Візник Геншель/1
| Візник Геншель пер.: Антін Крушельницький Перший акт |
Другий акт ▶ |
|
Мужицька кімната в пивницї гостинницї »Під Сїрим Лебедем«. Крізь два вікна, що містять ся високо на лїво, впадає в хату сумерк пізного, зимового пополудня. Під вікнами стоїть ліжко з мягкого жовто-полїрованого дерева; на ньому лежить хора Геншлева. Вона може мати коло 36 років. При ліжку колиска, де лежить піврічня її донечка. Друге ліжко під задньою стїною. Стїни помальовані синьою краскою з темними пасами коло стелї. З переду на право велика, брунява, кафлева піч, а при нїй лавка. В просторій дїрі під печю є богато поколених дрібонько дров. В стїнї на право малі двері до комори. Ганна Шель, молода, сильно збудована дївка дуже занята; скинула деревяні капцї і вештаєть ся у грубих, синїх панчохах. Висуває з рури желїзний горнець, у якім щось варить ся, потім засуває його знов у руру. Вареха, копистка і сита лежать на лавцї, також великий глиняний, пукатий збанок, якого вузонька шийка заткана. Стоїть там також відро. Спідниця Ганни зібрана у фалди, її корсет темно- чорний; нервні рамена голі. Докола печі вистає чотирограння желїзна штаба, на якій схнуть довгі, стрілецькі панчохи, пеленки, шкуряні штани із шнурками і пара високих чобіт. На право скриня і шафа; старі шлезькі, мальовані яркими красками меблї. Через відчинені двері у задній стїнї видно темний, вузький вхід до пивницї, а напротїв шкляні двері з помальованими шибами; поза ними деревяні сходи, що ведуть горі. На сих сходах горить все ґазове сьвітло і впадає до кімнати через шиби у дверех. Половина лютого; на дворі снїгавиця.
молодий парубчак в простій фірманській одежі, загорнений до дороги, зазирає до середини.
Ганно!
Ну?
Геншлева спить?
Або що? Не кричи лише.
Або мало тріскають тут дверми! Як не проснула ся від сього —! Їду каритою до Вальденбурґа.
З ким їдеш?
З панею. Закупити що-дещо на уродини.
Чиї-ж се уродини?
Каролька!
Також вигадали! Закладати конї для такого дурня! Гони у таку погань до Вальденбурґа!
Вони справдї не знають, де мають викидати гроші. А ми мусимо тут гарувати!
При входї появляєть ся ветеринар Ґрунерт та роззираєть ся докола. Малий чоловік у чорнім овечім кожусї, шапцї та високих чоботах. Бє бичівком о рами дверий, аби звернути на себе увагу.
Чи Геншля нема іще дома?
Або що?
Я прийшов до валаха.
То ви доктор з Фрайбурґа, що? Геншля нема іще дома. Поїхав до Фрайбурґа з набором. Ви мусїли здибати ся з ним!
Де-ж стоїть валах?
То той великий каштан з латкою. Його завели, здаєть ся, до стайнї.
Може би ти пішов показати!
Підете просто через обору в долину, там під салею коло кімнати візників. Поспитайте там Фридриха, він вам покаже.
Ну йди з ним також!
Маєш ти ще дрібних для мене?
Ти хотїв би, аби я продала свою шкуру для тебе?
Я куплю її зараз.
Франце! Лиши! Хочеш збудити ґаздиню?
Ти все мусиш видерти від мене кілька чеських! Інакше не давби мінї дихати. Ну, я вже тепер гола. — На маєш!
Ну, забирай ся!
Ґазда! Бувай здорова!
Дївко! — Дївко! — Не чуєш, га, дївко?
Слухай-же, коли тебе кличу!
Я слухаю, але як ви не будете говорити голоснїйше, то не можу чути! Маю лише двоє уший.
Вже знов скачеш як оса — дївчино!
О, про мене!
Чи то так добре, ге? Хто-ж бачив пискувати так до хорої жінки?
А хто-ж зачинає? Як ви лише проснете ся, так зараз вигадуєте всїлячину. Що лише не зроблю, всьо зле і зле. Вже не знаю чим вгодити вам.
Бо не слухаєш мене.
То зробіть собі всьо самі лїпше. Чоловік шибає собою цїлий день до півночі, але коли так, то волю вже радше піти своєю дорогою!
Дївко! Дївко!
