Історія Слободської України/Боротьба з татарами
| ◀ Заселення слободської України з другої половини XVII до кінця XVIII століття | Історія Слободської України Боротьба з татарами |
Автономія ▶ |
|
Оборона проти татар. Ми знаємо вже, що заселення слободської України велося разом з обороною країни. Оборона перш усього була обов'язком самої Московської держави, котра мусила напружувати усі свої сили на боротьбу з татарами на свойому південному погряниччю. Безмірні грошові кошти, страшенне число служилого люду мусила страчувати Москва, щоб злаштувати та підримовати оборону держави проти наглих несподіваних татарських нападів. Здається, що було-б куди краще не боронитися од Крима, а наступати на нього — инколи се й робила Московська держава, але робилося се випадково, наприклад, при Івані Грозному, потім при Софії (походи кн. В. В. Голіцина), при Анні (походи Мініха); але головним ділом почиталася оборонна війна з Кримом. Для сього будовалися і кріпости і цілі оборонні лінії з кріпостей, валів, ровів, засік и т. и. На південному пограниччю була збудована велика лінія міст-кріпостей, так звана Білгородська лінія („черта“). За нею оселилася слободська Україна, з'являючи з себе якийсь єдиний війсковий плацдарм, немов єдиний козацький табор, де усе життя мусило приладнатися насамперед до війскових потреб, до боротьби з татарами. У таких обставинах ішло й заселення країни. Треба було перш усього захистити якусь там частину дикого поля од татарських нападів і для сього і разом із сім її заселити; потім коли трошечки вже було безпечнійше жити, хоча все ж таки й треба було підтримувати кріпости і оборону — починали обороняти та заселяти другу частину дикого поля, котра йшла далі на південь. Так було, як ми бачили, і у слободськой Україні: перш заселялася її північна частина, потім південна — Ізюмський полк, а потім вже за слободською Україною проведена була, як ми знаємо, Українська линія, а за нею потім будовалися иньші линії аж до самого Кавказа. На південь заслоною проти Крима було Запороже з Новою Сербією, а після зруйновання Січи узято було й Крим — тількі тоді у слободській Україні зробилося тихо і вона увійшла у спокійне становище. Окрім того що робила для затули слободськоі України од татарскіх нападів. Московська доржава, іще більше, далеко більше робило саме населення. Воно затратило на се діло страшенно багацько сил та засобів, невсипущої праці та завзяття. Де вже там було турбуватися про те, щоб розвинути та поширити культуру, хоча вона усе таки, як ми побачимо, ширилася, бо слобожане якось уміли, хоч се було занадто трудно, з'еднати леміш з козацькою шаблею, хліборобство з військовою справою, і за се їм належить од нас, їх нащадків, велика, безмірна вдячність. Се було велике діло безименного велетня-народа. Слободська Україна захищала собою Московську Вілгородську линію і тому повинна була приймати на себе перші татарські напади.
Татарські напади 1680 і 1691 р. Татари рушали або цілою ордою, на чолі котрої стояв сам хан, або невеличкими загонами. Великих ханських нападів було не багато, але се був немов страшенний вихор, котрий нищив та руйнував усе, що траплялося йому на його шляху. Ось, наприклад, документальні звістки про татарський наступ та плюндровання слободської України у 1680 р. Тоді пограбовані й знищені були Деркачі, Лозова, Липці, Борщова, Жихорь і до-які иньші села Харьківського повіту, Богодухов і село Павловка — Богодуховського пов., Валки, Огульці, Перекоп — Валковського, Сінне, Ольшана, Краснокутск, Городне — Охтирського. Розсипавшися своїм звичаєм по ріжних селах, татаре пограбували усюди худобу та збіжжє, поубивали та позабирали у неволю багацько народу і спалили по селах багато хат, усяких будинків та хліба, У с. Борщевому вони ограбували церкву, захопили напрестольне євангеліє, усі священничі та дияконські убори, паникадило, кадило і всі церковні сосуди, усю церкву й образи облупили. Побили та узяли у неволю 74 чол. поспільства з жінками й дітьми, 71 чол. козаків, челядників їх — вівчарів та пасішників, з жінками й дітьми; великороссіян з жінками та дітьми 47. У посполитих взяли 978 голів товару (20 волів, 40 корів, 3 коней, 915 овець), у козаків захопили 8813 голів товару (86 волів, 18 корів, 19 коней, 8790 овець), у великоросійських поселян — 133 голови товару. Сплюндрували татари у тому ж Харьківському повітові дерево полковника Гр. Донця і 8 хуторів, взяли у неволю 4 челядників і 25 чоловік посполітих, захопили 1104 гол. панської худоби, (174 коней, 30 голів товару і 900 овець), унесли 30 вуликів бджіл, пограбували й спалили 1994 четв. панського й людського хліба, спалили 11 дворів. У хуторах забрали усе збіжжє хуторян, захопили рогату худобу, попалили хати, будівлі і хліб. Усього убили і повели у неволю 215 чол., захопили 11.299 голів товару, спалили 11 дворів з 8 хуторами, пограбували і спалили багато хліба в зерні й копицях. У Богодухові убили і повели у неволю 233 чол. козаків та міщан з жінками й дітьми, у Павловці 49 чол., спалили 400 дворів з 2 млинами, узяли й спалили 19.984 четв. хліба, захопили 1566 голів худоби, 2043 вулика бджіл, 600 цебер горілки, 19 бочок пива, 9 казанів з винниць. У Сінному взяли в полон 61 чол., у Ольшанці — 89, в Валках і Валковському повітові — 117, пограбували 79 волів, 105 корів, 24 коней, 643 вівці, 66 вулика бджіл, 60 цебрів меду (93 пуда), 82 четверти хліба і 2 казана з винниць. У Перекопі спалили церкву і 81 двір, узяли у неволю 26 чол., пограбували 2 вола, 4 корови, 75 овець, 162 четв. хліба, 260 вуликів бджіл, 16 пудів меду. У Охтирському повіті захопили 527 чол. у неволю, 90 голів товару. У Краснокутську — 102 чол. (між ними двох попів) і 847 голів худоби; у Городному — 118 чол., більш усього дітей — 92, 68 коней, вуликів з бджолами і т. и.
