Військо і революція
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Військо і революція Прага; Львів: Вільна спілка, 1923 |
|
|
 |
М. ШАПОВАЛ
ВІЙСЬКО І РЕВОЛЮЦІЯ
(СОЦІОЛОГІЧНИЙ НАРИС)
ПРАГА–ЛЬВІВ 1923
ВИДАВНИЦТВО „ВІЛЬНА СПІЛКА“
М. ШАПОВАЛ
ВІЙСЬКО І РЕВОЛЮЦІЯ
(СОЦІОЛОГІЧНИЙ НАРИС)
ПРАГА–ЛЬВІВ 1923
ВИДАВНИЦТВО „ВІЛЬНА СПІЛКА“
М. ШАПОВАЛ.
Щоб вияснити природу війська і його ролю та завдання в революції, ми мусимо кинути загально-теоретичний погляд на само суспільство. Не тільки широкі інтелігентні кола, але навіть наука ще не виробила певного погляду на суспільство. Воно є й досі до певної міри загадкою, хоч так звані «суспільні науки», у великій мірі також і всякого роду філософія, дають дуже багато дефініцій суспільства — і ні однієї певної, загальноусталеної, науково бездоганної. Одначе за останні роки в соціології вже так багато призбиралося цікавих даних і матеріялів, що можна говорити, коли не про рішення проблеми, то принаймні про наближення до цього пункту, відкіль вже за прозорою завісою наукових придбань видно таємницю суспільства.
Розгадка суспільства лежать в проблемі суспільної структури. Що таке суспільство? Коротко і майже точно: суспільством називається скупчення людей, що живуть у взаємочинному звязку між собою, цеб то, у такому звязку, коли поведінка (акція) однієї чи кількох осіб спричинює поведінку (реакцію) иншої чи инших осіб. Поняття суспільства полягає не в особах, а в їх взаємочинній поведінці. Де нема взаємочинности, там нема суспільства, хоч би й були люде.
І щоб розуміти суспільство людське, треба з'аналізувати і склясифікувати форми людської взаємочинности, цеб то, зуміти побачити підстави і форми ріжних суспільних групувань. Людей єднає якась мета, роз'єднує якась сила чи инша мета, а тому, що цілей і сил багато — багато ріжних груп в суспільстві.
Єднаються індивіди в групи, групи єднаються одна з одною, вростають одна в другу, звязуються в агрегат, який ми вже й називаємо суспільством.
Вглядаючись в суспільний агрегат, ми помічаємо, що він представляє з себе не сіру, аморфну масу індивідів, а певну систему ріжних групувань їх, їх числові межі не покриваються; індивід зразу належить до ріжних угрупувань, в яких він діє по черзі (родина, держава, язикова група, церква, партія, наукове т-во, кооператив, професійна спілка і т. д.). Диференціяція незвичайно ріжноманітна, кожне угрупування виконує якусь суспільну, або означує біологічну функцію.
Суспільний поділ праці є певним, хоч і не повним виразом всієї ріжноманітности суспільного розверствовання, що дає незвичайну складну картину, яку обхопити поглядом і докладно зрозуміти можна тільки при пильному вивченні і то ріжними методами, починаючи від простого спостереження і кінчаючи докладним статистичним обчисленням.
Сучасна соціологічна наука застерігає нас рішучо від змішування дійсних суспільних групувань з звичайними статистичними величинами, наприклад: партія, церква, родина, язикова група, професійна спілка, і т. п. є дійсні групування з соціологічного погляду, а скажім, всі блондини або брюнети, всі горбаті або сліпі, всі прим. 5-ти або 50 літні — це є не групування, а прості статистичні групи, — між індивідами в таких групах нема ніякої функціональної взаємочинности. Соціологія виучує тільки суспільні групування, кожне зокрема і всіх їх разом (суспільство), а статистичні групи з соціологічного погляду є фікції, вони можуть бути цікаві з иншого боку (суспільно-політичного, господарського, медичного, культурного і т. п.). Соціологія використовує всякі статистичні дані про фіктивні групи при вивченні фізіології суспільства, але не морфології.
