Історія Слободської України/Автономія

Історія Слободської України
Дмитро Багалій
Автономія

1918

4-й розділ.

Автономія.

Склад слободских полків і їх перші полковники. Склад козацької автономії. Полковники слободських полків. Діяльність полковників і їх вибори. Московські воєводи на Слобожанщині. Залежність слободської України від Білгородських воєвод, Розрядного і Посольського приказів. Скасування автономії при цариці Анні та Катерині II.

Склад Слободських полків і їх перші полковники. Слободська Україна не здобула собі відразу автономії, як се бачимо в Гетьманщині, де автономія істнувала ще з Переяславської умови 1654 р., окрім того автономія Слобожанщини була далеко меньша, ніж Гетьманщини. Найголовнійша причина сієі ріжниці була в тім, що Україна при Хмельницкому уся з своєю власною землею, в один час прилучилася до Московськоі держави на вільних умовах, слободська ж Україна, як ми знаємо, заселялася по волі, спроквола і хоч то було на диких не заселених степах, котрі не були нічиєю власністью, але всеж таки на ту землю Московский уряд дивив ся як на свою і хтів ії закріпити за собою через заселення українськими переселенцями, хоч ті землі в дійсности належали прадідам українців. Купки переселенців приходили не в один час, роз'єднані і розлучені одна з другою, і з ріжних місць, не знаючи одна другої, не маючи єдиного гетьмана, бо Як. Остряниця мав один тільки гетьманський тітул, але й його, як ми знаємо, було убито у Чугуєві у 1641 р. Иньші козацькі ватажки переселенців були більш усього осадчими, як Ів. Каркач у Харькові, або атаманами.

У Острогожськ явився у 1652 році полковник Іван Зіньковський з обозним Ф. Шебертасом, писарем, 9-ма сотниками, єсаулами, підпрапорними, і 2-ма попами. Се значить була уже зовсім злажена, злаштована полкова організація — такою вона прийшла на річку Тиху-Сосну, де збудовався Острогожськ, такою вона зісталася у Острогожському козачому слободському полку, першому із слободських полків. У Чугуйові Якова Остряницю титулували гетьманом, хоча він гетьманом слободської України не був. Так саме зоставлені були полковничі титули за декількома слободськими старшинами, котрі з такими титулами перейшли у слободську Україну, наприклад, за Острогожським полковником Ів. Зіньковським.

Він прийшов у Білгород з своїм старим титулом полковника, з сім титулом його й поселено було у Острогожську, а потім вже легко було зробитися йому й полковником Острогожського козачого полка, бо сей полк він привів з собою. Острогожський полк містив у собі 7 сотень, котрі названі або від призвищ своїх сотників, або від тих місць з котрих поприходили сотняне — Остапова, Дубовика, Іванова, Батуринська, Конотопська, Карабутинська, Бутурлинська. І полк, і сотня мали не одно військове значіння, а окрім того й земельне, себ то Острогожській, наприклад, полк визначав з себе цілу земельну округу, в котру увійшло де-килька міст, слобід, сел, деревень і хуторів. Українці Острогожського полка поселилися, як ми бачили, і у Коротояку, і на Уриві, і на Усерді і в Єндовищах і иньших місяцях Острогожчини. Мабуть Зіньковській був і першим полковником першого слободського Острогожського полка. Московський уряд числив його Острогожським полковником у 1667 році. Але Острогожській полк здається був й раніше, бо була царська грамота у Острогожській полк ще у 1659 році, але не наймення Зіньковського, а черкас. Харьковській слободській полк склався не так, як Острогожський не відразу. У Харьківських переселенців був попереду осадчий Каркач (мабуть першої малої ватаги переселенців), потім ми бачимо у харьківських козаків отамана Івана Кривошлика. Отаман мав немов полковничу владу, бо він стояв на чолі 6-ти сотен, котрі складали з себе цілком полк, сотні поділялися на десятки. Сотні мали 100 козаків — десятки 10, окрім шостої сотні, де усього було 87 чоловік, але від того, що ся послідня сотня ще була не докомплектована. Разом з сім війсковим значінням сотні ми бачимо й земельне — і Харьківський полк був теж земельною округою, котра поділялася на сотенні округи, — війскові й земельні повіти. Так було і в иньших Слободських полках, коли вони склалися. А складалися остатні чотири полка окрім першого Острогожського теж не від разу, а поволі, помаленьку.

Отаман Харьковських козаків був ще і у 1659 році Т. Лавринов. А в роспису Пестрикова 1660 року ми читаємо: у Харькові черкас з полковником і з начальством 1357 чол. Значить у початку 1660 р. у Харькові вже був полковник, але хто був тоді Харьковським полковником, не знаємо. Знаємо тільки, що у 1665 році, як побачимо далі, полковником у Харьківі був вже Іван Сірко, кошовий війська Запорожського. Пробував Сірко у Харькові у 1664–1665, і 1667 р., але семейство його проживало біля Мерехви у сл. Артемовці, котру він сам оселив і там було його семейне гніздо, там його більш усього знали й цінували. В указі 1675 року воєводам Рєпніну з товаришами Іван Сірко називається Харьківским полковником й додано до сього, що він з козаками під Балаклейною слободою розбив татар і одбив од їх полон: за се він був нагороджений царським жалуваннєм. Його визивали для сього з Харьківа у Білгород — і він туди їздив. Харьківскі козаки подали у 1667 році цареві прохання, де називають себе черкасами Харьківського черкаського полку Ів. Дм. Сірка. У роспису козаків Білгородського полка 1667 р. перелічені усі слободські полковники — у Харькові — Іван Сірко. 25 лютого 1668 р. кн. Барятинский наказував Харьківському полковнику Сірку прибути з своїм полком з козаками до Охтирки. А 17 березоля кн. Барятинський оповіщав царя, що Харьківській полковник Івашко Сірко зрадив, Харьків же не зрадив цареві й вибрав иньшого полковника — Хв. Репку. Перша згадка про Репку, яко Харьківського полковника, належить до 28 червня 1668 р. 26 лютого Сірко що був полковником у Харьківі. 17 березоля була послана звістка про його повстання, а роспочав він повстання 4–6 березоля, коли вийшов з Мерехви. Повстання захопило південну частину Харьківского полка, а Харьків взагалі не хтів приймати у йому участи. Харьківці скинули з полковництва Сірка й вибрали на його місце Репку, котрий виступив проти Сірка у південну частину полка, бо вона з'єдналася з Сірком і його подтримувала. Умовлявся про повстання Сірко з Брюховецким листом, котрий він написав з Мерехви 25 лютого 1668 р. Там він прохав у Брюховецькаго прислати йому як мога скорше 3000 козаків Полтавського полка під Мерехву, щоб піти з ними проти Харьківа і не дати спромоги заняти його московским людям і шоб його не встигла зла доля Рибинського полковника та иньших. До сього Сірко додає ще цікаве проханнє, щоб „не було по слободах непотребної шарпанини од жадного війска і бисьмо люду не тревожили“. Сірко мав владу у тіх слободах, котрі з'єдналися з ним у повстанні проти Москви і сі слободи належали до округи, з котрої склався Харьківскій полк — Змійов, Цареборисів, Маяцк, Валки і Мурахва, хоча були у Змієвскому, а не Харьківському повіті. Харьківці ходили на Змійов і забрали там гармати, спалили й сплюндрували місто. Сірко підступав до Харьківа, позабірав у неволю декілька мешканців його, але Харьківці почали стріляти з кріпостних гармат — і Сірко мусив повернути од Харьківа. Тоді почалося повстання в сл. Печенігах: Харьківский полковник Репка, котрий був вибраний перед тим у Харьківі, виступив проти повстаньців до Чугуєва і Печеніг і розбив їх. Дорошенко вислав проти Репки татар, а потім почалося повстання і у самому Харьківі: раптом, несподівано, повстаньці у ночі напали на будинок Репки, убили його й сотника Хведорова. Повстанців у Харьківі було одначе не богато — чоловіка з 20: Івашка Кривошлик (себ то колишній атаман Харьківськіх козаків) да Степка да Тарас; Харьківського полковника Хв. Репку, оповідає того часний документ, убито до смерти, а сотника К. Хведорова покололи рогатиною. Харьківці зачинилися у кріпости і сиділи у облозі. З універсала Харьківського полковника Гр. Донця 1673 року ми дознаємося, що полковник Хв. Репка звелів розстріляти у Харьківі Жигалку мельника за те, що той укупі з товаришем своїм поубивав Білгородськіх дітей боярских, котрі йшли з служби своєї з Валок. З сього видко, що у Харькові був теж рух проти воєвод та приказних, а Репка був супротивником сього руху і стояв за Москву і проти Сірка. Сірко як ми бачили, натякав на злу долю Рибинського полковника, але ми знаємо, що Іван Зінковский, котрий був у 1667 р. полковником у Рибиньку (Острогожьску), не з’єднався ні з Брюховецькім, ні з Сірком, а у 1670 р. навіть получив за се похвальну царську грамоту.