Звернемо тепер увагу на другий татарський напад 1691 р. Вони сплюндровали тоді Чугуєвський повіт, Змійов, сл. Лиман і Бішкінь. Усього одвели у неволю 115 козаків, дітей їх і сродників 838 (дорослих 238, дітей 484 і 1 попа), жіноцьтва — 1009 (молодиць — 341, дорослих дівчат — 131, дітей 537). Убито було 11 чол,, 17 дітей і сродників 30 чоловик; спалено 16 чол. і 11 жінок; поранено 2 чол.; усього побито і уведено у неволю 1915 чол. (109 великороссіян і 1806 українців), одігнано 4902 гол. рогатоі худоби, 1358 коней, і 2272 гол. волів та корів, 2272 гол. овець та кіз; спалили і сплюндрували 65 дворів з клунями й хлібом, 1 хутір, 2 пасіки, 2 млина, взято 40 вуликів бджіл, зброю та збіжжа. У селі і Терновому сплюндрували церкву, убили попів, з престола та і жертвеника стягли парчу, з образів шати, захопили церковні уборі, книжки та ризи. Татари розруйновали країну, забрали у неволю багацько народу, особливо жінок та дітей, бо вони цінували їх тоді найдорожче, пограбували хазяйства, попалили хліб, захопили з собою цілі отари овець та гурти худоби, коней, підняли навіть руку на Божі церкви, котри штив нарід яко святиню. При таких несподіваних татарських нападах приходилося слобожанам хазяйнувати. Таких великих нападів ми знаємо два.Иньші татарські напади. Але малих було без ліку і їх мусили терпіти ледве не усі оселі слободської України, а хоча й в де-які з них і не навідувалися несподівані гості, все ж таки можливо було їх повсяк час сподіватися і треба було до сього готовитися, завжди їх нападу дожидати. Місто Ізюм було гарно ошанцьоване, але у 1690 році татари зробили напад на городян саме тоді, як вони виходили з церкви. У 1678 р. татарський загон явився під Савинськ несподівано; там сидів наказний полковник в облозі з невеличким числом козаків; жінку його, дітей і багато мешканців татари побили або узяли у неволю, а гурти худоби позабирали з собою. Тоді ж татари спалили слободу Двурічню так, що залишилася од неї тільки одна кріпость. Іще раніш мешканці її прохали дати їм хліба, бо вони гинуть з голоду; сіяти хліб, казали вони, за татарськими нападами вони не можуть, бо їм завжди приходиться стояти на вартах. Під Тор (Слав'янск), приходили татари у 1690 р. великою ватагою, цілими ордами з гарматами й напали на Солоний; посад біля міста і солеварені курені спалили, Кубанська орда побила табор (з 400 чол.) Торських та Маяцьких козакив і позабирала їх у неволю. Швидко після того Кафинський паша Муртаза наближився до Тору з ордами, яничарами й гарматами, зруйнував кріпость і посад, спалив солеварені курені, дрова і усяку снасть, звелів побити казани, напав на табор козацький, розбив його й узяв у полон 450 чол. Ось при яких обставинах приходилося українцям промишляти солеварсьтвом у Торі та на Маяцку. Трудно було жити і в Балаклеї, хоча там на чолі оборони стояв звісний нам полковник Як. Черниговець. Дожидаючи татарського нападу, Балаклейці з слободи на лани свої не ходили, хліба не жали й хотіли йти світ за очі. Балаклейський протопоп писав: на тій Україні жити ніяк не можливо, нічого їсти, бо пахати і сіяти через татар не можливо. Приходили татарські орди і під Печеніги, Малинівку і Ондрієви Лози. Дуже сплюндрували татари Ізюмский полк і в 1736 році. Довго про сі часи згадував нарід, оповідаючи, як багато шкоди зробила тоді орда: „щоб їй поганій за це борщу у вічі не видати“, подає од себе з гірькою иронією оповідач. Терпів од татарських нападів і Змійов. Ізюмський полк був погряничним і терпів від нападів більш усіх. Але й другі полки терпіли не мало. У 1680 р. Харьківський полковник Донець побив татарську орду під Харьковом і одбив у неї невільників та худобу. У 1687 р. Озовська орда (5.000 чол.) палила та грабувала оселі Харьківського та Ізюмського полків, поки знов її не розбив той же Донець. У 1710 році хан сплюндрував і опустошив оселі Харьківського полку; і на другий і на третій рік після цього Кримці пустошилі села, грабували й забірали у полон поселенців. Навіть Харьків, до котрого боялися звичайно підступати татари, сполохався тоді і добірав способів для оборони. Мерехву і церкву неї тоді спалили й сплюндрували, мешканців позабирали у неволю. Не мало терпіли і Валки, а іще далеко більше Перекоп; його палили і плюндровали і у 1680, і у 1699 і у 1711 р.