Візник Геншель/3
| ◀ Другий акт | Візник Геншель пер.: Антін Крушельницький Третїй акт |
Четвертий акт ▶ |
|
Вечір під конець листопада; в печі горить вогонь, на столї стоїть сьвітло. Середні двері зачинені.
З горішнього поверху хати залїтають глухі звуки музики
тепер Геншлева сидить при столї та вишиває; є вона охарена та загорнена в чистий, синїй перкаль, на шиї має червону хустину.
Добрий вечір, Геншлева! Де ваш чоловік?
Поїхав до Бресляв. Приведе три нові конї.
То він мабуть не приїде нинї, правда?
Не вернеть ся скорше, як в понедїлок.
Та-ж його вже нема давно у нас!
Що-ж я знов плету до чорта! Хотїв спитати ся про нового парубка. Де-ж він є?
Поїхав також до Бресляв.
Ну, ну, бо що Гауфе відійшов, я се добре знаю. Приходить все до кузнї та роззявлює рот, як накладаю зелїзо на ковало. Не найшов собі досї їще нїякого місця.
Кажуть, що зачинає пити.
Думаю, що так і скінчить ся. Прикро такому старому на сьвітї. Нїхто не хоче його вже більше тримати. Що-ж то нинї там знова такого?
Музика. Забава.
А що було би, як би, ми обоє, Геншлева пішли там також? Чому не мали би ми перегуляти одного вальчика?
Війт має каштановатого оґера, стерво не хоче дати підкувати ся. Ми хотїли просити Геншля. Як ся привязана собака не буде стояти тихо під його рукою, то най його чорт кує. Добраніч, Геншлева!
Добраніч, майстре.
Хто там суває так знов?
Хто робить тут такий гамір?
На бік, на бік, панї Геншлева, не маю часу!
Ого! Цїлком здуріла! Що тобі такого прийшло до голови!? Може скажений пес покусав тебе?
Пробі' таж тебе шляк трафить. Дївчино, ти збожеволїєш!
Я могла би загуляти ся на смерть, панї Геншлева.
Як так поводити меш ся, то я можу повірити. Чоловік мусить сьміяти ся до слїз, коли лише дивить ся на се!
Ви не гуляєте цїлком?
Я? Чи я гуляю? Розумієть ся, що гуляю. Приключало ся, що я загуляла за одну ніч пару нових черевиків.
Ходїть, погуляйте но раз зі мною.
Йди ти на гору та там собі гуляй.
А може Зібенгар скаже звести тебе на долину.
Я буду призирати ся цїлком сьміло; з нїкого не роблю собі нїщо. А як яка гуляти ме з паном Зібенгаром, то я кину на неї кісткою зі сливки.
Та задурила ся до чиста в Зібенгарі.
Бо він таки найкрасший зі всїх.
Ну, вже знова зачинають, тепер грають польку.
Я гуляла би зараз з паном Зібенгаром. Та заки би й оглянув ся, поцїлувала би я його, от так собі нї відси нї відти.
Для мене був би вже Зібенгар за старий.
А ваш чоловік іще старший, панї Геншлева.
Ти дурна, мій чоловік молодший пять лїт від нього, розумієш?
Забирай ся відси, бо возьму віник. Скажи но ти мінї що на мойого чоловіка! Відки я маю так зараз лїпшого взяти? Пожди но, як ти загониш ся в лїта, то й ти пізнаєш, що то значить дістати чоловіка.
Я не буду віддавати ся цїлком! Підіжду іще, аж прийде сюда в лїтї який гарний купільний пан, найлїпше Москаль, — йому то позволю себе забрати геть в сьвіт. Геть далеко в сьвіт; я хочу бачити сьвіт, хочу подорожувати до Парижа. Відтам напишу колись до вас, панї Геншлева.
І я думаю, що ти колись утечеш, дївчино.
Можете бути певні сього. Пан Зібенгар був також в Парижі підчас революциї, він то знає гарно оповідати. Я хотїла би бути також колись в такій революциї; тодї будують барикади. — —
Франю, Франю! Де ти там знова сидиш?
Пст. Не говоріть нїчого.
Франю, Франю!
Франю!
Се вже річ тата, або мами, або можуть собі тримати кельнера. Я не дам із себе зробити кавярки.
Се ще не найгірше.
Ба, коби се були порядні пани, але самі лише кирничники, візники, гірники. Дякую красненько. Се нїраз мінї не до лиця.
Якби я так на твоїм місци, то я робила би цїлком інакше. Узбирала би собі красний »трінкґельд«. Ти могла би ощадити немалий гріш, відложити неодин красний феник.
