Візник Геншель/4
| ◀ Третїй акт | Візник Геншель пер.: Антін Крушельницький Четвертий акт |
Пятий акт ▶ |
|
Пиварня Вермельскірха. Низький, побілений покій; на лїво двері, що ведуть до нутра хати. Задня стїна з лївого боку на правий ломить ся в серединї у ріг і продовжуєть ся далї під простим кутом. Таким чином повстає простір немов рід коритаря, зі задньою стїною, посуненою далеко взад. Права стїна того простору, що є також стїною передньої части, містить в собі шкляні двері, які ведуть на двір, а блище з переду вікно. — При заднїй стїнї, на лїво, є шинківний стіл, на ньому чотирогранні фляшки з горівкою, посудина до пива, шклянки і пр. По хатї порозставлювані ясно-полїровані меблї з вишневого дерева: столи та стільцї. Червона заслона віддїлює передню часть від задньої. В сїй останнїй є також богато стільцїв, а цїлком у глубинї білярд. — По стїнах порозвішувані олїйні картини, в більшій части змальовані на них сцени із стрілецького житя.
Вермельскірх сидить в шляфроцї з люлькою на довгім цибуху в губі та грає на пянїнї, що стоїть на лїво під стїною.
Три охітничі вогневі сторожі грають в білярд.
На право сидить Гауфе над чаркою горівки; видно вже, як він опустив ся.
Панї Вермельскірх, нехарна баба, мов циганка миє за столом шклянки. Франя сидить на рамі вікна та граєть ся із котиком.
Кельнер Юрко стоїть при шклянцї пива при шинковім столї у гарній весняній одїжи, лякерах, ґлясе-рукавичках; на голові має цилїндер.
Як я князем був аркадийським
Богацтва мав, народ, майно.
Ну, лише далї, лише далї!
Не йде! — Захрип! — Ну, най буде…! — Іще раз зачинаймо!
Як я князем.....
Богацтва мав… богацтва мав…
Е, до сто чортів!
Все далї, все далї! Та-ж се було цїлком добре! Так гарно!
Я вам щось закашлаю. Тепер вже якось не йде воно.
Ну, я сього не розумію. Та-ж се найкраща придворня музика.
Придворня музика на польованю!
Тому, що ви маєте такі гарні лякери!
Ну розумієть ся. Я-ж не можу ходити на босака. Дайте-но мінї іще шклянку пива. Як там буде з чаркою данської золотівки, панно Франю? Ах так, мої лякери гарні. Тай коштують мене також чотири таляри. Ну, але тепер можна собі на се позволити. »Під мечем« заробить ся хоч що-то. Розумієть ся, що як я був іще »під зьвіздою«, то не міг ходити у лякерах.
Подобаєть ся вам лїпше »під мечем«?
Ну вже-ж! Такого добряги-пана як тепер не мав я іще, від коли працюю у своїм фаху. Жиємо собі як два приятелї, як два братя, що так скажу; до нього міг би я говорити »ти«.
У Зібенгара не було, бачить ся, так.
Ну, бачите: гординя мусить бути все карана. За чотирнацять днїв — три недїлї, тай буде у нього лїцитация, а я можу кутити собі золотий його годинник.
Поки що іще нї; на таку річ треба підіждати, але вона вже й так продана! А зрештою на здоровля мої панство, — ваше здоровля панство! Бо як вже всї будуть порожні, то є тут іще більше. — Купець зоветь ся Екснер? Що? Той, що се купив? Він буде наповняти лише фляшки мінеральною водою, та буде розсилати їх; гостинницю хоче винаймити. — Я винаймив би її зараз, коби були лише гроші.
То йдїть до Геншля, він вам дасть.
Ет, знаєте що, воно не було би так цїлком неможливе.
Знаємо, знаємо, ви стоїте в дуже близьких відносинах з його жінкою.
Ну, чому-ж би нї? Нїчого собі жіночка! Чуєте? Жінки будуть вам їсти з руки тому, хто знає, як забрати ся до них.