р., коли його сплюндрували уже увесь і усих як єсть мешканців забрали у неволю з усією худобою і збіжжам. Грабували і Нову Водолагу й Водолажку й Таранівку, котра лежала як раз на Муравському шляху; біля неї стояла Орда, а навкруги порозсилала свої загони (до Змійова, Водолаг, Мерехви, Соколова). Терпів чимало й Охтирский полк. Коломак у 1709 р. спалили шведи, а у 1711 р. знов його спалили і сплюндрували татари. Терпіли од татар Високополля, Мурахва, Краснокутськ, Рублівка. Сумский полк терпів меньш иньшіх, але у XVII ст. і туди заходили иноді татари, а у початку другоі половини XVIII ст. і його становище було дуже небезпешне. Острогожський полк був погряничний і татари туди приходили почасту.
Українці у неволі. Народна пісня так малює нам татарський напад на Україну:
Зажурилась Україна, що нігде прожити:
Гей витоптала Орда кіньмі маленькиі діти,
Ой маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки постягала, під хана погнала.
А про розор сел татарами вона каже так:
За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять,
Село наше запалили,
І богатстьво розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть,
Коло шиї аркан вьеться,
А по ногах ланцуг бьеться.
А я бідний з діточками,
Піду лісом стежечками.
Нехай йому із водою.
Ось, ось, чайка надо мною.
Татари, як ми бачили, уводили у неволю багато українських полонянників, котрі потім довго томилися у тяжкій неволі у Криму або одбували каторжну роботу на турецьких галерах у Царьграді, а бувало й так, що їх перепродували і в иньші іще більш далекі краї: у Малу Азію й далі. Турецька каторга далася у знаки українському народові і він яскраво описав її у своїх Думах.
Ось, наприклад, плач невільників на турецький каторзі:
У святу неділю не сизі орли заклекотали,
Як ото бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,
У гору руки підіймали, кайданами забряжчали;
Господа милосердого прохали та благали:
„Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,
А знизу буйний вітер.
Хачай би чи не встала на Чорному морю бистрая хвиля,
Хачай би не повиривала якорів з турецької каторги.
Да вже ся нам турецька бусурманська каторга надоіла:
Кайдани-залізо ноги повривало,
Біле тіло козацьке, молодецьке коло жовтої кости пошмугляло“.
Баша турецький бусурманський,
Недовірок християнський,
По ринку він похожає,
Він сам добре теє зачуває,
На слуги свої, на турки-яничари зо зла гукає:
„Кажу я вам, турки-яничари, добре дбайте,
Із ряду до ряду захожайте,
По три пучки тернини і червоної таволги набірайте,
Бідного невольника по тричі в однім місці затинайте“,
То ті слуги турки-яничари добре дбали
Із ряду до ряду захожали,
По три пучки тернини і червоної таволги у руки набірали,
Тіло біле козацьке, молодецьке коло жовтої кости обривали,
Кров християнську неповинно проливали.
Стали бідні невольники на собі кров християнську забачати,
Стали землю турецьку, віру басурманську клясти-проклинати:
„Ти, земле турецька, віра басурменська,
Ти, розлуко християнська!
Не одного ти розлучила з отцем, з матірью,
Або брата з сестрою,
Або мужа з вірною жоною.
Визволь, Господи, всіх бідних невольників
З тяжкої неволі турецької,
З каторги басурменської
На тихиї води,
На яснії зорі,
У край веселий,
У мир хрещений,
В города християнські.
