Візник Геншель/2
| ◀ Перший акт | Візник Геншель пер.: Антін Крушельницький Другий акт |
Третїй акт ▶ |
|
Гарна, маєва днина. Передполудне. — Покій з першого акту; нема однак ліжка, де лежала Геншлева. Вікна, під якими стояло ліжко, отворені.
пере із засуканими рукавами в балїї, її лице звернене до вікна.
входить без сурдута, з деревляним відром до митя возів у руках; рукави сорочки засукані, штанки закочені, голі ноги в деревяних ходаках.
Ганно, я прийшов тебе відвідати. Господи Боже іще одно: Не маєш ти троха теплої води! Га?
кидає гостро до балїї білє, яке тримала на дошцї, та йде до печі.
Не заходи ти мінї сюди так дуже часто.
Овва?! Або що?
І я також не сиджу із заложеними руками! Мию як раз віз…
Лиши ти мене раз на все, — я вже казала тобі се чи раз.
Що-ж я тобі зробив?
Не гони за мною!
Чи ти вже забула, що було між нами?
Нїщо не було між нами. Що мало би бути між нами? Я ходжу своєю дорогою, ти ходиш своєю. Так є між нами, а не інакше.
А, — се нові річи!
Для мене се старі, як сьвіт.
Бачу, бачу! Ганно, що се стало ся?
Нїщо, нїщо! Дай мінї спокій!
О, про мене! Що-ж се мене обходить? Волочи ся, з ким собі хочеш! Мінї всьо одно!
Від коли то, Ганно?
Від непамятних часів.
Але-ж, ти брешеш Ганю!
Лише так мінї не зачинай! Так не доїдеш зі мною до кінця. Я не позволю собі закидати брехнї. Богато не буду говорити; най се раз скінчить ся. А коли ти маєш таку голову, що не хоче нїчого зрозуміти, мушу тобі раз на все ясно сказати: між нами вже всьо скінчило ся.
Справдї кажеш?
Всьо вже скінчило ся, затям собі се Франце!
Я собі се затямлю!
Раз-у-раз сильнїйше зворушений, нарештї більше плаче, нїж говорить.
Як раз стало ся так.
Як собі хочеш. Розумієть ся, я обідраний, а Геншель має повну скриню гроший. І справдї, як чоловік роздумає се добре, то ти прийшла справдї до розуму.
Як ти лише так зачинаєш, то пропало вже для тебе всьо від разу.
Або може се брехня? Ти не стремиш може всею силою до того, аби стати панею Геншлевою? Ну, не правду кажу?
Се вже моя річ, се не обходить тебе. Най кождий дбає про себе самого.
Ану, як би я так дбав лише про себе самого і пішов до Геншля і сказав йому: Ганна обіцяла мінї, що вийде за мене, ми вже згодили ся.
Спробуй но.
Але я не хочу тебе вже тепер. Хочби ти кидала ся мінї навіть на шию. Така дївка не варта мене!
Ага, бачиш, таки помогло нарештї.
Коли Ганна пере далї в балїї, вказуєть ся з заду в коритарі Вермельскірх. Є се чоловік коло пятьдесятки, колишнїй актор. Має на собі зношений шляфрок і вишиті пантофлї. Курить з довгої люльки.
Чули ви, як кашлає?
Хто такий?
Приїхав сюди якийсь купільний гість. Мешкає на горі.
Ну, та вже й час, маємо половину мая.
переступає поволи поріг, сьпіває півголосом, кашлаючи при тім:
Я на сухоти кандидат
Відівідівіт, бум, бум!
Що може вже тепер вмирать,
Відівідівіт, бум, бум!
Одна ластівка не приносить іще лїта!
Де Геншель?
Поїхав нинї долїв на кладовище.
Правда. Нинї уродини його жінки.
А то старий побиваєть ся! — Коли-ж він верне?
Я не знаю в загалї, по-що він мав їхати там. Нам тут так треба коний, що аж! Тай нового парубка забрав із собою!
Е, Ганно, злість попсує вам апетит.
Та бо се й правда! Він покинув тут всьо. Омнїбус має від'їхати точно. Бричка стоїть там заболочена, а Гауфе не може дати собі вже ради. Старий хлоп задубів як колода!