Зараз після смерти Репки Харьківським полковником вибрано було у 1668 р. Григорія Донця, котрий раніше був Харьківським сотником. Хоча Орновський і виводить рід Донців-Захаржевських з Польщі від тамошніх дворян, але ми знаємо, що Гр. Донець ніколи по писався Захаржевським. Рід Розумовських теж виводили з дворян, коли се були прості козаки, так мабуть було і з Донцем. Родоначальник Донців був простий виборний козак Грицько Донець, котрий і призвище своє получив через те, що прийшов з Дону. Раніше він був рядовим козаком — Грицьком Донцем, потім його вибрано у сотники, а після смерти Репки і в полковники. Цікаво, що Донський атаман у свойому привабному листу звертається до його так: „в город Харьків полковнику Грицьку". На його ймення була видана перша царська жалованна грамота 1668 р. Харьківському полку з усією старшиною і поспільством. У Розряднім приказі було записано, що у Харькові полковником був Григорій Донець. З універсала Доньця дізнаємося, що він зробився полковником Харьківским по указу царя, за свою вірну службу Московському цареві. За його часи увійшов у склад Харьківського полка Балаклейскій полк у 1677 році, У 1674 р. у Харьківському полку було 20 городів і слобід і козаків полкової служби 5055 чол., а у 1677 p. — 20 городів і 4 слободи, козаків полкової служби 7733 чол. У 1685 р. із Харьківського полка виділився окремий — Ізюмській слободський полк — і тоді у Харьківському залишилося 12 міст—городів, з 43 селами й деревнями; між ними були —Вовчанськ, Салтов, Золочев, Валки, Мерехва, Змійов, Слав'янск й иньші, себ то кілька повітів сучасної Харьк. губ. — Харьківській, Вовчанській, Валковській, Змійовській й частина Ізюмського. Ширилася округа полка, а разом з тим збільшувалося і число сотен — у 1732 році їх було вже 17. До Харьківського полка належав, як ми бачили, Балаклейській полк, котрий увійшов у склад Харьківського полка, і де-який час отсі два полки з двома полковниками істнували разом. У виданих мною „Матеріалах“ сказано, що у Донецьких та Оскольских українців було два полковника: у Харькові Гр. Донець, а в Балаклєї — Яків Черниговець. А у 1677 році по указу боярина й воєводи Кн. Гр. Гр. Ромодановського Яківа Черниговця від полковництва відсунуто, а велено той Буликлейській полк відати Харьківському полковнику Григорію Донцю, з'єдинити їх у один полк Харьківскій і Донцеві писатися Харьківським полковником. В. Є. Данилевичем видані були нові матеріали про Балаклейській полк і з них виявилося, що Черниговець був постановлений Балаклейським полковников у 1670 року, значить він був полковником сімь років (до 1677 року). Раніще він був Черниговським полковником, після зради Виговського приїхав у Білгородський полк з полковником Іваном Безпалим і служив полковником (цеб то з титулом полковничим), але полка він не дістав, бо усі слободські козаки росписані були тоді по полках і тильки у 1669 році велено було у нього, Якова, у полку бути козакам новозбудоваиих міст — Балаклеї, Змійова, Двурічної, Дариборисова, Маяцка, бо вони ні у який полк не були вписані. До сього Білгородський воєвода додавав цікаве пояснення, що у ново збудованих українських містах полковників і козаків у полки він сам „строилъ и приказывалъ по своему разсмотрѣньишку“, себ то назначав по свойому власному вибору. Виходить, що Білгородський воєвода мав великий вплив і на назначення полковників, але се було тільки тоді, як кого з них назначав Московський уряд, а не вибірали самі полчане. Коли було зроблено Черниговця Балаклейським полковником, не знаємо, бо дві офіціяльні звистки, вище наведені мною, розходяться проміж себе: перша (кн. Ромодановскаго, котрий добре знав Черниговця), обговорює 1669 рік, а друга (справка з Розряду) — 1670 рік. Мабуть у Білгороді Ромодановським було зроблено пропонування про полковництво Черниговця ще у 1669 році, а Розряд ствердив його у 1670 році. Є. Альбовський перш лічив Черниговця полковником з 1663 року, а у новійшій свой розвідці не підтримує сієї помилки і додає окрім того з тогочасних документів деякі цікаві звістки про Черниговця. Виходить, по документах, що Черниговець приїхав і зробився осадчим та отаманом у Балаклеї у 1663 році населив цілу Донецьку округу, навіть збудував Ізюм, за те дістав право на полковництво у свойму ж таки полку. У 1667 році його скинуто з полковництва за якусьто полкову провинність але через два роки він поїхав до Москви і подав проханнє щоб йому вернули Балаклейський полк: йому дали подарунки, але полка не вернули і він доживав віку у Балаклеї, яко її осадчий.

Охтирський полк мав своїм полковим містом Охтирку і обіймав теперешні Охтирський й Богодухівський повіти і деякі суміжні частини Харьківського повіту, а також Полтавської і Курської губернії. Першу жалованну грамоту дістав Охтирський Слободський полк у 1668 або 1669 році. Охтирський полк склався між 1655 і 1658 роком, а в якому році, певно сказати не можно. В реєстрі Охтирських мешканців 1655 року на чолі їх був не полковник, а отаман Дмітрій Іванович, а у 1658 році там був вже полковник Іван Гладкий. Так каже В. Е. Данилевич на підставі тогочасних документів, але на жаль по цітує текста їх. І дивно, що у 1668 році по справці Розряду у Охтирці не показано полковника, але у виданому мною роспису міст Білгородської линії за 1668 рік бачимо чотирі слободських полка, а серед їх і Охтирській. Полковником їх був тогді Дем'ян Зіновьєв, на ймення котрого була видана жалована похвальна грамота у 1669 році.

Осадчим міста Сум і першим Сумським полковником був Гарасим Кондратєв, котрий, як каже документ, прийшов з за-дніпрянських городів і осів жити на безлюднім місці між Білгородською та Путивльскою линіями над річкою Сумкою. Він призвав дідів, батьків і родичів теперешніх мешканьців і багацько усякіх переселенців з за дніпрянських і гетманських городів і населив перш усього Суми, а потім багацько городів, сел і деревень, влаштував полк і за те його було зроблено у сім городі Сумах і полковником. Кондратьєва вибрали полковником полчане, а Розряд ствердив сі вибори. Коли саме відбулися вибори Кондратєва на полковництво, се питанна розвязує В. Є. Данилевич на підставі документів: у 1658 році він був ще городовим отаманом у Сумах, як се видко з інструкції Малішевському, але у сій же інструкції сказано, що Малишевський повинен був заселяти нову оселю задля установи військової служби козаків слободського Сумського полка. Значить тоді вже улаштовувся сумський Слободський полк.

У інструкції стоїть 7167 р. від сотворення сьвіта, але В. Є. Данілевич справедливо каже, що се буде не 1659, а 1658 р., бо місяць грудень 7167 року (рік починався тоді у вересні) падає на 1658 рік від Різдва Христова. На службі на полковничій посаді Кондратьев був з 1658 р. У 1659 р. йому виписане було уже жаловання у Розряді. Виходить так, що Кондратьев став Сумським полковником або у самому кінці 1658 року, або у початку 1659 р. І се підтримується щей тим, що тоді саме він дуже гостро відмовився з'єднатися з гетьманом Виговським проти Москви. Здається, що тоді він був вже полковником, але тільки що стверженим Москвою і бажав чи мусив проявити свою щирість Москві. Кажемо „бажав чи мусив“ через те, що хоч він і виявляв себе вірним слугою Москви, але у його, як ми бачили, були якісь зносини з Брюховецьким. У Сумському, як і у Острогожському, полку першим полковником свого полка був осадчий полкового міста і полкової округи. До Сумського полка належали теперішні Сумський і Лебединський повіти.

Першим полковником Ізюмського Слободського полка був теж осадчий Ізюмської полкової округи Харьківський полковник відомий нам Грицько Донець. Він переніс город Ізюм на нове місце, де Ізюм і тепер находиться, і зробив з його новий великий город. Гр. Донець з дозволу Розряда поселився у Ізюмі і хтів, щоб полковником у Харькові зробився його син Костянтин. Харьківські полчане (старшина і усі козакі) подали від себе цареві прохання, щоб у Харькові назначено було полковником Костянтина Донця, бо батько його хотів жити у Ізюмі. Гр. Донцеві вийшов дозвіл жити у Ізюмі, але він, як і давніще, мусив писатися Харьківським полковником, а син його Костянтин наказним полковником й відати службою та росправою сотників та козаків по їх українському звичаю. Але через якийсь час батько знову переїхав у Харьків, а син у Ізюм (мабуть у 1682 р.). Се було зроблено для того, щоб прокласти стежку Костянтинові до самостійного полковничого уряду у Ізюмі. Гр. Донець старів і хтів Ізюмське полковництво передати синові Костянтину, а Харьківське другому синові Хведору. Він сам побував у Москві, а потім вирядив туди Костянтина у 1685 році до царів. З ним приїхав полковий обозний Петровський, піп, сім сотників, троє сотенних хорунжих, усього 28 чоловік. Ізюмців приняли при дворі дуже ласкаво. Кость Донець прохав, щоб йому царі дали грамоту на Ізюмське полковництво і щоб Ізюмський полк був виділений з Харьківського. На се, казав він, згожується і о тім просить його батько. Уже на другий день вийшла резолюція: виділити Ізюмський полк з Харьківського, приписати до нього 13 міст та містечок з 2200 козаками й видати Костю Донцеві жаловану грамоту на полковництво, хоч все таки разом з батьком Григорієм Донцем. Жити на Ізюмі велено було Константанові (1685 р.). Кость Донець прохав ще, щоб його полку видани були царями корогва і литаври, котрих раніше Слободським полкам не давали, і походні гармати. Чи се проханне було виконано, не звісно.

Оттак ріжними способами та у ріжні часи склалося 5 слободських козачих полків: з них Острогожський з полковником Зіньковським мабуть найстарший (початок його іде з 1652 року). Головинський каже: „з поселених на Острогожщі українців склався Острогожскій козачій полк. Се був перший слободській полк. Першим полковником його був Зіньківський. Полк склався із семи сотен“. Виникає якійсь сумнів тільки через те, що царська грамота 1659 р., як ми бачили, була відправлена не на імя полковника, а „черкас“. Можливо одначе, що Зіньківський, котрого бачимо з титулом козацького полковника ще у 1652 році, тільки через якійсь час прилучив до себе Острогожський полк — тоді як він склався й тільки тоді він зробився й полковником Острогожського полка. У Охтирці був полковник і полк у 1658 році, у Сумах у кінці 1658 р. або у початку 1659, у Харькові полковника з полком ми бачимо у 1660 році, в Ізюмі у 1685 році. Раніше Московскій уряд давав вільготи осібним українським осадчим, а коли на Україні склалися полкі, тоді Московскі царі почали вже на їх імення давати вільготи козацькому товариству й усьому поспільству і через ті вільготи, котрі дістали слобожане — мешканці заселених ними слобід та городів — і уся країна почала прозиватися слободською Україною або слободськими полками. З усіх тих льгот і склалася автономія краю і його мешканців. Значить основою автономії Слобожанщини були царські жалованні грамоти, котрі видавалися слободським полкам, так само як основою автономії лівобережної України були так звані Гетьманські статті, себ то умови з Московскіми царями, а потім россійскими імператорами. Гетьманські статті, котрі давалися усієй Гетьманщині на ймення єдиного представника краю гетьмана, повинні були давати більшу автономію, ніж окреми жалованні грамоти слободськім полковникам вже через те, що тут не було такої єдиної гетьманської влади, яка була у Гетьманщині. Алеж усе таки і слободські полковникі мали кожний у своїй окрузі дуже велику владу — не меньшу, ніж полковники Гетьманщини у своєй окрузі. Значить слободсько-українській автономії бракувало центральної гетманської влади, або краще сказати вона поділялася між усіма пьятьма полковниками Слобожанщини.

Склад козацкої автономії. Як же по сій автономії був улаштований уряд країни? У кого була влада над країною й ії мешканцями? Які політичні і иньші права мали полковники і місцевий уряд? Які були відносини країни до Московскої, а потім Російскої держави? Які права й привілеї мали мешканці країни?