Де-які невольники утікали з дороги і потім оповідали воєводам, як їм пощастило утекти. У 1681 р. явився у Тор козак Левко Ус і оповідав, що його укупі з 4 товаришами забрали татари у полон, як вони рубали у лісі дрова, і потім їх одправили у Озов з 5 татарами, але в дорозі він, Левко, розв'язався, убив 3 татар, розв'язав товаришів і вони добили і останніх двох татар. Вийшла з неволі й дівчина Ульяна Свинарева, дочка посполитого сел. Нової Водолажки. Повернувшися, вона пояснила, що втекла од татар вночі, коли вони стояли у Великому Лузі над річкою Карачакраком. У Великому Лузі вона зустріла полтавських козаків, котрі там рибалкували, з ними доїхала до Полтави, а з відтіля вже допленталася і до Водолажки. Але ледве не усіх невольників татари доводили до Крима або Озова. Там вони зоставалися у тяжкій праці та гіркій, вічній неволі, коли тільки хто небудь їх не викупав, або сам невольник не утікав з полона. Валковський піп Сем. Михайлов писав архіерею у 1738 році: „торік, в осени, був я в Ізюмському полку у сл. Гієвці, щоб побачитися з родиною. У тій слободі взяли мене ногайські татари в полон, одвели у Кримський город Карасев (Карасубазар), а з Карасева перевели у Кафу і у городі Кафі продали Турчину, а він продав мене на каторгу Дервишову. І був я на каторзі до березоля 1739 р. З каторги в Царьграді викупив мене козак Ніжинського полку, Дмитро за 270 карб., а тепер одпущено мене на поруки, щоб зібрати гроші сьому козакові“. Йому видана була грамота на збір грошей. Такеж прохання подав у 1710 р. і Коломацький піп: його було узято у неволю укупі з жінкою й дітьми; викупив його грек за 170 талярів, за жінку ж і дітей визначено було 300 талярів. Про полон трьох попівен ось що оповідає нам народня Дума:
Коли турки воювали,
Білу челядь (жінок) забирали,
І в нашої попадоньки
Взяли вони три дівоньки.
Одну взяли по при коні,
По при коні на ремені,
Другу взяли по при возі,
По при возі на мотузі.
Третю взяли в чорні мажі…
Що ю взяли по при коні,
По при коні на ремені,
То та плаче: „ой Боже-ж мій,
Косо ж моя жовтенькая.
Не мати тя росчесує,
Візник бичем ростріпує“.
Що ю взяли по при возі,
По при возі на мотузі,
То та кричить:
„Ой, Боже-ж мій, ніжки мої,
Ніжки мої біленькії,
Не мати вас умиває,
Пісок пальци роз'ідає,
Кровця пучки заливає“.
Що ю взяли в чорні мажі,
То та плаче, то та кричить:
„Ой, Боже-ж мій, очка мої,
Очка мої чорненькії.
Тільки Орсак проходили,
А білий світ не виділи“.
І справді татарьский письменник XVI стол. Раман Хаджа оповідає, що полонянників гнали у Крим кінні татари, помагаючи нагаями і випікали гарячим залізом таври як у скотини.
Викупали з полону й козаків. Але за кого нікому було платити, той мусив у неволі й віку доживати, там і помирати. Мешканець сел. Мартового Іван Бутов пробув у турецький неволі 30 років. Охтирський єсавул Павел Павлов попав у неволю з семейством і помер у Криму. „У Бахчисараї, каже преосв. Филарет, один водозбір тепер прозивається Павловським: біля нього стоїть пам'ятник над могилою того єсавула. Під його парсуною (портретом) у Богодуховський соборній церкві колись підписані були вірші, котрі зложив якійсь місцевий піїта, де про його неволю оповідалося, що у 1711 р. татари зробили напад на слободи, попалили і полонили біля Харьковських могил Павлова з жінкою і узявши у полон, отдали у неволю головному мурзі Кара Картечи-Ширинському, котрий жив біля Карасубазара; там Павлов і помер. Не мало українськіх невольників ослобонили з кримського полону Сірко, українські козаки і московські служилі люди. Але коли у 1689 році московські полки підходили до Перекопа, татарські орди хотіли утікати з жінками та дітьми за море або у гори. Тоді браньців усіх перековали у кайдани і покидали у ями і хотіли їх у тіх ямах попалити. Так оповідав слобожанин бранець Мих. Барабаш, котрий два роки і пробував у татарській неволі, поки його не викупив грек Мілевський з Опошні, оддавши за нього 70 талярей й одпустивши за порукою збірати ці гроші за його викуп. Похвальне слово, надруковане у 1705 р. по польскі у Київі, в друкарні Київо-Печерської Лаври, оповідає про боротьбу Донців-Захаржевських з татарами. Український народ оповідає про свою боротьбу з татарами у своїх вельми поетичних Думах. Ось Дума про жінку славного кошового отамана Івана Дмитровича Сірка і про їх двох синів. Сірко деякий час був полковником Харьківського Слободського полку і мав біля Мерехви свою слобідку Артемовку, до проживала його жінка Сірчиха-Іваниха, як вона прозивається у Думі. Сам Сірко дуже рідко бував дома; не дивно, як каже Дума, що жінка й діти його не бачили у себе 7 років: ніколи було запорожському козакові та ще й отаманові сидіти дома з жінкою та дітьми. Вони не мали од нього і про нього ніяких вістей і через те син Сірка Петро і пішов у Тор (Слав'янск) розшукувати свого батька, бо Тор був недалеко од Запорожжя і туди збиралося багацько козацтва для добичі соли.
Въ городі Мерехві жила удова,
Старенька жона,
Сірчиха-Іваниха.
Вона сім літ пробувала,
Сірка Івана в очи не видала,
Тільки собі двох синів мала, —
Первого сина Сірченка Петра,
Другого сина Сірченка Романа.
