Біблїя (Верн)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Біблїя, або книги Старого Завіта (1903
Моріс Верн, переклад — Л. У.
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1903.
Відповідає за редакцию: Володимир Гнатюк.



МОРІС ВЕРН.

БІБЛЇЯ
або книги Старого Завіта.
Переклад
Л. У.
з передмовою
М. Драгоманова.
Українсько-руська видавнича спілка. Логотип.png
У ЛЬВОВІ, 1903.

З друкарнї Наукового Тов. імени Шевченка
під зарядом К. Беднарського.
Передмова.

Хоч і як дивним може се видатись, а про те воно правда, що оживленє релїґійних змагань у Росиї (толстовщина) а по части й у нас іде в парі з грубим незнакомством наших громадян з новіщою европейською теольоґічною наукою. Тим часом у західній Европі здобутки тієї науки досить розповсюджують ся не самими лишень специяльними працями, але й популярними. Між остатнїми звертають на себе увагу статї Моріса Верна, що печатають ся в La Grande Encyclopédie — бо автор їх не простий популяризатор чужих висновків, але сам один з лїпших гебраістів Франциї і специялїст-професор на видїлї релїґійних наук у школї висших студій у Парижи. (Ecole des hautes études, — section des sciences religieuses). Ми намірились подати гал.-укр. публицї ряд перекладів тих статей М. Верна[1].

Скажемо два слова про специяльні погляди того ученого, які поки що віддїляють його від пануючої школи новіщих богословів, — Ґрафа, Райса, Вельгавзена і ин.

Критична праця вчених сеї школи, — по більшій части Нїмцїв і Голяндцїв, була звернена переважно на так зване Пятикнижє або Закон і доказала, що воно не могло бути писане одним чоловіком (Мойсеєм) і в пору, коли Жиди були пастухами. Критика показала, що і в оповіданях Закону і в законодавчих приписах його єсть великі ріжницї, що на пр. сї приписи складають ся з трьох кодексів, які показують на відмінні доби культури і социяльного порядку; 1) т. зв. книга Союзу (Вихід, XXI–XXIII); 2) Второзаконє (головні місця сеї книги) і 3) Попівський кодекс (головні законодавчі приписи Виходу, Кн. Левитів, Чисел). В першій книжцї жертви Богу може приносити всякий Ізраільтянин, в другій лишень попи, а в третїй і попівський стан дїлить ся на двоє: попів і Левітів. Тому що в біблїї знайдено місце, що в Єрусалимі оголошувано книги закону в 622 р. до Р. Хр. (перед вавилонським полоном) і в 444 р. (після полону), то вчені богослови названої школи приняли, що Второзаконє було оголошене в 622 р., Попівський кодекс в 444 р., — книга ж Союзу (з Богом) мусїла скластись ранїще Второзаконя, мабуть в IX ст. до Р. Хр[2].

До книг пророчих менше було прикладено критики новими богословами, що приймали їх переважно за писані в ті часи (з VIII до VI ст. до Р. Хр.) і тими особами, які над ними надписані. Виходило, що коли нові богослови критикою Закону однїмали в історії культури єврейської виключний, чудесний стан сьвятої історії вибраного Богом народу, — то залишили його для доби книг пророчих, бо признавали, що основні думки тих книг: ненависть до війни і свого роду космополїтизм, а також думка, що Бог не має потреби в обрядовому культї, могли бути вироблені так мало-культурним народом, яким були Євреї в VIII–VII ст. до Р. Хр.

Згодом критика мусїла звернутись до книг пророчих, а також і до того, чи дїйсно можна повірити тим словам Біблїї, по яким в 622 і 444 рр. в Єрусалимі були оголошені кодекси законів. Рішуче повстав проти думки про старинність пророчих книг французький учений Аве (Havet) спершу в працї Christianisme et ses origines, а потім у статях про новизну пророків (De la modernité des prophetes), що вийшли й осібною книгою. Аве, на лихо, не був гебраістом, лишень елєнїстом, і через те його думки мало мали авторітету. Аж від недавна почали до них привертатись і гебраісти, а між ними М. Верн, який рішуче поставив всю композицию біблїйних книг у часи другого єрусалимського храму, то б то в добу персидську і македонську, в часи, коли Євреї жили теократичною громадою в близьких відносинах з цивілїзованими народами Азиї й Єгипту. Певно, що основа таких нових поглядів буде нарештї принята наукою, бо вже й тепер, після рішучого відпору проти них з боку учених старшої школи (між иньшим Кінена і Ренана) появляють ся проби помирити обидва погляди думкою про новіщі дописки і вставки в старіщі книги, в тім числї й пророчі. (Думка ся висловлена на пр. у Cornill, Einleitung in das alte Testament і у Darmesteter, Les Prophètes d' Israel[3].

Але навряд, чи будуть приняті наукою погляди Верна на єврейську релїґію, які він став недавно викладати з реакциї проти пануючої школи богословів-раціоналїстів. Ся школа не згоджує ся видїляти релїґійну еволюцию Євреїв від еволюциї иньших народів і не признає традицийної думки, що Євреї були завше монотеістами, не вживали ідолів, — а напроти того шукає анальоґій між старіщою релїґією Євреїв і иньших народів т. зв. Семітів, шукає в Біблїї слїдів старого анїмізму, фетишизму і т. і. Верн, що перше подїляв сам такі погляди, виступив нарештї проти них (див. його найновійшу велику працю Du prétendu polythéisme des hébreux), силкуючись показати, що Біблїя не дає для них основи. Він зрештою не відмовляє можливости, що й Євреї в найстарші часи мусїли бути полїтеістами, не відмовляє й того, що в Біблїї єсть явні слїди ідолопоклонства Євреїв у часи перед асиро-вавилонським полоном, людські статуї — Терафіми, мідяний змій, статуї Єгови в формі вола і т. и). Тільки він настоює на тому, що, наскілько сягає біблїйна традиция, до X–XII ст. до Р. Хр., Євреї виступають уже як народ, який не хоче знати иньшого Бога крім Єгови (Ягве). Алеж сам Верн ставить сам редакцию Біблїї в дуже пізні часи, так що властиво не можна говорити про біблїйну традицию напр. X ст. і не можна легковажити тих анальоґій, які сама Біблїя відкриває нам між релїґійними поглядами Євреїв і иньших народів, анї тих вказівок, які дають і тепер на релїґію Євреїв археольоґічні знаходи в Халдеї, Фенїкії і т. и. Треба сподїватись, що число тих вказівок згодом стане більшим і таким робом релїґійна еволюция Ізраіля все таки прояснить ся і порівняним методам, проти якого не досить слушно став виступати М. Верн.

М. Драгоманов.

Іменем Біблїї, — (слово се значить книга і походить з грецького) називають збір сьвятих жидівських книг, що приняті під сею самою назвою і християнами.

I. Зміст Біблїї.

Біблія з'являєть ся нам у двох досить відмінних виданях: єврейська Біблїя і грецька Біблїя. Єврейська Біблїя має три великі роздїли: I. Тора (Thorah) або Закон, що теж зветь ся книгами Мойсеєвими або Пятикнижєм; II. Небіїм (Nebyim) або Пророки; III. Кетубім (Kethoubim) себ то писанє. Сї три віддїли мають у собі ось які книги: Тора або Закон має пять книг: 1) Битіє; 2) Вихід; 3) Левітів; 4) Числа; 5) Второзаконє. Небіїм або Пророки мають шість так званих перших пророків, потім 15 книг так званих остатнїх пророків, разом 21 книга; ось їх реєстр; 6) Ісуса Навина (Josue); 7) Судіїв; 8) перша книга Самуіла; 9) друга книга Самуіла; 10) перша книга Царств; 11) друга книга Царств; 12) Ісаія; 13) Єремія; 14) Єзекіїл; 15) Осія; 16) Іоіл; 17) Амос; 18) Авдїй; 19) Іона; 20) Міхей; 21) Наум; 22) Авакум; 23) Софонїя; 24) Аґґей; 25) Захарія; 26) Малахія; останнї 12 книг можуть уважатись за один том, тодї твори остатнїх пророків мають складати ся з 4 книг. Кетубім або Писаня мають 13 творів: 27) Псальми; 28) Притчи; 29) Йов; 30) Пісня Пісень; 31) Рут (Ruth); 32) Плач Єремії; 38) Еклєзіяст; 34) Естер (Esther); 35) Даниїл; 36) Ездра; 37) Неємія; 38) перша книга Лїтописів (Chronica) або Паралїпоменон; 39) друга книга Паралїпоменон. Усїх разом 39 книг.

Грецька Біблїя, себ то виданє Біблїї зроблене в давні часи для Жидів, що говорили по грецьки, принята й християнською церквою, має ті самі книги, лише в иньшому порядку і з чималими додатками: сї додатки часом доповняють текст, а часом становлять цїлі нові твори. Ми спогадаємо тут ось які зміни в порядку книг гебрайської Біблїї: Рут поставлена після Судіїв; дві книги Самуїла і дві книги Царств злучені під назвою чотирьох книг Царств; книги лїтописів або Паралїпоменон, Ездри й Неємії поставлені зараз після Царств, а після них стоїть зараз Естер; книги властиво пророчі відсунені на самий конець, а на їх місце поставлені головні Писаня, власне Йов, Псальми, Притчі, Еклєзіяст і Пісня Пісень. В зборі властивих пророків видно, що Даниїл стоїть після Езекіїла, а Плач єсть немов продовженєм книги Єремії. Додатки до Естери і Даниіла змішані з самим текстом сих книг. Кілька книг невідомих єврейській Біблїї вставлено в ріжних місцях: (40) Товія і Юдіт після Неємії, (42) книга Премудрости Соломона і (43) Екклєзіястик після Піснї Пісень; (44) Варух після Єремії, врешті (45 і 46) дві книги Макавеїв після Малахії. Всїх разом 47 книг. Сї роздїли і порядок зостались взагалї ті самі в (латинській) Вульґатї і в нових перекладах Біблії з тією невеличкою відміною, що протестанти ставлять частїйше окреме книги другого канону, себ то ті книги грецької Біблії, яких нема в єврейській. Взагалї подїли, про які ми тілько що говорили, можна звести до таких головних назв: 1) закон; 2) історичні книги; 3) поетичні книги і книги премудрости; 4) пророчі книги.

Кожній з сих 46 книг у нас будуть присьвячені окремі статї. Тут ми маємо тілько дуже коротко характеризувати їх, так щоб можна було здати собі справу про зміст Біблїї. Щоб се зробити, ми приймемо такий спосіб клясифікациї, який найбільше уживаєть ся в новітні часи, послугуючись працею біблїйної критики. Біблїйні книги можна роздїлити на чотири круги: I. Історичні книги, — се книги Судіїв, 1 і 2 Самуіла, 1 і 2 Царств, Ездри й Неємії, 1 і 2 Паралїпоменон, 1 і 2 Макавеїв; II. Книги Закону або Початків — се 5 книг Мойсеєвих, книга Ісуса Навина (Josue); III. Пророчі книги — се книги Ісаїї, Єремії, Єзекііла, Даниіла; 12 Малих пророків; IV. Книги поетичні і книги премудрости — до сих належить Псальми, Притчі, Йов і решта біблїйних книг.

