Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський/1/2
| ◀ Розділ I. Де оповідається про побут та звички славнозвісного ідальга Дон-Кіхота Ламанчського | Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський пер.: М. Іванов Частина перша Розділ II. Де оповідається про перший виїзд Дон-Кіхота з своєї садиби |
Розділ III. Де оповідається про незвичайний спосіб, яким Дон-Кіхота висвячено на рицаря ▶ |
|
Закінчивши це готування, Дон-Кіхот не схотів відкладати далі здійснення своїх думок, бо гадав, що коли запізниться виїхати, то це пошкодить всьому світові, де він збирався знищити образи, виправити помилки та зловживання, зм'якшити ненависть і примусити платити борги. Отож, нікому не сказавши про свої наміри, він якось удосвіта убрався в свій панцер, сів на Росінанта, надів на голову свій погано збитий шолом, а на руку щит, узяв спис і виїхав за ворота, страшенно задоволений, що так удало почав здійснювати свої бажання.
Та не встиг він виїхати в поле, як його опанувала така страшна думка, що він мало не кинув розпочатої справи. Він пригадав, що його ще не висвячено на рицаря і тому, за рицарським законом, він не мав права піднести зброю на будьякого рицаря, а коли б його й висвятили, то щит у нього буде чистий, поки подвиги дадуть йому право заробити собі девіз[1].
Ці думки мало не змусили його залишити свій намір, але під впливом свого божевілля він вирішив, що його висвятить перший, кого він зустріне, на зразок багатьох інших рицарів, як то читав він у своїх улюблених книжках. Щодо чистого щита, то він сподівався при першій же нагоді вибити на ньому гарний девіз. На цьому він заспокоївся і поїхав далі шляхом, який був до вподоби його коневі, бо рицареві здавалося, що саме в цім і полягають справжні пригоди.
Так мандрував він цілий день, не зустрівши нічого, про що варто було б згадати, і це доводило його до розпачу, бо він хотів негайно ж спробувати міць своїх рук.
Надвечір наш рицар страшенно втомився і зголоднів разом із шкапою. Роздивляючись навкруги, чи не знайдеться в якомусь замку або в пастушачій халупі притулку, де можна було б задовольнити свої невідкладні потреби, він побачив недалеко від шляху корчму, яка видалась йому зіркою, що мусить провести його коли не до самого палацу визволення, то принаймні до його порталу. Він прискорив ходу коня і під'їхав до корчми, коли почало смеркатися.
Нашому шукачеві пригод, що думав, бачив і мріяв тільки за прикладом тих, про кого читав у своїх книжках, корчма, як тільки він її побачив, здалася замком з чотирма баштами і з дахами з блискучого срібла. Не бракувало ій ані підйомного мосту, ані глибокого рову, ані чогось іншого, з чим звичайно малюють такі замки.
Недалеко від корчми Дон-Кіхот спинив коня, сподіваючись, що якийнебудь карлик виникне між зубцями на мурі і сурмою подасть знак, що до замку наблизився рицар. Та побачивши, що карлик бариться, а Росінант поспішає добратися до стайні, він під'їхав до дверей корчми і помітив там двох дівчат, які видались йому вродливими панянками або гарними паніями, що вийшли погуляти перед замком. Трапилося, що свинар, женучи хворостиною черідку свиней, засурмив у ріг, скликаючи їх до гурту.Дон-Кіхотові одразу ж здалося те, що йому хотілось що то засурмив карлик, сповіщаючи про його приїзд. Надзвичайно вдоволений, він під'їхав до корчми і до дам. Ті, побачивши озброєну щитом і списом людину, вкрай перелякалися і сховались у корчмі.
Дон-Кіхот, зрозумівши, що вони втекли з переляку, підняв своє паперове забрало і, відкривши сухе, запорошене обличчя, промовив до них увічливо й спокійно:
— Не тікайте, ваші милості, і не бійтеся ніякої кривди, бо правила рицарського ордену, до якого я належу, не дозволяють чинити її нікому, а надто таким значним паннам, як ви.
