Візник Геншель/1

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Візник Геншель
Ґергарт Гауптман
пер.: Антін Крушельницький

Перший акт
Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899
 

Мужицька кімната в пивницї гостинницї »Під Сїрим Лебедем«. Крізь два вікна, що містять ся високо на лїво, впадає в хату сумерк пізного, зимового пополудня. Під вікнами стоїть ліжко з мягкого жовто-полїрованого дерева; на ньому лежить хора Геншлева. Вона може мати коло 36 років. При ліжку колиска, де лежить піврічня її донечка. Друге ліжко під задньою стїною. Стїни помальовані синьою краскою з темними пасами коло стелї. З переду на право велика, брунява, кафлева піч, а при нїй лавка. В просторій дїрі під печю є богато поколених дрібонько дров. В стїнї на право малі двері до комори. Ганна Шель, молода, сильно збудована дївка дуже занята; скинула деревяні капцї і вештаєть ся у грубих, синїх панчохах. Висуває з рури желїзний горнець, у якім щось варить ся, потім засуває його знов у руру. Вареха, копистка і сита лежать на лавцї, також великий глиняний, пукатий збанок, якого вузонька шийка заткана. Стоїть там також відро. Спідниця Ганни зібрана у фалди, її корсет темно- чорний; нервні рамена голі. Докола печі вистає чотирограння желїзна штаба, на якій схнуть довгі, стрілецькі панчохи, пеленки, шкуряні штани із шнурками і пара високих чобіт. На право скриня і шафа; старі шлезькі, мальовані яркими красками меблї. Через відчинені двері у задній стїнї видно темний, вузький вхід до пивницї, а напротїв шкляні двері з помальованими шибами; поза ними деревяні сходи, що ведуть горі. На сих сходах горить все ґазове сьвітло і впадає до кімнати через шиби у дверех. Половина лютого; на дворі снїгавиця.

ФРАНЦ,

молодий парубчак в простій фірманській одежі, загорнений до дороги, зазирає до середини.

ФРАНЦ.

Ганно!

ГАННА.

Ну?

ФРАНЦ.

Геншлева спить?

ГАННА.

Або що? Не кричи лише.

ФРАНЦ.

Або мало тріскають тут дверми! Як не проснула ся від сього —! Їду каритою до Вальденбурґа.

ГАННА.

З ким їдеш?

ФРАНЦ.

З панею. Закупити що-дещо на уродини.

ГАННА.

Чиї-ж се уродини?

ФРАНЦ.

Каролька!

ГАННА.

Також вигадали! Закладати конї для такого дурня! Гони у таку погань до Вальденбурґа!

ФРАНЦ.
Я-ж маю кожух!
ГАННА.

Вони справдї не знають, де мають викидати гроші. А ми мусимо тут гарувати!

При входї появляєть ся ветеринар Ґрунерт та роззираєть ся докола. Малий чоловік у чорнім овечім кожусї, шапцї та високих чоботах. Бє бичівком о рами дверий, аби звернути на себе увагу.

ҐРУНЕРТ.

Чи Геншля нема іще дома?

ГАННА.

Або що?

ҐРУНЕРТ.

Я прийшов до валаха.

ГАННА.

То ви доктор з Фрайбурґа, що? Геншля нема іще дома. Поїхав до Фрайбурґа з набором. Ви мусїли здибати ся з ним!

ҐРУНЕРТ.

Де-ж стоїть валах?

ГАННА.

То той великий каштан з латкою. Його завели, здаєть ся, до стайнї.

До Франца.

Може би ти пішов показати!

ФРАНЦ.

Підете просто через обору в долину, там під салею коло кімнати візників. Поспитайте там Фридриха, він вам покаже.

Ґрунерт відходить.
ГАННА.

Ну йди з ним також!

ФРАНЦ.

Маєш ти ще дрібних для мене?

ГАННА.

Ти хотїв би, аби я продала свою шкуру для тебе?

ФРАНЦ
ласкоче її.

Я куплю її зараз.

ГАННА.

Франце! Лиши! Хочеш збудити ґаздиню?

Шукає гроший.

Ти все мусиш видерти від мене кілька чеських! Інакше не давби мінї дихати. Ну, я вже тепер гола. — На маєш!