Ну, коли ви довели до сього, що Геншлева їсть вам з руки, то мусите розуміти ся на річи.
Бачите, маєте, що кажу! Але се не кождий потрафить. Хто не є тут на місци, той може вам найкращий шматочок переслїпити.
Ну, не кождої то днини іще вечір.
Де Геншель запосягне, там не росте трава. Найнищий слуга, пане Зібенгар.
Добрий-день!
Піду я на хвилину до білярду.
Ви, бачить ся, сьпівали, пане Вермельскірх. Не перебивайте собі, прошу.
Що? Я? Сьпівав? Чи-ж се можливе? Я знаєте, так сильно зворушений. Але коли ви вже кажете, то се мусить бути правда. Позволите, що присяду ся до вас, Принеси мінї ґрацького, Франю!
Ваша правда, але що мінї се всьо поможе. До половини чоловік троха вилабудав ся, але тепер, хто знає, як буде далї.
Я принесу вам зараз також.
Як мало би бути? Про що ви говорите?
Не можу сказати справдї нїчого рішучого, я сам не знаю іще добре, але, бачите, ломить мене у всїх кістках. Будемо мати, думаю, зміну погоди. Без жарту я перечуваю се кождого разу, стара то театральна рутина. Тодї, як мінї жерело зробило так добре, знав я що й десять коний не витягне мене відси. І справдї, не минули чотири недїлї, і я звинув свою буду. Тепер буду мусїти, здаєть ся, тягнути далї сї прокляті тачки. Хто знає, куда?
Хто знає, куда! Так то йде на сьвітї; я, коли признати ся, цїлком вдоволений із себе.
Ну, ви як-раз тепер у найлїпших лїтах. Такий чоловік як ви, найде собі всюди місце у сьвітї. Але такий старий собака як я, то цїлком інакше. Як втрачу лише тут той буденний кусник хлїба, се-б то, як проженуть мене відси, що-ж мінї тодї лишить ся, хотїв би я знати. Треба буде справити собі катаринку. Франя буде збирати гроші.
Я цїлком не соромила би ся сього, тату, нї раз.
Вірю тобі, якби то сипали ся лише дукати.
Але, нї тату, що ви говорите! Ви могли би вернути ся знова на сцену.
Анї навіть до малпячого театру, моя дитинко.
Говорив вам може що пан Екснер? Він казав мінї, що хоче лишити взагалї всьо при давнім ладї.
Видно, я не належу до того »всього«.
От, мамо, зачинай мінї іще і ти! Зроби мінї раз ласку, та сховай ся за свій стіл.
Що заподїяла наша Франя тій негідницї?
Лишіть но се мамо!
Противно. Чи ми маємо зносити також всьо? Не можна вже боронити ся, коли вона хоче лишити нас хлїба, як вона робить сплетнї на нашу доньку?
Чи наша дитина війшла коли в близькі зносини з вами?
Мамо, мамо! Ходи тепер відси. Успокій ся! Ся сцена пішла цїлком красно. Нинї у вечері зробимо знов пробу.
Коли сказати би правду, то вона має рацию. До мене самого дїйшла вже чутка, що Геншель хоче винаймити шинок. Розумієть ся, вже се справа його жінки.
А чия-ж се могла би бути справа? Де є лише яке свинство в селї, то вже не треба аж допитувати ся. В тій Геншлевій то хиба сам чорт сидить!
А на шинок гострить собі вона давно вже зуби.
Гауфе, та-ж вас не видати вже нїколи. Що-ж дїєть ся властиво з вами?
А що-ж мало би дїяти ся? Біда коло мене, тай тільки. А хто впакував мене у неї, як не ся проклята баба! Ну, хто-ж иньший, хотїв би я лише знати? Бо з Геншлем я немав нїчого нїколи.
Його жінка має також штани.
Я не є вже досить меткий. Розумієть ся, чоловік не належить вже до наймолодших. Коло запаски не буду я таки крутити ся їй все, вона хоче як-раз сього, се треба також знати! Вона так палить ся, можна би сказати… вона нїколи не наситить ся. Але із за сього працювати може. Молоді смаркачі, що вона їх роздобула, такі лїниві, що аж смердить; я удав би іще робити за трьох таких.