На чолі полкового уряду стояли виборчі полковники і полкова старшина. Полковника і старшину вибирала сама полкова старшина, а не усе товариство, і не на якийсь там час, а взагалі до смерти. Влада полковника була дуже велика: він відав устроєм свого полка, себто керував цілою округою в усіх військових і адміністрацийних ділах, стверджував судові постанові в карних — кримінальних справах і в позвах; роздавав війскові вільні землі навіть у нащадок усім підвласним і сам міг займати такі займанщини задля себе на свою власну потребу; на все те він видавав універсали за своім підписом (рукою власною) і печатью. Полковничими клейнодами були — пернач (шестопер), себто шестигранна булава, обложена золотом або сріблом та самоцьвітним каміннєм, полкова корогва з іконою Божої Матери або якогось сьвятого-обороньця полка, полковнича печать, котра була разом з тім і полковою — війсковою, полкова музика. Полкову старшину складали шість чоловіка; полковий обозний, судія, єсаул, хорунжий і два писаря. Під началом обозного були гармаші з гарматами і усі кріпости. Яко старший в полку, він заміняв полковника, коли той був хорий або в від'ізді, але він не міг тоді видавати універсалів. Судія відав судовими цівільними ділами у полковій ратуші. Єсаул був пособником, підручником полковника у чисто війскових справах. Хорунжий отаманував над хорунжевими козаками, відав полковою музикою й оберігав полкову корогву. Полкові писарі були секретарями у ратуші — єден у війскових, а другий у цівільних справах. Уся полкова старшина збиралася для війскових справ на полкову Раду, на чолі котрої стояв полковник, а обозний порядкував ділами. Усі мали по одному голосу, а полковник два. Справи судові рішалися у полковій ратуші, куди входили тіж самі члени, що і в Раду, але впорядчиком там був вже судія. В сотнях був такий же сотенний уряд, котрий складався із сотника, отамана, єсаула, писаря і хорунжого. Сотня порядкувалася сотником. Була і сотенна Ратуша, де отаман, яко судія, і писарі порядкували гражданськими справами, а єсаул і хорунжий помагали сотнику у війскових справах. Хорунжий держав сотенний прапор, на котрому був хрест і визначалися полк і сотня. Сотника вибирала полкова старшина, а він сам уже вибірав собі сотенну старшину; міг і скинути її з уряду. Так виявляє нам устрій слободських полків Срезневський на підставі офіціального документа так званого „Екстракта о слободсьских полках“. Сей документ до нас не дійшов. Ми можемо в загальних рисах здатися на Екстракт Срезневского, бо його звістка підтримуєтся й иншими джерелами. Але на сю звістку треба всеж таки дивитися, як на правдиву тільки взагалі, бо від сього порядка були відміни в ті або иньші часи життя країни залежно від місцевих обставин, а більш усього від політики центрального уряду.

Ось де які звістки з иньших джерел, котрі підтримують свідоцтво Срезневського про полковничу владу. Харьківский полковник К. Донець у своєму універсалі 1686 року писав. „Ознаймуємо сім листом нашим, іж по указу великих государей, мешкаючи ми тут на українном городі Ізюмі, маємо то в своєй власти роздавати усякіє вольніє грунти і пасічні в'ізди усякім людям для размноженія“. Сим підтримується свідоцтво Срезневського про право полковника роздавати вільні землі. У 1712 році старшина Харьковського полку подала цареві Петру Вел. прохання, щоб залишити її при старих привілеях що до виборів — а по сих привілеях вони вибірали старшин на ратуші з загальної згоди по свойому українському звичаю і усякі уряди мали проміж себе без переміни. Далі вони прохали, щоб як і при старих полковниках полкові збори робилися з загальної згоди, без тяжарів, і щоб росходи записувалися теж у Ратуші і щоб полковник Куліковський, як і колишні полковники, робітників і хури брав з своїх маєтностей, а старшини для сього мали з неслужилих людей по 10, 15 чол. Царь Петро згодився з сим проханням. Сотників, по Срезневському, вибірала полкова старшина, але універсал на сотенний уряд видавав полковник. Ось цікавий універсал про се полк. Квітки 1718 р. „Полковник Харьковській Григорій Квітка Афанасьев. Усім старшинам полку мойого панам сотникам, атаманам, всьому старшому і меньшому, а особливо сотні Ольшанскій товариству сім ознаймуєм, іж… видячи пана Якова (Ковалевського) как во всяких случаях і потребах воїнських справного і способного, так і до уряду годного і розумного, вручаємо йому уряд сотничества в Ольшаній, которого все общетовариство тамошнє і посполітий народ, по вичитанії сього нашого наказу, принявши себе за старшого, усякоє йому належитоє як старшому свойому мають отдавати послушенсьтво і учтивость, також і він новозибраний сотник повинен бути у товариства, яко старшій, доброго чтити, а противного і ослушного карати. Особливо упоминаємо, аби він сотник усякіє токмо до уряду свого і як судити справу знал, а до крімінальних касатися не важился, но до суду полкового в Харьківськую одсилав би ратушу“. Про Ради у записках Квіток сказано, що там бували гострі суперечки між старшинами, і сі суперечки иноді закінчувалися навіть боєм.

Полковники Слободських полків. Полковники мали у своїх руках велику владу і нам треба знати, хто займав сі полковничі посади, як вони їх займали і що вони робили на користь населенню. Тут ми побачимо, як робилися вибори полковників у дійсному життю і коли виборче право порушалося та ламалося і хто був винний у його зменшеню та знищеню. І. Квітка дає нам список Слободськіх полковників. Він не зовсім повний і навіть може певний. У ньому нічого не обговорено про вибори полковників, але все таки ми мусимо ним скористуватися, хоч з деякими поправками. У Харьковському полку були полковниками, починаючи з Гр. Донця (ми знаємо уже, що було два полковника Сірко і Репка і до Донця): 1. Гр. Ерофеєвич Донець у другій половині 17 ст., 2. Хв. Гр. Донець-Захаржевскій (Петровскої доби), 3. Прокофій Куликовський [(волох), Петровської доби], 4. Гр. Сем. Квітка (Петровскої доби), 5. Ст. Ив. Тевяшов (Лизаветинської доби), 6. Матв. Прок. Куліковський (послідній).

Полковник Сумського полка
Гарасим Гар. Кондратьев.

У Сумському полку І. Квітка лічить 7 полковників — 1. Гар. Кондратьева (другої половини 17 ст.), 2. Сина його Ондрія Кондратьева (Петровської доби: його убито у 1708 р. в Булавинське повстаннє на Дону), 3. Ів. Ондр. Кондратьева (унука Гарасима — Петровської доби), 4. Вас. Дан. Перекрестова-Осипова; 5. Дм. Ив. Кондратьева (Лизаветинських часів), 6. Мих. Мих. Донця-Захаржевського, 7. Ром. Ром. Романова (послідній).

У Охтирському полку було 8: 1. Демьян Зіновьев (другої половини 17 ст.), 2. Ів Ів. Перекрестов (часів Петра вел.), 3. Хв. Ос. Осипов (часів Петра Вел.), 4. Ол. Леонт. Лесевицькій, 5. Ів. Ал. Лесевицький (часів Лизавети), 6. К. О. Лесевицький, 7. Геор. Ал. Лесевицький, 8. Мих. Ів. Боярський (послідній).

У Ізюмському полку було 6 полковників: 1. Кост. Гр. Донець-Захаржевський (Петровських часів), 2. Хв. Вол. Шідловський (Петровських часів), 3. Мих. К. Донець-Захаржевський (Петровської доби), 4. Лавр. Ів. Шідловській, 5) Ів. Квітка (часів Лизавети) 6. Хв. Куз. Краснокутський (послідний). Іл. Квітка не перелічує полковників Острогожського полка, а по иньших джерелах їх було 8: 1. Ів. Зінковській, 2. Карабут, 3. Сас, 4. Буларт, 5. Куколь, 6. Ів. Тевяшов, 7. Син його Ів. Тевяшов, 8. Потім унук його Ст. Тевяшов. Здається сей список не досить повний, бо окрім тих перших полковників, про котрих ми оповідали (Сірка і Репки) були ще деякі иньші, так, наприклад, у Сумському полку діти Гарасима — Григорій, Ондрій, Роман помогали свойому батькові у полкових ділах. Далі після Зіновьева був полковником Охтирського полка Микола Матвієвич (у 70-х роках XVII ст.) і Хв. Сагун (у 80-х роках). Після Хв. Ос. Осипова — син його Максим Хведорович. Ол. Л. Лесевицкий був з 1724 по 1735 рік полковником Охтирським, а з 1735 по 1744 — бригадиром слободських полків. Усього в 5 полках було 35–39 полковників. Придивлюючися до сих списків, ми помічаємо, що за 100 років у кождому полку перебувало 6–8 полковників, себ то припадає в середнім по 13–17 років на кожного. Деякі з полковників, як, наприклад, Гр. Донець або Гар. Кондратьев залишалися на своїх посадах по кілька десятків років. У всякому разі вибори не були що річні і не відбувалися через 3 або 5 років: значить справді вибірали взагалі немов до смерти, як казав Срезневській. Особливо се треба сказати про XVIII століттє з Петра Великого. Кажемо — вибірали, хоча дійсно не знаємо, чи одбувалися завжди вибори на Раді. І. Квітка каже про пожалування полковничих урядів царями та воєнной коллегієй, але се може треба розуміти як ствердження виборів. Звертаючися до роду та призвіщ Слободськіх полковників, бачимо, що у Слобожанщині було кілька родів, котрі немов вистачали з поміж себе полковників: так рід Донців-Захаржевськіх дав 5 полковників: 2 Харьківському полку, 2 Ізюмському, 1 Сумському; рід

Кондратьевих 4 — усіх Сумському; рід Квіток 2: одного Харьковському і одного Ізюмському полку; рід Лесевицькіх 4 Охтирському полку, рід Перекрестових і Осипових 3: 1 Сумському, 2 — Охтирському, рід Шідловских — 2 Ізюмскому, рід Куликовских — 2 Харьковському полку, рід Тевяшових — 4: 3 Острогожському і одного Харьковскому полку. Значить, отсі 8 родів дали усі укупі 26 полковників і тілки 8 полковників дали поодинокі роди — Романова, Зіновьева, Боярського, Краснокутського, Карабута, Саса, Буларта, Куколя. Виходить, що у Слобожанщині у деяких родів було немов спадкове полковницство — у Лесевицких, Тевяшових, Кондратьевих. Рід Кондратьевих давав полковників тільки одному Сумському полку, рід Лесевицких — одному Охтирському полку, рід Куліковских — одному Харьковскому полку, Шидловських — Ізюмскому. Сі роди були багаті і се багацтво мало великий вплив на вибори і стверження їх урядом. З другого боку знов і багацтво вони збільшували через те, що займали полковничі уряди. Доньці-Захаржевскі мали велику силу і значіння у Харьківській та Ізюмскій окрузі, Кондратьеви — у Сумскій та сусідній Охтирскій, Перекрестови, Лесевицькі і Осипови у Охтирській, Тевяшови у Острогожскій. Не дивно, що Харьківська старшина прохала у 1707 році, щоб полковником у Харьківі поставлено після смерти Гр. Доньця зятя його Хв. Вол. Шідловського. Вони не хтіли полковника з чужого роду, бо боялися, що він їх знищить. Прохання було підписано тільки полковою старшиною та сотниками, але йшло немов од усього полка.

