Біблїя (Верн)/Передмова

Матеріал з Вікіджерел
Біблїя, або книги Старого Завіта
Моріс Верн
Передмова (Михайло Драгоманов)
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1903
 

Хоч і як дивним може се видатись, а про те воно правда, що оживленє релїґійних змагань у Росиї (толстовщина) а по части й у нас іде в парі з грубим незнакомством наших громадян з новіщою европейською теольоґічною наукою. Тим часом у західній Европі здобутки тієї науки досить розповсюджують ся не самими лишень специяльними працями, але й популярними. Між остатнїми звертають на себе увагу статї Моріса Верна, що печатають ся в La Grande Encyclopédie — бо автор їх не простий популяризатор чужих висновків, але сам один з лїпших гебраістів Франциї і специялїст-професор на видїлї релїґійних наук у школї висших студій у Парижи. (Ecole des hautes études, — section des sciences religieuses). Ми намірились подати гал.-укр. публицї ряд перекладів тих статей М. Верна[1].

Скажемо два слова про специяльні погляди того ученого, які поки що віддїляють його від пануючої школи новіщих богословів, — Ґрафа, Райса, Вельгавзена і ин.

Критична праця вчених сеї школи, — по більшій части Нїмцїв і Голяндцїв, була звернена переважно на так зване Пятикнижє або Закон і доказала, що воно не могло бути писане одним чоловіком (Мойсеєм) і в пору, коли Жиди були пастухами. Критика показала, що і в оповіданях Закону і в законодавчих приписах його єсть великі ріжницї, що на пр. сї приписи складають ся з трьох кодексів, які показують на відмінні доби культури і социяльного порядку; 1) т. зв. книга Союзу (Вихід, XXI–XXIII); 2) Второзаконє (головні місця сеї книги) і 3) Попівський кодекс (головні законодавчі приписи Виходу, Кн. Левитів, Чисел). В першій книжцї жертви Богу може приносити всякий Ізраільтянин, в другій лишень попи, а в третїй і попівський стан дїлить ся на двоє: попів і Левітів. Тому що в біблїї знайдено місце, що в Єрусалимі оголошувано книги закону в 622 р. до Р. Хр. (перед вавилонським полоном) і в 444 р. (після полону), то вчені богослови названої школи приняли, що Второзаконє було оголошене в 622 р., Попівський кодекс в 444 р., — книга ж Союзу (з Богом) мусїла скластись ранїще Второзаконя, мабуть в IX ст. до Р. Хр[2].

До книг пророчих менше було прикладено критики новими богословами, що приймали їх переважно за писані в ті часи (з VIII до VI ст. до Р. Хр.) і тими особами, які над ними надписані. Виходило, що коли нові богослови критикою Закону однїмали в історії культури єврейської виключний, чудесний стан сьвятої історії вибраного Богом народу, — то залишили його для доби книг пророчих, бо признавали, що основні думки тих книг: ненависть до війни і свого роду космополїтизм, а також думка, що Бог не має потреби в обрядовому культї, могли бути вироблені так мало-культурним народом, яким були Євреї в VIII–VII ст. до Р. Хр.

Згодом критика мусїла звернутись до книг пророчих, а також і до того, чи дїйсно можна повірити тим словам Біблїї, по яким в 622 і 444 рр. в Єрусалимі були оголошені кодекси законів. Рішуче повстав проти думки про старинність пророчих книг французький учений Аве (Havet) спершу в працї Christianisme et ses origines, а потім у статях про новизну пророків (De la modernité des prophètes), що вийшли й осібною книгою. Аве, на лихо, не був гебраістом, лишень елєнїстом, і через те його думки мало мали авторітету. Аж від недавна почали до них привертатись і гебраісти, а між ними М. Верн, який рішуче поставив всю композицию біблїйних книг у часи другого єрусалимського храму, то б то в добу персидську і македонську, в часи, коли Євреї жили теократичною громадою в близьких відносинах з цивілїзованими народами Азиї й Єгипту. Певно, що основа таких нових поглядів буде нарештї принята наукою, бо вже й тепер, після рішучого відпору проти них з боку учених старшої школи (між иньшим Кінена і Ренана) появляють ся проби помирити обидва погляди думкою про новіщі дописки і вставки в старіщі книги, в тім числї й пророчі. (Думка ся висловлена на пр. у Cornill, Einleitung in das alte Testament і у Darmesteter, Les Prophètes d' Israel[3].