Коли він є вдоволений, що-ж се мене обходить! Але що мої кости вже нинї тверді то він повинен знати, відки се взяло ся. З лїниства се не прийшло. А коли він має нинї повну скриню гроший, то богато є там і моєї кервавицї.
Я пригадую собі добре, що ви служили іще у батька Вільгельма Геншля.
Розумієть ся! Не інакше. А Вільгельма коний дозирав я яких вісїмнацять років. Запрягав їх, випрягав, їздив ними як лїто так зима. Їздив до Фрайбурґа, їздив до Бреслав, аж до Бромберґа мусїв я гнати. Чи одну милу нічку я мусїв переспати на возї. Повідморожував собі вуха та руки, на обох ногах маю від морозу такі ґулї як грушки. А тепер він прогнав мене, тепер я можу забирати ся.
Се всьо рука Геншлевої. Він сам є добрий чоловік.
Чого дав опутати ся бабі! Побачить, як він вийде із нею. Не міг вже діждати ся. Ледви небіжка троха застигла, а він вже полетїв робити друге весїлє.
Я знав її добре. О, іще й як! Коби був мене запитав ся, я сказав би йому. Коли хотїв післати Ґусту за ненькою, а… то не було на се нїякого лїпшого способу, як лише дати їй Ганну за мачоху.
Так, так, — не хочу вже більше говорити. То вже чи один крутив на се головою. Але воно виявить ся іще колись. — Тодї дивували ся люди сьому, нинї сподївають ся іще гірших річий.
Се лише пусте балаканє, сплетнї!
Входить гандляр коний Вальтер. Короткі чоботи, короткий стрілецький сїрчук, шапка та батіг у руках. Сїдає при столї та киває на Франю, що підносить йому зараз пива.
Ви так кажете, але хто знає, чи се правда? Якби однак мерцї повставали із гробу та почали говорити, то стара Геншлева розказала би тут неодно. Вона не могла жити, вона не хотїла жити. А що найважнїйше: Вона не повинна була жити.
Гауфе, уважайте-но що говорите. Якби Геншель зачув що про те…
А що мінї там уважати! Я скажу се кождому в лице. Стара Геншлева мусїла умирати. Чи вони її отроїли, сього не знаю, я не був при сїм. Але природне се не було! Вона була здорова жінка, могла жити іще яких трицять років!
Що вона була здорова, се я можу посьвідчити. Свою сестру буду хиба добре знати. Вона стояла їм на перепонї, тому спрятали її.
Хто з панів позволить табаки?
Мої панове, ви йдете чи не за далеко. Придивіть ся ви раз сьому чоловікови. Вчера пізно у вечері сидїв тут іще. Зітхав так тяжко, кажу вам — — — що аж мінї було його жаль.
Нечисте сумлїнє гризе його.
О дайте мінї спокій з Геншлем. Я маю вже його по шию. Ми оба покінчили вже давно із собою.
Алеж нї, пан Зібенгар має рацію, шкода сього чоловіка.
входять правими дверми. Геншель несе на руцї малу Берту краще загорнену як передче. Хвиля мовчаня по причинї збентеженя між присутними.
Здорові були, пане Геншель!
Добрий день вам всїм.
Ну Берто, що-ж чувати?
Кажи: Дякувати! Ну, не умієш говорити? Якось воно йде, чоловік мусить бути вдовільний. Добрий день, шваґре.
Подає Вальтерови байдужно руку, що її також так само приймає.
Як там йде тобі? Що чувати?
Як би мінї мало йти? Нешкодило би, якби йшло лїпше. Алеж з тебе чиста нянька.
Ба, ба, що правда, то правда.
Тепер не можна вже тебе більше побачити без сеї дївчини. Ти не міг її лишити при матері?
Сїдає на лавку при стїнї коло шинкового стола, недалеко свойого шурина та тримає дитину на колїнах. — Проти нього сїдає Гільдебрант.