Отже коли ми підійдемо до вивчення суспільства з анатомо-морфологічного погляду, то навіть і «неозброєним оком» помітимо такі головні групування:
1. расові
2. полові |
9. ріжноправні
10. партійні |
Я не згадую тут такі групування, як нація, кляса, що не такі прості, як попередні, але про це дещо пізніше. Не називаю такого «угрупування», як інтелігенція, бо це не угруповання, хоч часто інтелігенцію в буденній мові називають групою. Ще одно треба помітити тепер, це що суспільні угрупування поділяються на організовані (держава, родина, церква, професійна спілка, партія, наукове т-во і т. п.), характерною прикметою котрих є їх внутрішній поділ групи на керуючих (орган управління) і підлеглих, і на неорганізовані (расова, язикова, полова, за літами, ріжномаєтні, ріжноправні, територіяльні то що), у яких немає сталої організації, хоч иноді є початки організації[1].
Розглядаючи вищенаведений перелік важніших суспільних групувань, ми помічаємо, що люде в їх групуються за однією якоюсь прикметою: членів родини звязує належність до даної родини, членів державної групи (підданих) — тільки підданство, члени партії звязані політичною метою, язикова група складається з людей, що говорять однією мовою, релігійна — що однаково вірують і т. п.Одна і та сама людина належить одночасово до ріжних угрупувань: д. А. є членом певної держави, членом партії, проф. спілки і т. д. Кожне з цих угрупувань певним способом впливає на поведінку д. А., при чім імпульси, які д. А. одержує від кожного угрупування, часто вимагають від його ріжної поведінки, творять колізію і т. п.
Коли б число членів вищевказаних групувань пооб'єднувати в кола, то при накладці одно на одно ці кола щільно не покриваються: межі язикового групування виходять поза державні, державні часто обхоплюють ріжні язикові круги і сегменти, те саме буває з расовим, релігійним, партійним, професійним і ин. угрупуваннями.
Ці угрупування збирають людей однією якоюсь спільною прикметою і тому називаються простими або елементарними. Вищеперечислені 13 головніших угрупувань є елементарні.
Але иноді буває, що кілька угрупувань покриваються, межі проходять по одній лінії, наприклад, члени однієї держави (державна група) є в той самий час членами однієї язикової групи. Поведінка їх буде очевидно солідарною, як членів цих груп і між собою в межах потрійного групування, котре в науці зветься кумулятивним (складним) сполученням.
Те, що в більшости випадків називається нацією, є власне складна група: територіяльна + язикова + державна.
Кумулятивним, а не простим групуванням є і така група, як суспільна кляса.
Наприклад, робітництво: це групування передовсім по професії, маєтково — бідна група, правно — упосліджена. В склад кляси входять обов'язково, принаймні, потрійні об'єднання: професійне + маєткове + правне. Кляса поміщиків: професійно — живуть з земельної ренти, займаються сільським господарством, маєтково — групування заможних, правно — упривілейовані.
Кляса селянства: професійно — хлібороби, живуть з власної праці, маєтково — бідні, правно — обмежені.
Словом, кляса з соціологічного погляду є кумулятивним, а не елементарним сполученням. Каста також є кумулятивне сполучення.
Звязок елементарних і кумулятивних груп, об'єднаних територіяльним фактором, творить суспільний агрегат (наприклад, село, місто), а всі групування разом творять суспільство, яко систему взаємочинности елементарних і кумулятивних групувань та соціяльних агрегатів.
Що суспільна взаємочинність виявляється не тільки в європейському масштабі, а власне у всесвітньому, то тепер ми можемо говорити про всесвітнє суспільство, як дійсний факт, а не філософічну абстракцію.
З попереднього ясно, що держава й суспільство, суспільство й нація, нація й держава — ці поняття не мають тотожнього змісту.