Чеських та саксонських не беру. А як мінї коли подарує що пан Зібенгар, або будівничий, або доктор Валєнтінер, то я зараз переїм се. Викину на ласощі.
Коли ми не є такі скупі як ви.
Я не є скупа, лише що тримаю гроші в купі.
Люди говорють, що ви скупі.
Що мене там люди обходять і ти враз із ними! Забирай ся відси. Мінї вже досить твоєї хляпанини; можеш вже і не приходити. Я іще не затужила за тобою. Найлїпше не бачити вас, не чути про вас нїчого! Про всьо се сьмітє на купу.
Знаєте, що іще лихі язики плетуть?
Нїщо не хочу знати, лише забирай ся. Стережи ся ти також, аби й ти не мусїла щось почути. Хто знає, як далеко ти зайшла з Зібенгаром. Ви будете знати се найлїпше. Як би не се то вилетїли би ви вже яких двайцять разів із вашою польською ґосподаркою. Треба би лише знати Зібенгара.
Тьфу, тьфу, тьфу!
Середні двері отворені на стежір. Зібенгар йде з гори, кельнер Юрко із входу та стрічають ся в рамах дверий. Юрко приодягнений в віденський стрій: капелюх, паличка, довге пальто.
Чого ви собі тут бажаєте?
Звинїть, але я маю дїло до візника Геншля.
Геншля нема дома. Ви чули се вже три рази, що у моїй хатї нема для вас місця. Як не затямите собі сього на будуче, то скажу відсьвіжити вашу память; — жандармови, розумієте мене?
Пане Зібенгар, перепрашаю вас дуже, я не приходжу до вас. У вашій хатї мешкають люди. Не можете доказати мінї нїчого нечесного.
Але як здибаю вас іще раз, то скажу вас парубкови викинути. Ну, застосуйте ся з ласки своєї до сього.
Я можу на се подождати. Побачимо, як воно буде. Я лише жду сього!
замикає сильно двері та поледво може запанувати над злістю на Зібенгара.
Підождемо ще. Се могло би його дорого коштувати. Заплатив би грубо, як би я його заскаржив. Він вже раз таки погано зловив ся з Альфонсом, що був тут якось два роки назад. Але зі мною вийде богато гірше: Трийцять талярів за біль, то для мене за мало.
Та по перше він не має їх іще, той клятий нуждар. В цїлім повітї сидить у всїх в кишенї. Всюди має лише самі довги. Як довше так потріває, то всьо скінчить ся. Сам вилетить із сеї хати, відки хоче викидати иньших.
скинув пальто, повісив капелюх та вибирає перця з сурдута та штанів.
Та вже ж. Се не є вже більше тайною. Вже всї говорять про се в коршмі. Нїхто не має милости над ним, всї його ненавидять. Мій теперішний пан не може його знести. Як лише почує його імя, вже казить ся.
Бог знає, каже все: той Зібенгар, то соб добра штука.
Ну, скажи-но Ганю, маєш що теплого?
Чому-ж ти не прийшов вчера у вечері?
Що-ж? Ти гадаєш, що я можу вийти собі кождої днини? Я намучив ся нинї досить, заки вирвав ся. Вчера трівало до третьої в ночи.
Що такого?
Засїданє вогневої сторожі. Купили собі нову сикавку і хотїли як найшвидше посьвятити її. Як-раз вчера відбули перше засїданє.
Вони коби лише мали яку покривку до питя. А я сидїла тут сама та ждала до пізної ночі. Раз — не знаю, що се могло бути! Птах мусїв вдарити собою до вікна — а я думала, що се ти — йду до вікна, відчинюю його. Потім то я була така скажена, що не могла вснути до півночі.
Не знаю чому, але я все іще чогось лиха.
Ет, що! Пощо нам псувати собі гумор.
Ох, так! То правда! Не знаю, що се є, що чоловікови всьо мусить йти на повперек. Цїлий тиждень сидить Геншель дома, а як забереть ся вже раз на хвилину, то чоловік мусить так згайнувати час.
Ну, але ми маємо нинї досить часу. Він верне назад аж в понедїлок, бачить ся.
Хто знає, чи се правда?
Чому се не мала би бути правда, то я хиба не знаю?
Що той чоловік мусить тепер сидїти дома! Давнїйше й половини не було так зле. Він був цїлими тижнями в дорозї, нинї нарікає, кат зна' як, коли мусить лише одну ніч спати поза хатою. А коли скаже, що забавить три днї, то приїде найдалї вже другого дня домів. Ну, чуєш? Мінї бачить ся, що вони вже й є. Хто-ж иньший тріскав би так з батога на оборі.
