Баю-баю/Бідний вовк
| ◀ Лисичка-сестричка і вовк-панібрат | Баю-баю Бідний вовк |
Ведмідь ▶ |
|
Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: піде нічого не піймає. От, бачить він, — на луці пасеться кобила. Він до неї.
— Здорова була, кобило! Я тебе ззім.
— Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?
— Вовк! — каже.
— Та брешеш, — собака!
— Їй-Богу, — каже, — вовк!
— Ну, коли ж ти вовк, — з чого ж ти починатимеш мене їсти?
— Аз голови! — каже.
— Е, вовчику, — каже, — вовчику! коли вже ти наважив мене ззісти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, — а я все буду пастись та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.
— Чи так, то й так! — каже вовк, та зараз до хвоста… Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не зна вже, чи на сім, чи на тім він світі… А кобила-як дремене! аж курява встала. От вовк сидить собі та й дума: „Чи я не дурний, чи я не скажений?… Чому було не хватати за горло?“
Пішов вовк. Бачить — баран пасеться над яром.
— Здоров, баране!
— Здоров!
— Я тебе ззім.
— А що ти таке, що будеш мене їсти?
Каже: „Вовк“.
— Та брешеш — собака!
— Ні, їй Богу, — каже, — вовк!
— А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?— Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як!
— Е, вовчику! Коли вже наважив мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рота роззяв, а я сам так туди й ускочу.
— Ставаймо! — каже.
От став він якраз над кручею — така круча! — роззявив рота — так тая паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як учистить у лоб, — він — беркиць у яр!.. Добре наївся! — тоді сів сердега та й плаче: „Чи тож видано, щоб живе мнясо та само в рот ускочило?!“
Іде він знов, аж бачить — лежить на дорозі сало, — чоловік загубив.
Він сів та й дума: „Добре, каже: ззім я його, а воно солоне — пити схочеться… Піду спершу напюся, а тоді вже“… Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, — коли лежить. Узяв теє сало. Приходить вовк — нема сала. От він сів та й плаче: „Хто ж таки не ївши пє?“
Сидів-сидів, — так їсти — аж-аж-аж!..
От іде по дорозі кравець.
— Здоров, чоловіче! — каже вовк.
— Здоров!
— Я тебе ззім.
— А ти що таке, що станеш мене їсти?
Каже: „Вовк“.
— Брешеш, собака!
— Ні, — каже, — їй-Богу, — вовк!
— Та й малий же, — каже; — а ну, я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку — давай мірять аршином! Міряв його, міряв — уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міря. — Аршин і здовш і вшир! — Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне! та побіг до вовків:
— Вовчики-братіки! Таке й таке лихо!
Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робити? Бачить — біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево: заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають… Бідний вовк і каже:
— Ні, — каже, — братці — нічого з цього не буде! От як зробім: я стану на землі, а ви все на мене, все на мене — один зверх одного, аж поки досягнем.
Стали один зверх одного — така драбина! Тоді верхній:
— А ну злазь, будемо тебе їсти!
— А-а! — каже, — вовчики-братіки, помилуйте мене, не їжте!
— Ні, — каже, — не можна: злазь!
— Стрівайте ж, — каже, — я хоч табаки понюхаю.
Тільки що нюхнув, та — ачхи! А спідньому вчулося, що він верхнього міря та каже: аршин! Він як присяде, — так усі й покотились… Оттакий ворох!
Тоді той вовк драла!.. Вони за ним, — та й усі побігли. А чоловік тоді зліз з дерева та й пішов собі безпешно до дому.