Не роби мінї хоч сього. — Щож я тобі знов злого сказала?! — Ах! Боже, Боже! що то буде, як люди прийдуть? Вони-ж хочуть їсти. — Ну, дївко, — дївко…
Через шкляні двері, що їх видко в глубинї, протискає ся з чималим трудом Каролько. Несе горнець росолу, йде тривожно та осторожно аж до ліжка Геншлевої і кладе горнець на деревлянім кріслї.
Карольку, се ти? Що ти принїс, га?
Росіл! Мама кланяєть ся і желає доброго здоровля! І аби вам се смакувало.
Моя ти дитинко, який ти добрий. — Росіл з курочки! Аякже, справдї! Ну, скажи-ж мамунцї, що я дякую їй дуже красно. — Чуєш? А не забудеш? — Ну, я тобі щось скажу, Карольку! Слухай! Зроби мінї одну ласку. Возьми митку, що там лежить, вилїзь на лавку і витягни троха желїзний баняк. Дївка забрала ся і засунула його задалеко до рури.
скочив радо, найшов митку, вилїз на лавку коло печі, заглядає в руру та питає:
Чорний чи синий, прошу панї?
Щож там є у синім?
Витягни її швидко, геть розварить ся. — Гей! дївко, дївко!
Добре так?
Можеш його так лишити. Ходи-ж сюда, дам тобі батіжок.
Дістає батіг з вікна та дає його Каролькови.
Якже там коло мами?
Добре. Поїхала до Вальденбурґа накупити мінї що-дещо на уродини.
Зі мною не добре, дитинко! Може вже треба буде умерти!
Ох, нї, нї, панї!
Так, повір мінї дитинко, я умру. Скажи се від мене мамунї.
Знають панї? Я дістану башлїкову шапку.
Я бою ся, прошу панї!
Чого-ж знова! Таж ми мусимо всї умирати. Чуєш, як пукає, що? — Правда? — Що се? Хробак смерти пукає.
Клонить ся в зад.
Раз, два. — Гей, дївко, дївко!
якого пустила, звертаєть ся трівожно до дверий. Як вже зловив рукою за клямку шкляних дверий, обнимає його ляк; сїпає дверми та затріскує їх за собою, аж шиби бренять. Зараз потім тріскає хтось на дворі сильно з батога. Геншлева схоплюєть ся під впливом сього гомону.
Батько йде!!
Ну, що-ж зробимо із сею худобиною, докторе?
Вказуєть ся в дверех із Ґрунертом.
Не можна до нього приступити, треба буде його звязати.
сильно збудований мущина, коло 45 лїт, у баранячій шапцї і баранячім кожусї, під яким має фірманську блюзу, у високих чоботах до дощу, зелених стрілецьких панчохах, з батогом і засьвіченою лїхтарнею.
Кладе батіг в кутї та вішає шапку на кілку.
приходить знова та забираєть ся до своєї давної роботи, але знати по нїй, що лиха.
Дївко, засьвіти но!
Геть всьо нараз!
А Господь милостивий знає, що то має бути: тут хорує мінї жінка, тут паде мінї кінь. Так якось, як би всьо завзяло ся на мене. — Я купив його на Різдво від Ґотфрида Вальтера; дві недїлї, та вже храмає. Двістї талярів вивалив.
Паде дощ на дворі?
Паде, мамо. — І то рідний шурин так обдурив мене…
засьвітила лоєву сьвічку у бляшанім лїхтарі та кладе її на стіл.
Тату! Але бо ти за добрий, за богато довіряєш людям.
Запишу щось для коня.
Ну, як би нам іще каштан мав здохнути! Але Пан Біг вже хиба не допустить сього.
Ходи сюда, стягни мінї чоботи! Алеж то віяло нам сюда з Фрайбурґа. Люди кажуть, що зірвало дах з церкви в долїшнім кінцї села геть до половини.
Алеж то капарить! Стягнеш вже раз?!
Я не знаю, що ти навіть сього не навчиш ся.
здоймає один чобіт, кладе його на боцї, потім бере за другий.
Тихо, мамо і ти не зробила би лїпше.
здоймає другий чобіт, кладе його на боцї, потім злобно до Геншля.
Про що я маю іще памятати? Добре, що маю всьо, що мінї потрібне, і відставлю свою скриню на час до желїзницї. Я не журю ся бабськими фартушками.
Знають про се всї.
Сього бракувало би іще!
Ну, звивай ся, звивай ся! Давай що їсти! ми мусимо ще нинї піти до кузнї.