Але по вас не видно іще, аби ви мали богато роботи.
Я заберу ся пізнїйше до роботи, eleven o'clock. Кину ся силою пари до роботи.
Диму буде богато, можу вам повірити! Ваша люлька не згасне нїколи.
Але ви гострі на слова, добродїйко. Ви гострі як шпилька! — Буде у нас нинї при обідї — чекайте-но! Перше — бас, друге віолїнчельо, трете дві перші і дві другі скрипки. Три перші, дві другі, три другі, дві перші: Тепер якось випали мінї геть з голови. Словом десять людий з купільної капелї. — Чого-ж ви то сьмієте ся? — Гадаєте може, що я забиваю вам баки? Погадайте собі, що зіжре такий бас. Годї повірити! Чи не дає се богато роботи?
Розумієть ся, що кухарка буде мати богато роботи!
Я не знаю, чого ви іще маєте нарікати? Робите найлїпші інтереса в цїлім домі. Шинок нїколи не є порожний, повно у нїм, як лїто так зима. Якби так я була на місци Зібенгара, забрала би ся до вас інакше. Не спекали би ся ви мене пустими трема сотками талярів. Нище тисячки не пустила би я вам. Та й так іще будете богато заривати.
Чи маєте іще що сказати? Аж люлька погасла мінї із страху.
молодий, причесаний кельнер йде дуже швидко сходами поза шкляними дверми та несе начинє до снїданя. Іще поза дверми пристає здивований, отвирає їх однак, розглядаєть ся пивничним коритарем на право та на лїво.
До сто чортів! Куди-ж я зайшов?
Ви заблукали. Мусите вернути ся.
Та тут можна дістати, Бог знає, який заворот голови. У сїй будї не міг би визнати ся не аби який кінь!
Лише вчера. Ну, скажіть-но мінї панство! Се не приключало ся мінї іще нїколи, хоч я був вже не у однім домі. Тут треба би брати все гірського провідника із собою.
Скажіть-но ви мінї, чи не є ви часом з Дрезна?
Моє родинне місто Майсен.
Так? Справдї?!
Але скажіть-но мінї, як видістати ся із відси?
Все горі сходами. Таких ластівочих хвостиків ми не потрібуємо тут в пивницї.
Тут є мабуть парадний вхід?
Ви думаєте, бачить ся, що се собача буда, що? Тут мешкають найпоряднїйші люди!
Молодице, молодице, знаєте що, ходїть-но за мною, покажіть мінї дорогу: з вами то я не мав би чого бояти ся, хочби ви завели мене, хто зна' куда. Не бояв би ся піти анї до пивницї, анї на стрих зі сїном!
Відчепіть ся геть від мене. Знав куди трафити! Таких хортів маємо тут богато.
Молодице, можу вам помочи прати?
Нї! Але як ви будете плести далї нїсенїтницї, то я вам поможу іще вибічи до гори!
Гарно буде виглядати ваш білий перед.
Ще чого! Не зробите чей з мене свинї? Ну, але! Так не можна. Але ми поговоримо іще про те. Правда молодице? Розумієть ся, розумієть ся. Поговоримо іще про те. Як буду мати час, пізнїйше, иньшим разом.
Він не заблукаєть ся мабуть сюди більше! Зібенгар покаже йому вже добре дорогу з їдальнї до кухнї. — Ганно, коли верне Геншель?
В полудне. — А може сказати йому що?
Все дурниця! Я погадала собі се від разу.
Кождий може думати, що собі хоче. До побаченя!
Коби то Геншель не був, лише такий дурний!
В горі з надвору клякає при вікнї купець Фабіґ та заглядає до середини.
Добрий-день, молодице! — Як вам ведеть ся, що чувати?
Що-ж ви знов за один?
Ну: Фабіґ з Квальсдорфу. Ви мене не пізнаєте? Приношу вам привіт від батька. Казав вам також сказати… чи може лїпше війти до середини?
Добре! Я догадую ся вже; він хоче знов гроший; але я сама не маю нїчого.
Та я казав йому се, але він не хотїв вірити. Ви самі молодице?
