо дуже цікаву установчу грамоту Білгородського воєводи на цехи у Слобожанщині. Ось її зміст: „По указу царя Олексія Михайловича воєвода Білгородський Гр. Гр. Ромодановський звелів Харьківськім градодержцям — воєводі Г. Ц. Грецову і полковнику Григ. Донцеві для загального спокою, для усякого мійського порядку, для государської служби, для поширення у цехах церемоній, для величньої краси у церквах Божих, для здобуття ладону, свічок, образів, дзвонів і усього потрібного для церкви, усім городським і повітовим мешканьцям заложити цехи і обрати для них старшину. Тоді ж по указу государя дозволено було городським і повітовим ремесникам кравецького ремесла (кравцям і кушнірям) заложити спільно укупі цех і бути у ньому цехмистром Харьковському обивателю Демьяну Давидову з тим, щоб він із своєю цеховою братією мав суд у ділах сього ремесла по стародавніх звичаях, як се бувало у них вже й раніше. Судитися вони повинні були на підставі тих артикулів, котрі у них раніше були написані і ні в чому од них не одхилятися. Але суд їх не міг торкатися до карних діл. Більш усього ж вони повинні пеклуватися про прикрасу церков Божих. А в погонщики їх не велено було висилати до царського указа“. Ся грамота була написана у Харькові у 1671 році і на неї воєвода зробив такий припис: „бути в цеху до указа, усяку городову государеву службу служити, податки платити справно, цехмистру в суди і росправу (по карних ділах) не входити, а про усякі діла давати звістки воєводі“. З сієї грамоти видко, що: 1) цехи Слобожанщини були міцно звьязані, як се було і в Гетьманщині, з брацтвами, 2) вони були як в містах, так і по повітах, себ то містечках і по селах, 3) цехмистр разом із цеховими братчиками мав право судити в цехових справах свого ремесла, окрім діл карних, 4) сей суд (а значить і цехи) істнував вже давно, — куди раніше 1671 року на підставі стародавніх звичаїв або як то кажуть „звичаєвого права“ і 5) судити вони мусили по писаних артикулах, можливо по екстрактах з мійського Майдебурського права, котрі примінювалися у Гетьманщині. Се моя гадка, але вона має під собою де яку основу. У 1685 році у Харькові було 5 цехів з цехмистрами, імення котрих ми тільки що зазначили. У цехах дуже яскраво виявилася „старочеркасская обыкность“ слобожан, бо й вони трималися більш усього на стародавніх звичаях, а не на писаному установчому праві і та грамота, котру ми тілько що виложили, стверджує те, що було вже у народньому житті.

Але головним станом були все ж таки козаки. Вони поділялися на виборних козаків або компанейцев і на підпомошників їх. У початку XVIII ст. вийшов приказ набрати козаків компанейців, а у поміч їм підпомошників їх. Перші і повинні були сами нести війскову службу, а другі допомагати їм грішми чи харчем; таких було по 2, 3, 4 чолов., або 5, 6, 7 і 8 біднійших з них. Старшина теж мала по 6, 10 або 20 чол. Виборним козакам підпомошники допомагали провіантом та грішми на покупку коней, амуниції, одежі (убрання), рушниць і на усяку війскову потребу, але тільки для дальньої служби і не на кожний рік. Окрім того підпомошники давали провіант і фураж армейським полкам, достачали хури і приймали участь у роботах за для держави; иньші замісць грошової підпомоги й провіанта працювали на старшину — возили їй сіно а дрова і були у неї погоничами. З підпомошніків вибірали і компанейців. Так було установлено по документу 1726 р. Надрукований мною „Екстракт о Слободскихъ полках“ підтримує сю звістку і відносить сю установу на 1700 рік. В 1700 році, говориться там, по жалованних грамотах з Розряду велено в Слободських полках бути: у Сумському 1230, в Охтирському 820, в Харьковському 850, в Ізюмському 250, в Острогожському 350, всього 3500 козаків і вони вибрані з козаків і з міщан і записані в книгах котрі потім були одіслані в Розряд з Білгорода в 1700 році князем Я. Ф. Долгоруким. А решті козаків велено помагати отим виборним козакам в службі і положено на них подпомогу по їх українському звичаю, так щоб ті виборні козаки тією підпомогою були озброєні і в походах запасами забезпечені і недостатків у них ніяких не було. А грошей, що було положено в 1697 р. по карбованцю на чоловіка, не брати і окрім тієї кінної служби нікуди їх на служби не посилати і тягарів і хур у них без указу і без грамот з Розряду нікому не брати. Далі в „Екстракті“ говориться, що немає звісток про те, скільки було у кожному полку козаків-компанейців до 1700 року. Тут маємо цікаву звістку про український звичай в улаштованню козачої служби; звертає на себе нашу увагу й те, що у 1697 році був положений, але у 1700 р. скасований оклад в один карбованець з каждого. Підпомошників повинно було бути в п'ятеро-шестеро разів більше, ніж компанейцев. Компанейці або виборні козаки нагадують нам реєстрових українських козаків за часів Польщі. Се була немов козацька аристократія. І справді хоч усякий з підпомошників і міщан міг зробитися компанейцем, бо компанейці й комплектувалися з сих двох станів, але для того, щоб служити у конних компанейцях і виступати у походи, треба було мати де-який достаток. Харьковский полковник Хведір Донець у 1705 році записав усіх міщан міста Харькова у козаки — одніх у компанейці, других у їх підпомошники. Воєвода подав звістку про се в Розряд і додавав, що тепер нікому буде виповняти тих відбуткив, яки колись несли „черкасы городовой службы“, себ то міщане. Що міщане охоче перейшли в козаки — се свідчить, що їх міщанські відбутки справді були тяжкі. З другого боку міщане таким побитом визволялися від воєводського присуду, котрий для них був завжди тяжким. Воєвода ж через те лишився майже совсім без підлеглих йому людей, бо у Харькові тоді було усього 177 великоросійських служилих людей (39 рейтар, 46 салдат і 92 чол. дітей боярських городової служби) і то частина їх була вибрана у драгуни, иньші розійшлися, а деякі поумірали. Не дивно, що, при таких обставинах, можливо було поставити питання про скасування воєводської влади у Харькові, що й було зроблено у 1706 році.

Поспільство, яко окремий стан у Слобожанщині, ми бачимо з самого початку її заселення. У Суджу, наприклад, прийшли разом козаки (62 чол., дітей їх, родичів 66, усього 128 чол.) міщане (105, дітей і родичів 114, усього 219) і „пашенные мужики“ — себ то посполіти (533 чол., дітей і родичів 510, усього 1043). І прийшли вони із 102 місць правобережної, лівобережної и слободської України — більш усього з Прилук, Ніженя, Конотопа, Ичні, Ромна, Гадяча. Вони оселилися у Суджі, яко вільне поспільство, незалежне ні од яких державців. Так було і в иньших місцях, се були вільні посполіти. Але частіше поспільство селилося на землях державців — і тоді се були їх піддані. Походження таких панських сел, деревень та хуторів зв'язано з заселенням Слобожанщини. Панами — державцями були з одного боку козацкі старшини, а з другого пізніше — російське та чужоземне дворянство. Треба одначе до сього додати, що такі слободи з підданими були і у козаків, але у них було більш хуторів, з котрих потім виросли слободи. З першого погляду здається дивно, як то могли з'явитися панські слободи з підданими, коли кожний переселенець міг зробитися зовсім вільним козаком і земельним власником. Але се залежало від того, що козацький стан, особливо козаків компанейців, потрібовував великого достатку. З другого боку державці давали своїм слобожанам усякі вільготи на якийсь там час — на так звані урочні літа, тоб то робили теж саме, що і центральний уряд, котрий давав вільготи на 10–15 років. В козаки трудно було вписатися безсемейному або малосемейному переселенцеві, котрий прийшов у Слобожанщину без худоби і грошей. Ті, що були посполітими у правобережжі, йшли на сі панські слободи, бо не хтіли міняти плуга на шаблю, свого звичайного діла на нове трудне і одповідальне. Державці ж, особливо з початку, не вимагали дуже великих зборів та податків з підданих і давали їм за їх послушенсьтво багато земель та угодів, бо був тоді безмірний земельний простор і земля була дешева, а робочих рук, щоб її обробляти, було дуже мало.