Діяльність полковникив і їх вибори. Ми мало маємо звісток про діяльність отсіх полковників, але усе таки треба сказати, що де які з них справді дуже працювали на користь населення. Особливо се треба сказати про перших слободскіх полковників, котрі дуже багацько зробили і для оборони краю, і для його заселення. На їх долю випала безмірно важка праця і у тому, і у другому ділі. На перших місцях треба поставити Харьківського полковника Гр. Доньця, Сумського Гар. Кондратьева і Острогожського — Ів. Дзіньковского. Донець був полковником — з 1668 по смерть у 1691 р., себ то 23 роки, приймав велику участь у січах з татарами, побудував багацько кріпостей та городів і населив їх людьми, котри викликав з за-дніпрянщини. Збудував між иньшими місто Ізюм, заселив його і склав особистий Ізюмський полк; вельми працював більш усього з Харьківськім полком над захистом південної частини Слобожанщини, будуючи так звану Нову линію; здобував жалованні грамоти з вільготами для обох своїх полків — Харьківського та Ізюмського, оснував з де-якими иньшими старшинами Куряжській манастирь. Московські царі довірялися йому, здавалися на нього і нагороджали — він дістав висшій ніж полковничий чин стольника. Але маючи велику владу у земельних справах, Гр. Донець, як і иньші слободські полковникі, не забував і про себе, здобув великі достатки і траплялося кривдив своїх полчан. Ми маємо дві скарги на Донця — з першої видко, що він одняв млин, а з другої, що заволодів землею боярських дітей, означивши її порожньою. Хотів він завести для себе й буду, щоб гнати дьоготь, але того йому не дозволило правительство. Одначе сіх двох скарг за 23 рокі виходить дуже мало. Чи довели боярські діти свою скаргу на слідстві, не відаємо. Можливо, що й Гр. Донець иноді кривдив підлегле йому населення, але про се певних звісток ми не маємо, не маємо навіть таких скарг, як на иньших полковників. Донцям дуже хтілося мати друковану книжку про їх лицарскі вчинки і вони замовили до сього діла якогось Орновського, котрий і зложив похвальне слово Хведору Донцеві-Захаржевську і усьому роду Донців. Діти Григорія не визначалися так як батько. Гар. Кондратьев та Ів. Зіньковскій теж були невсипущими робітниками у обороні та заселению своїх полків, для котрих вони діставали царські жалованні грамоти на льготи.

Оповідаймо тепер і про діяльність тих полковників, котрі не мали на увазі народнього добра і разом з сим приведемо звістки про то, як одбувалися полковничі вибори у тогочасному життю і кого не вибірали на Раді, а назначав на полковничу посаду центральний россійскій уряд або хто з старшин сам звертався до уряду за його настановою.

У Охтирскому полку урядники, старшина і козаки вибрали у полковники у 1686 році Ів. Ів. Перекрестова і сей вибор був стверджений царською жалованною грамотою 1686 р., з котрої видко, що й раніще він там був полковником і мусив по грамоті в судних і у всяких ділах управу чинити старшині, козакам і усьому поспільству по правді і по старих козацких звичаях. За шведську баталію син Перекрестова Данило у 1702 р. по проханню старшини й козаків був зроблений помошніком свого батька.

У 1692 році по грамоті з Великороссійского приказу й проханню Охтирського полка дозволено було старшині та козакам вибрати вільними голосами з поміж себе полковника, кого захочуть, чоловіка доброго і до козаків ласкавого і до війскового діла дотепного, котрий міг би об'єднати полк, а сина Сумського полковника Гарасима Кондратьева Романа од полковництва було одставлено. І ось ми, пишуть Охтирські полчане, старшина Охтирського полка й багацько рядових козаків, зібравшися на Раду, вибрали з загальної згоди й совіту у полковники попереднього свого полковника Івана Івановича Перекрестова, бо він до війскового й полкового діла дуже зручний і до нас старшини та козаків держить ласку і приязнь і росправу робить правдиву, окрім його серед старшини та козаків такого розумного й „заможного“ чоловіка нема. Далі йде дуже багацько підписів. Виходить, як бачимо, що вибори були зроблені на війсковій Чорній Раді, себ то такій, де була не одна тільки старшина, а й рядове товариство, а Срезневський казав тільки про вибори полковника однією старшиною. Срезневський казав про вибори до смерти, а тут ми бачимо, що Романа Кондратьева було скинуто з полковництва. Але для зрозуміння сіх виборів Перекрестова треба додати, що козаки Краснокутської сотні Охтирського полка подали проти них супліку, де писали, що вибори Перекрестова були зроблені без їх знаття і що їх сотник Маньковський пидписався теж на виборчому листові без їх згоди. А що до Романа Кондратьева, писали вони, то він вояка добрий і ніяких кривд та здирств не робив, бо він чоловік розумний, до війскового діла здатний і буде таким же вірним слугою цареві, як й його батько: він наводив порядок і за ним здобули собі чимало усякого добра ті, котрі розійшлися при Перекрестові. Перекрестова вони по хотять мати своїм полковником, а коли його буде ствержено, тоді вони мусять розійтися геть сьвіт за очі усі без останку. Іще більш цікава була друга скарга на Йвана Перекрестова Романа Кондратьева і 25 козаків, котру подав на його Москві колишній полковник Охтирського полка Ондрій Прокофьев з 4-ма сотниками і 22 старшинами та козаками підтримуючи першу супліку козаків Охтирського полка, щоб Перекрестова вислати з його маєтностей на життя в який небудь город, а полковництво Охтирське доручити Романові Кондратьеву. У своїй супліці Роман Кондратьев писав, що велено йому бути у Охтирці полковником, але живе він там у сусідах, а свого подвірья не має. Тепер же Перекрестов поїхав з суплікою на нього у Москву, щоб скинути його з полковництва. За нього держить руку і Білгородський воєвода боярин Шереметьев. І він, Кондратьев, прохає царя, щоб він не вірив поклепам Порекрестова, котриій зовсім знищив колишніх Охтирських полковників, сотників і козаків: нищили їх його мати, брати й родичі; і про сі утиски бажано зробити слідство усім Охтирським полком і иньшими полковими містами. Проти Івана Перекрестова висловлено було 25 статей у всяких утисках, кривдах, захопленню грунтів: село Півні він, наприклад, віддав у підданство свойому родичеві, котрий наклав на мешканців тяжки роботи, так що вони мусили працювати на нього і у день і у ночі; у колишнього Охтирського полковника Прокофьева він захопив багато хліба, худоби, горілки. Звелів Охтирському атаманові брати з мешканців дурно на свою користь бочками горілку, мед і пиво, сьвічки, солод, мнясо, хліб і усяку худобу. У одного козака відібрав млина, коморю та сінні покоси, самого його бив смертельним боєм та калічив невідомо за що, так що у нього й тепер рани не зажили. Мати його і брат і сестра грабували козаків. У сотника Кирилова захопили срібляну посуду. У вдови козацкої відібрав млина, винницю та коморю, а у єдного козака „вимучив“ 2 водяних млина, ціною один у 300 карбованців, та біля річки ліси й луги. У другого козака купив млина за 200 карбованців, а віддав тильки 50, одняв подвірья і сінні покоси. Родичі його замучили до смерти одного козака за те, що він немов би обікрав їх коморю. Одняв силоміць млина у козака, а коли той почав прохати за млин грошей, він його бив, закував у кайдани, де той і помер, а удова з постраху видала йому купчу на сього млина. Другого козака він держав на цепу при гарматі. У козаків с. Борок одняв поля, ліси й хутори і млина і усякі землі й захопив села, де жили козаки. Може де що з сього були й наклепи, але всеж таки здається, що Перекрестов і його родичі були справді таки великими хапугами — він усі свої сили, талан та завзяття направив на те, щоб збільшити яко мога і правдою і неправдою свої маєтности. І у сім він наближався до тіх старшин лівобережної України, життєпис котрих дав нам покійний О. М. Лазаревській на підставі архівних джерел у своїх розвідках „Люди старої Малоросії“. Завзяття у сьому ділі Охтирського полкового не міг спинити ніхто, бо у Слобідчині не було навіть гетьманської влади (хоча вона і у Гетьманщині не була перешкодою для тамошніх старшин), а Білгородського воєводу Перекрестов міг склонити до себе покірливостью (і справді той був до його дуже прихильний), а приказних подарунками, козацьке ж товариство, як ми бачили, не уміло розібратися у тім, що то була за людина Перекрестов. Батько Івана Перекрестова був таким же переселенцем з Правобережья, як і иньші козаки. В документах згадується, про „черкашенина“ Івана Яковлевича Перекрестова, а се призвище свідчить, що він був хрещений єврей. Син його Іван почав козацьку службу ще за царя Олексія і служив і при Ѳеодору Олексієвичу. У 1681 році ми бачимо його вже Охтирським полковником. Царська жалованна грамота 1686 року затверджує його знову на Охтирському полковництву, по вибору усіх полчан, і малює його завзяту військову працю. Іван Перекрестов приймав участь з своїми козаками у Кримських походах кн. В. В. Голіцина, де його було ранено. Приймав він участь і у боротьбі зі Шведами. Царь Петро в нагороду за се зробив сина його Данила помішником батькові у полкових справах, для того, щоб поставити його потім Охтирським полковником на батьківське місце.

Але вийшло зовсім инакше: за якусь провинність царь Петр у 1704 р. скинув його з посади, а усі величезні його маєтности відібрані були від нього у казну. У 1714 р. вин жив у свойому невеличкому хуторі; у 1721 році почалося діло про розпродання Перекрестовських маєтностей і його самого витребовали по якихсь справах у Архангельск, хоча він лежав на смертним ліжкові, а на дорозі і вмер. Унук Івана Івановича оженився на удові Осиповой, разбогатів і виступів навіть супротивником Кондратьева на Сумське полковництво. Виходить так, що Перекрестови дивилися на Охтирське полковництво немов на свій нащадок. Кондратьеви такечкиж дивилися на Сумське полковництво і мали на се більше права, ніж Перекрестови. Полковництво там займав Гар. Кондратьев, за ним його сини (Григорій, Роман і Ондрій), унук Іван, син Ондрія, котрий правив полком до смерти своєї у 1728 р. Ми бачили вже, яка боротьба вибухла між представниками сих обох полковничих родів. Сю боротьбу двох родів за полковництво гарно малюють нам документи Харьківського історичного архива, видані О. Д. Твердохлібовим. Перекрестов-Осипов подав прохання немов від усіх полчан про те, щоб його поставити Сумським полковником, а про Кондратьева там було написано, що він ще молода людина, недотепна і навіть грамоти на вміє. Кондратьев справді був тоді зовсім молодий (22 рокив) й не мав ще навіть сотницкого уряду. Осипов-Перекрестов почав пустошити ліси та діброви свого противника, бажаючи тим знищити увесь рід Кондратьевих. Але й Кондратьев теж найшов стежку до гетьмана Дан. Апостола, котрому він приходився небіжем, а через нього й до великоросійських вельмож, щоб заполучити собі полковництво. Отсі усі стежки й виявляються у листах старшин Сумського полка Маркова і Кондратьева, Охтирського полковника Лесевицького до гетьмана і у гетьманських листах до високих патронів (Бирона, канцлера Головкіна, віцеканцлера Остермана, до Ушакова, до Київського ген. губ.). Серед сих листів є й копія прохання старшини й товариства Сумського полка цариці, щоб відлучити від полковничого уряду Осипова-Перекрестова й поставити на його місце Кондратьева. Там широко оповідається про славні діла Гарасима Кондратьева, його дітей — Григорія і Ондрія Герасимовичів: посліднього убито у поході проти Булавина на р. Уразовій. Вірно служив і Роман Кондратьев Охтирській полковник. У царських грамотах було сказано, що служба Кондратьевих ніколи не забудеться. У 1730 р. його назначено сотником у Сумський полк, а полковником без жадної заслуги і без прохання полчан знаходиться з Охтирського полка Вас. Перекрестов, котрий нині прозивається Осиповим; — Івана-ж Кондратьева від заслуженого ранами і кровью Кондратьевих Сумського полковництва відкидають. Теперя йому 25 років, він грамотний і писати вміє і служитиме вірно. У грамоті 1692 року на ймення Охтирського полка було написано, щоб Ів. Перекрестова від полковництва відсунути і ні йому, ні родичам його, ні одностайнім полковниками й полковою старшиною там не бути, бо він у Охтирському полку учинив багацько кривд та здирств. Такіж кривди з'являться, коли Осипова-Перекрестова буде відсунуто від полковництва — тоді кожний напише про свою кривду. А коли з'явиться прохання від Сумських полчан, щоб залишитися йому на полковництві, йому не можно буде вірити, бо його складе своїми каверзами сам Осипов-Перекрестов і приведе до підпису одних похвалками та пострахом, иньших оманою. І всеж таки, не взираючи на такі захади, Перекрестов-Осипов залишився на Сумському полковництву і Ів. Кондратьев не міг його здолати, хоча Д. Апостол й понаписував багацько листів до патронів. Мабуть таким патронам, як Бирон або Головкин, було однаковісінько, хто сидітиме на Сумському полковництві чи Перекрестов-Осипов, чи Кондратьев і вони залишили того, хто сидів. А може для них не дуже багато значив сам ясновельможний старенькій вже гетьман, котрий незабаром помер й йому не назначено було навіть наступника.