встав, положив рецепту, сховав записник та олівець, хоче пращати ся.
Треба із сим до аптики! Я загляну сюди завтра досьвіта.
Алеж то погана заметїльниця.
Як там в стайнї, що?
Біда!
Гасить лїхтарню та вішає її біля Геншлевої.Добраніч вам! А тепер треба ждати терпеливо. Ми доктори, також лише люди!
Розумієть ся! Знаємо і ми про се, знаємо. Добраніч, не вивернїть ся там де!
А тепер, скажи-ж мінї мамо, як там з тобою?
Я мусїла знова злостити ся.
Що-ж злостить тебе?
Те, що не можу давати ладу в хатї!
кладе на стіл миску з галушками, миску з капустою, виймає із шуфляди вилки та кладе їх на столї.
На се є тут дївка!
Ет! Дївка і гадки не має!
О, бодай тебе! гуляти! Також говориш!
поставила на столї три тарілки, на кождій кусник вепровини; присуває собі також столець та сїдає при столї
Небавом і вівса також нестане.
Я-ж купив у сих днях трийцять мішків. В суботу привезуть віз сїна. Паша дорожіє кождої днини.
Як товарина має робити, хоче також попоїсти.
Але ті думають, що жиє повітрем; Хоче мінї знов урвати із заплати за перевіз.
Він згадував і мінї щось такого.
Інспектор?
Ну, а хто-ж би! Але тепер хиба не удасть ся йому.
Надзиратель доріг був тут. Казав, аби ви післали завтра конї до великого вальця. Вони є тепер в Гінтергартау.
вказуєть ся на сходах за шкляними дверми (пішло йому на сорокові роки); є дуже старанно одягнений. Чорний суконяний сурдут, біла камізелька, ясні англїйські штани; мода з кінця шісьдесятих років. Сиве волосє уложене гарно у вінець на голові та вус буйний темно-бльонд. Зібенгар носить золоті окуляри, як хоче остро придивити ся, закладає крім них золотий кукер. Є се інтелїґентний тип.
входить відчиненими дверми; в правій руцї тримає бляшаний лїхтар з незасьвіченою сьвічкою та вязку ключів, лївою прислонює очі.
Є вже Геншель дома?
А ось я, пане Зібенгар!
Ага, ви їсте тепер як раз. Їжте, їжте. Я маю іще дїло до пивницї. А поговорити можемо іще і потім.
Але-ж прошу, ізза мене! Про мене! Я вже скінчив.
Але може прийдїть радше за хвилю до мене на гору.
Підходить і сьвітить сьвічку до тої, що стоїть на столї.Я хотїв лише засьвітити собі сьвічку. — В моїм бюрі нїхто не перешкодить нам. — Що-ж чувати панї Геншелева? Смакував росіл?
Ну, най мінї хто таке скаже! Я й забула про нього!
Чи-ж се може бути?
А що-ж!… Ось стоїть!
Така то моя жінка! І вона хотїла би виздоровіти! І їсти вам забуває і пити.
Скажіть-но ви мінї, як ви гадаєте?… Моя жінка поїхала до Вальденбурґа. Буря, бачить ся кріпшає раз-у-раз. Я побоюю ся. Ну, що?…
Е, відси то воно страшнїйше видаєть ся як є справдї.
Ну, ну, лише не треба жартувати! Ви чули, як забренїло? То вітер вивалив мінї вже одно з тих великих вікон, знаєте, там в їдальнї. Але-ж се страшна буря.
Буде се знов немало коштувати!
Лише смерть нїщо не коштує!
Він має тепер також богато клопотів на голові.
Що-ж він може хотїти від тебе, тату?
Ет, нїщо. Зрештою — почую.
Коби лише не хотїв знов гроший.
Не плети дурниць, мамо.
Ба — як вже не мають нїчого, то пощо панї носить капелюхи по чотири таляри?
От, замкни рот! Чи питає тебе хто про те? Встроми свій ніс у дїжку з тїстом, але не мішай ся до иньших. Не легко то утримати такий дім! За вісїм недїль у роцї капне щось, а потім крути-верти!…
Се підкосило його вже цїлком. Повинен був дати собі із сим спокій!
Баби не знають ся цїлком на таких річах. Будовати мусїв, інакше не міг. Нинї маємо богато купільних, давнїйше не було й половини сього. Але тодї люди мали гроші, а нинї хотїли би всьо пів-даром: — Налїй-но мінї горівки.
