Візник Геншель/5
| ◀ Четвертий акт | Візник Геншель пер.: Антін Крушельницький Четвертий акт |
|
Той сам покій, що в трех перших актах. Ніч, досить ясне місячне сьвітло паде крізь вікно. Покій порожний. Від подїй четвертого акту минуло кілька днїв.
В коморі заблимало сьвітло; по кількох хвилинах виходить відтам Геншель із сьвічкою у бляшанім лїхтари в руках. Має на собі шкуряні штани, ноги в патинках. Йде поволи аж до стола, озираєть ся нерішучо позад себе та до вікна, потім кладе сьвітло на столї та сам сїдає при вікнї. Тут підпирає бороду рукою та дивить ся на місяць.
Чоловіче! Чоловіче! Що там робиш? — Знова там снуєш ся.
Де-ж ти? Ходи спати! Тепер пора спати! Завтра не зможеш знов злїсти з постелї! Знова лежати менш як старий мішок, а на оборі піде всьо до гори ногами.
Так як є просто одягнена, виходить з комори та зближаєть ся збентежена та стрівожена до Геншля.
Що ти робиш, га?
Чого сидиш так та не обізвеш ся анї словом?
Придивляю ся хмарам.
Нї, нї, гей люди, та-ж тут можна цїлком здуріти. Хотїла би я лише знати, чого він там шукає в горі. А то мордівня тепер ніч-у-ніч. Чоловік не може вже мати цїлком спокою. — Що-ж ти там все бачиш? Та скажи хоч одно слівце.
— Вони є там горі.
Тобі снить ся може, га? Слухай Вільгельм, просни ся! Лягай до ліжка та виспи ся вже раз! — Там горі є лише хмари та більше нїщо.
Хто має очі, той бачить — !
А хто здурів вже, той тратить розум.
Я не здурів.
Та я не кажу сього. Але як ти так поводити меш ся далї, то можеш іще здуріти.
Яка година?
Чверть на другу.
Ти чи не перевісила годинник? Бо він висїв все коло дверий.
Що-ж тобі приходить до голови! Та-ж він висить там, де все висїв.
Піду на хвилю до стайнї.
Йди спати, бо інакше нароблю крику. Що ти маєш робити тепер у стайнї? Ти повинен лежати в ночі у ліжку!
Де Ґуста?
Чого хочеш? Вона-ж лежить у ліжку та спить. Чого ти виїздиш вічно із сею дївчиною? Їй нїчого не станеть ся. Я-ж не роблю їй нїчого злого.
Я тїкаю геть, я не лишу ся тут більше.
Йди спати, йди! Я надійду також. Сльози вже не поможуть тепер більше. Хто тут винен, Бог один знає. Ти не порадиш. Не потрібуєш плакати. — Бог тай я; ми оба знаємо се.
Пощо їх замикаєш, я не дам замкнути себе!
Я сам не знаю, пощо їх замок.
Люди завернули тобі голову. Відповідять вони колись за се, що наговорили тобі. Я дбала про твою дївчину як про свою власну. Вона із сього певно не умерла би. Але мертвої я не можу воскресити. Хто раз має умерти, той мусить умирати. Не можна його спинити, він мусить відійти. А Ґуста все була до нїчого, ти знаєш се так добре як і я. Чого ти питаєш ся все та дивиш ся на мене так, як би я зробила їй не знати-що.
Най би мінї се був хто сказав тодї, — я пішла би радше за прошеним хлїбом. Нї, нї, люди. Коби я була знала се скорше. І такі річи треба слухати спокійно. Та-ж я хотїла йти! Хто задержав мене, га? Хто затримував мене всїми силами у сїй хатї? Я була би найшла для себе заробок. Я не журила ся нїраз, працювати можу. Але ти мене сам не пустив. Тепер маю за се. Тепер мушу терпіти.
Може бути, правда, що мусиш терпіти. — Що-ж робити?
Відчини, Вільгельм! Інакше буду кричати о поміч.
Пст, тихо! Ти чула? Хтось ходить по коритарі. Йде до балїї з водою. Чуєш, як плескаєть ся? Стоїть, та миєть ся.
Ти! Чоловіче! Тобі снить ся! Балїя ось тут.
Ну, ну! Я знаю вже! В мене не вмовиш нїчого. Хто знає, той знає…
Більше не кажу нїчого. — Ходи, ходи, підемо спати. Час подасть раду…
Се моє старе трієсцьке бичівно. Відки воно лише взяло ся тут. Я не бачив його більше як рік. Воно куплене іще за часів небішки старої.