Думка про спадкове полковництво мала силу і у иньших полках. Так Харьківські та Ізюмські полчане підтримували звичайно рід Донців. Гр. Донець вмер у 1690 р., а його наступником, як ми бачили, був син Хведір разом з братом Констянтином, котрий мав полковництво на Ізюмі і вмер у 1691 р.: Хведір Донець залишився у Харькові до самої смерти у 1705 році. І тоді Харьковські полчане подали прохання, щоб у них поставлено полковником зятя Григорія Донця, котрий був полковником Ізюмським, — Хведіра Шидловського, бо після Донця залишився тільки малий хлопчик, котрий не міг бути полковником, а полковник з чужого роду може, писали вони, їх знищити, Ізюмській же полк близько від Харьківського і заселяв сі обидва полки Григорій Донець. Полковником поставлено, по проханню полчан, Шидловського. Чи вибірала Шидловського полкова Рада, не відомо; як взяти на увагу, що усі, котрі прохали, боялися виборів чужого, видко, що все тепер залежало від царя і се було не стверження виборів Ради Розрядом, а царська настанова. У 1708 р. наказним полковником зроблено небіжа того Шидловського Лаврентія, котрий у 1710 р. був поставлений звичайним полковником, після того як його дядька усунуто з уряду й віддано під суд за грабування у Польщі. Цікаво, що з прохання усієї полкової та сотенної старшини йому повернули права і він вернувся у війско генералом, але маєтностей йому не повернули, бо встигли вже роздати їх тім, котрих поселили у Слобожанщині під проводом Кантемира. Лавр. Шидловській, по царському указу, був переведений полковником у Ізюм, а Харьковске полковництво пожаловано Куліковському, котрий вийшов з Кантемиром з Волощини. Се вже почалися полковники з чужоземців. Навряд чи Куліковського вибірали на Раді, бо у всякому разі з нього полчане не були задоволені і подали навіть на нього скаргу цареві, де писали, що він скідав старшин з їх посад, брав собі для послуг більше робітніків, ніж було росписано, і роспоряджувався війсковими сумами сам без полкової старшини. Ся скарга була підписана обозним Ковалевським, судью Афанасьевим, осаулом Афанасьевим, писарем, сотниками й була підтверджена, бо вийшов суворий царський указ, щоб нічого сього наперед не роблено. Шидловський на посаді пробув не довго, і його місце заняли Гр. Сем. Квітка та Тевяшов, а після сього Воєнна Коллегія поставила Харьківським полковником Матв. Куліковського, хоча Харьківці хотіли бачити своїм полковником Ковалевського, котрому виданий був похвальний лист за службу од чотирьох Слободських полковників і полкової старшини. Полчане з нього були дуже незадоволені і подали на нього скаргу. Над ним наряджено було слідство. Обвиначував Куліковського писарь Липецької сотні Непишний у тім, що він примушував козаків продавати його жінці за дешево землі, продавав за дорогу ціну козакам коней, котрі сам купив немов для гармат; вигадав мита на ярмарках собі на користь, супроти жалованних грамот не видав козакам усього положеного їм жалування, не пішов у Пруський похід, а повернувся з дороги з Валок, назначив сотником у Липці свого пасинка Черняка, котрий робив утиски козакам і держав у себе для робіт козаків і навіть попереднього сотника, через що козаки Липецкої сотні кидали свої домівки й записувалися у піддані по инших сотнях. Непишний подав про отсі утиски Черняка скаргу Куліковському, а той передав ії Черняку, котрий Непишного за се немилосердно побив. Непишний подав супліку на Куліковського начальнику української дівізії Кн. Кантемиру, а той доручив слідство Банческулу, котрий ще раніше держав руку Куліковського і нічого по сьому ділу не зробив. І тепер Банческул одіслав Непишного до Куліковського, а той його заарештував і побив, потім примусив Непишного написати заяву, що він доносив на полковника несправедливо. Ослобонившися Непишний знову повернувся до Кантемира і повідав йому, що сталося з його приказом, Кантемир знову звелів зробити слідство по сьому ділу у Охтирці, але туди не були одправлені потрібні сьвідки і се слідство навіть не почалося. Тоді Кантемир, побачивши, що сам нічого вдіяти не може, одіслав Непишного у Петербург немов би то з війсковими ділами і видав йому пачпорт, щоб той зміг подати скаргу у сенат. Але і там його постигла невдача, бо війскових діл при ньому не знайшлося і Кантемиру Воєнна Коллегія зробила за се вимову. Отсе усе діялося у 1761 році. Воєнна Коллегія доручила зробити слідство про скарги Непишного ген. аншефу Стрешневу, а про землі, котрими несправедливо заволодів Куліковській, Білгородської губ. канцелярії. Непишного знову посадили в тюрму і знову він був примушений подати такий же лист, як і перше, а сам утік у Москву, де його знову таки заарештували й закували на сей раз у кайдани. Знову доноси Непишного судили ріжні комісії, поки не дійшло до реформатора Слободсько-Українського Щербініна у 1764 році, писарь же Непишний сидів усі часи у тюрязі, а Куліковський на полковничому уряді. Непишний не доказав свого доноса, його самого обвинувачено, але все ж таки Куліковський з старшиною потім повинився в якихсь кривдах і утисках, і з його і старшин справлена була велика сума грошей за сі кривди. Треба до сього додати, що й самого Кн. Кантемира (син Антіоха) було одставлено від уряду за те, що він брав хабарі, держав козаків для своєї власної роботи і грабував землі для своєї жінки і у сьому він повинився. Перший полковник Острогожського полка Зіньковський пристав до повстання Ст. Разина, поубивав приказних, його скинуто за се з посади і карано горлом — обрублено руки по лікоть, ноги по коліна і повішено і навіть жінку його покарано смертью, а дітей вислано у Сибирь і одібрано у них усе майно. Полковником затвержено сотника Гар. Корибута; чи вибірали його полчане, не знаємо; його змінив полковник Іван Семенович Сас (Сасов) — з чожоземців. Чи вибирала його полкова Рада, про се ми не знаємо; може він був назначений, а може тільки ствержений Московським урядом. Раніше він був полковником рейтарського полка, потім полковником копейного полка, потім Острогожським воєводою, а потім його назначено чи стверджено у 1680 році Острогожським полковником, і він був на сій посаді до самої смерти — до 1693 р. Се був чужоземець, котрий не міг підписати навіть свого призвища й на документах підписувався латинськими літерами: у 1680 р.: Iones Sasones Ryky pryllosyll, (руку приложив) у 1686 р.: Іван Сассав Ryky pryllosyll, у 1689 р.: Іванка Сассав. Значить тільки за 9 років він вивчився своє призвище писати по россійски. В. Є. Данилевич почитає його англичанином. Цікаво, що Острогощане заступилися за Саса, коли у 1682 р. на його скаржилися великороссійскі служилі люди Острогожська, що він немов би їм чинив кривди та утиски. Коли робилося слідство, полковника Саса одставлено було од полковницького уряду. Тоді козаки усім полком прохали і навіть послали представників у Москву, щоб їм залишили їх полковника. Се було їм ствержено. Але його самого визвано у Москву, де він волочився кілька місяців, прохарчився, що дня ходивши у Приказ, набрав у позичку грошей і всеж не хтів ставитися на очи з тими, як він казав „ворами“, котрі його обвинувачували. А Острогожський воєвода обвинувачував його у тім, що він немов не ходив на молебні у царські дні. Одначе Сас довів, що він навіть стриляв з гармат, коли у його будинку „чашу величали“, себ то пили за царське здоровья. У 1690 р. Острогожські приказні подали на нього супліку. Виходить, що він жив лагідно з своїми козаками полчанами і за се мабуть до його зле відносився воєвода з великороссійскими служилими людьми. Воєвода ж гнівався і скаржився на його за те, що він великороссійских служилих людей записував у козаки, у полкову козацьку службу, а тіх котрі жили у своїх дворах проміж українцями, з домівок виселяв, бив і жити не позволяв. Тут ми бачимо звичайну для тих часів боротьбу з приказних слободськими полковниками. Наступником Саса був Буларт — теж чужоземець, мабуть з англичан і можливо пасинок Саса. Як його поставлено у полковники, нам не відомо: знаємо одначе, що він мав і чин стольника.

Оттак, як бачимо, слободські полковники, своєю неправдою до козаків та населення приготовили для себе свою політичну смерть. Россійскі царі та їх урядники скористувалися з отсих неправд слободських полковників, щоб скасувати їх виборчий уряд і разом з ним всю автономію слободської України, котра стала Россійскому правительству як сіль в очі. Вибори, як ми бачили, замінялися настановою центрального уряду. Так робили царі у Гетьманщині, так почали вони робити і у Слобожанщині. Як і там, так і тут на полковничі посади почали ставити чужоземців, котрі не знали населення і котрих не знало населення.

Окрім козацької місцьової влади була ще й міщанська та ремеснича, але вони не уміцнилися як слід на Слобожанщині так, як се було у Гетьманщині. У Харькові по документам були війти, згадуеться про двох таких війтів — Ємова і Ільїна — була значить і мійска влада, мабуть на зразок сотенних міст Гетьманщини, наприклад, Борисполя.

Московські воєводи на Слобожанщині. Автономія Слобожанщини зменьшувалася й через те, що поруч з козацьким урядом стояв московський воєводсько-приказний і центральний уряд здавався на нього більше, ніж на місцьовий виборчій козацький український. Через те бували звичайно межи ними суперечки. Коли у Гетьманщині при Брюховецькому піднялося повстання проти воєвод, воно перекинулося і в слободську Україну. Воєводсько-приказний уряд був дуже тяжкий й неприємний і для Московської держави, де він пишно розцвів при царі Олексію і де проти нього було стільки бунтів. Але на ньому тримався увесь внутрішній устрій Московської держави, усе „самодержавіє“ московських царів. Не дивно, що московські царі, хоча й мусили признати за слободською Україною її козацьку автономію, але все таки вони й тут, так як і у Гетьманщині, поставили її в залежність од свого центрального приказного уряду — себ то приказів і навіть — чого вже не було в Гетьманщині — од свого місцьового урядника — Білгородського воєводи і окрім того утворили представників свого приказного уряду — воєвод по містах слободської України.