I. Історичні книги оповідають історію Жидів, починаючи этого часу, коли вони оселились на палестинській землї. Книга Судіїв показує нам жидівський народ серед ріжних чвар, коли ще не встановилась упорядкована держава; книги Самуіла розповідають нам, як Саул дійшов до царського стану, дякуючи прихильности пророка Самуіла, потім доводять розповідь до остатнїх часів царя Давида, що настав по Саулї; книги Царств оповідають про вступленє на трон Соломона, про царюванє його, далї все дуже коротко — окрім уступів про пророків Ілію та Єлисея — оповідаєть ся про долю двох царств, Ізраеля або десяти колїн і Юди, до зруйнованя Юди Халдеями (588 до Р. Хр). По хронольоґії, яка вживаєть ся в сих книгах, можнаб подумати, що перші подїї згадані там відносять ся до часів коло 1500 року до християнської ери, але є поважні причини до того, щоб сю дату знизити значно і дійти до 1100 р. Висше згадані книги, се одинокі жерела, з яких ми можемо собі скласти яке небудь понятє про стародавні часи жидівської історії, або про долю давних жидівських царств (від 1100 р. до Р. Хр. до 588 р. до Р. Хр). Ми бачили, що єврейська Біблїя заводить сї книги в рубрику „перших пророків“. Ся назва обясняєть ся тим, що в сих книгах панує улюблена теза пророчих писателїв, по якій щастя чи лихо народа залежить від його вірности національному Богови. Всї разом сї книги, що власне складають один твір у кількох томах, відзчачають ся доґматичним поглядом на річи, і погляд сей проведений скрізь систематично; в кожну хвилину одначе з'являють ся таємничі особи, „пророки“, орґани божої волї, що провіщають Євреям остатню руїну, справедливу кару за їх провини проти релїґії й моралї. Цїлий твір можна-б назвати проповідю про те, як Жиди отримали з божої ласки благодатну країну, потім утратили її по своїй винї, не вважаючи на численні остороги. Відомо, що після полону або вавилонського вигнаня Жиди, під протекциєю або принаймі при толєранциї перських владик, спромогли ся відновити в Палестинї сталий лад. Книги Ездри й Неємії дають нам деякі покази, на жаль досить невиразні, на сї подїї, що належать до кінця VI ст. і до всього V ст. до нашої ери. Книги Паралїпоменон дають короткий звід давної історії і початків житя нациі в формі ґенеальоґічних реєстрів потім коротко розповідають про долю Єрусалима і юдейського царства до часів полону, звертаючи особливу увагу на справу культа. Се немов би нове виданє давної жидівської історії, написане з погляду духовенства і столичного попівства. Книги Макавеїв оповідають про повстанє Макавеїв проти царя Антіоха, що були в другому столїтї до нашої ери і закінчились відновленєм крайової держави, незалежної від чужинцїв.

II. Книги Закону або Початків се ті, що звичайне ставлять ся завжди з самого початку Біблїї. Їх називають Мойсеєвими книгами або Пятикнижєм; новітні люди уважають відповідним долучати до них і книгу Ісуса Навина, тодї се виходить твір в шести книгах або Шестикнижє. Шестикнижє описує давну долю прадїдів жидівської нациї, починаючи не тілько з патріярхів Авраама, Ісаака та Якова, але від самісїнького початку сьвіта і людий. Се дає надзвичайно широку картину, бо Ізраель з'являєть ся центром і підвалиною всеї сьвітової історії. Звідси Боссюе мав зробити тілько один крок, щоб дійти до пляну всесьвітної історії. Шестикнижє оповідає надто докладно про те, як власне Жиди вийшли з Єгипту під проводом Мойсея, потім про їх пробуванє біля гори Синаю, де Бог дав їм повний закон через сього самого Мойсея, потім про завоюванє краю ханаанського Ісусом Навином. З шести книг пять віддані сїй темі. Шестикнижє отже єсть епопея початків нациї, а в неї вставлено повний збір законів громадських і обрядових. Се можна так звести в одно реченє: Як Бог дивно справдив обіцянку, дану патріярхови Авраамови, і дав його нащадкам у власть ханаанський край, щедрий і чудовий дарунок божий.

III. Властиві пророчі книги складають ся з промов до люду, що говорили при певних обставинах сьвяті промовцї, речники божі, „пророки“. Сї промови розвивають ся завжди на одну тему: жидівський народ, покидаючи національного Бога для чужих богів, іде до своєї погибелї; про теж Бог, по свойому милосердю, згодив ся помилувати невеликий гурт і той гурт стане коренем нового Ізраеля. Новий Ізраель буде щасливий і славний за свою слухняність божим наказам; він побачить, як чужі народи приймуть його культ і його Бога. Колиж розібрати кожну книгу окремо, то видно, що Ісаія, сучасник царя Єзекії (друга половина VIII ст. до нашої ери) віщує в першій частинї своєї книги (гл. I–XXXIX), що царство Юдине витримає напад Асирийцїв, а потім упаде перед халдейським паном, але з надїєю на славне відродженє, а в другій частинї книги (гл. XL–LXVI) милосердє національного Бога визволяє божий народ із вавилонського полону і поселяє його знову на палестинській землі; ми бачимо, що Єремія, сучасник Йосиї й останнїх володарів юдейських (кінець VII ст. і початок VI ст.) стараєть ся впевнити своїх сучасників, що даремна буде всяка оборона проти Халдеїв, слуг божої помсти, і що красше здатись на волю божого промислу, бо він, напевне після часу тяжкого досьвіду підведе знову свій народ із руїни: — бачимо, що Єзекіїл, що належить до першої половини VI ст. (час полону), показує в минулому зруйнуванї Єрусалима і в вавилонському полонї кару, що завдав національний Бог за ріжні проступки; але прощеня настане і пророк укладає вже пляни для відбудованя церкви, культу і народу на палестинській землї. Даниіл, віднесений теж до часів полону (VI ст. до нашої ери), показує нам у цїлому рядї образів долю жидівського народу аж до часу релїґійних утисків Антіоха Епіфана, з яких народ має вийти вірним і переможцем; 12 малих пророків, кожний в свойому часї і в свойому крузі, від VIII до V ст. прикладають до сучасних їм з'явищ ті самі рациї, мішаючи картаня з надією.

Книги поетичні і книги мудрости всї досить розмаіті. Книга Псальмів, се збірник 150 поезий, взагалї коротких, релїґійних гимнів і справжнїх церковних співів; в наголовку більшої частини сих поезий стоять імена авторів, найчастїйше Давида. Йов, се величня поема, в якій автор виступає проти ідей про справедливе роздїленє щастя й нещастя між людьми по заслузї. Пісня Пісень, се піснї про коханя; Плач Єремії — елєґії на руїну Єрусалима; до них можна зблизити книгу Варуха, що має в собі ріжні релїґійні науки. Книги мудрости складають ся з Еклезіяста, книги Премудрости Ісуса сина Сірахового (Ecclesiastique) і книги Премудрости Соломона. Врештї можна зібрати до купи чотири книги: Рут, Естер, Товія і Юдіт, що оповідають про ріжних людий, надто жінок, як вони через свою побожність та відвагу виходили з найтруднїйших колїзий і навіть визволяли жидівський народ із розпучливих обставин.

Клясифікація, яку ми вказали, здаєть ся найвигіднїйша при розборі ріжних книг; вона не ломить принятих звичок і дає такі ґрупи, що їх легко обійняти поглядом. Почавши з історичних книг можна собі від разу знайти ґрунт, на якому має розвиватись історія лїтератури. Всеж ми спогадаємо тут дуже дотепну і багато в чо́му добру клясифікацію, приняту д. Райсом у його великій працї „La Bible“. Сей учений роздїлив Старий Заповіт на сїм частин: 1) Історія Ізраеля від завоюваня Палестини до полону, що відповідає книгам Судіїв, Самуіла і Царств; 2) Пророки поставлені в хронольоґічному порядку (окрім Даниіла та Йони); 3) Сьвята історія і Закон (Пятикнижіє та Ісуса Навина); 4) Церковна лїтопись Єрусалимська, себ то книги Паралїпоменон, Ездра й Неємія; 5) Поезия лїрична, що складаєть ся з Псалтиря, Плачу і Піснї Пісень; 6) Фільософія релїґійна і моральна, куди входять книги Йова, Притчі, Еклезіяст, Премудрости Іс. сина Сірахового, Премудрости Соломона, потім під спеціяльною рубрикою моральних оповідань Йона, Товія, врешті Варух; 8) в кінцї лїтература полїтична і полємічна, що складаєть ся з Рут, 1 і 2 книги Макавеїв, Естери і Юдіти.

II. Складанє Біблїї.

До якого часу, до яких обставин, до яких авторів можна віднести складаня кожної біблїйної книги, ріжних збірок або натуральних ґруп, визначених нами, врештї цїлого збірника такого, яким він дійшов до нас? На сї ріжні питаня давались і дають ся дуже неоднакові відповіди. Коли спитати традициї синаґоґи, що була загально принята, окрім деяких подробиць, християнською церквою, то ось картина ріжних походжень: Пятикнижє, окрім 8 остатнїх стихів, де оповідаєть ся про смерть Мойсея, єсть твір Мойсея; книга Ісуса Навина окрім 5 остатнїх стихів, де йде річ про смерть сього героя, єсть твір Ісуса Навина. Автор книги Судіїв — пророк Самуіл; над книгами Самуіла працювали по черзї пророки Самуіл, Гад і Натан; над книгами Царств пророк Єремія. — Книги Ісаії, Єремії, Єзекііла, Даниіла і 12 малих пророків мають авторами тих людий, чиї імена стоять у наголовку. Псальми походять від ріжних письменників, але по більшій части від царя Давида; цар Соломон єсть автором Притч, Еклєзіяста і Пісні Пісень; Йов як і Пятикнижє походить від Мойсея; Рут уважаєть ся додатком до книги Судіїв і Самуіла; Плач Єремії, Паралїпоменон і Ездра — твори Ездри, а книга Неємії — твір Неємії; Естера уважаєть ся працею великої синаґоґи, ученого товариства часів відбудуваня (Restauration). Легко завважити, що ми залишили тут книги властиві лиш грецькій Біблїї; в справі їх походженя панувала завжди чимала вільність присуду. Врештї загальний збір книг Старого заповіту був упорядкований заходом Ездри, великого реставратора юдейства в V ст. до нашої ери.

З більшою частиною сих тверджень не згоджуєть ся школа сучасної екзеґетики. Від ста лїт було положено чимало працї з початку в Нїмеччинї, потім у Голяндіі, в Анґлії, у Франциї на виясненє питань про походженє і складанє сьвятих книг. Головний результат сих довгих і детальних дослїдїв єсть той, що тепер уже не можна уважати традицийних тверджень за справдї наукові. Се твердженя емпіричні і практичні і можуть бути затримані лиш на стілько, на скілько їх потверджує дїйсно зміст книг. Коли дослїдити причини, чому традиция прийшла до ріжних своїх висновків, то побачимо таке: традиция вдоволилась тим, що віднесла цїлу серію Пятикнижя і історичних книг до того, хто виступає в них головною особою, а де такого чоловіка бракувало, то до якої иньшої славної людини, яка стояла найблизше до певних подій. Пять книг про Мойсея (libri de Moyse), стали ся libri Moysi, книги Мойсеєві; книга Ісуса Навина занята оповіданєм про дїла сього героя, і от вона була зараз надана йому. Книга Судіїв не могла бути наданою жадному з людий, наведених у нїй, тодї вибрано Самуіла, що настав безпосередно по останньому з героїв, яких події розказано в книзї. Книга Самуіла, де пишеть ся про сього чоловіка, а потім про Давида, уважаєть ся твором Самуіла в тій частинї, де говорить ся про сучасні йому справи, а далї за авторів уважають його товаришів, що наступили по ньому, Гада й Натана, бо їх імена часто згадують ся в книзї. Єремія, великий співець смутку, що бачив руїну Єрусалима, має бути впорядчиком двох книг Царств; не забудьмо, що Жиди звуть усю отсю історичну серію першими пророками. В иньших книгах імена авторів були по більшій части написані в текстї або в заголовку; традиция обнажилась тим, що приняла їх на віру.