От де-кілька звісток про походження державських слобід. Слобідка Артемівка була осажена відомим нам полковником Іваном Сірком в дачах Мерехвянської сотні на р. Мерехві на полковій землі в двох верстах од Мерехві; він поселив тут 20 дворів вільних „черкас“, занявши ліса версти на 3. Сю слобідку Сірко отдав свойому зятеві Мерехвянському сотнику І. І. Сербину у віно за дочкою. Харьківский полковник Г. Донець мав на р. Удах деревню з державським подвірьям, хазяйством, челядью — себ то прислужниками і підданими; була у нього ще слобідка Водолажка теж з українським населенням. Мурахвянський мешканець Микита Уманець мав у 6 верстах од Мурахви село Микитівку, де було до 100 дворів. У Охтирському ж полку було дуже велике село Рясне або Давидово, у котрому було більше 400 дворів. Воно належало до полковника Миколая Матвієва (його було вбито під Чигирином), а потім воно перейшло до жінки його, котра проживала в Богодухові. От сі всі оселі були засновані у XVII столітті. Небіж гетьмана Самойловича Гадяцький полковник Михайло Васильєв осадив у Сумському полку на землях Лебединських слободу Михайлівку і за неї була дуже довга позва між полковником і Лебединьцями. Лебединьці про се писали так: „а він Михайло у тім селі город збудував без государева указу і в тому селі у нього Михайла поселено чоловік 800 і більше і на государеву службу нікуди не ходять, окрім того що на нього полковника працюють і тим селом їм, лебединцям, у землях і в лісах і у всяких угодах тісноту й розор роблять великий, а вони лебединці на його государевій службі в полках бувають повсякчасно з переміною, а жити їм нічим. А озерами, де ловили вони рибу, він Михайло заволодів і ліси повирубав, і з тих риболовлей і з усяких угод їх вигоняють і бьють і грабують неводи і коней пооднімали і володіти їм у тіх урочищах нічим не дають; щоб великий государь пожалував їх — полковникові Гадяцькому земель їх і сінних покосів однімати у них заборонив“. Сей документ дуже гарно поясняє нам, через що поспільство йшло на слободи у підданство козацьких старшин, а не записувалося у козаки — за таким вельможним паном, як Гадяцький полковник та ще й гетьманський небіж, їм жилося, звісно, зпочатку, поки ще не вийшли урочні літа, безпешніше, ніж Лебединським козакам, котрим вони не давали користуваться їх козацькими угодами, хоч права їх стверждені були царськими грамотами. Цікаво, що тут державцею являється полковник гетьманського регименту. Старшина у Гетьманщині давно вже почала заселяти прихожими підданними свої слободи, Гадяцький полковник зробив тільки пробу заселення у Слобожанщині і, як бачимо, вельми удачливу, щасливу, бо слободсько-українська старшина робила теж саме і трудно було найти Лебединьцям справедливу управу на Гадяцького полковника серед своєї козацької старшини, особливо на небожа гетьманового. Гетьман і сам, нівроку, широко займався придбаннєм грунтів та послуговував у сьому ділі й родичам. Сам пан полковник Гадяцький казав, що дістав у Лебединському повіті собі „помістье“ од царя Олексія у 1676 році, призвав туди українських слобожан і населив ними Михайлівку. А Лебединський сотник Супрун заняв ліс і угоди. Далі одначе виявилося, що до нього перейшли українські переселеньці з Задніпрянщини, котрі раніше жили у тутешніх пушкарів без дозволу царя. Гетьман Самойлович заступився за свого небожа перед центральним московським урядом і писав, що його небож поселився двором на своій „помістній“ землі і осадив село з дозволу Білгородського воєводи князя Г. Г. Ромодановського і його, гетьмана, і заселив його українськими поселенцями; тепер він прохав у царя для свого небожа жалованної „вотчинної“ грамоти. Вотчинна грамота на вікі вічниї ствердила би володіння Гадяцького полковника і про такі грамоти завжди побивалися українські старшини. Гетьман хоч і зробив вказівку на те, що й він дав дозвіл на осаду села, але він ніякої влади у Слобожанщині не мав і такого дозволу давати не міг; тим то і хотів він усе покрити царською вотчинною грамотою, хоча се „помістье“ не було ні дідівщиною, ні навіть батьківщиною сього пана власника, бо його батько й мати тільки проживали у Лебедині, але сієї маєтности там не мали. У XVIII ст. вийшов указ мати дозвіл на осажування слобід і без сього й володіння не почиталося правним. Очевисто, що явилася потреба уладнати се діло по закону. І справді у Білопольскій сотні Сумського полка у дер. Павлівці, у селах Кризі та Ворожбі поселилося без дозволу 10 великоросійських поміщікив і призвали на свої землі і поселили 53 двора українців-слобожан; українці мали тоді вільний перехід з одного місця на друге, якого не мало великоросійське поспільство (крестьянство). Сі слобожане прийшли у Сумський полк з малоросійських і задніпрянських міст та містечок, записалися у козакі, але по убожеству свойому не могли нести козачої служби і пішли у кріпаки до Білопольськіх поміщиків. І як виявилося, що поміщики були „великоросійської породи“ і не мали права ні на землі, ні на їх заселення, їх виселено, а кріпаків-українців у них одібрано і повернуто у козаки та міщане. Се діялося у 1682 р. У XVIII столітті державці, щоб затвердити за собою землі й підданих, брали листи на дозвіл їх осажувати. У 1737 році капітан Бульський прохав установчу комисію Слободських полків дозволити йому поселити на своїх землях і угодах слобідку у 100 чолов. українців „щоб повнити службу і мати робочіх для млина і винниці“. Се було дозволено йому, аби тільки у нього не вийшло з-за сього з ким суперечки. Цікаво, що слобідка заселялася не тільки для того, щоб підтримати службу, але й за для того щоб підтримати хазяйство — не хліборобство, а промисли — млин та винницю. Цікаво, що се був капітан, значить служба його була не в Слободських козацьких полках, а в армейських. Як появилися у Слобожанщині слободи з підданими українцями не у Слободської української старшини, а у великоросійських штатських та військових урядників, може показати закликання на слободу сенатора і генерал-майора Тараканова. Він писав, що йому незабаром одведуть землю і на сю землю запрошував слобожан у підданство. „Вільні черкаси, писав він, можуть приходити туди без усякої опаски заздалегідь і на річці Калитві, де була станиця Дьогтева, в надежному місці, в гирлі річки Липової за лугом і лісом селитися містечком гарним и прямими вулицями і меж річок у самому кутку залишати місця, деб можливо було зробити кріпость, а перед кріпостью щоб залишили місце по обидва боки сажнів по 100, де повинна бути збудована церква і комори за для торгу; а подвірья щоб займали не великі — довжиною по 20, а в поперек по 15 сажнів, бо в степах треба жити тісніше; а вільготи дається на 3 роки; а як людей збереться доволі, тоді за порадою кращих і взагалі за згодою усіх тієї слободи людей буде положений легкий чинш, як і у иньших слобожан ведеться, а панщини ніякої не буде; усі млини мусять бути панськими, а займати їх й поправляти їх треба буде усією слободою; шинкам бути посполітих людей й панським; суди судити отаману з кращими людьми по українському звичаю; осадчому бути Михайлу Тимохвієву Семенцову, Якову Романову і Бакаю, а як осадчим, так і отаманам і єсаулам і усім посполітим людям захожих людей роспитувати, щоб вони були вільні українці, щоб під личиною українця великоросіяне не проскочили, а великоруських людей і Донских козаків без пашпорта жадного не приймати і ні одного дня не держати; також хто з українців явиться злочинцем, тих за се жерстоко карати і обібравши із слободи висилати; а як в слободі являться великоросійські біглі люди, або хоча і з українців, але злодії, за таких усією слободою платити штраф. Слободу сю найменувати Олексієвською“. Сей призивний лист дуже цікавий, бо на таких бильш-менш умовинах заселялися, очевисто, усі тодішні панські слободи. Відзначимо в ньому те, що сказано про три урочні літа і про дальший легкий чинш, як і в иньших слободах і про свій власний суд і обіцянку, що панщини й потім не буде. Тараканів хотів поселити велику слободу, а що вона повинна була стати на дикому полю, він замірився збудовати там кріпость. Одначе слобода недовго істнувала, бо Валуйський приказний Селіванов нарізав землі Тараканову „по 3000 четвертей у всіх трьох змінах без указу“ за що його одшмагали канчуками й зіслали з семейством у Оренбург. Слободу скасовано, а підданних роспущено. Той же Тараканів здобув собі якось землю у стрільців міста Усерда, заснував слобідку Миколаєвську і, знаючи, що козаків і підпомошників у підданстві мати не можливо, скупив землі козаків і підпомошників деревні на Гридякіному колодязю (40 дворів), вигнав селян, а потім на їх землі і порожні подвірья викликав переселенців — українців, котрі й жили у підданстві за його сином і володіли сією козацькою землею; козаки ж мусили розійтися по усіх усюдах, а частиною в Бірюч (Острогожського полка). Бірючинських козаків він примусив силоміць поступитися сими землями і дати йому на них лист. Земля лишилася за ним, а потім перейшла і до його сина. Окрім Тараканова багато ще й иньших великоросійських офицерів та поміщиків оселили собі слободи на землях, котрі були нарізані козацьким товариствам. Сі землі були здобуті ріжними способами — спадщиною, куплею, проміном, грабунком. На сьому питанню ми спинимося далі в розділі про володіння землею.