Суспільство є сума всіх ріжноманітних — простих і складних групувань, межі яких не покриваються між собою, не покриваються часто і з державними межами. Наприклад: українська язикова група поділяється, принаймні, на дві територіяльних, що не мають взаїмної гравітації: Велика Україна і Галичина — одна група, Закарпаття — друга. Але є ще инший поділ: Лівобережна, Правобережна, Степова Україна, Галичина, Закарпаття, Кубань. Українська язикова група внутрі поділяється на кілька релігійних групувань: православних, уніятів, католиків, штундистів, а частина Українців не входить взагалі в релігійне групування (безвірці).
Українська язикова група поділяється на кілька державних групувань: московська окупація, польська окупація, Сибір, Америка, Югославія, Чехословаччина і т. п.
Українська язикова група поділяється на ріжномаєтні групи (подавляюча частина бідних), ріжноправні (подавляюча частина обмежені в правах), ріжнопрофесійні групи (подавляюча більшість хлібороби), ріжнопартійні і т. д. групи. На тлі ріжноманітної диференціяції виступають помітні обриси клясових сполучень, як українських, так і неукраїнських, що живуть на українській території і органічно входять в систему суспільної взаємочинности на Україні. Ця система є суспільством на Україні, хоч і не зовсім українським суспільством.
Ми б ще мусіли спинитись коротко на одному питанні, відповідь на котре має величезне значіння для розуміння суспільної механіки, а власне: яка є суспільна могутність окремих групувань і чим вона означається?
Суспільна могутність окремих суспільних групувань пізнається тільки при порівнянні сили впливу однієї групи на другу, цеб то, ми можемо приняти науковий критерій для міряння суспільної могутности груп так: при всіх инших рівних даних, суспільно більш могутньою групою буде та, що:
а) має більше число членів або росповсюдженість свого типу (наприклад, родина є мала числом, але цей вид суспільного групування дуже росповсюджений),
б) більш зорганізована,
в) більш солідаристична,
г) має кращий технічний апарат.
Приклади: расові групи є величезні числом (біла, жовта, чорна, червоно-шкура), але раси не мають своєї організації.
Полові групи: жіноча числом, навіть, більша мужської, але не організована, не дисциплінована, не солідаристична, не має технічного апарату, а тому її суспільна сила, рівняючи з мужською, дуже невелика, чим і пояснюється (не розглядаючи всіх причин такого стану жіноцтва) підпорядкованість жінок мужчинам і навіть їх правну упослідженість.
Професійні групи грають дуже важну ролю в житті, вони своєю діяльністю і працею підтримують існування суспільства, але суспільна могутність їх, сила їх впливу на суспільну механіку росте тільки в міру їх організації, солідаризму в поступованні, збільшення технічних засобів (цікава роля грошей в проф. спілках).
Групи бідних і заможних, або упривілейованих і правно обмежених чи й упосліджених — роля їх величезна: гуком їх боротьби наповнена історія, їх боротьба часто носить назву трагедії людства (і такою є справді). Гострі пароксизми цієї боротьби, коли на сцену історії виходять озброєні люде і убивають один одного і вирішують свої непорозуміння аргументом фізичного примусу, називаються соціяльними революціями. Колосальну ролю при тім грає технічний апарат боротьби — військо. (Виясненню ролі війська в революції присвячується весь наш виклад.)
Язикові групи: ні одна з їх в природі не є організованою сама по собі, а тому є релятивно слабою, одначе ж, коли язикова група кумулюється з державною в межах певної території, тоді вона використовує могутній технічний апарат і засоби держави для збільшення своєї суспільної сили. «Самостійна», «державна» нація, «пануюча» нація — ці з'явища нам відомі і силу їх ми відчуваємо.