Чорти би його взяли! Кляте трісканє з батога! Чоловік ледви чи погрів ся троха. То я, бачить ся, знова буду мусїти забирати ся, що? Я думав собі справдї, що буде інакше.
Тут лишиш ся, пощо маєш забирати ся? Кого то я маю бояти ся, може Геншля? Він мусить стояти на двох лабах перед мною. А се мінї подобало би ся. Коби ти був вчера прийшов, я казала тобі. Нїхто не перешкодив би нам, анї Геншель, анї Зібенгар. Нинї чорти показили ся.
Входить гандляр коний Вальтер; гожий, стрункий мущина, коло сорока лїт. В башлїковій шапцї, кожушку, стрілецьких панчохах та високих чоботах; рукавички висять на шнурку.
Геншлева, твій чоловік є на дворі на оборі. Добрий вечір! Я зайшов тут лише на хвилю сказати тобі добрий вечір. Потім мушу знова зараз на коня. Красні купили ми Брабанти. Він привіз також щось.
Я думала, що вернете аж в понедїлок.
Воно і не було би інакше, ми доїхали лише до Кант. Там мусїли ми надати конї на желїзницю, бо інакше покрутили би карки та ноги: така була погана їзда по ожеледї.
Розумієть ся, желїзницею їдеть ся… скорше
Там »Під зьвіздою« заробляєть ся більше; тепер стою богато лїпше. Тут обдер ся від голови до ніг. На останку ходив я майже цїлком голий, а тепер можу знов собі що дещо справити.
Ну, вгадай-но Геншлева, що чоловік привіз тобі?
Що такого, га?
Будеш дуже тїшити ся?
Побачимо іще, залежить від того, яке воно буде.
Ну, бувай здорова, бо жінка буде мінї сушити голову.
Здорові були.
Бувай здоров.
Ну, я йду також, добраніч, панї Геншлева.
Ви-ж хотїли поговорити іще з Геншлем?
Як ви маєте з ним що говорити Юрку, полишіть се радше до завтра! Нинї він має иньші річи на голові. Ну, Геншлева знаєш, що він привіз тобі?
Що-ж він міг привезти? От не говори!
Твою рідну доньку привіз тобі.
Що він привіз менї? Я не дочула добре!
Ми були в Квальсдорфі — та забрали її відтам.
Ви може пяні оба разом?
Нї, нї, так — як кажу!…
Кого ви привезли?
Він не говорив мінї нїщо про се. Ми приїхали до Квальсдорфу і сидїли у коршмі.
Ми сидїли як-раз у коршмі, коли по малій хвилинї, прийшов твій батько, та принїс твою дївчину.
Се не моя дївчина!
Сього я вже не знаю. Лише ось що знаю: Геншель має її із собою. Він пішов до твойого батька та сказав: Гожа дївчина! Потім взяв її на руки та став грати ся із нею. »Маю тебе забрати?« поспитав її нарештї і вона пристала на се.
Ну, а мій батько?
Твій батько навіть не знав Геншля.
Чим раз лїпше! Що-ж далї?
Далї не було вже богато… Він винїс її на двір та сказав до батька: »Висаджу її на коня!« А вона все лише: »їхати, їхати!« Тодї він сїв на свойого високого Брабанта, а я мусїв йому подати спокійно дитину. Потім він сказав: »бувайте здорові« та пігнав.
Що-ж він мав робити? Цїлий Квальсдорф міг би собі полетїти за ним. Того, що Геншель має раз у руках… я не радив би вже нїкому відбирати йому. В цїлій околицї не поважить ся нїхто зачинати з ним. Батько не знав зразу, що стало ся. Нараз заревів жалібно і кричав і кляв, що неміра! Люди сьміяли ся, бо знали Геншля. Але він сказав собі цїлком спокійно: »Бувай здоров, батьку Шель, я беру її зі собою. Там дома жде вже на неї мати. Перестань но ти пити, то буде іще й для батька при нас місце«.
Бувайте здорові, я радше прийду вже завтра поговорити.
І він думає, що я мала би її держати тут при собі! Нїколи! Не буде сього! Се не моя дитина. Як би я могла показати ся тепер між людьми. Раз в Квальсдорфі, другий знова тут. Чи іще не досить я намучила ся! День та ніч з Ґустою. Ну, знов зачнеть ся мордівня. Ще чого! Най він бережеть ся.
входить також у кожусї, в чоботах з холявами, в стрілецьких панчохах та шкуряних штанах і пр. так як злїз із коня. Веде весело шести-лїтню дївчину, одягнену нехарно та обідрану.
Хто має беречи ся?
Ет, не знаю!