Тепер же на зразок приведемо реєстр поміщиків державців Харьківського полка за 1722 рік: за Харьковським полковником Квіткою було 171 подвірья і 986 душ підданних, за полковим судією Квіткою 117 і 479, за полковим обозним Ковалевським — 65 і 397, за полковим осаулом Рубаном — 62 і 344, за колишнім Ізюмським полковником Захаржевським (Донцем) — 13 і 63, за значним товаришом Охтирського полка Осіповим — 40 і 223, за удовою полковника Куліковського — 60 і 210, за городничім Голуховичем — 23 і 141, за полковим отаманом Смородським — 4 і 8, за сотниками — 230 і 1078, за підпрапорними — 127 і 602, за козаками — 8 і 24, за манастирями — 116 і 511, за попами — 27 і 156 і всього — 1063 подвірья, і 5222 підданних. За великоросійськими і волошськими поміщиками у тому ж Харьківському полку було у тім же 1722 році: за генералом Дашковим 681 подв. і 1797 душ, за полковником Абазою — 22 і 83, за полковником Шидловським — 156 і 775, за копитаном Чорноглазовим — 9 і 18, за поручиком Крапоткиним — 308 і 1884, поручиком Стахоновим — 19 душ, поручиком Биревим — 5 і 21, ротмистром Дуніним — 220 і 1141, ротмистром Жикничером — 16 і 55, ротмистром Стамбулом — 27 і 223, усього 1444 подвірья і 6010 душ. З сих реєстрів видко, що за українською старшиною було вже меньше підданих, ніж за великоросійськими та волошськими поміщиками, але державців українців було більше, ніж великоросіян та волохів. Між сими послідніми було 4 чоловіка магнатів, у котрих була велика сила підданих — се були: поручик князь Крапоткин, генер. Дашков, ротм. Дунін і полковник Шидловській; за сими 4 персонами було 5599 душ із 6010. Серед слободсько-української старшини таких великих та багатих державців не було і серед них тільки визначалися двоє Квіток, Ковалевський, Рубан, Осипов, Куликовська, але з них єден тільки Квітка мав біля 1000 (986), а остатні меньш 500. У козаків було зовсім мало підданих — тільки 24 чол. Куди більше було підданих у попів, а за манастирями їх було тільки трохи меньше, ніж за підпрапорними й на половину меньше ніж за сотниками. На жаль ми не знаємо, скільки підданих було тоді у иньших полках, а коли у одному Харьковському було 11232 чол., тоді в усіх пьяти полках їх буде мабуть у пьятеро або учетверо більше — се б то од 45 до 56 тисяч чоловік. Значить стан підданих посполітих у першій четверті XVIII ст. вже доволі поширився; збільшилося й число державців — старшин та иньших панів — поміщиків.

Тепер ми звернемо увагу на другу четверть XVIII ст. і подивимося, яка була численність ріжних станів у Слобожанщині у 1732 році. Беремо сей рік через те, що маємо за сей рік перепис 4-х слободських полків Хрущова. Він дає нам повний документальний матеріал про тодішнє соціальне становище слободської України. З сього матеріалу, мною виданого, досі ще ніхто не користовався, окрім тільки тієї частини його, котра належить до міста Харькова. Усіх мешканців у Харьковському полку тоді було 37756 чол. мужск пола; в тому числі українців 36258 і великоросіян 1498; у Охтирському — 41186, у тому числі великоросів тільки 22 чол.; у Ізюмському — 31183 (115 великоросів); у Сумському — 42931 (14 великоросів); у 4-х полках 153056 чол. муж. пола. Українці поділялися на такі стани: 1) козаки виборні, або компанейці і їх підпомошники, 2) козачі підсусідки, 3) козача старшина, 4) поспільство або піддані, 5) цехові люди або ремесники, 6) духовенство, 7) великоросіяне та чужоземці.

Подивимося тепер, які стани були в тодішніх головних містах, містечках, селах та хуторах. Минемо поки що Харьків, бо він виділявся серед иньших міст складом свого населення і про сей склад ми будемо оповідати у послідньому розділі. У Охтирці було 4684 чол. Вони поділялися на такі стани: 1) полковой старшини з дітьми і робітниками 84 чол., рядових, виборних козаків — 1254, козачих підпомошників 2827, сусідів і робітників у козаків 94, робітників на подвірьях 39, шинкарів з дітьми 8, робітників на подвірьях 193, підданних з дітьми і робітниками, попів, причта — 132, учителів 4, в шпиталях 4, на табачній фабриці майстрів українців і великосоросіян 43. У Сумах було 3818 чол. муж. пола: полкової старшини з дітьми і робітниками 115, козаків 610, сусідів у них 190, підпомошників 2704, попів з причетниками 37, учителів 12, старців 13, шинкарів 26, робітників на подвірьях 98, великоросіян у своїх будинках 14. У Ізюмі було 1465 чол.: козацької старшини з дітьми і робітниками 84, козаків 249, сусідів у них 13, робітників 175, підпомошників 782, попів з причетниками та робітниками 63, робітників на подвірьях козацької старшини 69, мельників 3, шинкарів 9, учителів 13, старців в шпиталях 13, ченців Святогорського і Змійовського манастирів 9, великоросіян, котрі переписані з козаків в ландмиліцію 83. Чомусь ми не бачимо у жадному з сих полкових міст цехових ремесників, але вони були мабуть у стані козачих підпомошників і у иньших станах, наприклад, робітників.

Звернемо тепер увагу на склад населення тодішніх сотенних міст, містечок та иньших осель. Ось, наприклад, містечко Вовче Харьковської сотні (тепер Вовчанськ): усього 221 чол.; сотенної старшини (сотник, підпрапорний, писарь) з дітьми і робітниками — 14, рядових козаків 114, сусідів у них 6, робітників 5, підданних сотника 51, попів з причетниками 10, шинкарів 2, двірників, робітників, стадників, винників, мельників при хуторах 19. Підпомошників тут не було — були тільки у козаків сусіди та робітники. Другу значну частину населення складали підданні сотника. Далі бачимо звичайні невеличкі стани робітників на хуторах і таке иньше.

Сотенне містечко Соколів: сотенної старшини 15, козаків 174, сусідів у них 8, робітників 19, підпомошників 548, великоросіян, котрі служать по грамотах 14, мельників 5, попів з причетниками і з робітниками 35, учителів 4, убогих у шпиталю 2, на хуторі хуторян 15, усього 839. Салтов (сотенне містечко): козаків 83, сусідів у них 3, робітників 21, підпомошників 409, робітників 4, попів з дяками — 4; усього — 524; се чисто українське сотенне містечко по складу своїх станів. А ось біля самого Харькова село Основа: козацьких підпомошників 31, подвірья полковника Квітки з 4 двірниками підданних його 263, попів з причетниками 8, мельник 1, шинкарів 8 (у одному шинку). Тут одна половина села козацька, а друга панська, старшинська. А окрім козаків та поспільства тут жив тільки піп з церковним причтом та був панський будинок. Село Гаврилівка: там було 43 козаків, 103 підпомошників і троє з церковного причту, — се чисто козацьке село. А ось деревня Березовка сотника Ондрія Голуховича — в ній панський двір да 154 чол. підданих; се чисто панська поміщича оселя. Слободка Троіцька Аркадієвської пустині: манастирських двірників 3, підданих 120; се манастирська державська оселя з підданими українцями. Хутір Протопоповка підпрапорного Ос. Зашелевського — підданих 54, мельників і скотарів 7. Слобідка Єрошевка полкового обозного Ковалевського — підданих 119. Маленький хутір Тарасовський Пересічанського сотника Ф. Ковалевського — 9 підданих у 3 дворах і 3 мельників у дворі. От такими були по соціальному складу населення оселі на Слобожанщині.