Вона їх до зросту держала,
Іще од них слави-пам'яти по смерти сподівала.
Як став Сірчевко Петро виростати,
Став своєі матері старенької питати:
„Мати моя, стара жено,
Скількі я у тебе пробуваю,
Отця свого, Сірка Івана, в очі не видаю;
Нехай би я міг знати,
Де свойого отця, Сірка Івана, шукати“.
Вдова стара промовляла:
„Пішов твій отець до стародавнього Тору пробувати,
Там став він свою голову козацьку покладати“.
То вже Сірченко Петро тож зачуває,
Пилипа Мерехвянського з собою підмовляє,
Голуба Волошина за джуру (товариша) у себе має.
Стали вони до стародавнього Тору приіжжати,
Отамана Торського, Яцька Лохвицького, познавати.
Отаман Торський, Яцько Лохвицький, із куреня вихожає,
Словами промовляє,
Сірченка Петра познаває:
„Сірченку Петро, чого ти сюди приіжжаєш,
Десь ти свойого батька, Івана, шукаєш“.
Сірченко Петро словами промовляє:
„Отамане Торський, Яцько Лохвицький,
Я сім год пробуваю,
Отця свойого Сірка Івана в очи не видаю,
То вже Сірченко Петро з козаками опрощеніє принимає,
До трьох зелених байраків прибуває.
Козаки до Сірченка Петра словами промовляли:
„Сірченку Петре, не безпечно себе май,
Коней своїх козацьких од себе не пускай“.
А Сірченко Петро на теє не повіряє,
Під тернами байраками лягає-спочиває,
Коні свої козацькі далеко од себе пускає,
Тільки Голуба Волошина до коней посилає.
Турки теє забачали,
Із тернів, із байраків вибігали,
Голуба Волошина у полон до себе брали,
І ще словами промовляли:
„Голубе Волошине! Не хочемо ми ні твоїх коней вороних,
Хочемо ми добре знати,
Щоб твого пана молодого добре ізрубати“.
Голуб Волошин словами промовляє:
„Турки,
Коли можете ви мене од себе пускати, —
Можу я сам йому с плеч голову зняти“.
Турки того дізнали
Голуба Волошина од себе пускали,
Голуб Волошин до Сірченка Петра прибуває,
Словами промовляє:
„Сірченку Петре, пане молодий,
На доброго коня сідай,
Меж турками поспішай“.
Не вспів Сірченко Петро меж турки-яничари вбігати,
Мог йому Голуб Волошин с плеч голову зняти.
Тогді турки Пилипа Мерехвіянського округ оступали,
С плеч голову козацьку знимали.
Козаки стародавнії теє забачали,
На добрії коні сідали,
Турок побіждали,
Козацьке тіло позбірали,
До стародавнього куреня привозили,
Суходол саблями копали,
Шапками-приполами землю носили,
Казацьке тіло схоронили.
Отаман Торський, Яцько Лохвицький теє зачуває,
До вдови старенької, Сірчихи-Іванихи, в город у Мерехву письмо посилає,
Сірчиха-Іваниха письмо читає,
Словами промовляє,
До сирої землі крижем упадає:
„Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:
Перва печаль, що я сім год пробувала,
Сірка Івана в очи не видала,
Друга печаль, що Сірченка Петра на світі живого немає,
Третя печаль, що Сірченко Роман умірає“.
Друга дума оповідає про те, як три брати утікали з татарської неволі з під Озова. Вона може належати і до Слобожанщини, і до Гетьманщини і у всякому разі здається більш підходе до Слобожанщини через те, що дія діється у Озові, на південно-східному пограниччю татарських земель, котре найбільш наближалося до слободськоі України. У Думі споминається про Муравський шлях, котрий, як ми знаємо вже, проходив по слободськоі Україні. Односять часи, коли зложилася Дума, до кіньця XV або до початку XVI ст. Мені здається що вона могла зложитися й пізніше — у XVII ст., коли були вже великі й часті татарські напади на лівобережну та слободську Україну, звидкіля татари уводили у полон безмірну силу народа, коли там вже зложилася козаччина, до котрої належали три брати Думи, коли там вже був пробитий Муравський шлях, до котрого дійшли брати і котрий їх мусив привести або у Лівобережчину, або що простіше у Слобожанщину. Ранній склад Думи у XVI ст. підтрімується тим, що по Думі степ між Озовським морем та р. Самарою був татарський, а між тім у кіньці XVI ст. там появляються вже запорожські паланки, але і у першій половині XVII ст. він був татарським. Озов у Думі був турецким містом, значить Дума не могла зложитися раніше 1475 р., коли отсю Тану — Озов здобули турки від Генуезців. Ногайська татарська орда мала таборища біля Озова і у XVII ст. Савур-могила Думи є й тепер, вона лежить у Міусьцій окрузі Війська Донського, між рр. Міусом та Кринкою. Брати утікали тим шляхом, котрий йшов біля старої річної дороги домонгольської доби од Озовського моря до середньої Подніпрянщини (по Калміусу, Вовчим Водам до р. Самари). Сей шлях був для братів більш безпечним, бо там можливо було ховатися од татар по балках, тернах і байраках, здобувати воду, рибу і дике птаство; можно було мати надію спіткатися з українськими промисловцями, котрі заходили туди бити звіра й ловити рибу. Далі за перепуттям, де росходилися у ріжні сторони шляхи, за полянами починався Муравський шлях, котрий проходив по Слобожанщині. У Думі проводиться моральна думка про те, що не слід було залишати без помочи молодчого брата, котрий не мав коня і через те не міг поспішати за старшим та середульшим братом й загинув в дорозі. Середульший брат пожалів меньшого, помогав йому і коли вони повернулися з старшим до дому, до батька, до матері, то сказав їм щиру правду, ось за цю правду, за те що він покаявся, батько та матірь простили йому гріх і прокляли старшого сина. У цей самий мент приник за гостя й меньший покійний син. А є ще єден варіант цієї Думи, по котрому й старшого, й середульшого брата убили татари, так що вони обидва не повернулися додому, — бо обидва не узяли з собою на коней молодшого брата пішу-пішаницю.