Всуває йому щось в руку.

Ну, забирай ся!

Чути голос звінка.
ФРАНЦ
наляканий.

Ґазда! Бувай здорова!

Відходить швидко.
ГЕНШЛЕВА
проснула ся, говорить слабим голосом.

Дївко! — Дївко! — Не чуєш, га, дївко?

ГАННА
неввічливо.
Що знов?
ГЕНШЛЕВА.

Слухай-же, коли тебе кличу!

ГАННА.

Я слухаю, але як ви не будете говорити голоснїйше, то не можу чути! Маю лише двоє уший.

ГЕНШЛЕВА.

Вже знов скачеш як оса — дївчино!

ГАННА
коротко.

О, про мене!

ГЕНШЛЕВА.

Чи то так добре, ге? Хто-ж бачив пискувати так до хорої жінки?

ГАННА.

А хто-ж зачинає? Як ви лише проснете ся, так зараз вигадуєте всїлячину. Що лише не зроблю, всьо зле і зле. Вже не знаю чим вгодити вам.

ГЕНШЛЕВА.

Бо не слухаєш мене.

ГАННА.

То зробіть собі всьо самі лїпше. Чоловік шибає собою цїлий день до півночі, але коли так, то волю вже радше піти своєю дорогою!

Розпускає підвязану спідницю і вилїтає на двір.
ГЕНШЛЕВА.

Дївко! Дївко!

Не роби мінї хоч сього. — Щож я тобі знов злого сказала?! — Ах! Боже, Боже! що то буде, як люди прийдуть? Вони-ж хочуть їсти. — Ну, дївко, — дївко…

Через шкляні двері, що їх видко в глубинї, протискає ся з чималим трудом Каролько. Несе горнець росолу, йде тривожно та осторожно аж до ліжка Геншлевої і кладе горнець на деревлянім кріслї.

ГЕНШЛЕВА.

Карольку, се ти? Що ти принїс, га?

КАРОЛЬКО.

Росіл! Мама кланяєть ся і желає доброго здоровля! І аби вам се смакувало.

ГЕНШЛЕВА.

Моя ти дитинко, який ти добрий. — Росіл з курочки! Аякже, справдї! Ну, скажи-ж мамунцї, що я дякую їй дуже красно. — Чуєш? А не забудеш? — Ну, я тобі щось скажу, Карольку! Слухай! Зроби мінї одну ласку. Возьми митку, що там лежить, вилїзь на лавку і витягни троха желїзний баняк. Дївка забрала ся і засунула його задалеко до рури.

КАРОЛЬКО

скочив радо, найшов митку, вилїз на лавку коло печі, заглядає в руру та питає:

Чорний чи синий, прошу панї?

ГЕНШЛЕВА.

Щож там є у синім?

КАРОЛЬКО.
Капуста.
ГЕНШЛЕВА
озлоблена.

Витягни її швидко, геть розварить ся. — Гей! дївко, дївко!

КАРОЛЬКО
витягнув баняк цїлком наперед.

Добре так?

ГЕНШЛЕВА.

Можеш його так лишити. Ходи-ж сюда, дам тобі батіжок.

Дістає батіг з вікна та дає його Каролькови.

Якже там коло мами?

КАРОЛЬКО.

Добре. Поїхала до Вальденбурґа накупити мінї що-дещо на уродини.

ГЕНШЛЕВА.

Зі мною не добре, дитинко! Може вже треба буде умерти!

КАРОЛЬКО.

Ох, нї, нї, панї!

ГЕНШЛЕВА.

Так, повір мінї дитинко, я умру. Скажи се від мене мамунї.

КАРОЛЬКО.

Знають панї? Я дістану башлїкову шапку.

ГЕНШЛЕВА.
Так, так! Вір мінї. Ходи-но сюда. Тихо! Слухай. Чуєш, як пукає? Чуєш, як пукає в сирих дровах?
КАРОЛЬКО,
якого вона держить сильно за рамя.

Я бою ся, прошу панї!

ГЕНШЛЕВА.

Чого-ж знова! Таж ми мусимо всї умирати. Чуєш, як пукає, що? — Правда? — Що се? Хробак смерти пукає.