Сорок кімнат, три великі салї, а в них хиба щурі та миші. Як-же тут вийти на своє?
зазирає до кімнати; є се весела, жива шіснайцятилїтня дївчина. Довге, темне, розпущене волосє. Її одїж троха ексцентрична; біла та коротка спідничка, остро викроєна блюза, шарфа сороката та довга. Доволї сильно відокриті рамена; докола шиї сороката стяжка, із золотим хрестиком.
Пан Зібенгар був тут, правда? Смачного, моє панство. Я хотїла лише поспитати, чи не був тут пан Зібенгар?
Нї? Я гадала.
Пан Зібенгар, пан Зібенгар, вічно пан Зібенгар. Що ви маєте все з ним?
Я? нїщо! Він любить лише дуже печінки з гуски. У нас є нинї як раз кілька і тато казав йому се сказати. Зрештою і ви пане Геншель могли би заглянути до нас також хоч раз.
Дай но лише спокій мойому чоловікови. Він і в гадцї не має бічи тепер до коршми.
Але нинї є цїлком сьвіже пиво.
Мамо, не жури ся ти мною. Як я схочу напити ся пива, то не буду питати ся нїкого! Вір мінї!
Як же там ваше здоровлє, панї Геншлева!
Завтра привяжу собі також шарфу та гуляти му на линві.
Тому то поввисали так всї мої дишлї!
Бачите, так робить ся се, так балансуєть ся…
Наслїдує рухи танечницї на шнурку та вибігає дверми.
Права нога, лїва нога. Au revoir…
Сеся здуріє незадовго, як не зловить мужа.
Коби вона лише хотїла добре працювати то вилетїла би їй з голови ся сваволя.
Вже їй не вільно ходити до Зібенгарів, панї заборонила їй.
Добре має, я не стерпіла би сього також.
Вона гонить за Зібенгаром як пес. Якась шалена!
Зібенгар повинен вже давно викинути сих людий. Повно там дївчат, хлопцїв…
Ну, а в шинку!
І вони хочуть жити, так як і ми. Чи тому мав би їх викинути на вулицю? Вермельскірх не є зрештою лихий чоловік.
Але його жінка, то стара чарівниця.
Що-ж, коли він точно платить чинш, — а ізза дївчини чейже не можна його викинути…
Ми-ж маємо тут також таку маленьку дитинку, а однак не вилетимо ізза неї.
Ну нї, ще чого!… вона спить, як забита, не хоче навіть нїколи проснути ся.
Така дрібонька… Ну, мамо, правда, що не схочеш мінї умерти!
Ганно, я здурив тебе передше. На возї лежить твоя запаска.
Де, де?
В коши; йди пошукай собі.
То — він — таки привіз їй — запаску!
То — він — таки привіз їй — запаску!
входить осторожно із сьвітлом та ключами як передше і несе іще дві фляшки червоного вина.
Ви самі, панї Геншлева?
То він — запаску…
То я, панї Геншлева; Ви може милите ся?
Здаєть ся мінї — нї.
Я може перешкодив вам у снї? Се я, Зібенгар.
Знаю, знаю.
Я принїс вам троха вина, напийте ся, воно поможе вам. Не пізнаєте мене таки?
Ну, нї! — А то добре! — Та-ж то ви є… ну вже-ж! — Ви-ж є наш пан Зібенгар. Іще не є так зле зі мною. Вас хиба я знаю… Не знаю, чи мінї снило ся чи що?
Може бути, може бути. Як-же тепер чуєте ся…
Ну так, се ви Зібенгар?
А ви думали мабуть, що се ваш чоловік?
Не знаю — не можу сього — — справдї — не можу сказати. — Так мінї було… — —
Ви лежите дуже невигідно. Поправлю вам подушку. Приходить іще лїкар точно?
Не знаю: лишають мене саму, як пса. Нї, нї, ви є Зібенгар, — я знаю. Слухайте! Я вам щось скажу, ви були все такі добрі для мене! Ви маєте добре серце. Коли навіть часом нахмарите лице. Вам се можу сказати: Я бою ся! Мінї все таки здаєть ся, що се тріває за довго.
Що тріває за довго?
Я жию за довго! — — —
Але що що буде з Ґустою!Але-ж дорога панї Геншлева, що ви знов говорите?