Ну, бачите, я маю іще се та то на серцї. Через вікно могли би іще почути люди.
О, про-мено, ходїть до середини.
Ще той мусїв прийти як раз нинї!
Входить Фабіґ. Є се убого одягнений, отяжілий халупник, около 36 лїт з рідким заростом на лицї.
Добрий день молодице!
По перше: Я не молодиця.
Ну, хоч би навіть; але незадовго будете нею…
Але-ж се є погані сплетнї, та більше нїщо.
Я так чув, не моя се вина. Люди так всюди майже говорять; коли умерла Геншлева…
Так таки найлїпше. Я також роблю все так само. Що на мене люди вже не наговорили? Що я украв голуби у Альтвасер. Підбіг раз за мною маленький песик… зараз люди казали, що я… украв його…
Як маєте мінї що сказати, то говоріть коротко і ясно.
Так? Бачите, добре! Я кажу все так само. Люди говорять все за богато; як йде бесїда про яке дрантє чи що, то зараз плетуть так, як би мали продавати село. А тепер коротко. Йде тут о се, молодице!… Бігме Боже, не гнївайте ся, що я помилив ся знов. Я хотїв сказати дївчино! Йде, тут йде о вашу доньку.
Я не маю доньки, коли хочете знати! Дївчина, що жиє у мойого батька, є донькою моєї сестри.
Ну! Так знов що иньшого. Ми думали всї, що то ваша дївчина. А де-ж сестра?
Люди ви, люди! Маєте знов те саме. А я був би присяг на всьо у сьвітї! — але не лише я, не лише я сам; всї ми там в Квальсдорфі могли були присягати, що ви є ненькою тої дївчинки.
Так, так, я знаю вже, хто се так вішає пси на мене. Я могла би назвати їх всїх по імени! Хотїли би мене зробити фльондрою. Але як вони попадуть у мої руки, я порахую ся із ними, най затямлять собі.
Так се справдї погана річ! Бо справа так стоїть молодице: Старий, батько — будете, бачить ся, знати! Що-ж робити? нїколи не є тверезий. Пє лише, пє без кінця-міри. Перед двома роками, заки померла мати, міг лишати дївчину дома. Тепер не можна, хата порожна. Ну, і він волочить ся із нею по всїх гостинницях, по всїх дїрах, від нори до нори. Пес змилував би ся, як би дивив ся на се.
Що-ж я винна у сьому, що він пє?
Се не обходить мене нїщо! Я не можу її взяти сюда. Маю сама із собою досить клопоту.
Прийдїть-но ви лише раз до Квальсдорфу та пригляньте ся їй. Так було би мабуть найлїпше. То раз вам дївчина… така гожа дитинка, а які має рученята, які ноженята, кажу вам! Чисто як з порцеляни, — така вам гарна, як ви!
Се не моя дитина, не обходить мене нїщо.
Ну, то зарадьте якось сьому. Не можу прямо дивити ся на се. Як прийду коли до гостинницї, хочби і о півночі, чи коли, — бачите, я мушу, моє занятє вимагає сього — та бачу, як вона там сидить з батьком в димі, то аж серце краєть ся мінї.
Коршмарі не повинні йому нїчого давати пити. Бука взяти та добре його випарити, то прийде він нарештї до розуму. — Тепер заїхав віз на обору. Маєте тут пять чеських. На нинї досить, як пересплю ся, надумаю ся іще. Тепер не можу займати ся сим далї. Але як ви розголосите се тут в пивярнї, тодї ми не знаємо ся більше.
Я не буду нїщо говорити. Що мене се зрештою обходить. Не буду справджувати у парохіяльних книжках, чи се ваша дитина, чи сестри. А рота також не попарю собі. Але як хочете почути добру раду: найлїпше скажіть зараз Геншлеви, він не зірве вам іще за се голови.
А то балакун! Чоловіка шляк може трафити!
Входить Геншель поважно та поволи. Має на собі чорну одїж, цилїндер, та білі, ткані рукавички.
пристає, дивить ся поволи на Фабіґа та нагадує собі щось. Просто та спокійно:
Що ви за один?