Щоб оцїнити безсторонно те, що дає традиция, коли вже ми дослїдили, що сього не досить, не слїд перш усього забувати, що традицийна теольоґія, чи то жидівська, чи то християнська, не має на метї власне навчити нас про походженє і складанє біблїйних книг; вона найбільше славить і вихваляє їх сьвятість, що робить їх жерелом для доґматів і поживком для побожности. З сього погляду вона потверджує взагалї їх автентичність, не придаючи сьому слову дуже докладного значіня, і ставши на сьому, не завдає собі клопоту розбирати чисто лїтературні непевности і суперечки, які можуть з'явитись з поводу її тверджень. Так вчинила найперше синаґоґа, так вчинила в свою чергу й християнська церква, принявши, можна сказати, з заплющеними очима, всї обясненя, які були їй дані, не піддаючи їх під сувору провірку, вдовольняючись тією думкою, що сї обясненя дають великий простір теольоґови, щоб построїти доґмати або дати поживок побожности. Тут ми додаємо, що ріжні релїґійні громади де далї все виразнїще признають лїтературній та історичній критицї право вільно дослїджувати складанє і походженє сьвятих книг, аби тілько та критика не чіпала потрібної для них незалежности в справі доґматів, моралї й культу.

Зібравши всї здобутки працї новітньої критики, можна поставити поруч реєстру традицийних даних зовсім иньшу картину: Пятикнижє, се не праця одної людини і одного часу, воно зложене, чи зібране з писань ріжних часів і ріжних авторів. Тепер уже визначено дати сих ріжних писань і ріжні редакциі, що провадили до теперішнього стану сього твору (пятикнижя), але критики не погодились між собою що до числа первісних документів, походженя і порядку, в якому вони мусять бути, і що до змін учинених над ними. Критики уважають, що сї писаня ідуть одно по одному досить не рівно, від XIII до V ст. до нашої ери; увесь же твір був доведений цїлком до кінця тілько в сей остатній час (V ст., може заходом Ездри). Автори ріжних документів і списків невідомі; книга, вся взагалї, єсть анонїмний утвір. Книга Ісуса Навина (Josue), кн. Судіїв, Самуіла, дві перші книги Царств — у нашому канонї кн. Царств, — се знов анонїмні книги і неможливо вказати авторів їх. В них увійшли уривки давних творів і кожен із тих уривків нераз був змінений та редаґований. Кн. Іс. Навина мусить бути наближена до Пятикнижя і її остання редакция, так як і Пятикнижя, належить до V ст. до Р. Х; Судді і 1–2 книги Самуіла дійшли до теперішньої своєї форми в VIII або в VII ст., себто до вавилонського полону; книги Царств скінчені в часи вигнаня. Редакция Ездри, Неємії й Паралїпоменон мусить належати до невідомого письменника, що жив може за два віки до Хр., у всякім разї в двох перших книгах доховались важні автентичні уривки спогадів тих людий, чиїм іменем названї сї книги. Що-ж до властивих пророцтв, критична школа заховує багато традицийних вказівок, власне у всьому, що належить до питаня про автентичність Єремії, Єзекіїла, Осиї, Амоса, Михея і т. і. Але кн. Ісаії дїлять на дві частини; перша частина (гл. I–XXXIX) поряд із автентичними уривками має теж із пізнїйших часів багато уривків, приписаних у ріжні дальші роки; друга частина (гл. XL–LXVI) належить до часів вигнаня, написана може двома віками пізніще Ісаії. Кн. Даніїла написана не в часи полону, а на чотири віки пізнїйше, в часи Макавеїв; се можна бачити з того, що їй відома боротьба Птоломеїв і Селевкідів і що в нїй описано релїґійне лихолїтя Жидів за Антіоха Епіфана. Кн. Йоіла та Йони написані в зовсїм пізні часи; Захарію приписують трьом ріжним авторам. Що до часу і автора Писань, то тут нема дїла з традициєю. Псальми взагалї не можуть належати до тих людий, під чиїми іменами вони стоять. Мало які з них раньші часів полону; більшість утворена в V, IV, III та II ст. до Хр. Автори їх не відомі. — Нї Притчі, нї Пісня Пісень, нї Еклєзіяст не є творами Соломона; Притчі — се звід збірок складаних помалу і після вигнаня; де хто стоїть за те, що Пісня Пісень, се досить давний твір, писаний ранїш вигнаня; навпаки, Еклєзіяст повстав у далеко пізнїйший час, за наступників Александра. Йов, твір анонїмний, зачисляєть ся то до часів полону, то до часів відродженя. Нарештї що до книги Рут, Плачу Єремії і Естери нема згоди, але автентичними і гідними віри вони не признані. — Зводячи все до купи, новітні школи в більшій частині не згідні з традициєю. На місце докладних тверджень і ясно показаних авторів, вони становлять дати не певні, — частїйше далеко пізнїйші і дуже часто признають твори анонїмними.

На жаль, навіть і сї здобутки коли придивитись їм троха близше, не можуть потїшити нас своєю певністю; не лише між окремими екзеґетами панує доси чимала незгода, хоч усї вони запевняють, що нїби йдуть слідом за загальними прінціпами роз'ясненя та дослїду власне у всьому, що належить до поважного питаня про складанє і походженє головних частин Пятикнижя, — але й загальні твердженя новітноі критики показують ся умовними, через те їх можна приймати лише дуже обережно. Колиж почнемо шукати, чого власне бракує сим здобуткам, щоб бути певними, то завважимо ось що: новіща екзеґеза не вийшла в своїх дослїдах від жадного певного і встановленого прінціпу лїтературноі та історичної критики. Вона робила все напомацки; показала, правда, поважними доказами, що неможливо триматись традицийних здобутків, та про те не могла дати нам ясного понятя про обставини початку й складаня окремих книг і цїлих збірок, — на те не ставало в неї наукової основи.

Хоч би напр. з Пятикнижєм! При дослїдах над ним дійдено хутко до дуже важного, але чисто неґативного вислїдка, себ то, що Мойсей не був його автором; після сього ось уже столїтє як провадить ся справжня китайська ломиголовка, — первісні документи і пізнїйші редакциї наступають одні по других в протягу десяти столїть, немов калєйдоскоп; кожний письменник зміняє відносини окремих шматків чисто самоправним способом, очевидячки піддаючись капризу або власному вподобаню. Тут не місце показувати, що в сїй делїкатній роботї цїнуваня умов, при яких повстали біблїйні книги, конечне потрібний суворійший і обережнійший метод, такий, щоб міг знайти собі признанє у всякого, хто тілько серіозно бажає здати собі справу про те, як склали ся єврейські писаня, які-б не були його фільософічні та релїґійні вподобаня. Коротко, критична школа зруйнувала давні дати й твердженя, не встановивши міцно нових кадрів для сьвятої лїтератури.

Щоб осягти більше вдоволяючий результат і щоб він міг бути загально принятий, слїд установити, звідки починати дослїди, не починаючи з якого будь туманного і мало відомого часу, куди можна зайти тілько химерною дорогою власної фантазиі, але тримаючись реґресивного методу, себ то визначаючи такий час, коли твори напевне були вже в такому станї, в якому дїйшли до нас, потім столїтє за столітєм відшукувати обставини, при яких вони могли складатись. Нагадаймо собі для сього головні риси жидівськоі історії. В 70 р. по Хр. жидівська нация падає в купі з головним містом під ударами Тита; Жиди та християни забирають із собою і розносять по всьому сьвітї свої сьвяті книги, себто Біблїю. За два віки ранїйше (друга половина II ст. до Х.), Жиди переживши пануваня Персів, а потім наступників Александра, заложили за князїв Макавеїв незалежну державу. Можна припустити, що Біблїя вже за тих часів, була зложена в своїх головних рисах, надто в тому, що відносить ся з одного боку до Шестикнижя (кн. Мойсеєві та Іс. Навина), з другого боку збір иньших книг (кн. історичні і власне пророчі). Що до Писань у таких ріжних між собою числом і складом видань Біблїях, як грецька і єврейська, то не можна запевняти, що вони всі з'явились за сих часів, коло 150 р. до Х., а тим меньше, щоб вони були зведені в збірник. Отже починати дослїди про повстанє Біблїї по нашому треба так: за 150 р. до Хр. Жиди мали і вважали за сьвяті книги дві головні частини Біблїї: Мойсеїв закон і історично-пророчі книги. Берімо ся тепер дуже обережно до точок, що відносять ся до сього подвійного збору. Мойсеїв закон безперечно був книгою „Закону“ для Жидів другого віку до Х. Отже сї Жиди показують характеристичні прикмети; вони виявляють риси социяльного гурту, певної релїґійної громади, що відбудувались у Палестинї в кінцї VI, в V та IV ст. до Х. Давна історія Жидів дїлить ся, як ми вже мали нагоду згадати, на два періоди, розрізнені глибоким ровом: на період давнїх царств, сливе від 1100 до 588 р. до Х., і період відбудуваня (Restauration) від 536 до Р. Х. аж до 70 по Х. Їх роздїляє час вигнаня або час вавилонського полону. До полону — се полїтична держава незалежна з всїма орґанами властивими її устроєви; після полону, се щось наче церковна держава, що доходить через який час до певної автономії, але головно основана на орґанїзациї культу та попівського стану, якими вони були в Єрусалимі. Часи давних держав дають нам загальну ідею „держави“, часи відбудуваня ідею „церкви“. Ясно, що Закон, правила горожанської, громадської і релїґійної орґанїзациї, які годились для одного, не могли підходити до другого. Колиб навіть „Закон“ давних царств і пережив страшний перелом полону, то він мусїв би бути зовсїм перероблений для вжитку при зовсїм иньшому станї річий; так само закон придатний в часи відбуваня, не може бути законом Ізраеля до часу вигнаня. Коли Мойсеїв закон, списаний в нашому теперішньому Пятикнижю, єсть той закон, в якому Жиди II ст. до Х. шукали приписів культу і поводженя, то зовсїм натурально думати, що він єсть твором часів відбудування, бо до тих часів він придаєть ся зовсїм; тим часом ми бачимо моральну й матеріяльну неможливість запевняти, що звід законів, добрий при станї річий V, IV і III ст., міг бути зложений за скільки столїть раньше, напр., в часи давнїх царств. Отже ми встановимо, — звичайно не як доказану безперечну, річ але як дуже правдоподібний здобуток, що „Закон“ II ст. списаний в Пятикнижю, єсть, беручи в загалї, „Закон“ часів відбудуваня, що, приходячись до обставин сього зовсїм виразного періоду жидівської історії, він єсть твором тих учених (книжників) часів відбудуваня, що взяли на себе працю визначити новій жидівській державі, тілько що відродженій з попелу, приписи поводженя й релїґії. Так звані Мойсеєві закони заведені, як усякий памятає, при помочи дивно щасливої лїтературної фікциї в епопею Ізраелїтів, нащадків Авраама, вирваних національним божеством із єгипетської неволї і осажених на ханаанській землї. Нема жадної рациї думати, щоб ся чудова справа була зроблена в иньший час, нїж оправлений в неї сам закон. Епопея Початків, ся сьвята чи „золота“ лєґенда, єсть таким способом працею великих теольоґічних шкіл часів відбудуваня, що взяли ся вславити найдавнїйше минуле нациї, потїшити її при неконечне славних сучасних обставинах видовиском дивної божої ласки, що покривала її при народженю, — минуле-ж давало надїю на будуче.