Що думаєте? Розумієть ся. Ну, цїлком природно. Нїщо! — Хоч навіть. А чому-ж би нї. Добре! Я знаю вже, що зроблю. Не буду замикати ся. Ти дай також спокій.
Відчиненими дверми увійшов Зібенгар; він дає знаки Вермельскірхови, що йде за ним і Геншлевій, аби лишили ся. Він є цїлком одягнений, лише замісь ковнїрця має на шиї шовкову хустину. Вермельскірх має на собі шляфрок.
Добрий вечір, пане Геншель! Що? Ви не спите іще. Ви не здорові, що? Може вам що бракує?
Я не можу якось спати. Взяв би я собі що на сон, коби знати що. Не знаю сам, що мінї стало ся. Бог знає, що дїєть ся тут.
Скажу вам щось старий приятелю: Лягайте тепер спокійно до ліжка, а завтра рано пришлю лїкаря. Ви мусите тепер справдї поважно щось з собою зробити.
Сього ви не кажіть, побачимо іще. Доктор Ріхтер розумієть ся на своїй річи. Моя жінка не спала цїлими тижнями; болїла її голова, мало не трісла. В середу взяла порошок, тепер спить цїлу ніч як забита.
Ба ба, ну ну, може бути! Мінї було би добре, як би я міг спати. — Чи панї може справдї хора?
Ах, ми всї якось не свої. Коби вже минув той понедїлок, то всьо уложить ся знова.
Ви передаєте може в понедїлок новому ґосподареви?
Так, я думаю, що до понедїлка упораємо ся. А тимчасом є тілько роботи з тим писанєм та відбиранєм інвентарів, що я майже не розгортаю ся. Чуєте, Геншель, лягайте спати. Одного се гризе, другого те. Житє не є забавкою. А як вам що ходить по голові, не беріть собі сього так дуже до серця.
Красно вам дякую, пане Зібенгар, простїть мінї всьо лихе, прошу вас. Бувайте мінї здорові враз із своєю жінкою!
Та-ж ми побачимо ся завтра знова, Геншель. Дякувати не маєте мінї нї раз за що. Ми робили собі ріжні прислуги, від коли ми стали сусїдами. Се скінчило ся, тут нема що казати; але ми були приятелями тай не сумнїваю ся, що і лишимо ся ними.
— — — — Таке то, мій пане! Час не стоїть анї хвилї. Каролько також не навідував ся до нас нїколи. …Що тут говорити! Ваша таки правда. Хлопець не міг би навчити ся нїчого доброго. Передше воно виглядало інакше.
Геншель, я тепер не знаю, що ви думаєте.
І ви не зайшли також нїколи до хати… Вже буде таки три чверти року.
Я мав за богато на голові останнїми часами.
Передше то ви як-раз в таких разах заходили. Нї, нї, я знаю, тай ваша таки правда. І всїх людий правда. Я вже не можу притягнути до себе громади.
Геншель, випічнїть собі тепер.
Нї, нї, ми можемо тепер троха про се поговорити. Бачите, я у всїм винен; я знаю, що я винен і кінець на сїм. Але заки я оженив ся, я думаю, заки я взяв Ганну, то вже зачало ся і так легонько… Так поволи йшло що-раз гірше. Кістяне бичівно переломило ся мінї на двоє. Потім пригадую собі се іще цїлком точно, переїхав я свойого пса, найлїпшого, якого я лише мав. Потім пали мінї один по однім три конї, між ними красний оґер за три сотки талярів. Нарештї умерла мінї жінка. Я добре замітив се і погадав собі, що всьо на мене завзяло ся. Але коли вже і моя жінка зійшла зі сьвіта, то була справдї у мене хвиля, коли я собі подумав, ну, тепер вже буде може досить. Вже не можна мінї більше забрати. Бачите, а таки стало ся! Не хочу вже цїлком згадувати про Ґусту. Втратить чоловік жінку, втратить і дитину. Але нї: на мене заставлено сильце, а я влїз в нього сам.
Хто-ж заставив на вас сильце?
— — — Може чорт, а може хто иньший. Се певна річ, що мушу вдусити ся.
Але-ж се нещаслива ідея…
Нї, нї, не перечу сьому анї раз! Я став лихий, лише я тут не винен. Я якось так попав у сей вир. Про мене, може й я винен. Хто знає!? Треба було уважати лїпше. Чорт не спить! Бо я йшов все лише простою дорогою.