Що-ж там пане майстер, напємо ся по одній? На гальбу пива, гадаю, заробили ми. — Дві гальбі пива і дві горівки!
То стерво ударило мене таки добре.
Справжнїй лошак, а має таку силу! І всї чотири підкові одну по одній. — Добрий день Гауфе.
— Брийдень! —
— — — Він зробив ся троха воркітливий. Даймо йому спокій.
Пане Геншель, купіть що у мене. Може гольник для жінки, може гарний гребінець до волося!
Кельнер Юрко купив також такий самий.
Дай мінї чистий спокій із своїм крамом!
Се, бачить ся мінї, Фабіґ з Квальсдорфу. Найнепотрібнїйше стерво в цїлому окрузї.
Та я маю також малу ростинку з Квальсдорфу.
Ми-ж добрі знакомі, правда?
Я хочу оріхів з цукру.
Ну… вона вже знає, хто я такий. Пошукаю, може найду що!
На дворі на возї!
Нї, тут, в кишенї.
Ну, бачиш дївчино, ти не вилїзеш нїколи з гостинниць. Там брав тебе з собою дїдо, тут мусиш волочити ся із Геншлем.
Скажи: Жури ся ти своїм старим дрантєм. Про мене вже иньші дбають. Диви ся ти лише на те, що до тебе належить.
Але-ж я нїколи не подумав би собі, той дурак пє одну шклянку за одною, якби нїчого справдї. Прошу іще раз пива, панно Франю, лише на віру. Є нас пятьох людий!
Берта не позволює. Не можу тепер.
Що бачу, майстре Геншель, ви також тут!
На здоровлє Гільдебрант!
Скажіть-но, Юрку, чи умієте чарувати?
Розумієть ся! Чого-ж ви питаєте ся?
Ви щезли були перед хвилею як камфора.
Бачите, пощо мінї іще зачіпати ся? Я не терплю ся із Зібенгаром на очі.
Ти добре десь виграв великий льос.
Малпо проклята!
Ба, ба, та я знаю, що я малпа.
Чи се правда, що ти тепер у Нентвіхів?
Що-ж се тебе обходить?
Ну, бачите сього нагороїженого дурня. Коле як їжак, де його лише чоловік доторкнеть ся.
Слухай-но, чи скоро ти вже будеш нашим господарем?
Я нї про що не знаю!
Я гадав. Не тямлю, хто згадував мінї про се.
Тому, що згадував тобі про се, мусїло снити ся.
Всьо змінить ся тут тепер у сїй хатї. Хто знає, як воно буде! Знаю лише тілько, що будете жалувати іще всї за Зібенгаром!
Ти міг би поїхати коли до Ляндсгут. Маю там пару цуґових коний. Мігби ти привести їх!
Начхать на тебе! Знаєш?
Від нинї можеш вже сидїти, хоч би ти і здох. Не журю ся вже більше тобою.
Вимети сьміть із під своїх дверий.
Добре, добре! Най буде, що вже добре!
Ти маєш досить сьмітя у власній хатї.
Гауфе, кажу тобі, я не зроблю сього радо. Але як ти хочеш зачати сварню, то уважай, що викину тебе за двері.
Пст, спокійно, панове! Спокійно!
Ти не ґазда тут! Ти не можеш мене викидати. Не маєш що говорити тут більше як я Я не дам собі замкнути рота. Анї тобі, анї твоїй жінцї! Брешіть собі, що лише хочете, обоє на купу і ти і твоя жінка. Се обходить мене тільки… що — — —
бере Гауфе без сильнїйшого зворушеня за грудь, встає, пхає його проти даремного опору до задних дверей, обертаєть ся на хвилину, притискає лївою рукою клямку в шклянні двері, та викидає Гауфе. Підчас сього ведеть ся така розмова:
Я кажу тобі: лиши мене, лиши мене, кажу тобі — лиши!
Пане Геншель, так не йде, не можу позволити на се.
Я тобі раз казав. Тепер вже годї!
Хочеш мене удусити? Лиши мене, кажу тобі! Ти не ґазда тут!