Виданий мною перепис слободських полків дає змогу обрахувати, скілько було у кожному полку усякого стану людей. Я обрахував числа по усіх полках і ось що вийшло: у Харьковському полку козаків 17644, із котрих 5871 виборних і 11773 їх підпомошників (не включаючи сюді їх сусідів та робітників), великоросіян, котрі служили по грамотах в козаках 186; великоросіян, котрі служили в козаках, але були перечислені у ландміліцію у подушний оклад 1761, а підданих усяких державців — 15322, не включаючи сюди робітників на хуторах та подвірьях. У Харькові були ще цехові та великоросійські купці й разночинці. У Охтирському полку було 7373 козаків, 18195 підпомошників, 9162 підданих і 14 великоросіян, котрі служили в козаках. У Ізюмському полку — 3550 козаків, 11423 підпомошників і 9280 підданих, 104 великоросіян, котрі служили у козаках і 11 переведених у ландміліцію. У Сумському полку — 3695 козаків, 13918 підпомошників і 18476 підданих. Усього в чотирьох полках було 20489 козаків, 55309 підпомошників і 52240 підданих. Більш усього виборних козаків було у Охтирському полку, найменш у Ізюмському; більш усього підпомошників було у Охтирському полку, найменьш у Ізюмському, більш усього підданих у Сумському, найменьш — у Охтирському. Підданих у всіх 4-х полках — трохи меньше, ніж підпомошників, але далеко більше, ніж козаків. На кожний полк приходилося середнім ліком по 5122 козака, по 13825 підпомошників і по 13060 підданих. Сі числа дуже цікаві. Вони виявляють нам, чим була слободська Україна з соціального боку у другій четверті XVIII століття. Се була на половину козацька країна, а на половину вже поспільска, бо підданих у ній було тільки трішки меньше, ніж козаків. У одніх оселях козаки жили разом з поспільством, у других осібно. Панських сел, слобід та хуторів було вже дуже багато. Значить вже в ті часи зложився стан державців — панів, котрі володіли землями і підданими і являли з себе той соціальний стан, з котрого витворилося потім слободсько-українське дворянство. Володіла підданими одначе не одна українська старшина, духовенство і дехто з козаків (зовсім мало), а й великоросійські поміщики й волохи, і вони, як ми бачимо, у 1723 р. набрали дуже багато маєтностей. Найбагатшими державцями й земельними власниками у Слобожанщині із слободсько-українських старшин були Квітки, Донці-Захаржевські, Кондратьеви, Шидловські, Осипови, Голуховичи, Нестерови, Ковалевські, Черняки, Зашелевські, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Єфимови, Перекрестови, Карпови, Поливоди, Бугаевські, Боярські, Федорови, Бистрицькі, Данилевські, Лесеневичи, Капустянські, Пештичі, Двигубські, Сошальські, Картаві, Семичеви. З великоросіян та волохів: кн. Крапоткін, Дунін, Дашкови, Безобразови, Матюшкини, Кантемири, Реткин, кн. Голіцин, кн. Юсупови, Кигичи; особливе місце займає Харьківська поміщиця вел. кн. Лизавета Петровна (потім цариця); з Гетьманщини — Полуботки, Лизогуби, Чарниші.

Сей список дуже неповний, бо я брав тільки тих державців, котрі володили не менш, як сотнею підданих. Окрім того тут зовсім немає панів, котрі володили підданими в Острогожському полку, бо нема перепису сього полка Хрущова у 1732 році (може він і є, але його не знайшлося в архиві Харьківської Казенної Палати; а цікаво булоб його десь росшукати).

Я видав реєстри колишньої слободсько-української старшини й иньших осіб, котрі мали пидданих, по всій слободсько-українській губ. у 1767 році, коли прийшлося слободсько-українському дворянству вибірати представників у Катеринську комисію для утворення нового уложення. Тоді й злаштували реєстр, у котрому показано, скільки хто мав за собою підданих. Слободсько-українська губ. поділялася тоді на пьять провінцій, як колись було пьять Слободських полків; кожна провінція ділилася на комисарства, як колись полк на сотні. Сей реєстр показує нам, скільки з Слободських полків у новій губернії залишилося власників землі і підданих, скільки сі власники мали підданих. Із сих власників і утворилося слободсько-українське дворянство. Треба до сього додати, що де котрі з старшин зовсім не мали підданих, але яко старшини пріймали участь у сих дворянських виборах, хоча вони ще не були такими дворянами, якими були їх російські товариші і змагалися тільки, щоб їх записано було у російські дворянські книги. Я не буду перелічувати усіх сіх дворянських фамилій — вони надруковані в моїх „Матеріалах“, я тільки визначу серед них тих, котрі мали не меньш сотні підданих. У Харьківський провинції їх було 33 чол.[1]; в Ізюмській — 40[2]; у Охтирській — 27[3]; в Сумській — 46[4]; у Острогожській — 12[5]. У пьяти полках таких панів-державців, у котрих було більше сотні підданих, було тільки 148; більш усього було їх у Сумській провинції, далі йшли — Ізюмська, Харьківська, Охтирська і Острогожська. Але між ними були такі магнати, котрі мали по декілька тисяч підданих. У Харьківській провинції: гр. Гендрихов мав 1206 підданих, полк. М. Куліковський — 878, майорша Шидловська — 1325, кн. Кантемирова — 643, Спичинська — 2131, Щербінін — 1858; у Сумській: Кондратьев — 5958, Анисимов (по жінці Кондратьевой) — 5071, Савич — 709, сотн. Савич — 1631, Лизогуб — 708, Куколь-Яснопольський — 622, Полуботок 1523, кн. Голіцин — 4514, духовник цариці Дубянський — 1792, кн. Шаховський — 797, фон-Волькенштейн — 652; у Охтирській: Надаржинська — 1315, Подгоричани — 642, Осипова 1791, Коновницин — 905, Абаза — 808; у Ізюмській: Захаржевська — 2614, Краснокутська — 1283, Шидловська — 747, Данилевський 622, Заруднев — 854, Сошальський — 605; у Острогожській: брігадір Тевяшов — 2657, полк. Тевяшов — 4256, Татарчуков — 961, Єрошевський — 847. Усіх тих, котрих зачислили для виборів у комисію немов би то на правах дворян, було 602: 71 у Острогожській провінції, 127 у Харьківській, 149 у Ізюмській, 144 у Охтирській і 111 у Сумській. Деякі з них зовсім не мали ні підданих, ні великоросійських кріпаків, ні навіть маєтностей. Але з усіх них утворилося слободсько-українське дворянство. Його походження, як ми бачимо, було такеж саме, як і дворянства малоросійського — лівобережної України. Ріжниця була, здається, тільки у тім, що серед слободсько-українських дворян було трохи більш російських поміщиків, ніж серед малоросійських дворян теперішньої Черниговської та Полтавської губ.

Доси ми давали звістки про численність ріжних станів в Слобожанщині і про їх походження і зріст. Тепер нам треба звернути увагу на питання про усякі їх одбутки, бо від сих одбутків залежала і їх численність. Переходити з одного стану у другий ще було можливо, вільно: посполітий міг перейти в козаки, але не усякий мав спромогу одбувати козацькі одбутки, котрі потребували, щоб чоловік був досить заможним хазяїном або мав у себе робітників.

Яка ж була військова служба у козаків? Козаки повинні були при потребі виступати в похід озброєними, содержуючи себе на свій власний кошт. Вони справді приймали участь у всіх походах, котрі ми бачимо у Російській державі в другій половині XVII і у першіх 65 роках XVIII ст.: у повстання гетьманів Виговського й Брюховецького, Орлика; у січах: з Турцією і Кримом. В царювання Феодора Олексієвича у 1677–1678 р., коли турки та татари обложили Чигирин, боронили його козаки Сумського й Охтирського полків на чолі з полковником Давидовим; слободські козаки приймали участь в поході на Крим кн. Голіцина, в Озовських походах Петра (у Острогожському полку дома залишилися тільки старі та малі), в поході кн. Долгорукого на Перекоп. Полчане мусили достачати провіант та хури не тільки для себе, а й для російських полків. Настала велика Шведсько-Російська війна — і в ній слобожане теж приняли участь. Карл XII спустошав Охтирщину і Петро Великий робив роспоряження про оборону Охтирки, Харькова і инших міст. Два роки тисяча слободських козаків на чолі з Харьківським полковником Григорієм Семеновичем Квіткою воювали в Персії. З 1709 по 1734 р. на зміну їм посилали нових. В царювання Анни Слободські козаки ходили у Литву підтримувати Саксонського курфюрста, котрий домагався польської корони; ходили вони і в Крим у 1736 році в походи Мініха, там вони стратили багато козаків і старшини в січі при Чорної Долині і повернулися додому тільки для того, щоб знов іти оберегати гряницю од татар. У 1737 і 1738 роках їм було безмірно тяжко: для походу 1738 р. од їх вимагали — од кожного з пьяти полків по 1000 чоловік з старшиною; кожному козакові треба була дати амуніцію і по два належних коня, провіанта на 5 місяців з хурами і погоничами, проводарів на байдаках по Дніпру і на Тор, 12000 волових хур. Окрім того слобожане повинні були годувати російскі полки на зімових кватирях, давати провіант і фураж. Все те слобожане повинні були вистачати під пострахом тяжкої кари — навіть смерти. Укупі з сим слобожане мусили скомплектувати і содержувати з своїх же козаків драгунський полк. Слобожане тоді тисячами почали переселятися на Дін і в иньші місця. У 1739 році слободських козаків погнали у Молдавський поход. У 1746 році в царювання Лизавети Петровни їм треба було виступити в поход за гряницю Росії і принята участь у боротьбі за Австрійську спадщину, підтримуючи право Марії Терезії; до сього діла у них було стільки інтересу, скільки до позаторішнього снігу, а у 1757 році вони билися біля Грос Егернсдорфа проти Фридриха Пруського і поверталися додому ледве не пішки, загубивши од недостачи корму всіх своїх коней. Се була справжня імперіалістична політика, од котрої дуже солоно приходилося слобожанам. Окрім сих походів слободські козаки знемогали і тратили сили у так званих „командіраціях“. Козаків почали засилати вже не тільки воювати, але й на усякі земляні роботи, яко простих робітників. У 1697 році їх вислано, щоб поновити Кизикерменську кріпость, а з 1719 року їх почали висилати на „канальні роботи“ — себ то проводити Ладожський канал. З кожних семи дворів брали по одному робітнику. Замісць козацької зброї слобожане мусили брати з собою тепер заступи, лопати та сокири. У Петербурзі їм видавали дуже злиденний провіант, а його повинні були оплатити їх земляки; з сих земляків збірали ще на се діло й гроші — по 8½ карб. на 8 місяців з кожних 6 дворів. Капальні роботи велися до 1723 року і знищили слобожан не менш, ніж татарські напади, про котрі ми казали раніше. Ось народна пісня про тяжку канальну роботу:

Ой ви хлопці, прекрасні молодці,
Та де ваші рушниці?
А наші рушниці в пана на столиці,
Ми молодиї сидимо в темниці.
Ой ви хлопці, прекрасні молодці,
Та деж ваші жупани?
А наші жупани поносили пани,
Нас молодих забили в кайдани!
Ой дали нам хлопцям широкі лопати,
Да послали хлопця молодого
Да канави копати
Ой летів ворон да із чужих сторон,
Да літаючи кряче,
Ой сидить хлопець та над канавою
Та жалісно плаче.
Ой летів ворои та із чужих сторон
Да летачи в гору крикнув —
Ще ж бо я хлопець, хлопець молоденький
Ой тутечки не привикнув!
Ой продай же, тату, та воронії коні
Да викупи мене, хлопця молодого
Із темної неволі.
Ох не буду, сину, коней продавати,
Ой не буду тебе, хлопця молодого,
Із неволі викупляти.

Люди гинули од суворого клімату, од хвороб та недостатків, а ті, що залишилися вдома, знищувалися од тих зборів, котрі вони мусили на них вистачати. Мерло людей на сих проклятих канальських роботах багато: у одному тільки 1721 році вмерло 260 козаків. У 1728 році посилали козаків у Персію, у Гилянський поход. Далі почалися їхні „командирації“ у Саратов, у Бахмут. У 1731 році почалося будування української линії. На кілька сот верст у степу треба було викопати широкий рів та висипати високий вал, будовати кріпости, редути та редани, копати колодязі там, де не було річної води, гатити гатки, де були болота, прокладати широкі дороги і мостити для війська мости. Полчане повинні були достачити з 10 дворів по одному робітнику, на кожних 10 робітників дати одну хуру, а на ватагу в 50 чоловік ще й плуг з волами. Вони повинні були узяти з собою на три місяці провіанту, сокири, лопати, боронитися од татар. Будувалася лінія і в 1732 і у 1733 р. Се був найтяжчий одбуток за для Слободських козаків, котрі намагалися ослонитися од неї усяким робом — заможні давали хабарі, убогі кидали оселі й тікали світ за очі од сієї каторги. Коли слобожане під спекою горячого сонця копали рови, насипали вали та будували кріпости, їх власні ниви залишалися не зжатими.

„Посіяли, поорали, каже пісня, да нікому жати: пішли наші козаченьки линію копати“. „Їхав козак на линію — та й вельми надувся; іде козак із линії — як лихо зігнувся“, каже друга пісня, зложена у Гетьманщині про линейну роботу козаків лівобережжа.

Зімою було холодно, а літом треба було готувати новий наряд людей та провіант на линію. Линію збудовали, але і після того „командірації“ на неї не переводилися; треба було її захищати і поновляти. І ось ті козаки, котрих туди силоміць висилали, утікали з дороги, утікали з самої ненависної їм линії. Недивно, що випали такі нещасливі роки, коли більшість козаків була у розгоні. З Петра Великого служба козаків зробилася занадто суворою. У літку, коли починалися жнива та косовиця, треба було одбувати „компаменти“ — військові збори. У царювання Анни з полків виділили регулярні роти, в котрих була вже справжня армейська муштра, а потім і регулярний гусарський полк; регулярному строю почали навчати і усіх козаків — все те віддаляло козака — хазяїна і землероба від його хазяйства, з котрого він жив і содержував свое семейство. Козак не почував себе вільним навіть у своій власній хаті, бо там проживав у нього „консістент“ — кватирант — москаль якого-небудь регулярного армейського полка. Козакам приходилося не тільки тіснитися в своїх помешканнях для консістентів, але й вистачати їм провіант та фураж. Усі ті тяжарі несли й виборні козаки і підпомошники і їх підсусідки.

Підпомошники або міщане, инакше козаки городової служби теж несли великі одбутки: харьківскі міщане мусили давати дьоготь, смолу, пеньку, полотно, вози й колеса, хомути, сідла й таке иньше, возили у Білгород лубки, давали хури для перевозки. Майстри з міщан — ковалі, кравці, чоботарі, теслі, ткачі — посилалися в полки та в міста для усякої роботи; годували коней і возили для них у Білгород фураж; з них брали людей на варту у місті. Вони повинні були содержувати як слід і поновляти кріпость і наймати вартових і воротників (коло воріт). По царській жалованній грамоті 1700 року замісць збору по карбованцю підпомошники повинні були давати підпомогу виборним козакам-компанейцям, між котрими їх і поділили, щоб ті виборні козаки тою їх підпомогою були озброєні, мали коней у походах й запасами уконтентовані. Підпомошники помагали виборним козакам грішми для покупки коней, зброї, сідел, одежі. Сих видач тоді не записувалося. Між старшинами підпомошники у Харьковському полку росписувалися так: судді, єсаулові, ротмистрові, полковому писареві, городничому визначалося по 10 дворів, підпрапорним по два двора; Люботинському сотнику 25. У Сумському полку: полковникові Осипову куренних 55, полковому судді — 15, сотникам от 5 до 15. У Ізюмському — полковому обозному — 11, судді — 10, сотникам по — 10. У Острогожському — обозному — 10, єсаулові — 14, судді — 15, писареві — 10, осадчому — 12, усього 1818 дворів і 6723 чол. Підпомошники були росписані по полках так: у Харьківському полку 227 дворів і 1202 душі, у Сумському — 333 дв. і 1492 душі, у Охтирському — 616 дв. і 2029 душ, у Ізюмському — 322 дв. і 1202 душі, у Острогожському — 320 дв. і 959 душ. Після реформи кн. Шаховського у Харьковскому полку було положено: полковникові 15 дворів, полковому обозному 7, судді і старшому єсаулові по 6, ротмистрові 5, молодшому єсаулові 4, писарям, хорунжому і сотникам — 3 двори. Сотенній старшіні давалися підпомошники по списку зладженому полковником. Давалися підпомошники офіцерам і навіть простим драгунам регулярної роти. Офіцерам давали більш заможних підпомошників, котрих примушували до підданства і до робот, а не до козацької підпомоги. Коли регулярна рота була скасована, підпомошники були росписані поміж виборних козаків. У такі приватні роботи, немов справжніх підданих, оддавали підпомошників і козацькій старшині. Ротмистр Харьківського полка Нестеров посилав козаків первої сотні у свої партикулярні посилки, а підпомошників сих козаків примушував до своїх партикулярних робіт і се робив 10 років. Один з них, ткач Турченко, мусив виробляти на ротмистра полотно безденежно і навіть на своїх харчах, а коли одмовлявся, приходили за ним козаки від ротмистра, били й забірали його на роботу. Иньші робили земляні роботи, жали хліб і громадили, копали й пололи на його огородах, косили сіно, возили на своїх хурах хворост, так що не мали часу працювати на свою власну користь. Швець Цибуля мусив робити для ротмистра чоботи й черевики. Слюсарь Павло повинен був робити й чинити йому ножі, замки, рушниці, скрині, крючки до дверей і вікон, а коли одмовлявся, його били кіями і держали у тюрязі під калавуром. Такоїж приватної роботи домагався Нестеров і від инших підпомошників, котрі через те не могли одбувати служби й знищилися у свойому домашньому хазяйстві. Є. Щербінін, як ми побачимо далі, скасовуючи козаччину, покликався на безладдя у відносинах підпомошників і козаків. Підпомошники не тільки давали підпомогу козакам, але не рідко й заміняли їх у походах. Для поповнення козацького компута перш усього зверталися до козацьких родичів та свояків, а потім і до підпомошників. Посилали підпомошників і у всякі командірації замісць виборних козаків, але вони йшли туди иноді без зброї, бо справді краще володіли ралом, ніж шаблюкою. Тих підпомошників, котрих командіровали для захисту Славьяно-Сербії, тамошні сербські офицери-поміщики повертали немов у кріпаків, примушували їх обробляти для себе землю, орати її, засівати, косити сіно й хліб, одбірали у них провіант; підпомошники утікали, але на їх місце треба було присилати нових.