Починається Дума з того, що із города Озова три брати рідненькі, з тяжкої неволі у землю християнську до батька, до матері, до роду утікали, два брата кінних, а третій брат меньший, піша-пішаниця, за кінними братами уганяє і на біле каміння, на сире коріння свої ніжки козацькі-молодецькі побиває, кровью слід заливає. Він прохає братів узяти його з собою між коней. Брати одмовляють йому в цьому, кажучи: „ради б ми між коні узяти, але буде нас Озовська орда наганяти, буде в пень сікти-рубати і буде нам велику муку завдавати“. А меньший брат хватається за стремена коней і прохає братів, щоб вони його взяли постреляли, а потім поховали, звірю й птицю на поталу не оддали. Брати на це одповідають, що їх мечі на його не здіймуться, на дванадцять частей розлетяться і їхня душа гріхів до віку не відкупиться. Ащо коли вони будуть до байраків добігати, будуть тернові віття йому на признаку покидати, щоб знав, як з тяжкої неволі в землю християнську до батька, до матері, до роду куди утікати. Далі з байраків вибігали і там тільки поле лиліє, на йому трава зеленіє. Вибігли на Муравський шлях і промовив середульший брат до старшого: „будем зпід червоного каптана чорні китиці видирати, свойому брату найменьшому на признаку покидати“. Старший брат од цього одмовився, бо ні в чім буде йому тоді між білу челядь (дівчата) піти погуляти. Середульший брат одначе на те не потурав, зпід червоного каптана чорні китиці видирав, а старший брат теє забачав, середульшого брата на сміх піднімав: „либонь ти собі жіноцький розум маешь, що ти на собі прекрасну одежу теряешь“. І бігли середульший та старший братъ не день, не два, не три і не чотирі до Савур-могили добігали, три дні, три ночі спочивали, свого найменьшого брата пішу-пішаницю піджидали. А меньший брат добіг до тернів до байраків, побачив тернові віття і по цієї признаці дійшов до Муравського шляху. На шлях Муравський вибігає і по шляху Муравському чорні китиці забачає, у руки бере-хапає, до серця козацького-молодецького прикладає, слізьми обливає, словами промовляє: „сюди мої два брати кінні пробігали і видно їх Озовська орда доганяла і посікла-порубала, мене, найменшого брата, пішу-пішаницю, у тернах, на спочивку минала і колиб їх кість, каже, я знаходив би, поховав би, звірю та птиці на поталу не дав би“. Добіг меньшій брат до Савур-могили і ліг на Савур-могилу. І вовки сіроманці набігали, і орли сизопері налітали, на кудрі наступали, вони смерти дожидали. Меньший брат семип'ядную пищаль підняв і ордам сизоперим кулю на подарунок подарував, і тоді на Савур-могилу охожає, голову схиляє, батькову матчину молитву споминає, і Богу душу отдає. Тоді орли сизопері налітали, на кудрі наступали, з лоба очи видирали. І вовки-сіроманці набігали, кості по байраках, разношали. А два брата кінниі до річки до Самари добігали, свої коні козацькі попасли й напоїли, бо там трави були зелені, води холодні, очерети воздобні. Тоді середульший брат до старшого брата словами промовляє: „як дасть нам Господь до батька, до матері, до роду прибувати, як ми будем перед батьком, перед матіррю отвіт оддавати“? А старший брат каже йому на це: лучше ми будем свою батьківщину у двох паювати. Четвертої неділі до отця, до матері добігали, отець да й мати за ворота виходили, на здоровє питали: „чи в одній неволі бували, чи одному пану слугували, чи разом із неволі тяжкої втікали“? А середульший брат теє зачуває, із коня встає, слізьми обливає, перед отцем, перед маткою по правді одвіт оддаває. Отець да і мати старшого сина кляне, проклинає, із очей згоняє, середульшого сина ситить, жалує, поважає, за гостя принімає, а меньший син, піша-пішаниця, за гостя приникає. І вже його слава не вмре, не поляже.