Придивімось до сього ближче. Кінець VI ст. до Х. і протяг V ст., наскілько ми можемо знати їх із книг Ездри та Неємії, були дуже непридатні для довгої, затяжної роботи, ученого та лїтературного випрацюваня, подрібного укладаня законів, яке ми бачимо в Пятикнижю. Се хиба тілько в початку 400 р. могли настати і почати свою працю ті великі школи істориків та законників, до яких ми відносимо сей утвір; тілько в той час учені гурти могли знайти добрі умови для матеріяльної й моральної орґанїзациї, конечне потрібної для такої роботи. Отже, беручи загально, тілько межи 400 і 250 р. до Х. починаєть ся час, коли могло скласти ся Пятикнижє, або навіть Пятикнижє й Іс. Навин, себ-то Шестикнижє. У всякім разї, дуже можливо, що богослови та законники послугувались давнїйшими пробами, складаючи спільними силами сей єдиний в своїм родї монумент. Новітня критика запевняла навіть, нїби вона відріжнила серію документів і може виділити їх із теперішнього зводу; вона відносить їх до ріжних часів і думає, що при помочи їх можна би прослїдити релїґійну й социяльну еволюцию Жидів від X ст. аж до V ст. до Хр. Можна думати, що на сьому оснувались великі ілюзиї. Запевне Пятикнижє має в собі уривки писані ріжними авторами, однакові теми переповідають ся часто в чотирьох або пятьох паралельних, трохи відмінних списках, закони з'являють ся немов у кількох виданях із очевидними варіянтами (див. Пятикн.) Але нам здаєть ся, сього ще не досить, аби признати істнуванє в одному збірнику книжок зовсїм незалежного походженя, що виражають державні стани не тільки зовсїм ріжні, але, так сказати, супротивні між собою; ми рішучо виступаємо проти такого погляду. Як що традиция порішила, обороняючи єдність авторства в творі, очевидно складаному спілкою кількох письменників, то критичні школи погіршили свою чергу, розриваючи безоглядно книги так зв. Мойсеєві, і не признаючи що під довгостями, аномалїями, варіянтами, повторенями, яких богато в тих книгах, усе таки криєть ся міцна єдність думки й натхненя.

Раз ми досягли такий результат, раз ми прийшли до того, щоб уважати Пятикнижє й Іс. Навина, по вдатному вислову Ед. Райса, за книгу сьвятої історії й закону Ізраеля часів відбудуваня, то нам здаєть ся законним шукати, чи нема там яких уривків із творів писаних ранїйше вигнаня; але ми гадаємо, що через брак рішучих доказів треба бути надто обережним, визначаючи дати, що могли-б нас перенести раптом з IV ст. у VII ст., се-б то в час ранїйший полону. Що до серії історично-пророчої, то ми тримаємось такого самого способу. Ми допускаємо, що збір сих книжок був зложений, таким як ми його маємо, в 100 або 150 р. до Х. Тоді ми питаємо себе, чи буде більш до правди подібно, коли відносити початок його до IV і III ст., чи коли уважати його за твір початий далеко давнїйше, в VIII, VII та VI ст/? Почнїмо з історичних книг. Сї книги, як то в них самих говорить ся, брали основу з давних джерел, але розказували долю давних царств доктринальним та доґматичним способом, показуючи як Ізраель зопсував чудове положенє і сам себе згубив, не послухавши божих наказів. Запевне учені часів відбудуваня так і повинні були розуміти і викладати історію минулого. Трудно здумати, щоб ся цїльна картина могла бути змальована перед полоном або серед лихолїтя та непевности, в часи полону, мало вигідні для такої лїтературної працї; але дуже натурально виходить, коли приняти, що заховані полїтичні лїтописї могли бути основою, що се була робота учених шкіл, що докладали своїх думок до спогадів минулого, аби вивести з них науку вірности для вжитку сучасних людий. І тут теж видно, що авторів було кілька; улюблені теми трактують ся раз-по-раз по черзї, але східна історіоґрафія власне любить такий спосіб описуваня і булоб дуже нерозумно бажати скласти собі при помочи сих варіянтів понятє про стан думок чи про характеристичні завданя зовсїм ріжних фаз социяльного й релїґійного розвитку Жидів. І тут знов тяжко помилилась новітня критика, надаючи надмірне значінє безперечним варіянтам і очевидним повтореням, — се виходило, як каже нїмецька приказка, — „за деревами ліса не бачити“.

Зостаєть ся, збір пророцтв. Він єсть красномовною ілюстрациєю до історичних книг; тут моральна наука, докори, вразливі слова, погрози та обіцянки не виводять ся в кінцї цїлого ряду подїй минулого, а показують ся поруч із фактами; в кожному фактї виставляєть ся на позорище злочинство й гріх і підносить ся відважна та щира побожність. При сїй справі знову здобутки критичної школи, згідні чи сперечні з традициєю, не можуть з'єднати собі великого довіря. Затримано Єремію, Єзекііла, Осію, Амоса, а разом з тим розшарпано Ісаію й Захарію, офірувано Йоіла та Йону, а Даніїла віднесено до II ст. до Хр.

Чи були для того які рішучі причини, чи виходило се з якого ясного прінціпа, такого, щоб міг бути загально принятий? Не здаєть ся. Коли придивити ся ближче, то емпіричний, умовний характер кидаєть ся просто в вічи. Ось як слїд би поводитись у сїй справі, що досї не студїювалась іще досить глубоко. Темп пророчої проповіди як раз ті самі, що й у Пятикнижю, або й в історичних книгах. Та сама єдність натхненя. Сї писаня можна легко, принаймі що до сеї справи, уважати відповідними головним завданям часів відбудуваня, отже вони, значить, твори часів другої церкви. Далї, в них видно три сталі риси: 1) книги пророчі скрізь звязують нерозривно ідею кари або вигнаня яким грозять, із ідеєю відбудуваня, що настане швидко потім, і чинять се в такій формі, що трудно собі здумати, щоб вони не мали вже позад себе і полону і відбудуваня; 2) ті самі книги займають ся стало релїґійною пропаґандою між иньшовірцями; завданє се булоб незрозуміле в VIII або VII ст. до Хр., чи то й у часи полону, його можна допустити тілько в такий час, коли Ізраель, знов оселений на палестинській землї, спокійний за свій релїґійний і громадський устрій, почав розглядати ся з певністю на окружний сьвіт. Сї місіонарські заходи, здаєть ся нам, не могли з'явитись раньше III ст. до Хр., часу, коли новий склад східних країн за наступників Александра відкрив сливе необмежені перспективи жидівській пропаґандї. 3) Врештї ми нагадуємо, що пророчі книги виставляють стан релїґії в часи до полону зовсїм инакше, нїж показують деякі описи історичних книг; відповідно до тих книг, Ізраель проходив періоди вірности й невірности; по пророчих же се була стала недовірність, затяжна, систематична.

Через сї причини і через де-які иньші, ми гадаємо, що звід пророчих книжок слїд уважати зложеним у часи відбудуваня; дух сих часів як раз відбиваєть ся в тих творах. Инакше, по нашій думцї, не можна оминути сього виводу, як хиба здумати, що давні писаня пророчі, ранійші полону або сучасні йому, були в часи відбудуваня так перероблені та переставлені, що зовсїм спотворились. Але через причини, які не приходить ся тут докладно виясняти, нам противний такий висновок, що грозить зменшити цїну тих творів, розриваючи їх до нескінчености і роблячи з них якісь шматочки замість творів широкого й живого духа. Пророчі книги, всї в купі, мусять бути зачислені до катеґорії, в яку вже заведено Данііла, Йоеля та иньші речі. Се речі жевдонїмні або жевдоепіґрафічні; їх справжнї автори послугувались здобутками книг історичних і укрились під іменами стародавних людий; науку, що вони хотїли подати своїм сучасникам, вони подавали під маскою людий минулого, ставляючи тих людий, при помочи дуже дотепної фікциї, в такі обставини, в яких вони нїби то жили колись, так що сї книги неначе перенеслись за кілька століть назад. Врештї се те саме, що зробили автори Пятикпижя, вкладаючи закон синайський в уста Мойсеєві, те саме, що зробили автори Псальмів, Притч, Еклєзіяста, П. Пісень ставлячи імя Давида та Соломона в наголовку своїх творів. В Даниілї ся фікція признана; ми гадаємо, що дійде до признаня її в Єзекіїлї, Єремії, Ісаії та инш., хоч ми не сперечаємось зовсїм проти того, щоб допустити захованє деяких історичних подїй, або коротких речень, що могли бути завязком для справдї творчої працї учених відбудуваня. В рештї се була-б занадто делїкатна робота, колиб хто хотїв відновити докладно, а не то що більш менш вірно, обставини, при яких сї ріжні писаня складались, і порядок, у якому вони йшли одно по одному.
Обидва великі твори: Пятикнижє, й І. Навин і збір історично-пророчий виразно відбивають у собі завданя часів відбудуваня або другої церкви; запевне вони вже були у жидівських гуртів II ст. до Хр., а з сього виходить, що їх треба уважати, — наскілько се можливо при нашому неповному знаню тодїшнїх справ, — за витвір часів перед IV і III ст. до Хр., беручи загально. Що до збору Писань, то навряд щоб він був складений і впорядкований коло сих часів. Ми навіть можемо запевнити, що він іще тодї не був таким і до певної міри стоїмо на тім, що він нїколи не був в кінець упорядкований, бо єврейська і грецька Біблїя подає сї книги в зовсїм відмінних списках і числі. Так третя частина Біблії зостаєть ся відкритою в певному розумінї. Одначе річ іде не про всї твори в купі, а про окремі книги. Рішеня подані ученими про подрібні питаня можуть бути взагалї приняті, треба тілько триматись загальних формул і не важитись заходити в часи давнїйші полону; ми гадаємо, що сього не слїд було робити при дослїдах про книги Рут, Йов і Пісню Пісень. Більша частина сих творів певне зложена в часи між IV і I ст. до нашої ери.
III. Біблїя і гебрайська лїтература.

Коли поставити питанє, маючи на метї властиву історию лїтератури: як приходить ся Біблїя до давної єврейської лїтератури? треба відповісти: Біблїя єсть збір книг, що зібрали жидівські теольоґи дохристиянських часів для релїґійної й моральної науки своїх сучасників, щоб дати їм приписи культу і громадського житя. Ми знаємо старо-єврейську лїтературу тілько по Біблїї, алеж Біблїя не есть єврейська лїтература. Се єсть вибір із творів тої лїтератури, вибір, зроблений в певний час і для спеціяльної мети. Здумаймо собі, що кому небудь із сучасних нам людий доручено зложити для вжитку своїх земляків книгу для релїґійної потреби, для моральної науки і поради, користуючись для сього лїтературною продукциєю Франциї за остатнї віки. Та людина, що візьме на себе се завданє, почне з того, що відкине при переглядї все сьвітське, театральні твори, не-релїґійну поезию, полїтичну історию і т. и. Треба уявити собі, mutatis mutandis, що подібним способом робили свою працю учені жидівські і наслїдком тої працї утворив ся Біблїйний збір. Здумаймо собі, що вони могли мати біблїотеку зложену з усїх творів їх земляків: запевне вони відкинули все, що було невідповідне їх метї. Знов же, коли вони хотїли затримати деякі твори і завести їх у сьвятий збір задля їх великої релїґійної вартости, вони могли завважати, що при змінї обставин твори ті мусять бути теж змінені, прилагожені до сучасних доґматів благочестя. З сього погляду Біблїя здаєть ся нам вибором із давної жидївської лїтератури, вибором, приладженим до виразної мети, що мали збирачі, — до релїґійного й морального навчаня. Сї збирачі, як ми тілько що бачили, могли належати до III і II ст., що до Пятикнижя, Іс. Навина і збору історично-пророчого, а що до Писань, то десь коло християнської ери.