Клонить ся в зад.

Раз, два. — Гей, дївко, дївко!

КАРОЛЬКО,

якого пустила, звертаєть ся трівожно до дверий. Як вже зловив рукою за клямку шкляних дверий, обнимає його ляк; сїпає дверми та затріскує їх за собою, аж шиби бренять. Зараз потім тріскає хтось на дворі сильно з батога. Геншлева схоплюєть ся під впливом сього гомону.

ГЕНШЛЕВА.

Батько йде!!

ГЕНШЕЛЬ,
що його іще не видно — з надвору на коритарі.

Ну, що-ж зробимо із сею худобиною, докторе?

Вказуєть ся в дверех із Ґрунертом.

ҐРУНЕРТ.

Не можна до нього приступити, треба буде його звязати.

ГЕНШЕЛЬ

сильно збудований мущина, коло 45 лїт, у баранячій шапцї і баранячім кожусї, під яким має фірманську блюзу, у високих чоботах до дощу, зелених стрілецьких панчохах, з батогом і засьвіченою лїхтарнею.

Не знаю, що йому стало ся! Вертаю вчера домів — я набрав камяного вугля там в копальнї. Викладаю конї, веду в стайню — і так в одній хвилинї паде на землю, та бє докола себе ногами.

Кладе батіг в кутї та вішає шапку на кілку.

ГАННА

приходить знова та забираєть ся до своєї давної роботи, але знати по нїй, що лиха.

ГЕНШЕЛЬ.

Дївко, засьвіти но!

ГАННА.

Геть всьо нараз!

ГЕНШЕЛЬ
гасить лїхтарню та вішає її.

A Господь милостивий знає, що то має бути: тут хорує мінї жінка, тут паде мінї кінь. Так якось, як би всьо завзяло ся на мене. — Я купив його на Різдво від Ґотфрида Вальтера; дві недїлї, та вже храмає. Двістї талярів вивалив.

ГЕНШЛЕВА.

Паде дощ на дворі?

ГЕНШЕЛЬ
мимоходом.

Паде, мамо. — І то рідний шурин так обдурив мене…

Сїдає на лавку коло печі.
ГАННА

засьвітила лоєву сьвічку у бляшанім лїхтарі та кладе її на стіл.

ГЕНШЛЕВА.

Тату! Але бо ти за добрий, за богато довіряєш людям.

ҐРУНЕРТ
сїдає при столї та пише рецепту.

Запишу щось для коня.

ГЕНШЛЕВА.

Ну, як би нам іще каштан мав здохнути! Але Пан Біг вже хиба не допустить сього.

ГЕНШЕЛЬ
наставляє Ганнї ногу.

Ходи сюда, стягни мінї чоботи! Алеж то віяло нам сюда з Фрайбурґа. Люди кажуть, що зірвало дах з церкви в долїшнім кінцї села геть до половини.

До Ганни.

Алеж то капарить! Стягнеш вже раз?!

ГЕНШЛЕВА
до Ганни.

Я не знаю, що ти навіть сього не навчиш ся.

ГАННА

здоймає один чобіт, кладе його на боцї, потім бере за другий.

ГЕНШЕЛЬ.

Тихо, мамо і ти не зробила би лїпше.

ГАННА

здоймає другий чобіт, кладе його на боцї, потім злобно до Геншля.

Ви привезли мінї фартушок?
ГЕНШЕЛЬ.

Про що я маю іще памятати? Добре, що маю всьо, що мінї потрібне, і відставлю свою скриню на час до желїзницї. Я не журю ся бабськими фартушками.

ҐРУНЕРТ.

Знають про се всї.

ГЕНШЛЕВА.

Сього бракувало би іще!

ГЕНШЕЛЬ
в деревяних ходаках встає; до Ганни.

Ну, звивай ся, звивай ся! Давай що їсти! ми мусимо ще нинї піти до кузнї.

ҐРУНЕРТ

встав, положив рецепту, сховав записник та олівець, хоче пращати ся.

Треба із сим до аптики! Я загляну сюди завтра досьвіта.

ГЕНШЕЛЬ
сїдає біля стола.
ГАУФЕ
входить поволи; в деревяних ходаках, в шкуряних штанах, із засьвіченою лїхтарнею.
ГАУФЕ

Алеж то погана заметїльниця.