Глянь-но Ганно, хто тут йде!
Йди-но Берто! та скажи: добрий вечір. Йди-но скажи! Скажи: добрий вечір, мамо.
лишаєть ся Геншля, йде потручена ним легко кілька кроків наповперек кімнати до Ганни, що сидить на лавцї нахмарена.
Чого-ж ти хочеш?
Я їхала на гарнім кони.
Ну, що-ж? Затримаємо її при собі! Добрий вечір, Ганно! — Ну? Ти лиха?
Та-ж ти сказав, що приїдеш домів аж в понедїлок. Тепер не маю нїчого на вечеру анї раз.
Лоточок хлїба та солонинки найдеть ся мабуть.
Як ти виглядаєш?
Треба буде купити їй якусь одежину. Незабаром злетять з неї сї лахи. Щастє, що я мав із собою грубий коц, бо інакше була би геть задубіла.
Найлїпше до балїї з нею відразу.
Найлїпше, як би ти був лишив, її там, де була.
Що кажеш?
Нїщо.
Я думав, що ти щось сказала. — Так наперед до балїї, потім до ліжка. Голову можеш також троха вичесати. Бою ся, що там мешкає досить всїлячини.
Що-ж се такого? Та не шарпай її так.
Лише не реви так, дївчино, сього іще бракувало.
Я хочу до тата.
Та-ж ти у мами. Мама добра. — Я дуже радий, що ми маємо її тут у себе; се був вже найвищий час. Бо пізнїйше мусїв би я її шукати на кладовищи.
Не все так зле, як ти говориш.
Що-ж то знова?
Бувайте здорові, я забираю ся.
Ну, пожди-но, випємо іще шклянку ґроґу.
Ба-ба, коби був лише рум в хатї.
Можеш принести від Вермельскірхів.
Я не хочу мати з тими людьми нїчого до дїла.
Нї, нї, я мушу домів. Не маю часу. Маю їхати іще пів години.
Хто-ж говорив про се?
Я не говорив нїчого. Боже мене борони! Ти переговорила би мене! З тобою трудна справа. До побаченя. Оставайте здорові!
Йди здоров! — А поклони ся там гарно своїй жінцї, розумієш?
Добре! Добраніч! Я не забуду.
Ну? Не зробив я може добре?
Що скажу тепер людям?
— — — Чей-же не будеш соромити ся своєї доньки!
Хто-ж се каже, що? — Мінї се байдуже! — Ти сам сього хочеш, аби мене обсуджували. Настаєш на се!
На маєш, пий молоко! А потім гони.
Або що-ж я злого роблю?
А з дївчиною.
Та-ж не з'їм її, можеш мінї повірити!
Вона не прийшла сюда на се, аби ти її мала з'їсти! На се я не привіз її.
Коби то чоловік знав, чим вам догодити. Годї витримати з вами бабами. Все удавала ти.
Брехня, коли хочеш знати.
Що мала би бути брехня?
Я не говорила тобі нїколи про Берту. Лише раз згадала про неї.
Ти не міг поспитати ся? — Треба поспитати ся, заки рішить ся таку річ.
Ну, я тобі щось скажу: Нинї маємо суботу. Я квапив ся кілько лише міг, тому лише, що хотїв бути дома. Гадав, що приймеш мене інакше. Ну, та хоч воно й не так, то я не можу сього змінити. Прошу тебе лише, дай мінї спокій. Чула?
Нїхто тобі його не забирав.
Ти чула? Я хочу мати спокій та більше нїщо. До того ти вже довела! Я не мав присїм лихої гадки. Ґуста умерла. Не верне вже більше. Її вже забрала собі мати; ліжко порожне; ми самі лише. Чому-ж не мали би ми забрати дївчину до себе? Я так гадаю, хоч я й не є її батьком. Та о скілько більше ти так повинна гадати, коли ти є ненькою сеї дитини.
На маєш! Вже мінї робиш закиди!
Як ти не перестанеш, то я піду на гору до Вермельскірхів та не верну цїлу ніч домів. Чи ти може хочеш прогнати мене цїлком із хати? — Я думаю все, може воно колись полїпшить ся, але воно все йде до гіршого. Я гадав, що як будем мати при собі дївчину, то прийдеш троха до розуму. Коли се не скінчить ся швидко…
Я лише тілько кажу: Лишить ся вона в хатї, а ти говорити меш людям, що се моя дївчина…
Та-ж вони всї знають! Що-ж я маю казати?
То можеш впевнити ся, що заберу ся відси.
Гони, гони, що лише можеш, гони, кілько лише хочеш. — Стидала би ся ти! Тьфу!