Що-ж се має бути? То не йде так, Людвік. Ти не можеш на се позволити.
Дайте спокій панство, тут нема вже ради. Сей чоловік то справжний атлєт. Він зловить зубами за ріг стола, в'їсть ся в нього та піднесе стіл в гору, так що не перевернеть ся на ньому анї одна чарочка з горівкою. Аби йому лише прийшло що до голови, можу вас впевнити, що лежимо за хвилину всї на дворі.
Той ґбур не дає мінї анї хвилини спокою!
Я хотїв би заплатити! Лїпше забрати ся. А то можна би вилетїти іще також.
Ет, що! Випийте іще шклянку пива! Сього іще бракувало. Зрештою я тут іще пан.
Слухай-но Геншель! Коли ти так будеш робити, як станеш ґаздою на місци Вермельскірха і засядеш тут за столом, то можу тобі сказати, що не утримаєш в сей спосіб богато гостий.
На таких гостях не залежить мінї.
Годї буде перебирати. Гауфе не платить також пустими грішми.
Про мене може платити чим хоче! Але тепер кажу тобі іще раз: Не виїзди мінї більше із сею істориєю. Я не переймаю гостинницї. Як би я мав її переймити, то я сам мусїв би се найлїпше знати. Розумієш? Як куплю коли гостинницю, то скажу вже тобі про се. Тодї зможеш мінї давати ради; як тобі се не сподобаєть ся і не схочеш прийти до мене, ну, то дарма! Вже воно буде мусїти лишити ся так як є, мій шваґре.
Треба би і мінї вже йти…
Пане Геншель, по якому-ж се. Розганяєте мінї геть гостий!
Люди-ж ви мої. Скажіть-но мінї, що я тут винен, що от сей забрав ся. Про мене міг би він тут випіти до завтрішнього раня!
Яке ти маєш право викидати відси людий? Ти не є тут паном.
А може знаєш іще що?
Чоловік знає богато, але от радше мовчить ся. Погані річи. Вермельскірх знає найлїпше.
Що знаєте. Говоріть-но лише, що знаєте? Сей знає се, той знає те. А оба на купу знаєте пшик.
Коби ти був той сам, що давнїйше. Але чорт знає, що стало ся з тобою. Тодї мав ти значінє, люди приходили з далеких та широких сторін до Геншля по пораду. А що сей сказав, се було можна би сказати законом, на сїм вже стануло; як амінь в церкві було воно. А тепер не можна вже порадити собі з тобою.
Говори, говори лише далї.
Ну, та се й ти сам десь запримітив. Передче мав ти лише приятелїв, нинї не приходить анї одна душа до тебе. А хочби хто і хотїв прийти, то не прийде ізза твоєї жінки. Двацять лїт служив вам Гауфе вірно, нараз не подобаєть ся вже більше жінцї, а ти, ти береш його за ковнїр та викидаєш за двері. Що-ж се такого? Вона лише потрібує моргнути, ти вже скачеш, замісь взяти добрий посторонок та вигнати із неї раз на все мухи.
Майстер Геншель, лише не гнївайте ся так зараз. Бачите, що сей чоловік не уміє говорити інакше.
Ба, ба, я вірю! Ти можеш се зробити! Коли хто прийде та скаже тобі правду, то може ви летїти крізь вікно. Але такий смаркач, таке стерво як Юрко, може тебе обріхувати день як ніч. Твоя жінка тай отсей на перегони! Хочеш, аби тебе обріхували, про мене, най тебе обріхують! Але як маєш іще очі в голові, отвори їх вже раз, глянь докола себе та придиви ся раз сьому драбови добре. Та-ж вони зводять тебе в білий день!
Що ти сказав? Га? Нїщо? — Добре.
Нинї справжня цьвітнева погода. То засьвітить сонце, то знов посипле крупами.
Я тобі дома заплачу, затям собі се! Уважай добре! Ми розмовимо ся іще, в судї поговоримо зі собою.
Тут лишиш ся. Розумієш?!
Чого-ж іще хочеш від мене?