До якої міри при помочи Біблїйних книг можна зложити хоч уривками історію жидівської лїтератури, се питанє здіймало ся часто і на ріжні способи. Між тими, що додавали найоріґінальнїщі відповіди і найбільш варті уваги, ми спогадаємо Ед. Райса. Сей учений, користуючись останнїми здобутками критики, пробує зробити нарис головних фаз лїтературного розвитку Євреїв, признаючи при тому, що книжки релїґійного змісту, єдині, які дійшли до нас, очевидно з'являють собою тільки один (нерозбірливий текст) роботи давних Ізраелїтів. Лїтературні продукциї, що складають Біблїю, можна подїлити на чотири періоди: 1) героічний період, що займає час від початків нациї, чи то завоюваня ханаанської країни, до Давидового завоюваня Єрусалиму; 2) пророчий період, що починаеть ся за Давида і кінчаєть ся в час халдейського завоюваня Юдиного царства; 3) церковний період, що йде від полону, чи Вавилонського вигнаня до повстаня Макавеїв; 4) період „книжників“ (scribes), остатнїй, що займає часи династиї гасмонейської і кінчаєть ся Титовим зруйнуванєм Єрусалиму (70 р. по І. Хр.). Героїчна епоха, се та, коли сталі встанови, потрібні для нациї осїлої і певної в собі, виробляють ся серед заметнї і невиразности первісних відносин поміж гуртами. Жадної довгої продукциї лїтературної, всього скілька співів, от як пісня Дебори та плач Давидів на смерть Саула та Йонатана, що дійшли до нас, як спогади блискучих подій та надзвичайних справ; далї кілька скупих показів на релїґійні відправи та на громадські встанови, яких слїди можна бачити, не вважаючи на пізнїщі перерібки. Пророцька епоха, се епоха сталого державного устрою. Релїґійні думки доходять повного зросту і дають лїтературу, переняту пророчим духом. Скрізь видно пророчу руку і в державних справах і в книжних. Тодї з'являють ся один по одному головні документи, що ввійшли в зміст нашого Пятикнижя, писанє ягвістичне або пророче, що оповідає історію патріярхів і долю жидівського народу від його початків аж до покореня ханаанського краю, великі збірники промов пророків Ісаії, Єремії, Єзекііла, Амоса, Осії, Міхея і т. и., закони переняті пророчим духом, себ то Второзаконє; врештї історія Ізраелїтів від завоюваня (книги Судіїв, Самуіла, Царств), писані і сужені з пророчого погляду. Після повороту з Вавилонського вигнаня з'являєть ся новий дух, церковний, попівський (prêtre). Житє національне, де всяк відповідав за себе, породило пророка, людину дїла і живого слова; невільничий і залежний устрій невеличкої єрусалимської юдейської провінциї сприяв зростови культа, розвитку дрібних його приписів без високої моральної вартости. Тоді з'являєть ся церковний кодекс або писаня Ельогіста, третїй великий документ, що увійшов у зміст Пятикнижя (два попереднї документи — Ягвістове писанє і Второзаконє); він становить ґрунт так званого Мойсеевого закону і займає більшу частину теперішних книг Ісхода, Левітів і Чисел. Кодекс церковний єсть справжній підручник церковних відправ і разом з тим у ньому маємо багато горожанських і громадських приписів. Троха пізнїйше виходить у сьвіт Лїтопись (Паралїп., Ездра, Неемія), де національна історія переказуєть ся з погляду культа і його відправ. Потім, коли сї тексти були впорядковані і звичай надав ім авторітет сьвятих книг, починаеть ся ера коментаторів, екзеґетів, книжників (scribes), що займають ся поясненєм та впорядкованєм перекладу канонїчних книг, але зміст сих книг уже не піддають дискусиї.

Се плян вражаючий; шкода тільки, що коли приглянутись до нього близше, то видно, що він більше видаєть ся вдатним, нїж справдї єсть. Так із чотирьох періодів, наданих д. Райсом, два, перший і остатнїй, не мають позитивного значіня. Справдї, уривки, що сей учений відносить до періоду, названого у нього героічним, не складають ся з цїлих книг дохованих до наших часів, але з коротких уступів і то непевних. Говорячи матеріяльно, тут нема з чого зложити позитивну главу історії лїтератури. Сю саму увагу можна зробити і про четверту книгу, де пишеть ся про епоху книжників та коментаторів. Щоб сей роздїл мав основу, треба, щоб там була лїтература екзеґетики та парафрази; алеж сам Райс залїчує туди книги найновійшого натхненя, найбільше проймаючої набожности, Даниіла і Псальми. Зостають ся два головні роздїли; один із них належить до пророчої епохи, або часу давнїх царств жидівських, другий до церковної епохи, або часу другого храма. Чи можнаж упорядкувати хронольоґічно Біблїйні книги лише в сих границях і доказати, що кожна з них вийшла просто з обставин житя, що кожна відбиває дух і завданя ріжних окол і ріжних віків? Чи можна хоч визначити досить виразно те, що можна-б назвати часом складаня ріжних творів, щоб і сього вивести прінціп клясифікациї не емпіричний, але справдї ґенетичний і раціональний? Се дуже непевне. Навіть та ріжниця, яку хотять установити між творами, що нїби то походять від пророчого духа і тими, де начебто видно церковний настрій, навіть ся ріжниця не може бути загально принята: сї твори раз-у-раз сплїтають ся між собою так, що їх можна відріжнити лише насильним способом, витягаючи їх із творів складаних чи зібраних, що дійшли до нас. Власне так роблять, коли беруть окремо документ ягвістичний яко твір IX або VIII ст. до Хр.; але ся нїби то книга повстала тільки при помочи хірурґічної операциі, коли розрізали Пятикнижє на шматки більш чи менш великі, а потім із тих шматків сточили книгу, що давно зникла зо сьвіта. Те саме ми скажемо й про Второзаконє, хоч критикам здалось, що вони знайшли навіть дату і початок підвалини релїґійного й лїтературного зросту давнього юдейства. Але можливо, що тут помилились, відносячи сей уступ до часу Йосиї, а тодї все риштуваня новітньої критики падає. Подібну думку можна прикласти й до пророчих писань, як от Ісаії та Захарії, що подїлені між ріжними віками та школами без жадної рациї.

Таку саму пробу скласти давню історію жидівської лїтератури нераз робили иньші вчені трохи в иньшій формі. Сї вчені, — з них Ренан (найвидатнїйший у французькій мові і запевне найдотепнїщий), — говорять нам про старовдавні поезиї, де відбились великі дїла минулого, де лунають подїї національного початку. І вже в X ст. до Хр., сї співи мали бути зібрані в один збірник, названий книгою Праведного або Війни Єгови (Явге). З них, на жаль, дійшло до нас усього кілька уривків. В царстві Ізраеля, або десяти колін, з'являєть ся в VIII або в IX ст. до Хр. книга призначена заразом і для поданя законів і для звеличаня предків нациї, головно Йосифа, героя північних колїн (документ Ягвіста); Юдине колїно і Єрусалим відповідають на те подібним же твором, що ми знаходимо в історичній частинї документа Елогіста і в Десяти заповідях (Decalogue). В VII ст. Єрусалим видає повний збір законів, Второзаконє; врештї після полону складаєть ся, знов у Єрусалимі, ритуал культу (правнича частина елогістичного документа). Прилучіть до сього історичні і пророчі книги, старанно розміщені і ви могтимете скласти цїлу главу історії давньої лїтератури Сходу. Як ми тілько що вказували по причинї гіпотези п. Райса, такі гадки дають ілюзію здобутків і позитивних вислїдків, але перед суворим переглядом не можуть устояти. Приписуваня книг чи уривків із Біблїйних книг до віків, обставин і людий, що були раньше полону, се справа за надто непевна і не може становити міцної підвалини для історії лїтератури.

Встановімож тут прінціпи такі, щоб з ними можна було скласти при помочи Біблїї історію данної жидівської лїтератури, звичайне, тільки почасно. — Що таке історія лїтератури взагалї, на пр. історія французької, італїянської, іспанської, англійської або й грецької та римської лїтератури? Се студиі над серією творів, по більшій части безперечно автентичних, добре відомого походженя. Твори анонїмні або непевного походженя з'являють ся тільки виключно і неминуча непевність у тому, що відносить ся до них, зовсїм не заважає цїлому викладови. Шкода, що сього не можна сказати про історію жидівськоі лїтератури старого заповіту. Що в иньшому місцї загальне, те з'являєть ся тут виємковим; лише твори дуже пізних часів мають певні дати; їх авторів і обставини складаня можна ще пробувати визначити. Ось правила та уваги, про які, здаєть ся нам, не слїд забувати при сїй справі, памятаючи ті особливі та делїкатні обставини, що склали ся через наше неповне знанє відносин творів до часів і авторів.

1) Лїтература жидівська не має документів епіґрафічних або памятників із каменя й металю, по яких ми моглиб напевне дібратись до часів раньше вавилонського полону. Ми маємо моавітський напис царя Меши, що відносять до першої половини IX ст. до Хр., і напис у Сілое, часів Єзекії. Сього запевне досить, аби утвердити нас у думцї, що вже за часів давних царств були елєменти культури, потрібні для народженя лїтератури; алеж се ще зовсїм не дає нам способу відносити з певністю цїлі книги або уривки з них до таких стародавнїх часів.

2) Лїтература жидівська се, беручи загально, анонїмна лїтература. Автори ріжних книг зникають до певної міри перед своїми сюжетами.

Справдї, нї Пятикнижє, нї збір історичних книг не мають імен авторів. Ми бачили, як радила тому традиция, надаючи твір головним особам, що виступають там; Мойсеєви, Іс. Навинови (Josuè), Самуілови і ин.

З) Але признанє сього наводить нас на ще поважнїщу увагу. Там, де з'являють ся імена авторів, як ось у властивих пророків і в деяких Писанях, то се треба уважати за псевдоніми або псевдепіґрафи. Отся псевдепіґрафія в давнїй лїтературі жидівській і її значінє були доказані кілька лїт тому назад і, здаєть ся, що їй прийдеть ся давати щораз більше місце. Перше було призвано, що даремне було уважати авторами тих людй, яких імена стоять у заголовку таких книг, як Апокалїпси, Еноха, Ездри, Варуха, псальми Соломона, книги другого канону: Мудрости і Варуха, потім книги канонїчні: Еклєзіяста, Пісня Пісень, Притчі, Псальми, Даниіла, Плач, книги Ісаії і Захарії в великій частинї, книги Йоеля та Йони. Теж саме і з частиною законів Пятикнижя, власне Второзаконя, де Мойсей нїби говорить сам. Так врештї встановлено, що жидівська лїтература коло християнських часів і ранїщих віків дуже широко вживала лїтературного звичаю жевдонїмности, щоб віддати під захист стародавних славутних імен моральну й релїґійну науку, подану для сучасних людий. Тепер повинність критики питати себе при кожному біблїйному творі, де виставлено в заголовку яке іменя: чи не єсть се наслїдок лїтературної вигадки? Коли зміст книжки не відповідає часови виставленого автора, то нема чого відступати перед признанєм жевдонїмности і ми відважуємось розширити те, що було сказано про Даниіла, тай прикласти сей погляд до всього збору пророцьких книг.

4) Часи Відбудуваня віддїляють ся від часів давних царств такою межою, що подібна до безоднї. Старий Ізраель, відірваний від рідної землї, вертаєть ся в неі немов чудом якимсь і два віки смертельної непевности та лихолїтя відділяють час Осії (конець VII ст.) від того часу, коли відроджений нарід жидівський може знову взятись до затяжноі працї (коло 400 року). Отже допускаючи можливість, що або великі уривки, або й цїлі книги могли доховатись через сї два роздїляючі столїтя, затримались цїлими серед ріжних небезпечностий, що загрожували їм, — ми все таки думаємо, що треба уважати за трудну річ таке затриманє в цїлости серед ріжних перешкод. Ми вже зауважали вище, що соціяльне житє Жидів так глибоко змінилось через той крізис, що книжки служби церковної і науки моральної, придатні для давних часів, мусїли приняти чимало змін, щоб прилагодитись до нових обставин. Одно тільки, що слїд, на нашу думку, признати роботою зробленою ранїще полону, се скелєт давної історії, як ми вже сказали; та надзвичайно міцна підвалина, на якій збудовано історичні книги, мусїла бути взята з лїтописів, що потім затратились, коли збір Судій і Царств був уже зовсїм упорядкований ученими часів Відбудуваня.