Я скуповую лахи, старий папір, мебіль, зношену одїж, геть всьо, що є лише.
Проч дурню!
здоймає цилїндер та обтирає собі чоло і карк сорокатою хустиною; потім кладе капелюх на столї, та говорить в сторону дверий до комори.
Я при Ґустї, тут в коморі.
Добре, я можу заждати.
Так, так! чоловік має свою біду!
Їда буде миттю готова.
Не можу їсти; я не голодний.
Їда та напій піддержує тїло. Я служила колись у вівчаря. Він говорив нам звичайно: як чоловік журить ся чим, або щось подібного, повинен їсти, хочби навіть не був голодний.
Ну, то вари зрештою полуденок, побачимо!
Ви не повинні піддавати ся дуже! Треба погодити ся з долею.
Чи був перепелетчик Горанд?
Вже знова зачинаєть ся мордівня: День-у-день, що раня треба їздити тим старим омнїбусом до Фрайбурґа та перевозити хорих людий через гору.
Ви працюєте самі за богато. Старий Гауфе став ся вже за повільний. Не може дати собі більше ради, то я відправила би його.
Остогидла мінї вже ся фірманка. Промене, се мусить вже раз скінчити ся. Я немаю нїчого проти сього. Нинї чи завтра, то мінї байдуже. Конї пішлю до гицля, віз скажу порубати на паливо. Сам вишукаю собі малий, міцний стричок. — — — — Піду на хвилину до Зібенгара.
Я маю сказати вам щось також.
Ну, що-ж такого, га?
Не легко мінї се сказати, бачите.
Але брат потрібує мене тепер дуже.
Мушу вже відійти.
Слухай-но дївчино. Хиба не зробиш мінї сього тепер, правда? Що-ж би то знов було! Хто-ж буде ґаздувати? Тепер, коли лїто за порогом, ти хочеш мене покинути?
Одного мінї лише жаль — дївчини.
Як ти не заопікуєш ся нею, то хто заопікуєть ся?
по хвилї, стараєть ся сильно запанувати над собою та успокоїти ся.
Не може бути інакше!
Всьо може бути в сьвітї, лише треба хотїти. Ти не згадувала мінї нїколи нї про що такого! А тепер виїздиш нараз із братом? — Чи я може війшов в заблизькі відносини з тобою? Чи може не випадає тобі довше бути при мінї?
Аби вже раз положити кінець поговіркам.
Яким поговіркам?
Коби я лише знав, що ти гадаєш!
Я роблю свою роботу, беру заплату. Але на се не позволю! Як жила ґаздиня, я гарувала цїлий день, і тепер не дармувала би я тому, що вона вмерла. Але коли люди говорять, що я строю ся, що хотїла би віддати ся — пошукаю собі радше иньшої служби.
Ет, як лише про те йде!…
Нї, нї, піду! Не можу лишити ся тут довше!
Най собі люди плетуть спокійно. Що-ж би вони робили зі своїми ротами.
Чогось мої клопоти нїраз не меньшають!
Добрий день, Геншель.
Може я перебиваю в чім?
Де там! Ато добре! Витайте!
Нү, мушу знова лїчити ся. Вічно маю до дїла з горлом. Ну, пробіг, на якусь хоробу мусить чоловік нарештї умерти.
Все пити богато жерельної води. Вона лїчить найлїпше.
Я роблю се як-раз.
Але анї з Мільбрун, анї з Обербрун. Наше жерело найлїпше.
Ну, а тепер про що иньше.
Несьвідомо взяв вітку блющу та бавить ся нею; нараз побачив її та здивував ся; дивить ся то на цилїндер то на Геншля та питає:
Нинї уродини вашої жінки?
Так. Нинї була би скінчила трицять шість лїт.
Так, так!
Я лишу вас нинї радше самого. Завтра, коли позволите, я хотїв би поговорити з вами про деякі річи.
А може лїпше зробити би се зараз.
Йде тут о тих тисячу талярів…
Заки будемо говорити далї, пане Зібенгар, кажу вам, що можете їх задержати спокійно аж до зими. Бачите, пощо маю брехати? Тепер не потрібую їх. Мінї на них нїщо не залежить, а знаю також, що у вас вони безпечні.