У Харькові та й по иньших містах слободської України воєводи трималися з початку його засновання і до XVIII ст. Головним обов'язком воєвод було війскове діло — оборона од татар, догляд за кріпостью і уряд над великороссійскими служилими людьми. Але як узяти зміст звістного нам „наказа“ Харьковському воєводі Семену Дурново (1688 р), то побачимо, що його влада була дуже широка і майже нічим не одріжнялася від воєводської влади у самій Московській державі. І справді: зачім тільки не повинен був пильнувати Харьківскій воєвода? Він мусив, приїхавши у Харьків, одібрати кріпость від воєводи Суслова, з грошовими скарбами, з хлібними запасами, зі списками українського й великороссійского населення, з грамотами, книгами і ділами, і з росписним списком усього того. Він мусив приняти й розглядіти усіх козаків і служилих людей і кріпость і у всьому слухатися Білгородського воєводи і писати в Москву в Приказ. У Харькові він мусив оберегати кріпость і доглядати за служилими людьми, щоб вони її стерегли й узнавали вісти про татарскій приход, заміри й не пускали злодіїв, котрі приходять з українських міст і крадуть коней. На пашню людей отпускати тільки з вартовими і тоді навіть, коли не було вістей про татар. Проти татар, коли їх було небагато, він мусив виступати сам з служилими людьми; про ранених та убитих українців та великороссійских людей писати у Москву у Приказ Великої Россії і Білгородському воєводі, а про те, скільки він видав пороху та свиньцю, одписувати у Пушкарський приказ і вести рахунок. Ключі од міста і кріпости тримати у себе. Росписувати браньців та захожих людей переселенців і доглядати, щоб ніхто не проїхав звідтиля, де було морове повітря. Пильно доглядати за тим, щоб у Харькові не приймали великороссійських служилих та тяглих людей і біглих холопів та кріпаків. Не мав він права приймати й вільних людей без дозвола Великороссійского приказа. Про се треба було оповістити й населення. Нових поселенців українців з малороссійских городів він не міг по своїй воли приймати без дозволу Білгородського воєводи, а з дозволу мусив записувати на службу або в тягло, приводячи до присяги і приймаючи на життя у Харьків з тим, щоб вони дістали тут землю і усякі угоди; а українських переселенців з українних великороссійских городів не приймати й повертати туди, звідкиля прийшли, з провожатими. На Дін на промисли дозволяти виїздити тільки на якийсь час за особливими письменними проханнями, за поручними записями (за порукою), видаючи їм листи, котрі вони повинні були показувати воєводам тих городів, через котрі вони проїзжатимуть. Що до населення Харьківа, то воєвода повинен був пильнувати, щоб мешканьці і укріпости і на підварках і у слободах, у літку у спеку по хатах та по лазнях пічок не топили і з вогнем довго не сиділи і не ходили, а, щоб готовити страву та пекти хліб, поробилиб окремі печі далеко од будинків, а в місті, кріпости, по баштах, по лавках і по подвірьях щоб були поставлені діжки і мідяний посуд з водою і віниками. Українцям і великоруським людям він не повинен був робити ніяких кривд, не брати з них хабарів і не вимагати від них на себе ніякої роботи. Козаками полкової служби він не мусив відати — ні судом, ні розправою, а колиб трапилися якісь суперечки між ними і великороссійкими служилими людьми, треба було відсилати козаків на розправу до Харьківського полковника Григорія Донця. До полковника і усіх полкових козаків воєвода повинен був держати ласку. З других документів видко, що воєводи збірали грошові податки у казну і таможенні збори; помішниками у судних і розправних ділах у них були под'ячі і вони мали у своєі владі й тюрму. Значить воєвода мав владу над кріпостью і містом Харьковом у військових і поліцейських справах, мав повну владу над великоросійським населенням у всіх справах. мав, здається, деяку але неясну для нас владу і над українським міщанським населенням (козаками городової служби) і зовсим не мав ніякої влади тільки над козаками полкової служби. Але трудно було обмежитися у владі воєводі та полковникові у війскових та адміністрацийних справах, а ще труднійше було обмежити владу над міщанством — було двоєвластье, а з його виходили постійни суперечки. Такі суперечки ми бачимо усюди, де були воєводи. Сі суперечки у Харькові, наприклад, почалися з самого початку його істновання. Здається, що підставою сих суперечок була ріжниця соціяльного життя московського і українського, ріжниця народніх звичаів і поглядів на сучасне життя. Приказно-воєводський московський уряд був страшенно централістичний і формальний — воєвода не мав права сам нічого роспочинати, він повинен був виконувати тільки свою інструкцію і про все відписувати у Москву та Білгород, а там усюди по приказах царювали канцелярії, приказні под'ячі, хабарі та папір, а не живе діло. Усе, здавалося, було визначено наказом — без дозволу неможна було ступити й ступня: ні вигнати у поле корови, ні затопити печкі, ні виїхати по торговому ділу із Харькова на Дін, ні уряжатися новому переселенцеві у Харькові. Треба було навіть записуватися у особливі книжки, скільки було зроблено пострілів на ворога десь там у степу і одсилати сі книжки у двох примірниках до Москви. Але легко було написати усе отсе у наказі — папір мовляв, усе перетерпить — а як се можливо було здійстнити у житті, по містах слободської України, котрі лежали так далеко од Москви? Трудно, навіть неможливо було провірити діяльність воєвод й мимоволі приходилося у самому наказі воєводі, себто урядникові, котрому доручали цілий повіт з містом на чолі, говорити про його гультяйство та користолюбство та стращати тяжким царським гнівом та немилостью. Стращати суворою карою приходилося й населення. Сі кари иноді й бували. Змієвській воєвода С. Дурново повинен був їхати у Краснокутськ, що бити батогами тамошнього воєводу за те, що той задержав пошту. Але і до похвалки про жорстоку кару можно було призвичаїтися, а од самої кари ослобонитися через хабаря приказним, под'ячим та дьякам. У житті дуже часто робилося не по наказові й інструкціях, хоч накази в приказі читалися воєводам, але як слід не виповинялися. Бувало й так, що воєводи не могли оборонити населення од нападу самих тих, хто повинен був те населення захищати і хто залежав виключно від воєводської влади. Так у 1659 році пройшли повз Харьків Чугуєвські діти боярські (300 чол.), побили ні за що, ні про що багато Харьківців, пограбували в будинках їх одежу і зброю, повідганяли багацько коней і волів, порізали свиней, розорили пасіки з бджолами, знівечили немолочений хліб і сіно, побили й козацького отамана, котрого вислав проти них воєвода, одняли у них зброю й похвалялися повертаючись додому вогнем та мечем знищити Харьківських зрадників. Коли воєвода послав до них свого под'ячого, вони облаяли й його, а повертаючися до дому, справді таки пограбували багацько хуторів у українців. Через се багацько хуторян, бачучи оттаку наругу й плюндровання, розійшлися сьвіт за очи, знищилися й мусили протягати руку за Христовим подаянієм. Харьківці писали, що такого розору вони не бачили й тоді, коли сиділи в облозі од Виговського. Тут, як ми бачимо, Харьківський воєвода не міг ніяк допомогти Харьківцям. Воєводи часто мінялися й така була московська політика, щоб вони довго не засиджувалися на одному місці і щоб ні вони не призвичаювалися до населення, і щоб населення до них не призвичаювалося — і од того у них навіть не було бажання заслужити поважання од мешканьців, кожний знав, що його у всякому разі швидко замістять, хоча б він гарно відносився до населення. У Харькові з 1656 по 1706-й рік., значить за 50 років перевернулося 20 воєвод, себто один на 2½ рокі. Було два таких воєводи — Тарбеєв та Грецов, за котрих прохали Харьківці, щоб їх зоставлено було у них на новий строк, бо вони захищали їх од Донських розбишак, суд і росправу робили по правді, не кривдили й не утісняли подачками. Правительство дозволило. Таке же прохання подали Харьківці й за третього воєводу Салова, на котрого подали скаргу великороссійські служилі люди. Харьківський воєвода Офросимов скаржився на харьківців, також як і Селифонтов. Він писав про харьківців, що вони свавольні — живуть з лінощів по хуторах та пасіках. Але вони там хазяйнували і мусили хозяйнувати, щоб було з чого одправляти війскову службу. А на пасіках українських поселенців грабували да убивали великоросійскі служилі люди, і їм не давали справедливої кари приказці. Так харьківській атаман Лаврінов привіз у Білгород п’ятьох побитих пасішників і приніс скаргу Білгородському воєводі кн. Ромодановському. Пасіки були пограбовані, а пасішники побиті. Було назначено слідство. По Соборному Уложенію двоє душогубів було повішено на шибениці у Харькові — се була перша судна кара на горло у Харькові, иньших розбишак зослано у Валки. Ті станичники, котрих було зослано у Валки, довели потім, що їх посилали грабувати українських пасішників Білгородський дьяк (себ-то секретар Білгородського воєводи) та под’ячий; сей под’ячий, записуючи у слідстві при воєводі і дьякові показання сьвідків, проминав те, що було неприємно для нього і дьяка. Що се обвинувачення суддів було справедливо, видко з того, що воєвод швидко було усунуто з посади.

Утиски воєвод та приказних ми бачимо й у Острогожському полку. Полковник і старшина Острогожського полка подали у 1668 р. цареві скаргу на утиски таможенних голов: вийшов указ, під пострахом жорстокої кари й пені, ніяким побитом над міру мита не брати, але через 10 років знову увесь полк скаржився на сих же таможенних голов і про те ж таки мито. Острогожщанам видана була грамота, але і ій приказні віри не няли. Великі утиски робили козакам й Острогожські воєводи. У 1680 році усі полчане скаржилися на свого воєводу, що він поставив при гирлі річки Тихої Сосни й Донця калавур, котрий брав великі гроші з приїзжих для торгу людей, через що зменьшилися їх великі торги; їм ні зчого було тепер служити службу і вони прохали, щоб сим каравулом і пропуском людей з Дону відав їх полковник. І на се прохання царь зглянувся. У 1686 році мешканці городів Острогожського полка скаржилися на свого воєводу, що він забороняв їм шинкувати й торгувати у Острогожську, прислав служилих людей і вони кіями проганяли їх з базару: поставили по базару столи, і почали шинкувати голови з шинкарями. І се він зробив ради хабарів. І їх було послано у Полатов і Цареборисів на тяжкі роботи; вернувшися звідтіль, вони хотіли хоч трошечки розторгуватися, бо плати їм ніякої не давали, хліба у них вже кілька років не вродило і їм без шинків та промислів служби служити було ні з чого. Воєвода й служилі люди посилали скарги на полковника Саса, котрого визивали навіть у Москву: про те як відповідав на се полковник Сас, ми вже казали раніще. Теж саме робилося і по иньших Слободських полках.