Оповідання Дум про українських невільників та невільниць підтримуються справжніми оповіданнями з тодішнього народнього життя у Слобожанщині. Багацько невільниць-українок так саме як Маруся Богуславка у Думі, потурчилися, потатарилися, та побусурменилися — поробилися жінками, звісно невінчаними, татар. З хрещеними татарами та калмиками брали шлюб українки охоче, але і тут иноді приходилося замислитися. Ось, наприклад, що оповідала Острогожська українка Єфимья: вона проживала у Острогожському на подвіррі М. Куколя і під'їхав верхи до двору на коні в саадаці з шаблюкою чоловік її Клим Василєв, а з ним двоє „черкас“. І ті „черкаси“ стукнули у віконце до неї, визвали на двір і прохали її пити пиво; подали їй добру звістку, що у Острогожськ приїхав її чоловік. Вона вийшла до його з сіней на поріг. Він узяв її за руку і став прохати її їхати з ним у степ, щоб вона сама побачила, як вони у степу жиють. А вона одмовила на се, що помре у Острогожську, а з ним у степ не поїде. Він її умовляв години зо три, і прохав, щоб вона хоч оддала йому малого сина, але вона і у цьому одмовилася. Потім він хтів зарубати її шаблюкою, скочив на коня і сказав, що поїде до її батька. У степу тоді стояло 2000 колмиків і 100 Озовців-татар. У сьому простому правдивому оповіданню перед нашими очима встає яскрава картина з життя погряничників і відносин між ними. Колмик Клим Василєв, очевисто, православний — про се свідчить його ім'я і призвище по батькові — приходить у ночі крадькома до своєї жінки і хоче зманити її з собою у степ. Мабуть було так, що його прирожденого степняка-кочовника поманув до себе степ — і він кинув жінку і сина у Острогожську, де приняв раніш православну віру і одружився з Ефимією, пішов до своїх — у Колмицьку орду. Але Колмицька орда і він з нею підійшла до Острогожська і у нього зародилася душевна потреба побачити кохану жінку і свою рідну дитину, і упрохати її од'іхати з ним у Колмицький степ. І ось він вибрався з Орди з якимись двома українцями, котрі були у Колмицький ватазі, і вночі приїхав у Острогожськ. Він добре знав місто і його пропустили вартові. Ласкою та похвалками, та пострахом він умовляв любку жінку їхати з ним у степ або віддати йому принаймні дитину. Але не зміг заманути у степ улесливими словами про красу та роскош вільного степового життя свою жінку, котра того не розуміла. В розвідці Л. Вейнберга надруковано де кілька документів про хрестини колмиків да татар у Донський країні. Були і в Украйні татарські полоняники, котрі иноді приймали тут православіє. У хвамільну літопись Квіток під 1738 роком занесена така звістка: „червня 24 Володимира Карасубазарського браньця хрестини на Основі; ії хрещеними батьками були Ковалевській та Челембей (тож мабуть з вихрещених татар), хрещеною маткою жінка сотника Голуховичка“. Слобожане узяли на себе дуже важкий обов‘язок — оборони і заселення країни. Їм треба було обороняти від татар кожен крок занятої їми землі. Вони мусили сами содержувати себе, займаючися землеробством, промислами і усяким рукомеслом. І вони держали у себе багацько голів худоби, заводили хутори, пасіки, винниці. Але увесь оцей достаток не був сталий, міцний. Сьогодня заможний — а завтра убогий, сьогодня богацтво, на завтра злидні. І таке лихо коїлося не тільки з поодинокими поселенцями, а з цілими оселями, не тільки з козаками, а і з посполітими і навіть духовенством, не тільки з чоловіками, але і з жінками, дівчатами й дітками малими. Появлявся раптом ворог, палив та плюндрував слободу, забірав худобу і таким робом великолюдне село оберталося у селище, бо його кидали селяне, боючися, що знов прийдуть татари і сплюндрують усе до щенту. Увод народу у неволю робив дуже велику шкоду населенню: семейство бідніло, стративши батька, матірь, сина і малих діток — надію його будучини. На викуп треба було страчувати дуже великі гроші. Поправити хазяйство було дуже нелегко.