ГЕНШЕЛЬ.

Як там в стайнї, що?

ГАУФЕ.

Біда!

Гасить лїхтарню та вішає її біля Геншлевої.
ҐРУНЕРТ.

Добраніч вам! А тепер треба ждати терпеливо. Ми доктори, також лише люди!

ГЕНШЕЛЬ.

Розумієть ся! Знаємо і ми про се, знаємо. Добраніч, не вивернїть ся там де!

Ґрунерт виходить.

А тепер, скажи-ж мінї мамо, як там з тобою?

ГЕНШЛЕВА.

Я мусїла знова злостити ся.

ГЕНШЕЛЬ.

Що-ж злостить тебе?

ГАУФЕ
сїдає за столом.
ГЕНШЛЕВА.

Те, що не можу давати ладу в хатї!

ГАННА

кладе на стіл миску з галушками, миску з капустою, виймає із шуфляди вилки та кладе їх на столї.

ГЕНШЕЛЬ.

На се є тут дївка!

ГЕНШЛЕВА.

Ет! Дївка і гадки не має!

ГЕНШЕЛЬ.
Маємо що їсти, всьо йде як слїд. Як би ти не вставала була за скоро, то сьогоднї могла би ти вже гуляти.
ГЕНШЛЕВА.

О, бодай тебе! гуляти! Також говориш!

ГАННА

поставила на столї три тарілки, на кождій кусник вепровини; присуває собі також столець та сїдає при столї

ГАУФЕ.

Небавом і вівса також нестане.

ГЕНШЕЛЬ.

Я-ж купив у сих днях трийцять мішків. В суботу привезуть віз сїна. Паша дорожіє кождої днини.

ГАУФЕ.

Як товарина має робити, хоче також попоїсти.

ГЕНШЕЛЬ.

Але ті думають, що жиє повітрем; Хоче мінї знов урвати із заплати за перевіз.

ГАУФЕ.

Він згадував і мінї щось такого.

ГЕНШЛЕВА.

Інспектор?

ГЕНШЕЛЬ.

Ну, а хто-ж би! Але тепер хиба не удасть ся йому.

ГЕНШЛЕВА.
Дивіть-но ся! А то вже сьвіт кінчить ся! Що-ж ми маємо робити у сих тяжких часах?
ГАННА.

Надзиратель доріг був тут. Казав, аби ви післали завтра конї до великого вальця. Вони є тепер в Гінтергартау.

ЗІБЕНГАР

вказуєть ся на сходах за шкляними дверми (пішло йому на сорокові роки); є дуже старанно одягнений. Чорний суконяний сурдут, біла камізелька, ясні англїйські штани; мода з кінця шісьдесятих років. Сиве волосє уложене гарно у вінець на голові та вус буйний темно-бльонд. Зібенгар носить золоті окуляри, як хоче остро придивити ся, закладає крім них золотий кукер. Є се інтелїґентний тип.

ЗІБЕНГАР

входить відчиненими дверми; в правій руцї тримає бляшаний лїхтар з незасьвіченою сьвічкою та вязку ключів, лївою прислонює очі.

Є вже Геншель дома?

ГЕНШЕЛЬ.

А ось я, пане Зібенгар!

ЗІБЕНГАР.

Ага, ви їсте тепер як раз. Їжте, їжте. Я маю іще дїло до пивницї. А поговорити можемо іще і потім.

ГЕНШЕЛЬ.

Але-ж прошу, ізза мене! Про мене! Я вже скінчив.

ЗІБЕНГАР.

Але може прийдїть радше за хвилю до мене на гору.

Підходить і сьвітить сьвічку до тої, що стоїть на столї.

Я хотїв лише засьвітити собі сьвічку. — В моїм бюрі нїхто не перешкодить нам. — Що-ж чувати панї Геншелева? Смакував росіл?

ГЕНШЛЕВА.

Ну, най мінї хто таке скаже! Я й забула про нього!

ЗІБЕНГАР.

Чи-ж се може бути?

ГАННА
відкриває горня з росолом.

А що-ж!… Ось стоїть!

ГЕНШЕЛЬ.