5) Духови єврейському годиться признати творчу силу в більшій мірі, нїж се чинилось досї. Жидівські письменники мають великий хист до того, щоб „ілюструвати“ яку ідею, щоб доказати на особах, конкретно, моральні ідеї. Коли вони хотять звеличати єрусалимський храм як єдину сьвятиню люблену Богом, вони здумують йому прототип, створений біля самого Синая, ранїще, нїж Жиди дійшли до землї Ханаана і, щоб надати ідеі більш ваги, вони здумують рухомий храм, надзвичайно мудро обміркований. Коли хотять показати, що чужі нації нїчого не варті проти народу самим небом обраного за сина, вони оповідають, як могутня держава єгипетська по слову провідника єврейського народа терпить цїлий ряд увижень, так званих „єгипетських кар“, і підводять сї події дуже зручно до з'явищ властивих долинї Нїля; врештї як епільоґ до сеї боротьби гордого володаря з Богом оповідаєть ся погибель єгипетського війська в хвилях Червоного моря. Коли вони хотять навчити жидівський нарід не вірити чужинцям і боронити свою віру від пропаґанди і прикладу иньших народів, вони видумують різню Ісуса Навина, оповідають, як Палестина була в кілька днїв очищена від усїх своїх первісних мешканцїв, і стала вільним полем, де Жиди мали оселитись і розвиватись поволї. Ми моглиб навести й більше таких прикладів. З них ми видимо, що в загалї даремне досї не признавано єврейському духови епічних здібностий і правдиво творчого дару. —

6) Гляньмо в саму середину справи. Жидівський лїтературний дух, як узагалї східний дух де в чому відмінний від західного. У нас зазвичай одна ідея повинна виражатись тілько один раз у творі доброго стилю; коли нам подають ріжні верзії якої моральної чи релїґійної науки, поетичного мотиву, історичного Факту, то ми вибираємо ту верзію, яка нам здаєть ся найбільш викінченою, і відкидаємо иньші. Жиди, які всї східні народи, навпаки затримують поруч ріжні відміни того самого факту. В кінцї минулого столїтя критика завважила в Біблїї сей лїтературний феномен і трохи помилила ся з поводу його, коли говорила про суперечности там, де слїд було просто признати ріжні варіянти на спільній основі. Коротше, жидівська лїтература не така унітарна як наша. Так у Шестикнижю, сїй справжній епопеї, кожний раз коли зачинаєть ся поважна подія, потоп, призванє Авраама, історія Якова, вихід із Єгипта, закон Синайський, ми стріваємо в традицийному тексті слїд кількох авторів, що розвивали сї поважні теми немов паралельним способом, а остатнїй впорядчик більш чи менш затримав працю кожного з них. Отже на тому заснували теорію, яку ми вважаємо не добре встановленою. Де иньші бачать брак дотепвости, якусь творчу неміч у рисах, що розходять ся ріжно, там на нашу думку занадто богато сили, надмірне богацтво. Євреї, думали ті теоретики, найчастїйше вдоволяли ся сполучуванєм до купи давних народних переказів, часом позичених у сусїдних народів, потім записуванєм історичнїх спогадів прикрашених із упливом часу. Так мали повстати Пятикнижє й історичні книги, компілятивні твори, що збільшувались мов кулї зі снїгу через постійні додатки та перерібки підчас семи чи восьми столїть. Творчість жидівського духа показувалась нїби тілько в Пророках, Псальмах та кн. Йова. Ми гадаємо, що такі погляди мусять зникнути, коли розібрати краще біблїйні книги, і ми уважаємо, що творча сила дійшла до найвищого розвитку в творах жидівськоі лїтератури, що доховались до наших часів.

Так, по нашому, жидівська лїтература, така, як її знаємо з Біблії, єсть літературою пізнїщою від часів полону. Традиція уважала, що Біблїя приняла остатню викінчену форму за часу Ездри, і ми-ж покладаємо збір її в тих віках, що йшли зараз після сього реформатора, себ-то в IV, III, II і I до Хр. Ми гадаємо, що раніще полону мусїли бути лїтературні твори, окрім епіґрафічиих памятників, exvoto напр., що мусїли знаходитись у сьвятинях церковні обряди, що могли бути написані на камяних або металевих таблицях при дверех головних храмів. В ті часи мусїли напевне складати ся піснї коханя, військові, набожні; ми думаємо, що до нас жадна з них не дійшла і що такі співи, як пісня Дебори, благословенє Якова і Мойсея, плач Давида на смерть Йонатана, все те складаня пізних часів, а тілько автори їх брали теми історичних оповідань. Чи був власне перед полоном писаний збір законів? Нїщо сього не доказує, хоч досї вказувано не мало уступів, що нїби мають у собі уривки того збору законів, а власне Второзаконє і книга Союза (Ісх. XX–XXIII; Ісх. XXIV). Безперечно були лїтописцї, що впорядкували державні лїтописи і їх твір, дохований в часи полону, почасно увійшов у книги Царств.

Ми думаємо, що властива історія жидівської лїтератури починаєть ся коло 400 р.; при запевненому строї социяльному і релїґійному учені, богослови, пророки збирають ся в учені гурти. Такий збір, — жидівська традиция назвала його „Велика синаґоґа“ або „Велика спілка“, приложив свою працю до остатнього впорядкованя кодексу та історії минулого. IV і III ст. здають ся як раз вигідними для такої роботи; се взагалї час миру для такої жидівськоі спілки і разом із тим час постійного і живого єднаня зі сходом і заходом, із Середземним морем і Єгиптом, теж із долинами Тигра та Евфрата. Закон установлено і заведено в чудову оправу епопеі початків, але, як уже сказано, з усею плутаниною, з варіянтами, подвоєнями, з тією вільностю способів, властивою східному духови. Національна історія теж перероблена і скрізь виставлена як моральна наука. Потім сю історію оживлено, давши житє пророкам, що спогадують ся в нїй; при помочи сьміливої фікциі в уста Ісаії, Єремії, Єзекіїла вкладено, відповідно обставинам їх житя, промови, що вони повинні були говорити до своїх сучасників. Ті самі навчаня, ті самі картини вертають ся по шість, по сїм раз у ріжних формах, як у Пятикнижю і зборі історичнім. Як було вище сказано, сей потрійний безсмертний твір: Пятикнижє, збір історичний і збір пророчий мусїв бути укінченим, окрім незначних перерібок, у 150 р. до Хр., але ми не маємо нічого, що моглоб нам дати підставу до встановленя певнїщої дати; треба памятати, що й ті, які ми даємо, теж непевні й гіпотетичні.
Не вдовольнившись працею в потрійному напрямі над законом, історією і пророцькими промовами, лїтературна діяльність юдейська брала ся ще й до иньших річий. За чотири столїтя до Хр. виростають твори дослїду й моральної фільософії, то гордої й пишної, то змисленної і чулої: Йов, Притчі, а в часи Гасмонеїв або римської влади: Еклєзіяст, кн. Ісуса сина Сірахового і кн. Премудрости. Поезія коханя представлена в Пісні Пісень, де, здаєть ся, видно вплив розпещених звичаїв грецьких. Релїґійна поезия виражена в Псальмах, то в глибоких і чулих словах, то в холодвуватих церковних співах. Даниіл весь палає тугою від релїґій переслїдуваня Епіфана та від надїй збуджених перемогами Макавеїв. У книгах Ездри й Неемії автор досить пізнього часу (запевне II ст. до Хр.) пробує відновити спогади Відбудуваня, послугуючись неповними переказами традициї. В той самий час збирають під назвою Паралїпоменон, із дивним запалом до всього, що належить до орґанізациї культу, всю історію Ізраеля від початків до полону. Щастє, що се нове виданє не було поставлене на місце давнього історичного збору, багато де в чому далеко вищого від нього!

Сей великий дар фантазиї, що ми хвалили, породив іще одну дивно оріґінальну парість лїтературної композициї — роман, або моральне оповіданє, що розповідає долю якої родини, чи то долю народу, як от Рут і Товія або знов Естер і Юдит.

Ось картина жидівськоі лїтератури й її зросту, яку, здаєть ся нам, можна визначити при помочи Біблїї.

IV. Характеристика Біблїї з релїґійного й лїтературного погляду; її мова й стиль.

Ми не думаємо оцїнювати тут Біблїї з погляду догматичного. Ріжні церкви — юдейська й християнська в своїх ріжних відмінах — уважають її за книгу натхнену (inspiré), себ то за таку книгу, де божа сила зібрала всї накази про доктріну й поводженє, про те, як людина мусить вірити й робити. Ми-ж, тримаючись тут тільки чисто історичного погляду, мусимо признати, що релїґійна і моральна вартість Біблїї єсть непорівняна, бо ся книга, появлена на ґрунтї малої юдейської країни, у народу без великої політичної ваги, написана за 20 або 22 ст. тому назад, мовою невідомою західним народам, ся книга покорила всю Европу в перекладах на мову перш усього грецьку, потім латинську, потім нїмецьку, анґлїйську, французьку, і вона затримала завойоване при собі, зоставшись сьвятою книгою для всїх народів, що йдуть на чолі цівілїзациї. Ось фактична проба релїґійної і моральної вартости Біблїї. Жидівські учені потрафили дати ідеям всевлади і справедливости божої, прінціпам особистого, родинного й громадського щастя таку здатну форму, що вона за вісїмнацять столїть не втратила свого впливу. Навряд чи треба додавати, що ся вартість жадним способом не залежить від тих дат, які визначені для складаня чи то укінченого збірника, чи то окремих книг; чи Пятикнижє або Пророки будуть твором XIV, XIII ст., чи тільки III ст. до Хр., від сього не вменшить ся значінє поданої в них моральної науки.

Дуже цїкаво порівняти релїґійну вартість Біблїї з вартістю иньших подібних утворів. В наш вік люди робили собі в сїй справі чималі ілюзиї підчас великих відкрить в Індії та Персиї. Сподївано було знайти далеко богатші релїґійні літератури, більше згідні з духом „арійських“ наций. Сї фантазиї минули. Всї порівнаня Біблїї з релїґійними писанями Індиї, Персиї, Китая, Єгипта, Ісляму вийшли на користь Біблїї. Вона надто добра тим, що складена в укінчений збір і не губить ся в нескінчених та туманних розправах. Сим вона зовсїм надолужує ті хиби в композициї, що ми вказували в нїй. Лїтературна вартість Біблїї мусить бути поставлена як найвище. Новітні великі лїтератури через те так дуже піддавались її впливови, що вона вражала заразом і розмаітістю і помірністю справдї клясичною в вислові своїх улюблених ідей. З Біблїї можнаб скласти таку антольогію, що моглаб устояти проти всякої иньшої. Згадаймо між иньшим картину сотвореня сьвіта (Битія — I) величню по красномовности й простоті; оповіданє про гріхопаденє (Бит. II і III), де популярна форма єднаєть ся з тонким дослїдом і з гіркою красномовністю; потім уступи з патріяльхальної епопеї, такі як виступ Авраама в обороні Содоми, посольство Елєазара до Мезопотамії, вдячність Йосифова, оповіданє про єгипетські кари, синайські сцени, деякі сторінки з Второзаконя, багато промов Ісаії та Єремії, де мова то горда, то проймаюча й чула. Черпайте з Йова, Псальмів, Рут, Піснї Пісень, Еклєзіяста і з книжок історичних, ви в них знайдете стільки скарбів, що вам трудно буде вибирати між ними. Біблїя, в своїй цїлости — клясичний твір, бо ті релїґійні й моральні правди висловлені в нїй, зібрані там у короткі й вражаючі реченя. Тільки сим не хочемо сказати, що сьвяті письмовцї завжди утримувались на однаково високому рівнї морального натхненя і лїтературної вартости. Напр. описи різнї в Іс. Навинї і Числах показують прикрий дух фанатизму і національної виключности, так само і книга Естери.

Не можна сказати, щоб Пісня Пісень намовляла до чистих звичаїв, а Еклєзіяст заохочував до відважного дїла. В Псальмах є чимало холодних лїтанїй; в Пятикнижю, Іс. Навині і Лїтописї чимало самохвальних тірад, нагромаджених чисел і технїчних дрібниць, у Єзекііла й Захарії темряви і уступів непевного смаку, в Йоеля багато холодної реторики. Алеж власне тут можна сказати: ubi plura nitent, non ego paucis offendar maulis.