Коли так, то я вам дуже вдячний за се, пане Геншель. Ви робите мінї велику прислугу. В лїтї приплине де-що гроший, як самі знаєте, а тепер справдї тяжко було би мінї заплатити.
Бачите, се складаєть ся добре для нас обох.
Так, так, сам нераз дивую ся: в сїй хатї мешкаю від дитини. Та нинї, коли би я сяк-так міг всьо полагодити, відійшов би я відси зі спокійним серцем.
Я не йшов би радо, кажу щиро. Я не знав би, куда повернути ся.
Ви зайшли вперед, Геншель. Ті самі обставини, бачите, в яких я міг остояти ся лише з найбільшим трудом, помогли вам прийти до майна.
Одному недостає сього, другому того. Хто знає, що гірше! Бачите, вибило мінї також цїлком пшеницю. Та чи вона вже коли піднесеть ся… Я іще не прийшов добре до себе.
Геншель, всьо має свій час! Але й то треба також перемочи. Ви мусите піти між людий, щось почути, щось побачити, випити часом шклянку пива, кинути ся у вир інтересів, після мене, не все роздумувати над сумними річами. Що вже стало ся, того не можна змінити, тепер лише далї.
Та інакше воно й не може бути! Ваша правда!
Розумієть ся! Ваша жінка була найлїпшою, найвірнїйшою жінкою. Всї взагалї признають се, але перед вами, Геншель, стоїть іще житє. Ви мущина в цьвітї віку. Маєте іще богато роботи в сьвітї. Хто знає, до чого ви іще призначені! При сїм не потрібуєте забувати своєї жінки, навпрядь. В такого чоловіка як ви, се не може мати місця. Але ви мусите в якийсь здоровий спосіб сьвяткувати її память. Се не поможе нїщо. Я вже дивив ся на вас добру хвилю, та рішив ся нарештї промовити вам до сумлїня. Ви піддаєте ся за сильно журі.
Що-ж робити? — Ваша правда, не перечу; але не можу собі часом нї раз дати ради! Хочу заняти ся чим, всюди одного бракує. Четверо очий все таки лїпше бачуть, як двоє. Чотири руки зроблять також богато більше. Тільки фірманок в лїтї! Та хто буде вести лад у всьому дома? Не така се легка річ.
Ганна, думаю, гожа дївчина?
Ну, бачите, вона мінї також виповіла! Без жінки таки велика біда! Чоловік не може спустити ся на нїкого. Маєте те, що я кажу.
Женїть ся, Геншель!
Справдї було би се найлїпше. Без жінки що я маю тут робити? Наш брат не може вийти на своє без жінки. Я вже то собі подумав і як раз хотїв йти на гору; хотїв поговорити з панею, може вона порадила би мінї що. — — — Якось то так нечайно спало на мене! Як умерла, то якось мінї її у всїм забракло. Коли сказати би вам правду: Фірманка також упадає. Незадовго поведуть сюда зелїзницю. Ну, бачите: Ми заощадили що-дещо, хотїли собі купити невеличку гостинницю — може за два роки, або якось так: Але без жінки нема що й гадати про те.
Тому вічно не може так бути. Ви рішучо не лишите ся вдівцем цїле своє житє. Вже хочби ізза самої дитини…
Я сам кажу те.
Не хотїв би я так дуже мішати ся у ваші справи, але нарештї ми старі приятелї. Ждати, Геншель, лише ізза людий, то після мене нерозумно і то дуже. Як ви носите ся поважно з гадкою знова женити ся, то для вас і для дитини було би лїпше зараз таки. Не так на галай, на балай, розумієть ся, що нї! Але як вже рішите ся, тодї в Божий час! Пощо зволїкати!
Чи ви маєте вже кого на примітї?
Чому-ж то так?
Ви знаєте се самі.
Я? Знаю? Як се?
Подумайте лише троха.
В сїй хвилї не можу нагадати собі нїщо.
Та-ж я мусїв своїй жінцї приречи.
— — —? — Ах так!! — То ви говорите про дївку!? Ганну?