Така то моя жінка! І вона хотїла би виздоровіти! І їсти вам забуває і пити.

ЗІБЕНГАР.
Чути сильний подув вітру.

Скажіть-но ви мінї, як ви гадаєте?… Моя жінка поїхала до Вальденбурґа. Буря, бачить ся кріпшає раз-у-раз. Я побоюю ся. Ну, що?…

ГЕНШЕЛЬ.

Е, відси то воно страшнїйше видаєть ся як є справдї.

ЗІБЕНГАР.

Ну, ну, лише не треба жартувати! Ви чули, як забренїло? То вітер вивалив мінї вже одно з тих великих вікон, знаєте, там в їдальнї. Але-ж се страшна буря.

ГЕНШЕЛЬ.
Ой, люди, люди!
ГЕНШЛЕВА.

Буде се знов немало коштувати!

ЗІБЕНГАР
відходить коритарем до пивницї на лїво.

Лише смерть нїщо не коштує!

ГЕНШЕЛЬ.

Він має тепер також богато клопотів на голові.

ГЕНШЛЕВА.

Що-ж він може хотїти від тебе, тату?

ГЕНШЕЛЬ.

Ет, нїщо. Зрештою — почую.

ГЕНШЛЕВА.

Коби лише не хотїв знов гроший.

ГЕНШЕЛЬ.

Не плети дурниць, мамо.

ГЕНШЛЕВА.

Ба — як вже не мають нїчого, то пощо панї носить капелюхи по чотири таляри?

ГЕНШЕЛЬ.

От, замкни рот! Чи питає тебе хто про те? Встроми свій ніс у дїжку з тїстом, але не мішай ся до иньших. Не легко то утримати такий дім! За вісїм недїль у роцї капне щось, а потім крути-верти!…

ГАУФЕ.
В додатку іще вибудував сей новий дім.
ГЕНШЛЕВА.

Се підкосило його вже цїлком. Повинен був дати собі із сим спокій!

ГЕНШЕЛЬ.

Баби не знають ся цїлком на таких річах. Будовати мусїв, інакше не міг. Нинї маємо богато купільних, давнїйше не було й половини сього. Але тодї люди мали гроші, а нинї хотїли би всьо пів-даром: — Налїй-но мінї горівки.

ГАУФЕ
замикає поволи свій ножик.

Сорок кімнат, три великі салї, а в них хиба щурі та миші. Як-же тут вийти на своє?

Встає.
ФРАНЯ ВЕРМЕЛЬСКІРХ

зазирає до кімнати; є се весела, жива шіснайцятилїтня дївчина. Довге, темне, розпущене волосє. Її одїж троха ексцентрична; біла та коротка спідничка, остро викроєна блюза, шарфа сороката та довга. Доволї сильно відокриті рамена; докола шиї сороката стяжка, із золотим хрестиком.

ФРАНЯ
дуже живо.

Пан Зібенгар був тут, правда? Смачного, моє панство. Я хотїла лише поспитати, чи не був тут пан Зібенгар?

ГЕНШЛЕВА
неввічливо.
Не знаю. У нас не був.
ФРАНЯ.

Нї? Я гадала.

Кладе кокетно ногу на лавцї при печі та завязує собі стяжку при черевицї.
ГЕНШЛЕВА.

Пан Зібенгар, пан Зібенгар, вічно пан Зібенгар. Що ви маєте все з ним?

ФРАНЯ.

Я? нїщо! Він любить лише дуже печінки з гуски. У нас є нинї як раз кілька і тато казав йому се сказати. Зрештою і ви пане Геншель могли би заглянути до нас також хоч раз.

ГЕНШЛЕВА.

Дай но лише спокій мойому чоловікови. Він і в гадцї не має бічи тепер до коршми.

ФРАНЯ.

Але нинї є цїлком сьвіже пиво.

ГЕНШЕЛЬ,
коли Гауфе усьміхаєть ся, а Ганна голосно сьмієть ся.

Мамо, не жури ся ти мною. Як я схочу напити ся пива, то не буду питати ся нїкого! Вір мінї!

ФРАНЯ.

Як же там ваше здоровлє, панї Геншлева!

ГЕНШЛЕВА.