Вже дізнаєш ся. Лишиш ся, кажу лише.
Йди до мене, най прийде сюда моя жінка.
Але-ж милий пане Геншель, Господа ради, не робіть мінї тут нїякого скандалу. Ви наведете на мене полїцию, я…
Радше побю вас усїх на смерть — ! Або Ганна мусить прийти сюда на се місце — — —
Вільгельм, Вільгельм, не роби дурниць! Я-ж не хотїв нїчого такого сказати. Справдї, що нї! — Зрештою люди плетуть лише самі брехнї.
А може собі чути, про мене, хто хоче; але ти лишиш ся тут і Ганна прийде сюда!
Чого я маю тут лишити ся? Я не знаю по що! Твої річи не обходять мене нї раз. Я не мішаю зя до сього і не хочу мішати ся.
Чому ти собі сього передше не роздумав.
А зрештою те, що ми маємо із собою, прийде іще перед суд; там побачимо, чия буде правда! Прийду я іще до своїх гроший. А може твоя жінка роздумаєть ся, заки зважить ся криво-присягати. Иньші твої річі не обходять мене. Кажу тобі, лиши мене, бо не маю часу. Кваплю ся до Гартав, не можу ждати.
Що-ж тут стало ся?
Та, пробі, я не знаю! Я анї раз не знаю, чого хоче пан Геншель.
Люди пють цїлком спокійно свое пиво, аж тут приходить пан Геншель, та зачинає сварню, як би він був тут паном у хатї.
Пст, пст, вже гаразд.
Геншель, що стало ся вам?
Пане Зібенгар, не моя тут вина. Я не винуватий, що воно склало ся так. Можете собі думати, що хочете. Я не винуватий, пане Зібенгар.
Але-ж Геншель, що-ж ви думаєте, про мене, я знаю вас як спокійного чоловіка.
Я був тут іще за вашого батька, а хочьби воно виглядало так і десять тисяч разів, то таки не моя се буде вина, коли воно так станеть ся. Сам не знаю в чім я провинив ся. Я не був нїколи скорий до сварнї. Але тепер якось воно так стало ся. Вони драпають та кусають мене усї нараз. Сей чоловік виговорював ріжні річи на мою жінку, він мусить їх доказати, інакше милий Боже!
Ах, лишіть се, най собі говорять.
Я можу се доказати і таки докажу. Тут в хатї не було би богато таких, що не знали би сього так добре як і я. Твоя жінка зійшла вже на лиху дорогу. Я тут не винен, я був би сього не говорив, але маю тобі позволити плювати собі в лице? Я не брехач, я говорю все саму правду. Поспитай, про мене, кого хочеш! Поспитай пана Зібенгара на сумлїнє… Та-ж воробцї цьвірінькають про се на усїх дахах… та іще про иньші річи в додатку.
Роздумайте собі, що ви говорите, Вальтер.
Він примушує мене до сього! Най мене пустить. Чому-ж я як-раз маю терпіти за иньших? Ви знаєте се так добре як і я. Не жили ви добре з Геншлем передше за небішки першої його жінки? Думаєте може, що люди не знають про се? А тепер не покажете ся уже нїколи до його хати.
Що ми маємо оба із собою, се приватні річи. Прошу мінї не мішати ся до них.
Але як умирає кому цїлком здорова жінка, по вісьмох недїлях також Густа, се, думаю, не є вже приватні річи.
Чого ревиш так?
— Добре, що ти вже прийшла! — Отсей чоловік каже…
Ет, дурницї.
Маєш тут лишити ся.
Ви десь добре пяні, всї на купу! Що вам прийшло такого до голови? Ви гадаєте, що я позволю кепкувати із себе?
Ганно, я раджу тобі. Отсей чоловік каже…
О, про мене, най собі каже, що хоче!
…Що ти мене на кождім кроцї ошукуєш.
Що? Що? Що? Що?
Я? Брешуть прокляті.
Що я… моя жінка… що ми обоє враз… що наша Ґуста… добре вже! добре вже!
Не позволю називати себе брехуном.