Кріпости у великих городах, містечках та селах. Подивимося тепер, як була улаштована оборона слободської України козаками і які війскові обов'язки мали козаки. Теперешньому мешканцеві Харьківщини трудно уявити собі, яка сила усяких кріпостей була у XVII–XVIII ст.ст. в слрбодській України/ Звісно се не були справжні кріпости, але все ж таки будовання їх коштувало дуже дорого і майже ще дорожче було як слід підтримувати їх. Окрім де-яких кріпостей, котрі будовали українці з великоросійськими служилими людьми, окрім тих, де сією будівлею орудовали воєводи, як, наприклад, — у Харькові, у Сумах, звичайно слобожане будували ті кріпости сами, без чужої допомоги. Усі міста як полкові, так і сотенні були кріпостями, звисно, неоднаковими: одні, перш усього полкові, були майже так ошанцьовані, як і Білгородська або Воронежська. Харьків, наприклад, мав кріпость на свойому старішому городищу, де тепер собор і університетська „горка“; стіна його навкруги мала 475 саж. і складалася з дубових обапол — паль з обламами, котками та тарасами. За стіною викопаний був рів у 2 саж. ширини і глибини. По стінах було 10 дерев'яних башт критих гонтом, в Тайницький башті був тайник, себ-то тайний ход до води на 16 саж. довжини. Башти були з обламами та котками; усіх гармат було 12; було 3 калавурні. Воєвода Сухотин прибудовав до старої кріпости нову на случай облоги. У 1668 р. у Харьковській кріпости усе дерево уже спорохніло, потрухло, у тайнику води не було; ії підправили, але швидко знов треба було ії підлажувати. У 1709 році у Шведську баталію Петро Вел., прибувши до Харькова, звелів уширити та зміцнити Харьківску кріпость, обвести ії високим валом, ровами, 5 бастіонами і форштатом, але у 1767 р. усе дерево кріпости знову потрухло. Охтирська
форпості по 3 маяка або пирамиди у 3 сажня заввишки. Їх треба було будувати так, щоб дим з одного було видко на другому. З наказу Харьківському воєводі Дурново бачимо, з якою великою опаскою приходилося жити тоді харьківцям. В воротах по баштах і за острогом біля посада треба було денно і нощно держати калавури, доглядаючи за ними, щоб татари нагло й несподівано до Харькова не наблизилися, людей не побили, у неволю не позабирали, худоби не поодганяли і якої-небудь капости місту не вчинили. На пашні і сінокоси городян можна було випускати тільки діставши гарні вісти й в чималому числі, причім наказувалося, щоб вони остерегалися татарського прибуття, щоб їх на пашнях та сінокосах і в дорозі татари не побили і в полон не забрали; усі вони повинні були мати рушниці і усяку зброю і держати біля пашні й сінокосів вартових і треба було ствердити сім вартовим, що коли за їх недбалістю дойдуть татари до Харьківа, за се буде їм немилостива кара; побачивши татар, вони мусили посилати з вістями товаришів, а сами зоставатися, чекаючи певних вістей; а коли б вони дізналися, що татари простують на Харьків, з такими поважними вістями їм треба б було поспішати в день і в ночи, щоб прибути раніше татар у Харьків. Дізнавшися, що татари невеликими купами появилися біля Харькова, треба було неодмінно виступати проти них. В ночі острог треба було замикати, а на рано одмикати. Худобу літом з міста випускали тільки, як було звісно, що ворога близько немає.
Надзвичайно тяжке було життя слобожан в часи політичних та війскових завирюх, в повстання гетьманів Виговского, Брюховецкаго, Мазепи, Орлика, Донских отаманів Степана Разина і Булавина. Повстання Виговського майже не перекинулося з Гетьманьщини у Слобожанщину, хоча все-таки підручник Виговского Жученко підступався з козаками та татарами до Охтирського полка. Повстання Брюховецького захопило значну частину Слобожанщини: Цареборисів, Маяцк, Змійов, Валки і Мурахва пристали до Брюховецького, або краще сказати до його підручника Івапа Сірка. Повстанці поубивали Московських воєвод, попалили, покидали й спустошили свої городи і пішли з Сірком до Брюховецькаго. Городи запустіли і повинні були заселятися знову, немов з початку, новими переселенцями. У Харькові було убито полковника Ріпку. Знищено і сплюндрувано було тоді багато міст та містечок — Борове, Мартове, Красний Кут, Тор, Колонтаїв, Мерехва, Васищево, деревні Чугуевского, Харьковского і Салтовського повітов. В повстання Мазепи за Шведів претерпів Охтирський полк. Шведи побували в сл. Хухрі і навіть під самою Охтиркою; із Охтирки тоді утікало навіть духовенство; дер. Хоружевка була спалена Шведами. У Колонтаєві знищені були церкви. Наступник Мазепи Орлик заключив з ханом умову, щоб вивести силоміць слобожан з Правобережжа, як вони не захотят з'еднатися з ним своею охотою, і ми справді знаємо, що Кримський хан у 1711 р. зпустошив слободську Україну. Повстання Булавина на Дону захопило й частину Слобожанщини — теперешній Старобільский повіт — і тоді зруйновано було чимало слобід по р.р. Айдару і Бітюку, до жили слобожане.
Татарські напади, повсякчасні войни й внутрішні повстання зробили великий вплив на увесь склад тогочасного життя: у йому з'єдналися, сполучилися, злилися військовий — козацький і хліборобсько-промисловий побут: козак-слобожанин разом з тим був землеробом і промисловцем. Таким він був у Задніпрянщині, такий український звичай він переніс і на нові місця, таким він залишився і в Слобожанщині. Отже помилялися ті історики, котрі малювали українского козака якимсь розбишакою, що виходив тільки за здобичю, бився за здобич з татарином і не хтів призначати над собою ніякої влади, У всякому разі сього не можно сказати про слободську українську козаччину і треба завжди пам'ятати, що слободська Україна вела проти татар тільки оборонну боротьбу і була дуже зацікавлена згодою та спокійним розвоєм культури.