Перейти до вмісту

Баю-баю/Лисичка-сестричка і вовк-панібрат

Матеріал з Вікіджерел
Баю-баю
Лисичка-сестричка і вовк-панібрат
• Інші версії цієї роботи див. Лисичка-сестричка і вовк-панібрат (казка) Київ: «Криниця», 1918
Лисичка-сестричка і вовк-панібрат.

Була собі лисичка та зробила хату та й живе. Прийшли холоди, лисичка змерзла та й побігла в село вогню добувать, щоб витопить. Прибігає до одної баби та й каже:

— Здорові були, бабусю! Позичте мені вогню, я вам од- служу.

— Добре, — каже, — лисичко-сестричко. Сідай, погрійся трохи, поки я пиріжечки повибіраю з печі.

А баба макові пиріжки пекла. От баба вибіра пиріжки та на столі кладе, щоб прохололи, а лисичка за пиріг та з хати. Виїла мачок з середини.

От біжить, а хлопці товар женуть до води.

— Здорові були, хлопці!

— Здорова, лисичко-сестричко!

— Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!

— Добре, — кажуть.

— Тільки, — каже, — не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс.

От помінялись. Лисичка за бичка та в ліс.

А хлопці до пиріжка, — аж там сміттячко. От прибігла лисичка до своєї хати, вирубала дерево, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.

— Здорова була, лисичко-сестричко!

— Здоров, вовчику-братіку!

— А де се ти взяла бичка-третячка та саночки?

— Зробила собі.

— Підвези ж, — каже, — мене лисичко-сестричко!

— Куди я тебе візьму? Ти мені й саночки поламаєш.

— Ні, не поламаю, — я тільки одну лапку покладу.

— Та клади вже.

От вовк і положив лапку. Від'їхали трохи, вовк і каже:

— Покладу я, лисичко сестричко, й другу лапку.

— Е, вовчику-братіку, — ти мені санки поламаєш.

— Ні, не поламаю.

— Ну, клади!

Вовк і поклав. Їдуть, їдуть, — коли це — трісь!

— Ой лишечко, — каже лисичка, — санки тріщать!

— Та ні, лисичко-сестричко, — то в мене кісточка хруснула.

Ну, дарма, — їдуть… А вовчик знову:

— Положу я, лисичко-сестричко, й третю лапку.

— Та де ти її кластимеш? Та ти мені зовсім санки поламаєш!

— Та ні, чого б вони ламалися?

— Та вже клади!

Тільки положив, а саночки знову — трісь-трісь!

— Ей, вовчику, — саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!

— Та де там вони тріщать? Що бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я орішок розкусив.

— Дай же й мені!

— Дак останній.

Проїхали ще трохи…

— Ой, лисичко-сестричко, сяду я й увесь!

— Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?

— Ні, — каже — не поламаю!

— Та вже сідай.

От тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь!… та й розпались!..

Давай тоді його лисичка лаяти:

— Що се ти мені, вовцюгане, наробив?..

Лаяла його, лаяла, а тоді: „Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!“

— Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю якого дерева?

— А, вовцюгане! як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні… Кажи: рубайся, дерево криве й праве! рубайся дерево криве й праве!

Пішов вовк. От увійшов у ліс та й почав:

— Рубайся, дерево криве й криве! рубайся, дерево криве й криве!

Нарубав, — тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:

— Ну й того не дотепний!.. Сиди ж тут, а я сама піду нарубаю.

Пішла вона.

А вовк сидить сам собі та так йому хочеться їсти. Обшукав він скрізь лисиччину хату, — нема ніде нічого. Думав, думав… „Ззім бичка та й утечу!..“ Проїв дірку в бичка, з середини все виїв, а туди горобців напустив і соломою заткнув, а сам тоді навтіки… Приходить лисичка, зробила санчата, сіла: „Гей, бичок-простячок!“ Аж бичок не везе. Вона його батогом… Як ударила, а віхоть соломи й випав, а горобці — хррр!..

— Ну, стрівай же ти, вовцюгане! Я тобі згадаю!

Та й пішла. Лягла на шляху та й лежить.

Коли се їдуть чумаки з рибою. Вона впала серед шляху і ноги одкидала, — притаїлась, мов нежива. Чумаки дивляться — аж лисиця.

— Візьмім, — кажуть, — продамо, то буде за що хоч погріться.

Скинули її на останній віз та й поїхали.

Ідуть, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, — то все кида по рибці на дорогу, все кида… От як накидала вже багато, то й сама нишком зскочила з воза. Чумаки ж поїхали собі далі, а вона позбірала рибку, сіла під копицею та й їсть.

Коли це біжить вовчик.

— Здорова була, лисичко-сестричко!

— Здоров, вовчику-братіку!

— А що се ти робиш, лисичко-сестричко?

— Рибку їм.

— Дай же й мені!

— Піди собі налови!

— Та як же я наловлю, коли не вмію!

— Ну, як знаєш, а я не дам ні кісточки!

— Так хоч навчи, як наловить.

— Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку, потихеньку води та й приказуй: ловися, рибко велика й маленька!.. То вона й наловиться.

— Ну, спасибі за науку!

Прибігає вовк до ополонки, встромив хвіст в ополонку…

— Ловись, — каже, — рибко мала й велика!

А лисичка з очерету:

— Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!

А мороз на дворі такий, що аж шкварчить.

Поти ловив вовчик рибу, поки хвіст так прикіпів в ополонці. Тоді лисичка в село:

— Ідіть, люде, вовка бить!

Люде як вискочать — з кочергами, з рогачами, з сокирами… Ледве не пропав вовчик - насилу втік.