Завтра привяжу собі також шарфу та гуляти му на линві.

ФРАНЯ.
Тай я з вами. Я се так чудово умію. Вправляю ся вічно… на дишлю від воза.
ГЕНШЕЛЬ.

Тому то поввисали так всї мої дишлї!

ФРАНЯ.

Бачите, так робить ся се, так балансуєть ся…

Наслїдує рухи танечницї на шнурку та вибігає дверми.

Права нога, лїва нога. Au revoir…

Виходить.
ГАУФЕ
здоймає лїхтарню.

Сеся здуріє незадовго, як не зловить мужа.

Виходить.
ГЕНШЛЕВА

Коби вона лише хотїла добре працювати то вилетїла би їй з голови ся сваволя.

ГАННА.

Вже їй не вільно ходити до Зібенгарів, панї заборонила їй.

ГЕНШЛЕВА.

Добре має, я не стерпіла би сього також.

ГАННА.

Вона гонить за Зібенгаром як пес. Якась шалена!

ГЕНШЛЕВА.

Зібенгар повинен вже давно викинути сих людий. Повно там дївчат, хлопцїв…

ГЕНШЕЛЬ.
Ет, мамо, що ти говориш!
ГЕНШЛЕВА.

Ну, а в шинку!

ГЕНШЕЛЬ.

І вони хочуть жити, так як і ми. Чи тому мав би їх викинути на вулицю? Вермельскірх не є зрештою лихий чоловік.

ГАННА.

Але його жінка, то стара чарівниця.

ГЕНШЕЛЬ.

Що-ж, коли він точно платить чинш, — а ізза дївчини чейже не можна його викинути…

Встає та нахиляєть ся над колискою.

Ми-ж маємо тут також таку маленьку дитинку, а однак не вилетимо ізза неї.

ГЕНШЛЕВА.

Ну нї, ще чого!… вона спить, як забита, не хоче навіть нїколи проснути ся.

ГЕНШЕЛЬ.

Така дрібонька… Ну, мамо, правда, що не схочеш мінї умерти!

Здіймає шапку з кілка.

Ганно, я здурив тебе передше. На возї лежить твоя запаска.

ГАННА
швидко.

Де, де?

ГЕНШЕЛЬ.

В коши; йди пошукай собі.

Виходить середнїми дверми. Ганна йде в комору.
ГЕНШЛЕВА.

То — він — таки привіз їй — запаску!

ГАННА
виходить швидко з комори та йде в середні двері.
ГЕНШЛЕВА.

То — він — таки привіз їй — запаску!

ЗІБЕНГАР

входить осторожно із сьвітлом та ключами як передше і несе іще дві фляшки червоного вина.

ЗІБЕНГАР.

Ви самі, панї Геншлева?

ГЕНШЛЕВА.

То він — запаску…

ЗІБЕНГАР.

То я, панї Геншлева; Ви може милите ся?

ГЕНШЛЕВА.

Здаєть ся мінї — нї.

ЗІБЕНГАР.

Я може перешкодив вам у снї? Се я, Зібенгар.

ГЕНШЛЕВА.

Знаю, знаю.

ЗІБЕНГАР.

Я принїс вам троха вина, напийте ся, воно поможе вам. Не пізнаєте мене таки?

ГЕНШЛЕВА.

Ну, нї! — А то добре! — Та-ж то ви є… ну вже-ж! — Ви-ж є наш пан Зібенгар. Іще не є так зле зі мною. Вас хиба я знаю… Не знаю, чи мінї снило ся чи що?

ЗІБЕНГАР.

Може бути, може бути. Як-же тепер чуєте ся…

ГЕНШЛЕВА.

Ну так, се ви Зібенгар?

ЗІБЕНГАР.

А ви думали мабуть, що се ваш чоловік?

ГЕНШЛЕВА.

Не знаю — не можу сього — — справдї — не можу сказати. — Так мінї було… — —

ЗІБЕНГАР.

Ви лежите дуже невигідно. Поправлю вам подушку. Приходить іще лїкар точно?

ГЕНШЛЕВА
зі сльозами у очах.