Геншель, ви сам собі воріг! Побиваєте ся з привидами, що не істнували нїде та нїколи. Чорт не зробив вам нїчого. Анї ви не попали у нїяке сильце, анї нїхто не дусить вас. Та-ж се всьо дурницї! Се небезпечна уява.
Побачимо, можемо іще підіждати.
Скажіть мінї вже раз щось певного. Побачите, що нїчого не знаєте. Ви анї лихі, чи як там кажете, анї не маєте нїякої вини на сумлїню.
Я знаю се лїпше.
Ну, яка-ж се вина?
— Тут стояло ліжко, там лежала вона на ньому, там я прирік їй. Я прирік їй тай зломив слово.
Що ви прирекли?
Та-ж ви знаєте! — — — Я зломив слово — тай всьо пропало. Тодї всьо скінчило ся. Я вже програв. — — — Бачите: Тепер вона не може найти спокою.
Ви говорите про свою небішку жінку?
Ба що-ж, про неї саму говорю. — Вона не може найти спокою в гробі. Вона приходить та вертаєть ся і все не має спокою. — — — Чищу конї, то й вона стоїть там. — Беру сито зі скринї з вівсом і бачу, як вона сидить за дверми. — Хочу йти до ліжка в коморі, а вона лежить у ньому та дивить ся на мене. — Вона перевісила мінї годинник, вона пукає до стїни, вона шкробає по вікнї. Вона кладе мінї палець на груди, а я душу ся, не можу віддихати. Нї, нї, я знаю се. Такі річи мусить чоловік пережити, заки зрозуміє їх. Сього не можна розказати. Я вже пережив їх щось, можете мінї повірити.
Геншель, крайне моє слово. Зберіть всї свої сили до купи; станьте відразу на обі ноги. Йдїть до лїкаря та порадьте ся його. Подумайте собі: »Я хорий, я дуже хорий«, але проженїть геть сю мару. Се уяви мізку, се привиди.
Може бути, я годжу ся зі сим. Що ви тодї зробили з подружєм, то було ваше щастє, ви мали до сього право. Тут нема що говорити про гріх та вину.
Геншель, ходїть-но до мене. Засьвітимо собі ґаз і грати-мемо в карти. Напємо ся пива, або що схочете та закуримо собі іще нашу люльку. Най-но прийдуть раз іще духи. За дві годинї маємо білий день, потім випємо каву та поїдемо на прохід. Се мусить скінчити ся вже раз до чорта, ви мусите бути нарештї знов тим старим Геншлем.
Може бути. Можемо спробувати.
Ну, то далї.
— До вас я не піду вже більше.
Се було би таки найлїпше. Ваша правда. Але нї — до пиварнї я вже не зайду нїколи більше. Я буду богато їздити, думаю, може хиба не будуть ходити за мною всюди. А тепер добра-ніч вам! Я хочу спати також.
А може би ви, Геншель, пішли на гору до мене? У мене сьвітить ся іще, в канцеляриї напалено, там заграємо собі в трійку, я й так ледви чи лягати-му спати.
Так, так, ми могли би се зробити. Я й так давно вже не грав у карти.
Так, так, йди на гору; ти й так не можеш спати.
Я не йду, розумієш, що?
Ну, як ти тут лишиш ся, тодї я піду. Хто знає, що ти іще задумаєш в ночі. Ти зачинаєш знов бавити ся ножем. Так, так, він робив се вчера. Чоловік непевний вже свойого житя.
Геншель, я не погорджував вами нїколи. Ви наскрізь чесна людина, не вговорюйте в себе нїяких дурниць. Судьба пробує нераз чоловіка. Але треба її знести, хоч то не так легко. Ви захорували, але ви все таки лишили ся чесним чоловіком; за се я кладу руку в огонь.
Най буде се й правда, пане Зібенгар. — Добре, говорім про що иньшого. Не ваша тут вина, я говорив все так. Шурин? Ну, його не можу осудити також. Знає він, бачить ся, відки дізнав ся про се. Вона десь ходить по людях та розказує неодному. Вона є всюди — раз тут раз там. У брата мусїла бути також.
Хто мав би ходити по людях? Нїхто про се не думає. Про цїлу ту історию люди давно вже забули.
Се лишить ся вже на минї, хоч би там крутити не знати як. Знає вона вже як забрати ся до дїла. Вона є всюди, вона вговорить се у кождого. А хочби люди і замовчали та не кусали мене зі всїх боків як собаки: га, — се вже не поможе, се лишить ся вже на минї.