Воєводи повинні були держати до україньців совіт та ласку, а ось що писав у своїй скарзі на воєводу Харьківський полковник Хв. Донець у 1706 році: козаки ойго полка і Золочівські міщане приходять до нього і скаржаться на воєвод, що вони їх без перестанку бьють і беруть з них усякі податкі, возять їх кіньми та волами у свої помістья усяке збіжжа і од того вони знищилися й розійшлися сьвіт за очи по слободах: а останні міщане теж хотять розійтися. А у Харькові і у Золочеві на посаді окрім україньців-козаків його полка великоросійських людей немає, а в повітах теж великоросійських людей вельми мало і ті деревні, де вони живуть, тягнуть одні Харьківські до Чугуєва, а другі — Золочівські до Болхового. І через те треба отсю воєводську владу скасувауи. На се вийшов указ — у Харькові та Золочеві воєводам не бути ради малолюдства там великоросійського населення, а великоросійських людей велено відати — Харьківських Чугуєвському воєводі, а Золочівців — Болховському. У Ізюмському полку уся влада теж належала до полковника ще з початку його заселення.

А ось що витворяв Путивльській воєвода кн. Білосельский у Лебединському повіті (Сумського полка) — у селах Пристайлові, Червлене та дерев. Азак, куди його послано було розв'язати суперечку за землі між українськими поселенцями і дітьми боярськими міста Каменного. Він звелів бити батогами, обрізати чуби, в'язати та грабувати селян і узяв силоміць заяву од них, що вони немов своєю охотою записалися у кріпаки до Каменовських дітей боярських. Потім приїхав ще воєвода з Каменева і вони обидва сплюндровали у селі Пристайлові церкву Божу, позабірали образи, ризи й дзвони, пограбували попів і селян і вигнали з села, так що ті мусили залишитися серед поля з жінками і дітьми, не відаючи, де дітися й умираючи з голоду. Ось що було зроблено з українцями у сих трьох селах: у Озакові бито обухом і кулаками 6 чоловіків і 2 жінок, батогами 2 чоловік, чуби одрізано у 2 чоловіка й поведено 2 чоловіка вішати на шибеницю. По приказу воєводи Білосельского Каменовський приказний Лихонин пограбував у 30 чоловік: корову з телям, 3 сокіри, плуг, 4 карб. і 29 алтин грошей, 18 кабанів та свиней, 3 голіви товару, 16 коней, 3 барана, 15 кур та 15 гусей, 4 воза, винний казан, сідло, 3 хомута, чоботи, 2 бочки вина, косу, шаблю, сало, усяку одежу і книгу Полуустав. Самостійно, після того як кн. Білосельскій виїхав з сих осель, той же приказний разом з товарищами Каменовцями ще пограбували (вже мабуть власно для себе) у 49 чоловік: 20 корів та 2 телят, 48 овець, 10 коней, 2 кози, 210 свиней, 47 курей, 75 гусей, 15 качат, 15 вуликів бджіл, усяку літню і зимову одежину, 3 вози із збіжжам, з церкви — образи, дзвін, 3 ризи, 4 стихиря, ЗО завіс, скриню з одежою, шаблю та карбованець грошей. Попа били й закували у кайдани Лихонин сам бив одного чоловіка й вискуб у нього чуб. У селі Пристайлові били батогами та нагаями навіть жінок.

Залежність слободської України від Білгородських воєвод, Розрядного і Посольского приказів. Білгородські воєводи були найстаршими серед своеі братії і від них залежали й Слободські полковники. Вони стверджували полковничі вибори у Слобожанщині: вони пропонували на полковничі уряди царям своїх кандидатів. На поважну воєводську посаду у Білгород посилали князів та бояр. Слободські полки були приписані до Білгородського полку і у війскових справах підлягали Білгородському воєводі. І ось як Білгородській воєвода вельми звісний боярин Борис Петрович Шереметьев обійшовся з Романом Кондратьевим, Охтирським полковником, коли той приїхав до нього з старшиною та козаками у Білгород по свойому українскому звичаю на празники з поклоном. За те, що Кондратьев подав скаргу на свого недруга Перекрестова (у Білгороді воєводі, а у Москві царям), Шереметьев прилюдно в присутністи багатьох полковників, великоросійских урядників і чужоземців, його смертельно бив, за волосся скуб і вискуб їх, бив по щоках, одбив ребро, пустив з носа і рота кров. Се діялося у 1692 році — тоді, коли Слободські полки перейшли з Розряду у Великоросійский приказ, коли їм жилося може найбільше вільно. Слободська Україна залежала від Білгородського воєводи, а вищою владою до 1688 р., був над нею Розрядний приказ у Москві. У 1688 р. Слободські полки були переведені із Розрядного приказа в окремий Великоросійський приказ, точнійше у Великоросійський відділ Посольского приказа. Таке назвисько він мав, як я гадаю, через те, що Слободська Україна заселилася на дикому степу, котрий Московський уряд помиляючися лічив великоросійськім бо він, як ми знаємо, був древнеруськім українським, тоді як Гетманьщина перейшла під Московську протекцію з своїми власними українськими або як тоді називали малоросійськими землями. Найважнійша звістка про сей перехід міститься у надрукованому мною Екстракті Слободських полків 1734 року. Там ми читаємо: „давъ прошломъ вь 196 году октября въ 16 день великіе государи цари и великіе князи Іоаннъ Алексѣевичъ, Петръ Алексѣевичъ указали по именному своих великихъ государей указу за пометою думного дьяка Емельяна Игнатьевича Украинцева изъ Розряду взять Сумской, Ахтирской, Харьковской, Острогожской полки съ городами и пригородки въ Государственный посольской приказъ и именовать Приказомъ Великія Россіи“. Треба мати на увазі, що ся звістка хоч знаходиться у документі 1734 року, але здається на царський указ 16 жовтня 1688 року. Окрім того ми маємо туж звістку і в тогочасному документі, де говориться так: „октября въ 14 день нынѣшняго 196 года по указу вел. гос. черкасскихъ полковъ полковниковъ, тѣхъ полковъ городы и въ нихъ воеводъ и приказныхъ людей и черкасъ полковыя и городовыя службы всякими дѣлы велѣно вѣдать въ приказѣ Малыя Россіи. И потому вел. гос. указу о черкасскихъ всякихъ дѣлахъ (столбцы) и разборныя книги изъ Розряду въ приказъ Великія Россіи отосланы октября въ 29 день. А росписался въ тѣхъ черкасскихъ дѣлахъ приказу Великія Россіи подъячій Степанъ Ступинъ“. Суперечки, на мій погляд, між сими двома звістками немає, бо й та й друга говорять про один знов заведений Великоросійский приказ, тільки перша звістка містить його у Посолькому державному приказі, а друга у Малороссійскому. Можливо одначе, що новий приказ був справді відділом Малороссійского.

Скасуваннє автономіи при цариці Анні та Катерині II. Але недовго прийшлося слобожанам утішатися своєю автономією та вільготами. З початку XVIII ст. з царя Петра починають россійскі самодержці сю автономію потроху зменьшувати. Розпочав Петро Великий, багато у сьому знищенню слободсько—української автономії зробила цариця Анна, а закінчила се руйнуваннє цариця Катерина II. У 1700 р. царь Петро видав грамоту, щоб полковники до смерти залишалися при своїх урядах, а се вже зменьшувало виборче право. Слободська Україна прилучена була до Озовської губ., а Харьків у 1718 р. до Київської губ. Так посіяно було зерно губернських установ. У 1722 р. зроблена була перепись. При Катерині І Слободські полки перейшли під начал Воєнної Коллегії і у кожному полку була складена регулярна рота. А при цариці Анні у 1732 р. вже цілком була зломлена місцева автономія і Слободські козачі полки повернуті у армейські. Почалося з перепису Слободських полків, котрий був зроблений лейб—гвардії майором Хрущовим у 1732 р. В указі цариця писала, що Слободські полки знищені, що козаки залишили війскову службу і грунти, з котрих служили, почали записуватися у підпомошники і число їх зменьшилося. А ми бажаємо, писала цариця, наших вірноподданних од сих безпорядків захистити і непорядки скасувати і привести усе у порядок. Гвардії подполковнику кн. Шаховскому доручено було виробити таку реформу, щоб зберегти інтереси уряду і слобожан. Кн. Шаховський приїхав у слободську Україну, оселився у Сумах і завів там „Комиссію учрежденія Слободських полков“, членами котрої були два гвардейских штаб офицера а Слободських полковників звали туди рідко й то з дорадчим голосом. Комісія утворила реформи, котрі були конфірмовані царицею: старинне право займанщини земель було скасовано, але занятими досі землями було дозволено володіти і передавати у спадок, хочаб на них і не було кріпостних актів; комплект козаків визначено у 4200 чоловік — у Охтирському полку, 1000 чол., у остатніх по 800 чол. Їз їх дітей та свояків комплектовалися реєстрові козаки (було їх 22000 чол.). Вони ж повинні були вносити по 10 коп. з душі на козаків. Козацькі підсусідки і підпомошники — їх було 86000 чол. — поділені були на двори по 50 чол. у кожному, і платили кожний двір по 1 порції і по 2 рації, а як грішми, то по 18 коп. з душі, а деякіх отчислили до старшин на їх партикулярні роботи. Полковники, котрих тепер перевернули у премьер-майорів, получили по 15 дворів підпомошників, обозні по 7, судії по 6 і 7. З усіх записанних у переписі Хрущова велено було збірати по 21 коп. у казну. Центральний уряд видавав укази, щоб населенню не було ніяких тяжарів у зборах, а збори на консістентів збільшилися, розвелося без числа хабарників, хапуг і нікому було ні зарадити сій кривді, ні навіть осьвідомити про неї центральний уряд, бо Петербург покладався тільки на кн. Шаховскаго та на його канцелярію, а вони — сі чужинці у країні — робили, що хтіли. Свідоцтво про се дав здається той самий Лесевіцький, котрого зроблено було бригадіром слободських полків при кн. Шаховському. Од тяжких одбутків слобожане тисячами росходилися, утікали на Дон сьвіт за очи. Боячися, що країна обезлюдіє, правительство видавало укази, щоб шукати в губерніях і провинціях біглих з слободських полків, козаків і посполітих людей, з жінками й дітьми, повертати їх на колишні оселі на подводах і на кошт тіх, хто їх приняв. Тут вже ми бачимо заборону вільного виходу слобожанам за межу Слобожанщини. Але уся реформа цариці Анни була скасована її наступнецею царицею Лизаветою, котра взагалі була проти Анни, а окрім того була прихильна до українців через Гр. Розумовського. На коронацію Лизавети у Москву приїхали усі слободськи полковники з своїм бригадиром і представниками од кожного полка. Вони подали через Сенат новій цариці прохання, де прохали скасувати драгунські полки, бо штаб і обер офицери з армейских полків діставши підпомошників, повернули їх собі у піддансьтво; просили про скасування усіх реформ кн. Шаховського у слободських полках, просили видати їм жалованні грамоти на зразок Петровських. Сотник Сумського полка Власовський скаржився на комісію за те, що вона назначила слідство про скасування драгунського полка — і сенат зробив постанову се слідство спинити, козаків у драгуни не вибірати, старшині і козакам кривд не чинити. Трохи згодом, у кінці 1743 р. слободським козакам були надані жаловані грамоти. Сими грамотами реформи Анни були скасовані, козаки дістали назад свої старинні права і привілеї у промислах та у торговлі. Були одібрані від офицерів та старшин драгунського полка підпомошникі та повернуті до козацьких слободських полків. Драгунів роскасували й повернули знову у козацтво Але слобожане усе таки повинні були содержувати у себе 4 армейських полка. Число виборних козаків визначено у 5000 чол., а росписати їх по полках доручено самим полковникам по числу підсусідків та підпомошників. Незабаром число козаків збільшено до 7500 чол Полковникі для своїх полків вигадали мундіри. У 1744 р. велено було за ганьбу, за зневагу слобожан карати по їх українському праву. Але указом 22 липня 1748 р. і 24 лютого 1749 р. заборонено було козакам і їх підпомошникам переходити не тілько в Гетьманщину і Великороссію, а навіть з одного полка у другий, себто значить козаки немов прикриплялися до своїх полків. У 1746 р цариця вернулася до старовини й звеліла скласти гусарській полк, подібний до драгунського і се дуже неприємно було слобожанам: люди утікали од сієї гусарії; простий народ иноді бив тих гусарів, а старшина не запиняла його у сих вчинках, бо й сама ворогувала проти них. У кіньці царювання Лизавети Петровни слободські полковники послали до неї представників на чолі з полковником Тевяшовим з наказом про народний упадок — значить і прихильна до українців цариця не запомогла їм у їх соціальному життю. Представники, проживши три рокі у Петербурсі, не діждалися резолюції на своє прохання.