Городова служба теж була нелегка. Треба було содержувати та поновляти кріпость; і в сьому мусило мати участь усе населення окрім старшин, виборних козаків та духовенства, а допомагали сотняне усієї округи і панські піддані. Після пожару Харьківської кріпости, наприклад, у 1732 році, її треба було будувати немов з початку і для сього треба було мати 1000 робітників — і то в літку, в косовицю та в жнива; приходило менш, ніж треба було, а ті, що приходили, розбігалися. Теж було і у 1748 році. І не дивлючись на великі тяжарі, поновили Харьківську кріпость дуже погано, так що приходилося знову її поновляти. Так було і в инших містах і навіть містечках, де були кріпости, а вони, як ми знаємо, були у багатьох із них. І усюди се була натуральна повинність, котра завжди буває дуже тяжкою. До городової служби належала теж мостова повинність — будівля та поправа мостів та перевозів на річках; у сьому приймали участь теж усі сотняне. У Харькові був один тільки великий міст на р. Лопані, але і він був деревьяний. На р. Харькові були дві гатки, а коли весною їх проривало, люди перевозилися на поромі. У 1749 році міст на Лопані був такий старий, що їздити по ньому було зовсім неможливо, та й піші теж боялися ходити по ньому. Повітові люди й козаки не хотіли везти дерева, бо дерево зтрачувалося на приватні будівлі; не їхали будувати ті частини моста, котрі випадали на їх долю. Треба було будувати та поправляти полкові й сотенні ратуші й иньші будинки. Треба було відбувати й натуральні поліцейські обовьязки, що до пожарів. Занадто тяжким и відбутками були постойна та поштова повинности. Навіть ті регулярні війська, котрі тільки проходили через городи, робили великі утиски їх мешканцям — грабували людей, брали провіант та фураж, били козаків. Зі Шведської баталії, з 1710 року слободські полки зробилися постійною винтер кватирою регулярних військ, котрі брали усе, що ім було потрібно, без записів. Один Харьківський полк у 1712 році мусив содержувати три армейських регулярних. Вони забірали провіант без усякої справедливости, що у кого знаходили; через те багато козаків знищилося і покидало свої оселі. За 37 днів населення вистачило 1025 четвертей хліба, 477 четвертей борошна, 429 пудів сіна, 61 кінську і 483 волові хури. Окрім регулярних полків слобожанам приходилося содержувати ще й Волошського господаря Кантемира з його боярами і жолнірами, коли він оселився після Прутського походу Петра, у Харькові і получив право збірати фураж та провіант і по росписанію, і чого забажає, забірали посліднє у старшин та козаків Харьківського полка. Видавалися укази та інструкції, щоб сю тяжку повинність зробити принаймні більш справедливою та рівною: одного пішого повинні були содержувати 36 чол. мужск. полу, а одного кавалериста — 50. Зімою постояльці проживали у слобожан, а літком перебіралися у лагері й получали гроші на життя з населення. Для збору сих так званіх „порцій та рацій“ з підданих назначали великоросійскіх дворян. З кождих 50 чол. підпомошників та підсусідків платилося по 1-й порції та по 2 рації, а грішми це виходило по 18¾ коп., з підданих по 21 коп. У часи Кримських походів Харьків зробився „гоф-квартирою“ для високого генералітету і війска. У 1736 році через се слобожанам було заборонено продавати заграницю хліб, горілку й рогату худобу. Разом з малоросійскими полками слободські повинні були вистачити 100.000 четверт. муки і 50.000 четвертей вівса та одвезти їх у Крим, а також дати 1000 волів „за платню“, але коли слобожанам приходилося потім згадувати про сю платню, вони мусили згадувати свою ж таки пословицю: „казав пан кожух дам, та й слово його тепле“. Народня пісня так згадує про погоничів-козаків, посполітих та чумаків у Кримських походах.

„Ой по горахъ сніги лежать,
По долинах води стоять,
А по шляхах маки цвітуть;
Тож не маки червоненькі,
То чумаки молоденькі,
Битим шляхом у Крим ідуть.
Гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває,
Мати сина прикликає:
„Вернись, сину, до домоньку,
Змию тобі головоньку“!
Ізмий, мамо, сама собі,
Або моїй рідній сестрі:
Міні змиють дрібні дощі,
А росчешуть густі терни,
А висушить ясне сонце,
А роскудить буйний вітер!
Пішов чумак співаючи,
Стара мати ридаючи.

1739 році одному Харьківскому полку треба було вдовольняти провіантом та фуражом 5 полків з їх штабом, половину без усякої платні, а другу половину по квитках. А тоді й самому населенню нічого було їсти: хліба не уродило, а постої, командірації повитрусили усі колишні запаси, які у кого були. Ніколи ще не було трудніще Слободським полкам. Мабуть тоді, провожаючи військо ген. Лассі у поход, український юмориста зложив от таку віршу: „москалики-соколики: поїли наші волики, а, як вернитесь здорові, поїсте й корови“. Видавалися укази „объ уравнительности“ постою, але на ділі ставили москалів-постояльців навіть у таких персон, у яких їм жити зовсим було не положено, на приклад, у духовенства. Побачив на останок сам центральний російскій уряд, що у Слобідчині наступає голод, тоді ослобонили слобожан на один рік від постачання фуража та провіанта на армейські полки. Коли воцарилася цариця Лизавета, вона видала особливий указ, щоб внести в се діло хоч який небудь порядок та справедливість, а скарг-суплік було подано тоді слобожанами стільки, що прийшлося для розбору їх утворити особливу комисію. Але порції та рації не були скасовані і, як і перше, приходилося давати їх на консістентів; не без того щоб і тепер не робилися утиски слобожанам.

Повинні були слобожане одбувати і поштовий одбуток. Екстракт о слободських полках свідчить, що козаки й підпомошники у всіх полках, окрім Острогожського, робили грошову складку — купували коней, наймали поштарів, давали їм провіант і фураж. Генерали та командіри брали поштарів з прогонами, а то й без них, а як не було коней на пошті, то брали й обивательских коней та поштарів, а коли їм не давали, били людей і брали силоміць, од чого робилися селянам великі тяжарі і вони дуже нищилися. Так було до 1732 року. У Слободських полках було тоді 284 поштових коней, 113 поштарів, на котрих ішло 2788½ карб., окрім провіанта та фуража, якого виходило дуже багато. У 1734 році заведені були у Слободських полках регулярні пошти, спочатку без прогонів, а потім тільки за прогони. Участь у сьому одбуткові мусили приняти й державці маєтностей. При цариці Лизаветі поштова натуральна повинність була скасована і пошту содержували приватні поштодержателі, на особливих умовах. Але кошти вистачали на се діло усеж таки козацькі підсусідки, підпомошники та панські піддані.

Козацькі підпомошники та піддані повинні були давати грошові внески й хлібні одбутки, щоб содержувати місцьовий полковий уряд. З екстракта о Слободських полках видко, що до армейскої реформи кн. Шаховського сі збори йшли на полкових, сотенних, канцелярських і ратушних писарів, на полкових осаулів, хорунжих, військову музику, на степових гряничних вартових, пушкарів, полкових кінних вартових, полкових попів з дяками, ратушних вартових, городничих, цілюриків, коновалів, на канцелярскі та ратушні трати. Видавалося борошно, пшоно, овес, сухарі і сіль. Коли утворилася „комисія учрежденія слободско-українських полків“, її теж прийшлося содержувати на сей же кошт; прийшлося також видавати з нього й драгунам регулярних рот і то з немалими утисками, а потім гусарському полку; для сього наложили нові збори на підпомошників в 22½ коп., а на підданих в 19¾ коп. З підпомошників та підданих збіралися окрім того гроші на регулярні полкі, котрі мали кватирі у Слободчині — по 18 коп. з підпомошників і по 21 коп. з підданих (з ревизської душі). Платили й козачі свойственники десятикопійочний оклад. Се все були окладні збори.

Але були й неокладні, наприклад, присуди (судебні пошлини), кінський збор, котрі збіралися полковою канцелярією. При грошових і хлібних зборах бували й утиски місцевого свого ж таки козацького уряду. У 1712 році Харьківська старшина й козацтво подали супліку на свого полковника Кудиковського за те, що він їх посилав на партикулярні роботи й самовольно роспоряджався полковими зборами.