Се заїхало мінї дуже в голову. Що то крити ся. Як просну ся вночі, то не можу часом яких дві годинї вснути. Все вічно мушу думати про те. Не можу випутати ся із сього.
Дївка добра. Може троха за молода для мене, старого; але працює за яких чотирох хлопів. Тай для Ґусти дуже щира. Більше і рідна мати не зробила би. Нарештї найважнїйше те, що має голову на карку; лїпшу має голову від моєї. Могла би навіть стати касиєром в урядї. Памятає вам кождий-кождіський феник, хоч би навіть і по шістьох недїлях. Я думаю, що вона пошила би в дурнї двох адвокатів.
Ну, як ви так пересьвідчили ся про се…
Тут не було би для мене лїпшої жінки! — А однак! не можу перемочи себе.
Так, так, тепер нагадую собі що-дещо. Се було якось в останнїх днях перед смертию. — Але можу вам цїлком щиро сказати, що я не брав сього так поважно. Ваша жінка була тодї як-раз дуже зворушена. І богато причин лежить вже в самій хоробі. Я думаю, се не повинно бути головним питанєм. Головне питанє може все бути лише таке: Чи відповідна Ганна справдї для вас? Безперечно має вона богато прикмет! Що-дещо також і не подобає ся мінї у неї! Ну, але хто-ж не мав би нарештї хиб. Кажуть, що має також дитину!
Ну що-ж! Тамто друге, дурниця. А хочби навіть і не дурниця — розумію, що чоловіка все гризе — в кождім разї треба позбути ся сього! Вязати ся… хоч знаєте, що було би вам із сим лїпше, се-ж дурнота, Геншель!
Та я сказав собі вже то з яких десять разів. Бачите, вона бажала все лише мойого добра. Нїби моя жінка, як була іще здорова. Вона-ж не схоче стояти мінї тепер на перепонї. Де вона там і може бути, все бажає мінї щастя.
Та вже-ж.
Нинї був я на її гробі. — Ваша жінка казала зложити там також вінець. — Я думав собі: Підеш там. Може вона зішле тобі яку гадку. Може вже там раз рішиш ся. — Мамо! говорю собі в думцї, дай мінї який знак! Так або нї? Як там не випаде, я згоджу ся із сим. Пів години стояв я. — Молив ся та змалював їй теж всьо, так в своїй душі, думаю що-до дитини і що-до гостинницї і що не можу дати собі ради в інтересї — але вона не дала мінї нїякого знаку.
входить, та глядить лише в переходї на бесїдників і береть ся сильно до роботи. Кладе на бік стільчик та балїю і пораєть ся при печі.
Най там Бог дасть щасливий спочинок мерцям. Ви є мущина, перед вами житє. Яких вам треба знаків та чудів, Геншель! Ми можемо зарадити собі самі дуже добре, найти властиву дорогу з нашим розумом. — Йдїть лише просто своєю дорогою. Ви є капітаном на своїм кораблї. Проч з уявою і химерами! Через кладку! Чим більше роздумую сю справу, тим більше подобаєть ся вона мінї.
Ганно, що-ж ти скажеш на се?
Я нїчого не знаю. Відки можу знати, про що ви говорите!
Ну пожди, я розкажу тобі всьо потім.
Доброго здоровля, Геншель! до побаченя! Щастя на дорогу!
Треба надїяти ся сього.
Я не журю ся вами нї раз. Ви маєте все щасливу руку.
Треба сплюнути тричі: Тьфу! тьфу! тьфу!
Я не можу дати собі ради, ви є за добрий.
Чому-ж то, га?
Вас рабують люди, можна би сказати.
Ти думаєш може, що він хотїв що від мене?
Ну, а що-ж иньшого? Повинен стидати ся жебрати у бідних людий.
Ганно, ти сама тепер не знаєш, що говориш.
О, таки знаю добре!
Та-ж кажете самі, що побачимо.
Та я се іще раз кажу, спробуємо, як буде.
пораєть ся далї. Як втихли вже кроки Геншля, спинюєть ся нараз, втирає собі руки, ледви може запанувати над радісним зворушенєм, скидає запаску і и. та мимохіть виривають ся їй слова тріюмфу:
А тепер я вам покажу! Майте гадку!