Харьковський місцевий літописець під 1747 рік заніс у свою літопись таку хвалу цариці Лизаветі: „превѣчно признательными имѣютъ пребыть черкасы слобожане щедрымъ милостямъ государыни царицы, понеже отъ ея всѣ ихъ благая имъ ниспослася и за ними состоитъ“.

Не діждалися представники одповіді і в коротке царювання Петра III, а дала їм свою відповідь його наступница і жінка цариця Катерина, та таку, що булоб краще козацьким старшинам і не турбувати цариці. Про сю ласку Катерини, дивлючись на пам’ятник Петру первому, збудований Катериною другою, наш Т. Шевченко сказав: „таке диво поставила, се той Первий, що роспинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову сиротину“. І справді вона доконала і Гетманщину, і Слобідчину. Вступивши на престол, Катерина II зараз же звернула увагу на Слободські полкі і в кінци 1762 року назначила слідство над Слободською старшиною по доносу сотника, Острогожського полка Прок. Каневецького. Се слідство було доручено лейбгвардії секунд майору Е. Щербініну, котрого сенат відправив для сього в Острогожськ, бо Каневецкий обвинувачував командирів Слободських полків, кн. Кантемира, полк. Тевяшова і старшину Острогожського полка в розоренню і знищенню козаків і обивателів. Кн. Кантемиру одведена була Тевяшовим казенна земля за те, що він держав руку Тевяшова, а сам Тевяшов, як писав Каневецький, узяв з собою у Петербург на хабарі 2400 карб. грошей, за котрі треба було купити коней для козаків; секретар Воєнної Коллегії був його приятель. Щербінін получив великі уповноваження і поїхав у Острогожськ. А щоб зібрати відомости про становище Слободських полків взагалі і дати відповідь на прохання старшини, Катерина визначила осібну комісію на чолі з тим же Щербініним (у 1763 році). У наказу йому було написано, щоб він ж 1) зібрав відомости про те, від чого і від кого козаки мають тяжарі, і яке було у полках безлюддя, 2) як с тяжарі знищити. Треба було вислати у Петербург Слободських старшин у комісію Щербініна, але усі старшини Харьківського полка їхати відмовлялися і так мабуть було й по иньших полках. Коли прийшлося боронити права, усі занедужали, бо добре знали, що цариця Катерина вже віришила судьбу Україні. У Петербурзі сенатори — Шаховський, Панин, та Олсуфьев розгледівши матеріали Щербініна (16 грудня 1674 р.), признали, що щорічні складки підпомошників та свойственників не були рівними й сталими, бо зараз після розкладки число їх зменьшувалося і остатнім приходилося нести великі тяжарі, не звісно було, на який час треба вистачати козакам коней та зброю; теж саме треба сказати й про одежу — були й такі, що страчували та розтринькували ії дуже швидко, бо коли козак у поході прогайнує бувало гроші й запаси, то його вертали до дому, де підпомошники знову мусили його узброїти і уконтентувати усім потрібним до походу; підпомошники дуже втрачалися, бо коні, котрі вони купували для козаків, швидко в поході гинули, иноді від недогляду хозяінів. 28 липня 1765 р. цариця видала маніфест про Слободські полки, де було сказано про безладдя і про непотрібність козацької служби, яка замінялася упорядкованою і для держави користною регулярною армейскою службою. Таким побитом явиться порядок та щастя та достаток замісць колишньої непорушної загайности, а слобожане зможуть діставати чини та платню однаково з усіма російськими підданими. За се добро старшина й нарід будуть вдячні й цариці і державі. Для отих реформ у Петербурсі зложена була особлива війскова комісія — при Воєнній Коллегії, а на Україну вислано „Експедицію учрежденія Слободських полков“, на чолі котрої поставлено знов таки Є. Щербініна. Слободські козацькі полкі були скасовані і на їх місце велено було скласти 5 гусарських полків. Козачі підсусідки та підпомошники переменовані у військових обивателів (1765 р.). У гусарські полки почалися вербунки з військових обивателів та охотників з панських підданних і старшинськіх дітей. На провіянт та фураж видані були гроші з казни. І старшина, й нарід відносилися до сієї реформи дуже вороже: нарід дивився на нових гусар, котрих треба було йому вистачати, як на чужих з ненавистью. Про се сьвідчив сам Щербінін, коли писав, що нових гусар кривдили не тільки місцьові урядники, але навіть власні їх батьки і брати, котрі не дозволяли їх жінкам та дітям мати участь у володінню загальними землями, лісами і усякими угодами, а деякі виганяли їх із своїх хат, не даючи їм ніякого прожитку. Щербінін видав приказ, щоб у подвирья гусар постою не становили, жінок з семейств не прогоняли, тих, у кого залишилися діти, відбутками не нищили. Ті, котрих повибирали у гусари, стали тікати зі служби. Їх ловили, немилосердно били батогами і знову повертали у полки. А коли й се не помагало, велено було замісць утікачів брати їх родичів, а як не було й родичів, брати семейних та заможних людей з їх сел і держати на службі, доки не вернуться утікачі. Провінціяльні канцелярії, щоб збутися, одкараскатися від усяких домагань гусар, завели довге листування. Козацькі старшини могли або получити абшит, або поступити у гусарські полки й перемінити свої чини на армейські: полковникі, котрі мали участь в баталіях, получали чин підполковника, а в гражданських чинах надворного совітника: обозні — премьєрмайора, судьі — секунд майора; єсаули, ротмістри, хорунжі і сотники — поручика, а коли вони у баталіях не бували, то усі чином нижче; старші полкові писарі — в губернські протоколісти, молодші — в регістратори, підпрапорні на сотницькому урядові — у вахмістри, а остатні — у унтер офицери і капрали. Виходило, що козацькі чини понижені були на 1 або навіть на 2 чина у порівнянню з армейськими.

Козацька старшина була зневажена усїм оцім, а головне тім що скасована була цілком їх старшинська служба, котра давала їм незмірно більші права, бо справді полковник у свойому полку мав дуже велику владу не тільки у війскових, але й гражданських ділах: таку майже владу мав сотник у своїй сотні, а тепер їх зрівняли першого з підполковником або з премьєрмайором, а другого — з поручиком або й з підпоручиком. Не можно було стерпіти такої зневаги. І ось коли Щербінін видав указ, щоб зібралися у Харьків всі старшини немов на розглядини, кого з них можно булоб вибрати до регулярної служби, ніхто з їх не приїхав. Старшина була незадоволена реформою через те, що старі старшинські у ряди давали їй влад у у країні. Козаче населення теж неприязно відносилося до неї, бо від нього відбирали його колишні вольности та привілеї і наложили на нього новий подушний оклад, котрого воно раніше не платило і котрий його рівняв з поспольством.

Іще до реформи 1765 р. складена була у Слобожанщині на чолі з Є. Щербініним комісія, котра повинна була виявити внутрішнє становище слободської України. Колиж вона скінчила свою роботу на місці, улаштована була у 1764 р. у Петербурзі нова висша військова комісія під проводом Воєнної Колєгії. Тоді в Петербурзі пробував полковник Ізюмського слободського полка Хв. Фом. Краснокутський. Він провідав, до чого веде нова реформа, і написав про неї листа і дві цидулки до старшини свого полка. У лист, Краснокутській слізно прохав старшину присилати у Петербург проханнє, щоб усе залишилося по старовині. У першій цидулі він призивав до Петербурха старшин і додавав, що боятися нічого. У другій він горював, що старшина й обивателі мовчать і нікого не присилають, коли в Петербурзі кажуть, що вони бажають реформи. „Нехай Бог виправить сльози бідного народа на нас, бо старшинствовать уміли, а у халепі й пригоді і перстом двигнути не хтять“. Старшина Ізюмского полка нічого не зробила у сьому ділі. Але листи Краснокутського всеж таки розголосилися по Україні і про се розголошення їх розпочалося навіть слідство. У Валковській сотні Харьківського полка вони були розповсюжені підпрапорним Сухомлином. Почалися збори грошей з обивателів, щоб відправити представника у Петербурх. Але скінчилося діло тим, що Воєнна Коллегія присудила Краснокутського до суворої кари —вибити прилюдно батогами, потім змилувалася і він тільки стратив чини й був засланий у Казань. Вийшов рішинець побити кіями також і тих, хто розповсюджував його листи —Сухомлина, атамана Васильковського (хоч він сам на себе зробив донос у сій справі) і иньших. Змагання не перекінулося у нарід, мабуть через те, що йшло від старшин, котрим недовіряв нарід. Але все таки до нової гусарської служби нарід відносився ворожо. Про набір у гусари зложена була оттака пісня:

Усіх хлопців в гусари забрали,
Мене молодого охвицером записали:
Та дали ж мені коня вороного,
Та послали мене попереду віська всього,
Та звеліли мені серед полку стати,
Та сказали мені у суремочки грати.
Ой ви грайте, суремки, ви, суремочки, грайте,
Мені молодому жалю не завдайте,
А завдайте тому а темному лугу,
Темному лугу або коню вороному,
Аніж мені парню молодому.
А не жаль мені а у дому нікого,
Тільки жаль же мені: матуся старая,
Матуся старая, сестриця малая,
Сестриця малая, а жона молодая.

Молодого хлопця не задовольняє навіть те, що ойго зробили охвіцером. Він грає у сурьми, а його обгортає сум. Жалощі його про матір, жону да сестру нам зробляться зрозумілими, коли ми нагадаємо про те, що вище було сказано про тяжке життя в гусарських семействах.