Друга риса, що додає Біблїї клясичного характеру, се цїлковита натуральність, надзвичайна простота, через яку досягають ся найбільші ефекти. Люди часто на сьому помилялись, не дослїдивши добре, і говорили, що се „примітивність“, що сї твори зложені серед люду простого, ще дуже близького до природи. Се дуже хибна думка. Такі бездоганні твори, як Бития та Йов могли повстати тільки в часи найповнїйшого духового розвитку, при помочи глубокої науки та письменського хисту. На сих двох книгах найбільш основували мильні думки, бо в сих книгах шукали відбитя номадного та пастушого житя самих прадїдів нациї, не розуміючи того, що тільки культурний чоловік, справжнїй артист міг намалювати сї чудові образи; врештї номадне, пастуше житє, провадилось у Палестинї до самих християнських часів у південній частинї Юдеї на східному березї Йордана.

Врештї, щоб краще признати здібности єврейського ґенїя, ми цїлком противимось тому розбиваню Біблїї, що ввели в моду критичні школи. Замість того, щоб приймати книжки такими, як вони дійшли до нас, признаючи при тому, що є причини бачити в них роботу не одного автора, — їх розбивають і з сих уривків складають штучно книги, що повинні були бути, і дають сим книгам зовсїм умовне істнуванє. Забуваєть ся справжній твір, що єсть тепер, що має історичну форму, для гіпотетичного і не запевненого складаня. Такими способами можна позбавити довіря ті студиі, що виключивши з них помилки в методї, дуже прислужили ся нам до розуміня давної жидівської лїтератури. Треба відкинути сї готові кадри; не годить ся вважати часів відбудуваня за „рабінський“ вік, нездібний до жадного натхненя, до нових і відважних лїтературних концепций. Сей присуд оснований на чистому непорозумінї і може привести до найтяжших помилок; він походить від неправдивої і ненависної думки про Юдейство. Деякі християнські теольоґи обявили, що відколи Біблїя була скінчена, за часу Ездри, Жиди стратили божу ласку й натхненє і впали в якийсь духовий і моральний рахітизм. Се просто чистий абсурд. Ми мали поважні причини, щоб віднести до часів відбудуваня збір книг, де сяє творчий ґенїй лїтературний дуже вільний, поєднаний з непорівняним моральним натхненєм. Знов же доказано, що починаючи з III ст. до Хр., Жиди почали в греко-римському сьвітї ту надзвичайну пропаґанду, що проложила путь християнству і направила його течію. Отже пора вже зректи ся тої образливої і дурної характеристики останнїх дохристиянських столїть.

Мова Біблїї єсть єврейська, належить до сім'ї так званих семітських мов, як от арабська, фенїкійска та арамейська (сирийська). На скілько можемо сягнути назад, ми вважаємо можливим уставити, що ті народи, які заселяли південну частину Сириї (басейн Йордана) від XI ст. до Хр., до часів полону: Ізраелїти, Моавіти, Аммонїти, Ідумеї, говорили на ріжних мовах дуже близьких між собою і невелика ріжниця мов не заважала племенам зноситись між собою. В VI і V ст. полїтичні турботи, здаєть ся, кинули деякий заколот; давня єврейська зосталась мовою науковою, мовою учених і письменників єрусалимських і такою вона зісталась аж до часів християнської ери; але народня мова де далї все більше піддавала ся сирийському або арамейському впливови. І се до такого ступня, що в деяких найменше давних писанях Біблїї маємо чимало сторінок написаних по арамейськи; їх називають недокладно халдейськими. Переміна давної єврейської мови на арамейську в народньому вжитку стала ся помалу, а певне пішла хутко, починаючи з III ст. до Хр., тілько сьому неможливо визначити докладно дати. Знов же й грецька мова хутко розширювалась, і можна поставити питанє про книжки заховані в грецькій колекциї (книги другого канону), чи не були вони написані від разу по грецьки. Принаймі єврейські орігінали сих книг зникли.

Певне більшість єврейських книг була написана письмом того типу, що звуть фенївійським або давним єврейським; певне незадовго до християнства вони були переписані квадратовими лїтерами, що звуть ся вавилонськими, і так вони й досї зостались.

Що до біблїйного стилю, то ми тут обмежимось що найпотрібнїйшими увагами. Єврейська мова, при всїй простотї її складнї, надаєть ся з надзвичайною легкістю до вираженя найріжнороднїйших ідей і почувань, і се було великою пересадою, коли її уважали за негідну до вираженя фільософічних ідей. Се мова з міцного й блискучого металю, по виразности й силї її можна рівняти до латинської. — Тут не місце входити в питаня, до якого ступня на основі лїнґвістичних відмін ріжних книг можна визначити їх дату і походженє сих книг. Сього крітерія надуживано занадто і вже доказано, що основи ті були не досить поважні. При тому було показано, що там, де здавалось, були архаїзми, уважнійше око мусїло допустити неольогізм, наслїдок поступової арамаізациї мови. Певно, як би тілько можна було по яких вказівках узятих із самих книг, — а вже ми бачили, при яких непевних здобутках ми зостались у сій справі, — розкласти їх на кілька столїть, то можна би спробувати зложити главу історії єврейської мови, порівнюючи їх стиль; алеж тепер сього не можна зробити. Можна тільки взагалї сказати, що великі збірники: Закон, кн. історичні і пророчі, написані клясичною єврейською мовою, але що в деяких книгах роздїлу Kethoubim або Писань пробиваєть ся видимо зростаючий вплив арамейських диялєктів. —

Так звані поетичні місця в Біблії заслугують особливої уваги. Вони стрічають ся подекуди в Пятикнижі та в кн. історичних. Але книги пророчі, Йов, Псальми, Притчі, Пісня Пісень, усї вони сливе виключно поезиі. Проте досї не могли визначити в них нї міри, нї стіп, нї риму; характерна риса єврейської поезиї, се паралєлїзм, себ то подвоєнє вираженя думки. Сей спосіб знаходить собі ріжнородне застосованє і біблїйні письменники осягають ним великі ефекти. Можна би сказати, що поезия єврейська, се скоріш витриманий мірний стиль, доведений часами до строфи. Ось кілька прикладів сього паралєлїзму:

1) Які хороші твої намети, Якове!
2) Твої оселї, Ізраелю!
1) Вони простягли ся неначе долини,
2) Неначе сади над рікою, і т. и.
1) Повстань, Вилак, і слухай,
2) Склони свій слух до мене, сину Сіппорів!
1) Гилька виросте з стовбура Єссейового,
2) Парість піде з коріня його. —
1) Хай згине день, коли вродив ся я
2) І ніч, що мовила: вродив ся син. —
1) Чому не вмер я в материнім лонї?
2) Чом не сконав, виходячи з утроби?
1) Слово твоє підіймало тремтячих,
2) Ти укріпляв колїна, що вгинались…
1) Тепер прийшлось до тебе — ти ослаб!
2) Тепер ти влучений і ти збентеживсь!
1) Коли Ізраель вийшов із Єгипту,
2) Коли віддалив ся від чужого народу дім Якова…
1) Юда став сьвятинею його,
2) Ізраель був обладою його.
1) Побачило море й побігло від нього,
2) Йордан повернув ся назад.
1) Плигали гори немов барани,
2) Могили неначе ягнята.
1) Що тобі, море, чого ти біжиш,
2) І ти Йордане, чого відступаєш?… і т. и.
V. Текст і переклади Біблїї.

Питаня про історію і остатню встанову тексту єврейської Біблїї (про грецьку Біблію див. трохи нижче) ще досї не розяснились як слїд. Ми скажемо тут як найкоротше все головне про сю справу, поневолї тримаючись тілько можливих догадок. Найдальший пункт, якого можемо сягнути, принайменше думкою, се складаня серії Іс. Навина, Пятикнижя і книг історично-пророчих коло 200 і 160 р. до Хр. В ті часи сї книги мусїли бути написані на звоях (volumes) шкіри виробленої для писаня. Сї звої мали форму давних стяжок, подїлених на сторінки вертикально, і читали їх навиваючи один конець на паличку, розвиваючи в той час другий конець. Звичаєм семітських мов, усі тексти були писані самими співзвуками, себ то без самозвуків, наголосів або знаків пунктуациї. Думають навіть, що слова писались безроздїльно, а се при браку самозвуків, щоб визначали вимову, давало часто привід до помилок. Що до Писань, вони певне були написані на окремих звоях, уважаючи на час, коли були приняті як книги навчаня. Що до подїлів наведених у сих біблїйних текстах, то тут допускають роздїли досить великі відповідно до довгости уступів, що читались реґулярно на зібранях вірних.

Ось пункт початку працї над текстами єврейської Біблїї: перші списки були зовсїм добрі для прилюдного читаня, бо звичай помагав віддїляти слова і акцентувати їх; але пізнїйше повстали великі невигоди. Справдї після страшного розгрому жидівської країни, жидівські школи, що цвили в Тиверіядї, в Палестинї і в Вавилонї, від V до X ст. нашої ери, завважили, що традицийний текст був не досить забезпечений від усякоі лихої зміни. Текст сей дійшов до них запевне з великими відмінами, що поробились цїлими віками; вони додали до нього цїлу систему точок: самозвуків, знаків акцентуациї і пунктуациї і тим уставили на далї читанє нерухомо. Можна думати, що ся робота, передана нам у рукописах і заведена вже від кількох столїть у друк, дійшла до нас без змін.

Історія тексту Біблїї зводить ся отже до сих двох головних точок: перше виданє тексту було зложене коло двацяти столїть тому назад при обставинах, що грозили всякою небезпекою для книжок. Чи треба говорити про переписку, що конечне провадила до варіянтів, про зіпсутє і зужитє манускриптів, зроблених із більш і менш міцного матеріялу і т. и.? По десяти столїтях учені вставляють вкінець верзию найбільш поважану за їх часу, що робить ся потім справжнїм textus receptus для новітньої Европи. Отже автори сеї ревізиї чи рецензиї самі відріжняють те, що „написано“, від того, як треба „читати“„ і признають, що текст дійшов до них не без спотвореня; вони зазначують теж багато трудностий в дрібницях і звертають увагу на непевні лїтери.

Відомо, яких обставин вимагає новітня критика, щоб установити знову давний текст: збирають манускрипти, переважно найдавнїйші, оцінюють варіянти і становлять головні з них поруч верзиї, яку вважають найбільше вартою признаня. Отже матеріялів для такої роботи нам сливе зовсїм бракує в Біблїї, бо всї давні рукописи, ранїйші перегляду учених жидівських, званих Масеортами, згинули, і дійшов до нас тілько текст, що вони встановили скоріш способом традицийним, ніж справдї критичним. Се тим більше шкода, бо біблїйний текст з'являє нам не одну трудність. Порівнюючи тілько деякі уступи, що дійшли до нас подвійними в самій Біблїї, бачимо, що переписники обертали ся з текстами на диво вільно. Отже час узяти ся до критичного перегляду єврейського тексту, зазначуючи всї місця, де бракує сенсу. Хотячи їх поправити, можна з повним правом ужити вільности при перемінї самозвуків і знаків пунктациї, що походять із масоретських часів. Можна, в другій лїнїї, із великим розмислом зміняти подїл слів, і, в третїй лїнїї, з найбільшою обережністю подавати зміни в співзвуках. Позитивних вказівок для такої роботи бракує, бо нема рукописів, що з'являлиб собою варіянти, а такі рукописи запевне були в домасоретські часи, але праця учених знищила їх, через те треба брати на підмогу давні переклади, грецький, латинський, сирийський, що були зроблені по виданих справді стародавних, давнїйших від масоретського. Добре критичне виданє Біблїї — не можна сказати, щоб ся праця була виповнена досї як слїд — мусить бути згідним з тільки що визначеними правилами. Ми додамо, що всї заразом біблїйнї тексти можна уважати за досить добре доховані. — Звичайне, роздїл на глави і вірші (стихи) не походить із дуже давнього часу; шкода, що його було зроблено дуже неправильно, часом занадто лехковажно. Але, коли він уже осьвячений звичаєм, то краще триматись його.