Жінки силкувалися роздивитися його обличчя, заховане під недосить піднятим забралом, але, почувши, що він називає їх паннами, не могли стримати сміху. Це розсердило Дон-Кіхота, і він сказав їм:
— Вроді повинна відповідати статечність, а смішки з дрібниць свідчать про дурість. Тільки я кажу вам це не для образи і не хочу цим засмутити вас, бо єдине моє бажання послужити вам.
Нечувана для них мова та незвичайна постать нашого рицаря лише збільшили сміх жінок і його незадоволення. Він зайшов би далеко, якби на той час не вийшов корчмар — людина дуже огрядна, а тому й дуже лагідна. Побачивши цю чудернацьку постать, озброєну такою різноманітною зброєю, як спис, щит та панцер, корчмар трохи не приєднався до сміху тих жінок, але, злякавшись усього цього військового приладдя, вирішив бути ввічливим і сказав:
— Якщо ваша милость, сеньйоре рицарю, шукаєте помешкання та відпочинку, ви знайдете тут усе, що треба. Крім ліжка, якого зовсім нема, в цій корчмі всього вдосталь.
Дон-Кіхот, бачачи скромність начальника фортеці (бо так здавалися йому корчма й корчмар), відповів.
— Для мене, сеньйоре, усього буде доволі, бо, моя окраса — зброя, а відпочинок — бій.
Корчмар підтримав стремено Дон-Кіхотові, і той насилу зліз з коня, як людина, що не їла цілий день. Зараз же він наказав хазяїнові якнайкраще доглядати свого коня, бо то була найліпша тварина, що будьколи водилась у світі. Хазяїн, глянувши на Росінанта, не знайшов його й наполовину таким гарним, як казав Дон-Кіхот, і, поставивши коня в стайню, повернувся до хати довідатись, чого треба гостеві, з якого тимчасом знімали зброю жінки, що вже помирилися з ним. Знявши панцер, вони ніяк не могли звільнити його від невдалого шолома, прив'язаного круг шиї зеленими стрічками, які треба було б різати, бо розв'язати вузли було неможливо. Дон-Кіхот нізащо не хотів погодитись на це і просидів цілу ніч з шоломом на голові, являючи собою найкумеднішу та найнезвичайнішу фігуру, яку лише можна уявити. Коли з нього знімали зброю, він говорив присутнім:
Жінки, не звиклі до такої красномовності, не відповідали й слова, а тільки спитали, чи не хоче він чогось з'їсти.
— Я з'їв би що завгодно, — відповів Дон-Кіхот, — і, гадаю, це було б дуже до речі.
Трапилося так, що цього дня була п'ятниця, і в корчмі було лише кілька порцій риби, яку в Кастілії звуть тріскою, в Андалузії — бакалавриком, а по інших краях — попиком чи форелькою, і жінки спитали Дон-Кіхота, чи не хоче він часомо з'їсти форельки, бо іншої риби тут немає.
— Багато форельок можуть замінити одну форель, — відповів Дон-Кіхот, — так само, як однаково, чи дадуть мені вісім реалів[2] дрібними грішми, чи одну монету на вісім реалів. Тим більше, що ці форельки можуть бути такі, як телятина, що краща від яловичини, або як молоде козеня, що ніжніше за цапа. Тільки давайте мерщій, бо подвиги та важку зброю не можна підняти, не дбаючи за шлунок.
Для прохолоди стіл поставили коло дверей корчми, і хазяїн подав йому порцію погано вимоченої та ще гірше звареної тріски і шматок хліба, такого чорного та цвілого, як його зброя.
Дуже смішно було бачити, як їв рицар, бо з шоломом на голові і піднятим забралом він не міг покласти в рот ні одного шматочка, коли йому не клали його інші, що й робила одна з тих сеньйор. Не міг би він і напитися, якби корчмар не прикрутив очеретину та, поклавши один кінець її Дон-Кіхотові в рот, не наливав з другого краю в неї вина. Він терпляче зносив усе, щоб не розрізати стрічок на шоломі.
На цей час підійшов до корчми свинар і, підходячи, чотири чи п'ять разів свиснув у свою очеретяну сопілку. Це остаточно переконало Дон-Кіхота, що він потрапив у якийсь розкішний замок, де йому прислуговують з музикою, що тріска, то — форель, житній хліб — булка, а корчмар — власник замку, і тому він вважав, що йому пощастило з його наміром і що він зможе тут висвятитись на рицаря.