Не знаю: лишають мене саму, як пса. Нї, нї, ви є Зібенгар, — я знаю. Слухайте! Я вам щось скажу, ви були все такі добрі для мене! Ви маєте добре серце. Коли навіть часом нахмарите лице. Вам се можу сказати: Я бою ся! Мінї все таки здаєть ся, що се тріває за довго.

ЗІБЕНГАР.

Що тріває за довго?

ГЕНШЛЕВА
вибухає плачем.

Я жию за довго! — — —

Але що що буде з Ґустою!
ЗІБЕНГАР.

Але-ж дорога панї Геншлева, що ви знов говорите?

ГЕНШЛЕВА
хлипає тихо.

Що буде з Ґустою, як я умру! — — —

ЗІБЕНГАР.

— — — Панї Геншлева, та-ж ви маєте розум! Слухайте-но тепер мене: Як чоловік мусить так тихо лежати в ліжку, дивіть-но ся, так тиждень за тижнем, як ви на жаль тепер, то приходять ріжні пусті гадки. Дурницї привиджують ся неодному. Але треба мати голову на карку, панї Геншлева. Се гарно! Такі дурницї! Вибийте собі їх з голови… — Таж то нїсенитниця.

ГЕНШЛЕВА.

Добрі ви люди, ви не хочете повірити: Я знаю, що говорю.

ЗІБЕНГАР.

Не знаєте панї. Як раз тепер сього не знаєте, як колись пізнїйше згадаєте, тож-то будете сьміяти ся! Цїлком певно!

ГЕНШЛЕВА
вибухає пристрасно.

Він не ходив до неї до комори!?

ЗІБЕНГАР.
збентежений — недовіряє.
Хто? хто такий?
ГЕНШЛЕВА.

Ну, Геншель! До дївки!

ЗІБЕНГАР.

Ваш чоловік? До Ганни? Знаєте що… хто вам се наплїв, той є негідний брехач.

ГЕНШЛЕВА.

Та як я умру, він оженить ся з нею!

ГЕНШЕЛЬ
вказуєть ся в дверех.
ЗІБЕНГАР.

Алеж вам привиджуєть ся, панї Геншлева!

ГЕНШЕЛЬ
добродушно — здивований.

Що тобі, мамо? Чого так плачеш?

ЗІБЕНГАР.

Геншель, ви не повинні лишати жінку саму!…

ГЕНШЕЛЬ
йде ввічливо до ліжка.

Хто-ж тобі що робить?

ГЕНШЛЕВА

відвертаєть ся злобно на другу сторону лицем до стїни. Геншель відвертаєть ся плечима.

Дай мінї спокій!

ГЕНШЕЛЬ.
Щож се знов має бути?
ГЕНШЛЕВА
дусить ся від сльоз — заходить ся.

О, йди геть!

Геншель сильно збентежений, питає очима Зібенгара, що чистить свої окуляри та хитає головою.

ЗІБЕНГАР
тихо.

Дайте їй тепер спокій.

ГЕНШЛЕВА
як передше.

Хотїв би, аби я вже землю гризла!

ЗІБЕНГАР
до Геншля, що хотїв крикнути.

Пст! зробіть се для мене! Тихо!

ГЕНШЛЕВА.

Я маю очі; я іще не ослїпла. Не потреба мінї говорити. Я тут вже більше непотрібна. Можу вже пакувати ся!

ГЕНШЕЛЬ
насилу спокійний.

Що се значить, Малю?

ГЕНШЛЕВА.

Ая, ая, удавай!

ГЕНШЕЛЬ
крайно збентежений.

Ну, скажи мінї хоч лише…

ГЕНШЛЕВА.

Може дїяти ся, що хоче… Ошукати себе не позволю. Хочби ви крили ся іще раз так добре. Я бачила через стїни, я бачила вас таки. Нї, нї! Ви гадаєте, що жінку можна так легко ошукати. Я бачила. Одно лише тобі кажу: як я умру, умре і Ґуста. Я заберу її із собою. Радше удусити, як дати на поталу такій клятій дївцї.

ГЕНШЕЛЬ.

Ну, мамо! що-ж тобі заїхало в голову?

ГЕНШЛЕВА.

Хотїв би, аби я вже землю гризла.

ГЕНШЕЛЬ.

Ну, перестань, бо я вже лихий.