Одбутки підданих. Тепер звернемо ще увагу на ті відбутки, котрі оддавали піддані своїм панам старшинам і усяким державцям. Звістки про сі одбутки ми беремо з перепису Слободських полків Хрущова 1732 р. Піддані села Основи та деревні Верещаківки (під Харьковом) чиншу свойому панові полк. Квітці не платили, а одбували на нього усяку роботу — скільки днів на тиждень не сказано, мабуть через те, що се й не було визначено. Піддані сотника Петровського у м. Вовчому робили на нього по одному дню у тиждень: косили сіно, хліб, возили дрова і усяки иньши роботи робили. Піддані підпрапорного Протасова у Тишках працювали по два дні на тиждень — орали та сіяли хліб, косили сіно, возили дрова, гатили гатки для млинів; з трьох млинів збірали на рік по 20 четвертей хліба. Піддані Протопопова у Церкунах працювали по одному дню у тиждень, а підпрапорного Попова ні чинша йому не давали, ні працювали на нього, а тільки проживали у куплених у нього подвірьях. У слободках міст. Деркачів піддані працювали по два дні; з 7 млинів ішло 60 четв. борошна; з двох винниць було доходу 30 карб. Піддані Сумського полк. Осипова у с. Коротичі (44 дворів, 56 хат і 156 чол.) платили усі укупі 100 карб. чинша. Піддані Левандовського та Ковалевського у с. Песочині, котрі були осажені у 1720 році, не одбували ніяких робот, а піддані сотника у с. Хотомлі, котрі теж були поселені у 1720 роді на купленій землі, робили на його по 2 дня у тиждень. Піддані полк. Донця-Захаржевського гатили греблю на млин, з млина йшло панові 100 четв. борошна. Піддані сотника Квітки, котрі поселені були у 1729 році на хуторі Дуванному, ніяких робот не робили, а тільки по приказу пана сотника возили йому дрова. Піддані козака Попова у слобідці Борашевці працювали на нього один тиждень на рік (косили сіно, гатили греблю на млин). Піддані судді Квітки на хут. Свічному косили йому сіно. Піддані сотника Бульского на хуторі його біля Мерехви і Харьк. манастиря гатили греблю на млин; з млина Бульский мав 20 четв. борошна, а манастирь 6 четв. Піддані сотника Ковалевського на хут. Тарасовському ні чиншу не платили, ні робот не робили. Піддані Куряжського манастиря на його хуторі ні чиншу не платили, ні робот не робили. Піддані гор. Глуховича на хуторі Залютиному, котрий був поселений у 1730 рокі, робили по одному дню у тиждень. Піддані князя Крапоткина на хуторі його Гути працювали на його заводі, котрий давав йому на рік 200 карб. доходу. Піддані цесарівни Лизавети Петровни у селі Веселому працювали на неї по 2 дня (їх було 576 чол.). Піддані міст. Нової Водолаги та слобідки Малої Водолаги платили чиншу по 1407 карб. на рік (тих і других було 3148 чол.), себ то по ½ карб. з чоловіка. Піддані Охтирського Троїцького манастиря і вдови полк. Перекрестової села Микитівки робили на них 3 дні у тиждень. Піддані сина Сумського полк. Осипова села Лутище робили на нього два або три дні. Піддані села Жигаловки робили по 3 та 4 дні у тиждень. Піддані сотника Лесаневича слободки Криничної не робили ніякої роботи, бо ще не вийшли урочні вільготи. Піддані полк. Шидловського у сл. Богуславській, котра заселена була тільки у 1731 році, мали вільготи на 4 роки, а коли сі роки вийдуть, мусилиб робити усяку роботу. Піддані ген. Матюшкина у сл. Протопоповці (1147 чол.) платили 100½ карб. чиншу, котрий роскладали самі проміж себе. Піддані осаула Двигубського у сл. Дуванній не робили, бо ще не минули урочні вільготи, котрі були дадені на 4 роки. Піддані обозн. Бистріцького у сл. Миколаєвці, котра була осажена у 1730 році, одбували усякі роботи (значить тут вільготних років було меньш, ніж 4). Піддані сотника Кондратьева у селі Вірах возили йому у Суми дрова, робили і инші роботи, але хліба йому не сіяли. Піддані обозн. Кондратьева у селі Токарях та дер. Бобриках робили на нього у літку кожний день, окрім празників, а зімою по 3 дні у тиждень. Піддані у дер. Підлісковці, та Бобрика, Стецьковки, робили кожний день, окрім празників. Піддані Кондратьевих у селі Істороп платили чинша 14½ карб, і працювали по 3 дні у тиждень. Піддані кн. Юсупова у сл. Григорошковці нічого не платили і не робили, а коли проминуть 4 роки вільготи, мусилиб платити чиншу по 1 карб. з плеца — подвірья. Піддані бунч. тов. Полуботка давали чинш і хліб і овес, і робили по 2 дні на тиждень.

Я наумисне повибірав усі зразки економичних обовьязків підданих до своїх панів державців, включаючи сюди й манастирі у 4-х слободських полках. Мабуть так саме було і у Острогожському полку, перепису котрого ми не маємо. Виходить так, що сі обовьязки не були усюди однакові — навпаки вони були дуже розмаіти — були й чинші, була й панщина, були чинші разом з панщиною, не бувало иноді ні чиншів ні панщини (поки не вийшли урочні вільготи). Дуже часто панщина одбувається по потребі і зовсім нема вказівки на число днів панщини. Частіш усього здається була панщина 2 дні на тиждень, рідше панщина 1 і 3 дні, але бувала робота далеко легша. 4 дня панщини траплялося рідко. Зовсім випадкова була щоденна панщина, про котру ми привели усі звістки. Деякі піддані працювали на панських гутяних (стекольних) заводах. При млинах було багато мельників. У старіх поселеннях були міцнійші обовьязки, ніж у нових, але траплялося і так, що поселення були засновані у одному і тому ж році, а обовьязки підданих були неоднакові — се все залежало од того, які вільготи визначав для своїх слобожан пан-державця. З однієї грамоти 1709 року ми дізнаємося, що піддані Охтирського полк. Ів. Перекрестова у селі Лутищі одбували йому такі одбутки: орали лани, рубали й возили дрова і иньшу працю робили і давали йому на рік по 12 карб. грошей, а у 1703 році замісць грошей дали йому 50 четвертей жита та 25 четвертей горіхів; окрім сього жінки їх давали йому з кожного двора по мотку ниток та по гусці та по курці на рік. Виходить усе таки, що кріпацтво у слободській Україні було не дуже тяжке, як порівняти його навіть з кріпацтвом у Гетьманщині. А з кріпацтвом російським його зовсім неможливо й рівняти. І отся полегкість залежала головно од особливих обставин заселення і автономії країни.

Соціальні реформи центрального уряду за часи цариці Анни. Подивимося тепер, які соціальні реформи зроблені були у Слободській Україні центральним російским урядом. Той соціальний устрій, котрий ми бачили у Слободських полках, був зовсім одмінний од того, який панував у Московській, а потім Російскій державі. І справді: у Московській державі ми бачимо служилий стан з боярством на чолі, посадських людей, крестьян — більш усього кріпаків, у Слободчині місце служилих людей займали козаки, бояр не було, посадських людей та купців теж майже зовсім не було; кріпаків теж не було, а були панські піддані, котрі мали право вільного переходу від одного державця до другого. У XVIII ст. у Російській державі утворився шляхетський або дворянський стан, а у Слобожанщині його не було, бо козацька старшина вже тільки у другій половині XVIII ст., по скасуванню козаччини, після соціальної реформи Щербініна, почала перероблюватися у російске дворянство. Тоді ж счез і козацький стан, а підданих повернули у кріпацтво.

Московська держава не дуже охоче, але все таки признала той соціальний устрій, котрий зложився в Слобожанщині по „старо черкасской обыкности“, і за московські часи його центральний уряд не міняв. А вже з Петра почалися переміни. Перш усього Петро Вел. наложив податок на підпомошників: по 1 карбованцю з душ і у царську казну. Слобожане прохали одмінити сей збір. Грамотою 1700 року царь збор одмінив, але тепер у кожному полку повинно було бути певне число козаків — у Сумському — 1230, у Охтирському — 820, у Харьківському — 850, у Ізюмському — 250, у Острогожському — 350, усього — 3500. У 1714 році для дітей козацької старшини вигадали новий чин підпрапорних і тим утворили немов початок старшинського шляхетного стану. Головинський помилявся, коли писав, що з козаками переселенцями прийшли дворянські фамилії — Квітки, Захаржевські, Кондратьеви, Лесевицькі, Краснокутські, Ковалевські та иньші. Дворянство сих фамилій — се вигадки. Се усе були козацьки старшини, а не дворяне, не шляхта, хочь справді ся старшина й повернулася потім у російське дворянство. Стан підпрапорних, які стан війскових товаришів у Гетьманщини, підготовляв козацьку старшину — її дітей — до шляхетства, бо утворяв наслідування шляхетського стану. Помилявся Головинський і коли казав, що дворянство ділилося на шляхетство і простих панів; перші не мали права володіти підданими, а другі немов володіли, спочатку тільки підпомошниками, а потім почали володіти і маєтностями з підданими. Такого юридичного поділення панського стану на дві частини зовсім не було, як не було і взагалі панського стану — була козацька старшина, вона могла мати й підданих, але мали їх не усі старшини. Підданих мали, як ми бачили, навіть козаки. А підпомошників мали й старшини й виборне козацтво; серед духовенства теж була козацька старшина, а не дворянство; і воно теж володіло підданими.