Але навряд, чи будуть приняті наукою погляди Верна на єврейську релїґію, які він став недавно викладати з реакциї проти пануючої школи богословів-раціоналїстів. Ся школа не згоджує ся видїляти релїґійну еволюцию Євреїв від еволюциї иньших народів і не признає традицийної думки, що Євреї були завше монотеістами, не вживали ідолів, — а напроти того шукає анальоґій між старіщою релїґією Євреїв і иньших народів т. зв. Семітів, шукає в Біблїї слїдів старого анїмізму, фетишизму і т. і. Верн, що перше подїляв сам такі погляди, виступив нарештї проти них (див. його найновійшу велику працю Du prétendu polythéisme des hébreux), силкуючись показати, що Біблїя не дає для них основи. Він зрештою не відмовляє можливости, що й Євреї в найстарші часи мусїли бути полїтеістами, не відмовляє й того, що в Біблїї єсть явні слїди ідолопоклонства Євреїв у часи перед асиро-вавилонським полоном, людські статуї — Терафіми, мідяний змій, статуї Єгови в формі вола і т. и). Тільки він настоює на тому, що, наскілько сягає біблїйна традиция, до X–XII ст. до Р. Хр., Євреї виступають уже як народ, який не хоче знати иньшого Бога крім Єгови (Ягве). Алеж сам Верн ставить сам редакцию Біблїї в дуже пізні часи, так що властиво не можна говорити про біблїйну традицию напр. X ст. і не можна легковажити тих анальоґій, які сама Біблїя відкриває нам між релїґійними поглядами Євреїв і иньших народів, анї тих вказівок, які дають і тепер на релїґію Євреїв археольоґічні знаходи в Халдеї, Фенїкії і т. и. Треба сподїватись, що число тих вказівок згодом стане більшим і таким робом релїґійна еволюция Ізраіля все таки прояснить ся і порівняним методам, проти якого не досить слушно став виступати М. Верн.

——————

  1. Поручаємо увазї читачів також М. Верна — Огляд істориї Жидів (Précis d'histoire juive, Paris, Hachette, 1889, 6 fr.); Сьвяту Історію (Histoire Sainte, 1901, 1½ fr., для дїтий). Остатньої вийшла поки що лише перша половина: історія старозаконна. Друга мусить дати історію новозаконну. Цїль автора — дати й дїтям результати нової науки релїґійної в крузї жидівсько-християнської віри.
  2. Нагадаймо, що вихід Євреїв із Єгипта з Мойсеєм ставить традицийна хронольоґія в XVI ст. до Р. Хр. Від недавна, коли більше стала звісна історія Єгипту в єгипетських надписів, почали деякі вчені шукати в них Фараона, при якому то Мойсей вивів Євреїв із Єгипта і натягувати, що той Фараон мусїв бути наступник Рамзеса II., Менефта, а вихід Євреїв ставити коло 1300 р. до Р. Хр. Другі, як на пр. Штаде автор історії Євреїв у колєкциї Онкена, Верн і ин. скептично дивлють ся на саму основу оповіданя про побут Євреїв у Єгиптї і вихід звідти.
  3. Треба завважати, що перестановою космополїтичних і протестантських думок пророчих книг з часів старих жидівських царств у часи персо-македонські не тілько стає натуральнїщою вся історія цівілїзациї Євреїв, але й сама поява християнства, яке по духу стоїть ближче до пророків, нїж до Закону.