Все, що відносить ся до перекладів Біблїї, має великий інтерес, бо власне через переклади на чужі мови сьвяті книги жидівські розходились по греко-римському сьвітї, а потім і по всьому сьвітї. Завоюваия Александра і встанова Царств, що вийшли з його спадщини, ввели західну Азию в круг грецької цівілїзациї. І самі Жиди з дивною зважливістю прилучають ся до сього руху; всі перегородки, що хотїв установити вузький сепаратизм, були переступлені і перекинуті. Жидівські кольонїсти, що оселились в Єгиптї, в Александрії, забули навіть свою рідну мову; але-ж вони держались своєї віри, батьківських звичаїв, і через те не могли обійтись без своїх сьвятих книг. Звідси повстала конечна потреба перекладу Біблїї на грецьку мову.

Можна собі здумати, що найперше був зроблений переклад Пятикнижя, потім перекладено потрохи історичні й пророчі книги, в рештї Писаня. Сей переклад єсть версия Семидесяти (Septante), або докладнїще LXXII перекладачів. Про се склалась лєґенда: сїмдесять два вчені, зачинені в сїмдесяти двох окремих келїях, перекладали кожний нарізно, але одночасне, сьвяті книги; але як потім порівняли їх працї, то з дивом побачили, що всї сїмдесять два переклади були однакові що до лїтери. Чим же обяснити такий факт, як не божим натхненєм? Ближчі дослїди одначе показали, що грецький переклад, хоч і вартий похвали, але до нього треба відноситиеь дуже обережно. Не тілько через вплив певних фільософічних поглядів, що походили з грецької цівілїзациї, зміняли перекладачі багато уступів, але в роботї видно дуже часто слїди поспіху і непевне знанє мови первотвору. З деякими книжками дуже погано обійшлись деяких порядок дуже перестановлений; видно багато скорочень, а надто додатків, що не мають жадної автентичности. Наскілько можна судити, робота, що скінчилась установленєм верзиї LXX, або грецької Біблїї, могла бути почата коло 200 р., потім провадилась до християнської ери заходом цїлого ряду осіб, неоднаково компетентних. Автори, як ми бачили, не вважають нї на порядок, нї на число книг, принятих у канон палестинських Жидів: вони вводять туди кілька нових книг, часом великої вартости, за що маємо їм дякувати; нові твори, се „книги другого канону Старого Заповіту“. Переклад Семидесяти або грецька Біблїя грає чималу ролю в історії релїґійних ідей; дякуючи погреченим жидівським ученим, єврейська Біблїя стала приступна для заходу. Се „европейське“ виданє Біблїї, здаєть ся, стало певного часу єдиним, яке знали культурні Жиди; через нього зостала ся в тїни єврейська Біблія. Власне верзиєю LXX користують ся Філон, Йосиф, письменники Нового Заповіту, не конче вважаючи на варіянти її проти ориґіналу. Сї варіянти та відміни LXX від єврейського тексту найчастїйше походять із вини перекладачів, часами однак залежать і то часто, ще й від того, що перекладачі мали у себе відмінний текст від нашого. Текст верзиї LXX на жаль дійшов до нас в дуже пожаданому станї а справдї критичного виданя сеї верзиї ми не маємо й досї; про те вона, незалежно від її великого історичного інтересу, єсть дорогоцїнним способом до поправки єврейського тексту.

Поруч із грецькою верзиєю треба дати почесне місце латинській верзиї. Західна Европа, що говорила латинською мовою, хутко почула потребу в сьвятих книгах на сїй мові. Тодї була перекладена по латинї верзия LXX. Тілько важнїйші уривки сих давних латинських перекладів, відомі під загальною назвою Vetus Itala, доховались до наших часів; недавно у Франциї опублїковано найцїннїйший із сих текстів, Пятикнижє Лїонське. В кінцї IV ст. по Хр., сьвятий Єронім задумав дати християнському латинському сьвітови поправнїщу Біблїю, перекладену просто з ориґіналу; він написав просто з єврейського той переклад, що потім став офіцияльним під назвою Вульґати (Vulgata). В загалї Вульґата, се праця дуже варта уваги, дуже вдатна і при нїй доси зосталась її висока вартість. Зроблена вона на підставі єврейських текстів, ранїйших масоретського перегляду, отже вона цїнна тим, що сьвідчить про стан, в якому був текст в той час, і наводить нас на корисні поправки традицийного тексту. Шкода тілько, що Церква латинської мови, для того, щоб не порвати з певними звичками власне в тому, що відносить ся до Псалтиря, перемішала у многих місцях тексти Vetus Itala з верзиєю сьвятого Єронїма. Дуже потрібно булоб мати сей переклад чистим, таким, як він вийшов із рук свого автора. Ми зазначуємо тут, що численні біблїйні цитати, які притягають ся в отцїв латинської й грецької церкви, були порівнювані з Біблїєю, щоб побачити, якими текстами чи верзиями вони користувались; се дуже корисний спосіб для критики тексту, і не треба забувати, що багато сих цитат могли бути зроблені на память і через те не можуть зовсїм певно давати понятя про виданя Біблїї, що уживались письменниками. Відомо, що Вульґата затримує книги другого канону, властиві перекладови Семидесяти.

Є чимало давних верзий на східні мови, з них деякі дуже корисні, щоб установити, наскілько взагалї затримав ся в цїлости традицийний текст і де в ньому недостачі; з сих перекладів ми згадаємо тут арамейські тарґум, переклади, або скоріш перекази (вільні переклади), зроблені для вжитку вірних синаґоґи, таких, яким традицийна мова стала мало зрозумілою, — переклад сирийський, що має належати до II чи III ст. по Хр., переклад коптийcький, для вжитку християн єгипетського похоженя, і переклад етіопський, що й доси тримаєть ся в Абісинїї; до нього з самого початку були прилучені декілька книг невідомих навіть перекладачам Семидесяти, таких, як книги Еноха і Ювілеїв; етіопський переклад вернув нам сї книги знову через багато віків після того, як вони затратились.

В міру того, як християнство займало де далї все ширші круги, почувалась конечність дати ріжним народам сьвяті книги на їх мовах. Можнаб зложити цїлі дуже цїкаві глави історії лїтератури, як би дослїдити ріжні форми, які прибирала Біблїя в нових діялєктах. Після винайденя друку переклади почали множитись і розходитись у числї небувалому до тої пори. Потім настав подїл, що зробила Реформация, і протестанство з надзвичайним запалом почало старатись, щоб зробити Біблїю приступною для всїх. У Франциї переклади на народню мову все множать ся після реформациї католицької й протестанської. Католики приняли головно переклад Сасі (Sacy), хоч на жаль він був зроблений не просто з ориґіналів. Протестанти найбільше вживали женевський переклад, нераз виправлений, потім переклади Маршена та Остервальда; перекладам тим бракує часто доброго стилю і розуміня тексту. В новійші часи протестанти французької мови зробили дуже великий поступ перекладом Сеґона (Segond), написаним мовою взагалї досить доброю і на підставі міцної екзеґетики. Як роботу жидівського похоженя, ми згадаємо Біблїю Кагена (Cahen). Врешті Біблїя Райса (Reuss) з примітками і вступними словами, не вважаючи на мову часами не зовсїм удатну, єсть книга великої цїни, єдина в своїм родї на французькій мові, бо в нїй ми знаходимо поруч із перекладом основаним на дуже поважному знаню мови оріґіналу, все найважнїйше з розяснень, які зібрали за сто лїт школи нїмецьких екзеґетів. В Анґлїї офіцияльна Церква має свою верзию, не давно переглянену дуже старанно; протестанська Нїмеччина хвалить ся перекладом, що вийшов з під пера самого великого реформатора Лютера; вартість сього осьвяченого перекладу зостаєть ся й досї великою, так що в нього задумали внести тілько деякі легкі поправки що до мови та ще такі, що потрібні при теперішньому кращому розумінї текстів. Нїмеччина має теж иньші переклади, писані католиками й протестантами; з них ми згадаємо переклад De Wette, оснований на глибокому знаню оріґіналу. Нема нї одної нациї або ґрупи християнської в Европі, яка-б не мала своєї національної верзиї Біблїї.

Дїло пропаґанди і вульґаризациї Біблїї набрало надто великої сили за наших часів через стараня товариств, що звуть ся біблїйними; се добровільні спілки, заложені найбільш у протестанських краях; вони збирають дари для того, щоб видавати Біблїю для всїх, у перекладах і за дешеву цїну. Найважнїйше з сих товариств єсть „Біблїйне товариство британське і чужоземне“, заложене 1804 р. Се анґлїйське товариство переклало й надрукувало Біблїю на 230 диялєктах; деякими з сих диялєктів не писано перед тим ще нїколи доси; щоб дати понятє про надзвичайну працьовитість сього товариства, ось показ диялєктів і мов для центральної и східної Европи: литовська, польска, верхне-лужицька, нижне-лужицька, чеська, мадярська, словінська, українсько-руська, верхне-романська, романська енґадінська, пємонтська, водівська (vaudois), північно-альбанська, південно-албанська, румунська, сербська, хорватська, західно-болгарська, східно-булгарська, естонська-дорпатська, естонська-ревельська, лївонська, карельська, самоєдська, калмицька, геремиська, чувашська, татарська, кримська і т. и. Для самої Індиї ми моглиб навести тут з пятьдесять мов або диялєктів. Товариство не відступило перед трудністю перекласти Біблїю на диялєкти центральної і південної Африки. Як тілько місіонери здобули словницю мови, перекладачі брались до роботи. Коли через кілька віків після нас хто візьметь ся написати релїґійну й інтелєктуальну історію XIX-ого віку, то ріжнородні наслїдки сих енерґічних заходів коло розширеня Біблїї будуть оцінені як найцїкавійший факт. Може якому сьміливому вченому попадуть у руки примірники Біблїї на мові африканських Неґрів, і тодї йому може спаде на думку, що сї книги походять від туземцїв країни великих озер, від диких верхів Конґо або Нямца.

Після сих вказівок про розширенє Біблїї в новому сьвітї, наше завданє скінчено: ми думаємо, що дали громадї в точній і безсторонній формі відомости, конечно потрібні, щоб здати собі справу про зміст, складанє, вартість і ширенє Біблїї. Кінчаючи, ми віддаємо ще раз честь сьому надзвичайному зборови, що єсть джерелом віри і побожности для вірних, а заразом із тим невичерпаним колодязем ріжнородних прикладів і науки для історика, фільософа й лїтерата.

——————

  1. Поручаємо увазї читачів також М. Верна — Огляд істориї Жидів (Précis d'histoire juive, Paris, Hachette, 1889, 6 fr.); Сьвяту Історію (Histoire Sainte, 1901, 1½ fr., для дїтий). Остатньої вийшла поки що лише перша половина: історія старозаконна. Друга мусить дати історію новозаконну. Цїль автора — дати й дїтям результати нової науки релїґійної в крузї жидівсько-християнської віри.
  2. Нагадаймо, що вихід Євреїв із Єгипта з Мойсеєм ставить традицийна хронольоґія в XVI ст. до Р. Хр. Від недавна, коли більше стала звісна історія Єгипту в єгипетських надписів, почали деякі вчені шукати в них Фараона, при якому то Мойсей вивів Євреїв із Єгипта і натягувати, що той Фараон мусїв бути наступник Рамзеса II., Менефта, а вихід Євреїв ставити коло 1300 р. до Р. Хр. Другі, як на пр. Штаде автор історії Євреїв у колєкциї Онкена, Верн і ин. скептично дивлють ся на саму основу оповіданя про побут Євреїв у Єгиптї і вихід звідти.
  3. Треба завважати, що перестановою космополїтичних і протестантських думок пророчих книг з часів старих жидівських царств у часи персо-македонські не тілько стає натуральнїщою вся історія цівілїзациї Євреїв, але й сама поява християнства, яке по духу стоїть ближче до пророків, ніж до Закону.
Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1925 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 1994 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1923 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.