ЗІБЕНГАР
перестерігає тихо.

Тихо, Геншель! Жінка хора!

ГЕНШЛЕВА
вчула се.

Хора? Хто мене довів до хороби? Ви обоє, дївка та ти.

ГЕНШЕЛЬ.

Ну, хотїв би я лише знати до чорта, хто тобі натовк сих дурниць в голову? Дївка та я? Най мене грім побє, ак ми маємо що між собою!

ГЕНШЛЕВА.

Чи не привозить він їй запасок та застячок.

ГЕНШЕЛЬ
знова збентежений.
Запасок та застячок?
ГЕНШЛЕВА.

Так, запасок та застячок.

ГЕНШЕЛЬ.

А то вже сьвіт кінчить ся.

ГЕНШЛЕВА.

Чи то, що вона робить, не є все гарне та добре? Чи ти скажеш їй коли яке лихе слово? Чи не є вже вона якби панї в хатї?

ГЕНШЕЛЬ.

Мамо, будь тихо, кажу тобі раз!

ГЕНШЛЕВА.

Мусиш мовчати, бо не знаєш, що сказати!

ЗІБЕНГАР
при ліжку.

Запануйте над собою, панї Геншлева, се всьо виссане до чиста з пальця.

ГЕНШЛЕВА.

Ви не лїпший, ви робите також так само. Бідні жінки, вони гинуть ізза сього!

починає тихо хлипати.

Та най собі пропадають!

ЗІБЕНГАР

сьмієть ся коротко та на силу, приступає до стола та отвирає з резиґнациєю фляшку червоного вина.

ГЕНШЕЛЬ
сїдає на краю ліжка та вговорює жінку.

Мамо! Мамо! Оберни ся вже раз! Хочу сказати тобі слівце по доброму.

Обертає її з приязною силою.
Ну, бачиш, мамо, тобі приснило ся щось! Ти мала якийсь сон. Нашому Шпіцови приснить ся також часом що-дещо. Але тепер просни ся! Розумієш, мамо!? Ти наплела тут тілько нїсенїтниць, що заломив би ся під ними найбільший віз, коли наладувало би ся їх на нього. Мінї іще крутить ся від сього в голові.
ЗІБЕНГАР
що найшов шклянку, наливає вина.

І мінї вичитали ви також »Отче-наш«.

ГЕНШЕЛЬ.

Нї, не беріть їй сього так зле. Се-ж жінка! Треба вже з нею терпіти! Ну, а тепер вертай мінї як найшвидше до здоровля! Бо інакше скажеш іще колись, що я украв в Болькенгайн конї.

ЗІБЕНГАР.

Ну, пийте вино, воно покріпить вас.

ГЕНШЛЕВА.

Коби то лише знатє!

Зібенгар підтримує її, коли пє.
ГЕНШЕЛЬ.

Що-ж ти знова?

ГЕНШЛЕВА
коли вже випила.

Можеш мінї се приречи?

ГЕНШЕЛЬ.
Всьо, що лише хочеш!
ГЕНШЛЕВА.

Як я умру, ожениш ся з нею?

ГЕНШЕЛЬ.

Не питай так по дурному!

ГЕНШЛЕВА.

Так, чи нї?

ГЕНШЕЛЬ.

З Ганною?

Жартом.

А вжеж!

ГЕНШЛЕВА.

Говори поважно!

ГЕНШЕЛЬ.

Ну, чуєте, пане Зібенгар? Що се має значити? Алеж ти не умреш!

ГЕНШЛЕВА.

Але якби я таки умерла?

ГЕНШЕЛЬ.

То і тодї не оженю ся з нею. Ну бачиш! Тепер вже знаєш? Ну, то кінець?

ГЕНШЛЕВА.

Можеш мінї се приречи?

ГЕНШЕЛЬ.

Що такого?

ГЕНШЛЕВА.

Що, не ожениш ся із сею дївчиною?

ГЕНШЕЛЬ.
А чому-ж би не приречи?
ГЕНШЛЕВА.

Даєш руку?

ГЕНШЕЛЬ.

Та-ж кажу тобі.

Кладе свою руку в її.

А тепер вже всьо добре? Лише не безпокій мене більше такими річами.