Та-ж я при умі, я цїлком спокійний.
Ну, красно, будьмо цїлком щирі. Бачите тепер, як ваша жінка жалує того, що стало ся. Кельнер забрав ся вже за всї гори, не побачите вже його нїколи на очі. Кождий може пошпортати ся, най буде, хто хоче. Тепер цїлком просто подайте собі руки. Поховайте, що треба поховати, та примиріть ся.
Про мене, руку можу тобі подати. За те, що ти збила ся з дороги, най тебе судить там сам Пан-Біг. Я не хочу тебе тут більше судити. — Коби лише… я думаю з Ґустою… коби лише знати щось рішучого.
Забийте мене тут на місци, коли хочете. Най паду трупом у сїй хвилї, як я звела із сього сьвіта Ґусту.
Та я кажу, що се лишить ся вже при минї. Ну, завтра зможемо говорити далї. Заки переговоримо се, уплине іще чимало води.
Затопіть но собі добре у печі, зваріть собі горячої кави. По дощі вказуєть ся вже сонце. Таке то й між сопругами. Без бурі нема подружжя. Але по дощі росте всьо сто разів лїпше. Головна річ: лю-лї, лю-лї…
Мусите старати ся о се.
Старий любить такі річи дуже. Постарайте ся та справте собі таку забавку. До сто чортів, Геншель! Такий хлоп як ви, що-ж може бути лекшого. Добра-ніч вам.
Всьо змінить ся, лише відважно.
Лише все зі зимною кровю, тримати ся тепло.
Не замикай!
Про мене. Що ти там робиш?
Таж бачиш. Хочу запалити!
Про мене, засьвіти навіть лямпу.
Нїчого…
То засунь її.
Хочеш збудити іще Берту?
В понедїлок він йде вже. Лишимо ся самі.
Хто йде в понедїлок?
А Зібенгар. Хто знає, як то буде з новим.
Новий богач, — не буде ссати тебе.
Ганно, одно з нас мусить уступити! З нас обоїх. Так, так. Не диви ся так на мене. Одно з нас, не інакше.
Я маю забирати ся? — Хочеш мене прогнати геть?
Як одно з нас мусить йти, так я радше заберу ся. Я маю іще в порівнаню з тобою досить сил. Тому заберу ся і нїхто не побачить мене вже більше! Конї, вози, річи, всьо твоє. Та-ж ти не покинеш рідньої стріхи. Тому то я піду і кінець!
Не знати іще; побачимо.
Нема що богато говорити. Що стало ся, те стало ся.
А Берта? Що-ж буде з дївчиною?
Вона вертаєть ся до батька, до Квальсдорфу.
Най буде й так! Завтра є також іще день. Всьо може змінити ся, як каже Зібенгар.
Завтра буде воно цїлком інакше виглядати.
Най троха упріє, нїщо не шкодить! З мене також капає піт. Таке житє —
— то радше не жити!
Що ти там іще говориш? Я не розумію нїчого.
Лягай ухом до подушки та дай мінї спокій.
А ти не лягаєш?
Та вже сьвітає.
Хто там накручує годинник?
Мовчи вже раз; як Берта проснеть ся, то не будемо вже спати знова. Буде ревіти знов пів години.
Найлїпше було би забрати ся геть.
Аякже, троха, вже ляг спати.
Старий. Тату! — Вільгельм!
Пст! Геншлева, дякуйте Пану-Богу. Тай самі лягайте.
А що–ж лишаєть ся иньшого? Спробую і я.
Вільгельм! Тату! Та відізви ся! — — — —
Вільгельм! Може би ти не лякав мене. Думаєш може, не знаю, що ти іще не спиш! —
Тату! Кажу тобі…
Берто, май гадку, тихо! Дївчино, я не знаю, що там зрештою стало ся такого. — Вільгельм, Вільгельм!
Панї Геншлева, що ви знов?
Кричу і кричу, а він не відповідає.
Там так тихо. Там щось стало ся.
Що? — — — —
Геншель, ви вже вснули?
Що там? — Що там? — Що стало ся такого?
Хто там в коморі?
Пан Зібенгар. — Там так тихо, нїхто не відповідає. — — —
Панї Геншлева, возьміть собі дитину та йдіть на гору до моєї жінки.
Пробі', що там стало ся?
Боже, він заподїяв собі щось.
Йти по лїкаря?
За пізно! Нїщо вже йому не поможе.