Що буде з Ґустою, як я умру! — — —
— — — Панї Геншлева, та-ж ви маєте розум! Слухайте-но тепер мене: Як чоловік мусить так тихо лежати в ліжку, дивіть-но ся, так тиждень за тижнем, як ви на жаль тепер, то приходять ріжні пусті гадки. Дурницї привиджують ся неодному. Але треба мати голову на карку, панї Геншлева. Се гарно! Такі дурницї! Вибийте собі їх з голови… — Таж то нїсенитниця.
Добрі ви люди, ви не хочете повірити: Я знаю, що говорю.
Не знаєте панї. Як раз тепер сього не знаєте, як колись пізнїйше згадаєте, тож-то будете сьміяти ся! Цїлком певно!
Він не ходив до неї до комори!?
Ну, Геншель! До дївки!
Ваш чоловік? До Ганни? Знаєте що… хто вам се наплїв, той є негідний брехач.
Та як я умру, він оженить ся з нею!
Алеж вам привиджуєть ся, панї Геншлева!
Що тобі, мамо? Чого так плачеш?
Геншель, ви не повинні лишати жінку саму!…
Хто-ж тобі що робить?
відвертаєть ся злобно на другу сторону лицем до стїни. Геншель відвертаєть ся плечима.
Дай мінї спокій!
О, йди геть!
Геншель сильно збентежений, питає очима Зібенгара, що чистить свої окуляри та хитає головою.
Дайте їй тепер спокій.
Хотїв би, аби я вже землю гризла!
Пст! зробіть се для мене! Тихо!
Я маю очі; я іще не ослїпла. Не потреба мінї говорити. Я тут вже більше непотрібна. Можу вже пакувати ся!
Що се значить, Малю?
Ая, ая, удавай!
Ну, скажи мінї хоч лише…
Може дїяти ся, що хоче… Ошукати себе не позволю. Хочби ви крили ся іще раз так добре. Я бачила через стїни, я бачила вас таки. Нї, нї! Ви гадаєте, що жінку можна так легко ошукати. Я бачила. Одно лише тобі кажу: як я умру, умре і Ґуста. Я заберу її із собою. Радше удусити, як дати на поталу такій клятій дївцї.
Ну, мамо! що-ж тобі заїхало в голову?
Хотїв би, аби я вже землю гризла.
Ну, перестань, бо я вже лихий.
Тихо, Геншель! Жінка хора!
Хора? Хто мене довів до хороби? Ви обоє, дївка та ти.
Ну, хотїв би я лише знати до чорта, хто тобі натовк сих дурниць в голову? Дївка та я? Най мене грім побє, ак ми маємо що між собою!
Чи не привозить він їй запасок та застячок.
Так, запасок та застячок.
А то вже сьвіт кінчить ся.
Чи то, що вона робить, не є все гарне та добре? Чи ти скажеш їй коли яке лихе слово? Чи не є вже вона якби панї в хатї?
Мамо, будь тихо, кажу тобі раз!
Мусиш мовчати, бо не знаєш, що сказати!
Запануйте над собою, панї Геншлева, се всьо виссане до чиста з пальця.
Ви не лїпший, ви робите також так само. Бідні жінки, вони гинуть ізза сього!
Та най собі пропадають!
сьмієть ся коротко та на силу, приступає до стола та отвирає з резиґнациєю фляшку червоного вина.
Мамо! Мамо! Оберни ся вже раз! Хочу сказати тобі слівце по доброму.
І мінї вичитали ви також »Отче-наш«.
Нї, не беріть їй сього так зле. Се-ж жінка! Треба вже з нею терпіти! Ну, а тепер вертай мінї як найшвидше до здоровля! Бо інакше скажеш іще колись, що я украв в Болькенгайн конї.
Ну, пийте вино, воно покріпить вас.
Коби то лише знатє!
Що-ж ти знова?
Можеш мінї се приречи?
Як я умру, ожениш ся з нею?
Не питай так по дурному!
Так, чи нї?
З Ганною?
А вжеж!
Говори поважно!
Ну, чуєте, пане Зібенгар? Що се має значити? Алеж ти не умреш!
Але якби я таки умерла?
То і тодї не оженю ся з нею. Ну бачиш! Тепер вже знаєш? Ну, то кінець?
Можеш мінї се приречи?
Що такого?
Що, не ожениш ся із сею дївчиною?
Даєш руку?
Та-ж кажу тобі.
А тепер вже всьо добре? Лише не безпокій мене більше такими річами.