Соціальна реформа цариці Катерини II. Великі переміни у життю козацького стану були зроблені царицею Анною у звісних нам реформах князя Шаховського, а зовсім скасовані були, слободсько-українські стани Катериною II-ю. Ми оповідали вже про сю реформу, що до скасування автономії. Тепер додамо це кілька слів про реформу станів. Коли козача служба була скасована, замісць неї заведені були грошові відбутки на зразок тих, котрі одбувалися російськими станами. Козаків і підпомошників повернули у військових обивателів і обложили подушним і ті хто мав право курити горілку, мусили тепер платити у казну по 95 коп. з душі: таких тоді з'явилося 154809 чол. мужськ. полу, а з жінками приблизно 300000 чол. А ті, хто не мав такого права, мали платили по 85 коп. — таких було тоді 22329 чол. мужськ. пола, а з жінками мабуть 45000. Оклад сей що року роскладався не по душах, а по заможності кожного. За сим станом ішли піддані, котрі платили вже тільки по 60 коп. з чоловіка і їх було 328814 чол., а з жінками мабуть 650000 чол. Було ще 4500 циган, але з них тільки 11 чоловік захотіли вести осіле життя. Виходить, що підданих було у двічі більше ніж військових обивателів, себ то колишніх козаків та їх підпомошників. Цікаво буде додати до сього, що по свідоцтву академика Гюльденштедта (1774 року) вони платили по 60 коп. подушного, а окрім того працювали на поміщика по два дні у тиждень або давали по 1 карбованцю з хати поземельного, по 1 карбованцю з пари волів і по 50 коп. з робочого коня. Оттак зблизилися реформою Катерини II два стани — козачий та посполітський, але не піддані піднялися до козачого стану, а козаки спустилися до підданих, бо й ті і другі були обложені подушним, а що до залежности, то піддані залежали од панів, а військові обивателі підпали у залежність од казни, яко казенні обивателі, себ то немов казенні посполиті або піддані. Далі їх зрівняли і що до некруцького, котрого давнійше козаки зовсім не знали. У царювання Павла, війскові обивателі та піддані почали вистачати некрутів на спільних з усією Росією підставах. Переходи та переселення народу у Слободсько-українській губ. були суворо заборонені. — Губернатори сусідніх губерній мусили не пропускати до себе слобожан. Од реформи Катерини виграли тільки козацькі старшини, бо вони тоди перевернулися у російських дворян і швидко — у 1785 р. — получили такуж жалованну дворянську грамоту, як і російські дворяне. Була заснована особлива дворянська комисія, щоб розглядати доводи старшин про дворянство, але Топографичне описання Харьківського Намістництва 1788 р. ще місцевих дворян не перелічує, а показує їх тільки реєстр 1794 р. (64 семейства), хоча можливо, що вони були вже і раніш, починаючи з 1785 року. Що до війскових обивателів, то вони не несли тепер ніякої війскової козачої служби і, значить, мали більш спромоги займатися землеробством та усякими промислами. Ті, котрі проживали по містах, як, наприклад, у Харькові, зложили з себе городянський стан — купецьтво та міщанство — коли введені були губернські установи 1775 року; на підставі їх у 1780 році були засновані городські магістрати для міщан та купців, котрих зовсім одначе не об'явилося. А коли був уряд, треба, щоб були підлеглі йому міщане та купці. І ось вийшов указ війсковим обивателям по містах Слободсько-української губ. записуватися до міщанства та купецьтва. У Харькові мусили вступити у міщанський або купецький стан усі обивателі, по їх спроможности: хто об'являв у себе більш 500 карб. капітала, того записували до купецьтва, хто менш — до міщанства. Зложені були і нові цехи, теж підлеглі магистратові. У Харькові записалося у купецьтво усього тільки 3 військових обивателя, до них пристало ще 5 купців з великоросіян, 8 з великоросійських міщан, 3 з економичеських крестьян, усього 14 купців, а усі остатні (2862 чол.) записалися у міщане. По иньших містах Слободсько-української губ. записалося з війскових обивателів у купці далеко більше — 276 чол., і у міщане 3524. Де котрі записалися до нових цехів. У Харькові збільшувалося число чужогородніх купців. Купців першої гільдії зовсім не було, було купецьтво тільки другої та третьої гільдій.

Оттак складалися нові стани у колишній Слобожанщині після реформи Катерини, котра скасувала старий її соціальний козацкий устрій і ввела ті стани, котрі були у всій Росії.

——————

  1. Це були: підпрапорн. Картавий, Сек. м. Логачов, полк. єсаул Ковалевський, абшитований судія Ковалевській, підпр. Ковалевський, ад'ютант Ольховський, ад'ютант Харьк. гус. п. Ковалевський, абшитов. поручик Авксентьев, поручик й ком. Черняк, ген. граф Гендряков, жінка бриг. Капниста, полковниця фон-Циглерова, полк. Куликовський, полк. квартирмистр і підпрап. Бородаєвський, сотник Авксентьев, удова есаула Карпова, підполк. Полтева, майорша Шидловська, ген. граф Девієр, жінка ген. кн. Кантемира, вдова д. ст. сов. Спичинська, ген. кн. Кильдяшов, полковниця Квіткина, абшит. сек. майор П. Щербинин, абш. сек. м. Дунін, абшит. копитан Земборський, пор. Яків Квітка, прап. Гр. Квітка, полк. писарь Романовський, удова сотника Голуховичева, підпр. Квітка, Григорій Квітка.
  2. Абшит. ген. Мейер, майори: Заруднев і Кирилов, поручик В. Шидловський, Данилевський, Андреєв, прап. Скерлет, на службі майор Мечників, Заруднев; із слободсько-українських старшин — пор. Лісаневич, Сошальський, Капустянський, Купчинов, вахмистр Зайцов, капрал Богуславський, полк. писарь Любицький, ком. Капустянський, сотники Бистрицький, Зимборський, судія Капустянський, полк. хорунжий Адамов, підпр. Дацький, абшит. ротм. Горожан, сотники: Іван Пештич, Височин з братом підпрапорним, Ол. Сошальський, Іван Лященко, Д. Купчинов, удови: б. бриг. Банческул, полк. Мерескул, підполк. Капустянськаго, вахм. О. Пештича, підп. Валковського, б. підполк. О. Краснокутського, М. Милорадовича, бриг. Булацель, полк. М. Куликовський, підпр. Р. Картавий, удова Р. Шидловського, удова б. полк. М. Донця-Захаржевського.
  3. Сек. м. Ст. Лесевицький, жінка підпр. Негребицька (б. Надаржинська), ротм. Карпов, пор. і прап. Карпови, полк. суддя Карпов, вдова майора Надаржинська, підпр. М. Надаржинський, сек. м. Зворикін, жінка бунч. тов. А. Миклашевська, ком. М. Нахимов, пор. кн. Дм. Кантемир, полк. ком. Охтирск. гус. п. ген. Подгоричані, прап. М. Павлов, абшит. прап. Боярський, полк. обозний Ц. Боярський, удова пор. Осипова, полк. обозний Прил. полка Огронович, підпрап. Коновніцин, підп. М. Боярський, вд. ротм. Лесевицька, удова полк. Лесевицька, абшит. підп. Верещагін, пр. м. Хрущов, абшит. пор. Хрущов, абш. пр. М. Абаза, копитан Смаковський, сотник Гадяцького полка Биковській, бунч. тов. Кобиляцький.
  4. Абшит. ст. сов. Шубський, абш. полк. Кондратьев, абш. сек. м. Анненков, абш. ротм. Савич, абш. суддя Рубанов, полк. Н. Донець-Захаржевська, прап. Р. Кондратьев, абш. пор. Кондратьев, сотн. Кондратьев, бунч. тов. Лизогуб, абш. коп. Антонов, абш. полк. єс. Подлєсний, абш. полк. єс. Алферов, абш. сот. Подлесний, підпр. Кондратьев, надв. сов. Юдин, бунч. тов. Лізогуб, пор. И. Куколь-Яснопольський, прап. Подольський, кол. рег. Курський, абш. єс. Давидов, підпр. Давидов, удова сотн. Романова, жінка ст. сов. Бестужева, жінка полк. гр. фон-Волькенштейна, жінка сек. м. Бурова, абшит. полк. об. Савинов, абш. єсаул Глуховцев, абш. пор. Апостол-Кигич, Ів. Романов, Ямпольський, підпр. Кондратьев, підпр. Апостол-Кигич, поміщик Апостол-Кигич, бунч. тов. В. Полуботок, вахм. Красновський, абш. суддя Пустовойтов, сотн. Романов, підпр. Штепин, ген. Аршеневський, кн. А. А. Голицин, духовник і прот. Дубянський, сен. Я. Шаховський, полк. Полозов, кн. Шаховський.
  5. Бриг. Ст. Ів. Тевяшов, полк. Бедряга, суддя Татарчуков, пор. Лисаневич, капрал. Єршевскій, пор. Москаленков, полк. писарь Тимошенко, ротм. Сіверський, пор. Тевяшов, підпр. Куликовський, сек. м. Лисаневич.