Партія — це є високий тип організованого, солідаристичного угрупування, що має величезний вплив на життя й діяльність инших груп, особливо, коли вона створить або зручно захопить в свої руки державний технічний апарат. Приклади маємо перед очима: большевики в Росії, фашисти в Італії, селянський союз в Болгарії. Як правило: партія впливає на значно більше число індивідів, ніж її власне. В суспільному процесі партія, як волеве об'єднання з ясною метою, певною програмою, доцільною тактикою і технічним апаратом (інтелектуальні сили, гроші, преса, боєві відділи), грає непропорційно велику ролю, особливо в малокультурних суспільствах, де одна сильна партія не дозволить розвитись конкурентові. Питання про ролю партій в суспільному процесі дуже цікаве, але докладніше тут ми не можемо спинятися. Найвищий ступінь суспільної активности партії виявляється в політичних революціях.
Державне об'єднання в порівнянні з иншими групуваннями в суспільстві є наймогутніше завдяки великій організації, великому технічному апаратові і силі примусу. Міждержавні стосунки, як правило, виявляються в чергуванні періодів «миру» з пароксизмами збройної активної боротьби — війнами. Сила технічного апарату держави залежить від степені суспільно-господарської культури, науки, техніки, природних багацтв, географічно-топографічних прикмет території.
Функцію державного примусу в суспільстві виконують в історичній черзі ріжні групування. В історії європейської цивілізації останніх тисяч років можна означити: державні функції виконує релігійна група (власне її організована частина — церква), потім кляси: спочатку поміщицтво, а з середини XVIII століття — буржуазія. В XIX віці розвинуто ідеологію панування робітничої кляси (марксизм), одначе на державну ролю претендують професійні спілки (синдикалізм і гільдеїзм), навіть здійснила державну ролю партія (большевики, фашисти, селянська партія в Болгарії), підноситься в наш час ідеологія влади селянства, яко кляси, і його партій (аграризм).
Держава є формою здійснення права власности певного суспільного агрегату на територію перед міжнароднім світом, перед иншими державними колективами. (Земля може належати внутрі суспільства особам, групам, державі, церкві і т. п., але на зовні держава охороняє територію, котрою монопольно, суверенно володіє.) Держава опріч того виконує инші суспільні функції: охороняє внутрішній «спокій», регулює правила обміну вартостями (товарами, услугами і т. п.), що «циркулюють» в суспільній простороні. Ці функції держави є необхідні для людського колективного співжиття. Розуміється, ще є деякі функції, котрі полагоджує держава, наприклад, установлює і охороняє систему мір, регулює транспорт і комунікацію і т. п. Здійснення функцій держави є можливим завдяки силі примусу, котра виявляється військом і його сурогатами (поліція, міліція з усіма «консеквенціями»).
Словом, суспільна сила держави величезна.
Родина — характеристика цього групування ясна більш менш. Від типу родини залежить тип суспільства, бо родина є першою майстернею, в якій обробляються індивіди. Соціологія одріжняє три важніших типи родини: індивідуалістична, патріярхальна і псевдо-індивідуалістична.
Індивідуалістична виховує самостійних, творчих, ініціятивних індивідів, патріярхальна — рабів родини, псевдо-індивідуалістична — рабів держави. Суспільна сила родини величезна завдяки росповсюджености цього групування в суспільстві. Експерименти в напрямі насильного «реформування» родини не вдавались ні церкві, ні державі.
На цім ми скінчимо загальну характеристику груп з погляду їх соціяльної могутности, обмежившись тільки вищеназваними групуваннями, бо для огляду всіх існуючих в кожному агрегаті угрупувань не вистарчить і десяти томів, не то що п'яти сторінок (одних професійних групувань спеціялісти нараховують до 10 тисяч назв!).
Вказавши головні суспільні групування й критерій для оцінки їх суспільної сили, ми мусимо вказати і основні риси суспільної механіки та поведінки індивідів (осібняків).
Над механікою суспільства вже давно б'ється людська думка, але й досі не викрито з повною ясністю її законів. Говориться і про «динаміку» і про «фізіологію» суспільства, пишуться гори книжок про «філософію історії» і про «суспільну філософію», змішуються до купи історичні досліди над формами суспільства і генезисом їх з механікою сучасного суспільства, ототожнюється державу з суспільством, націю з державою, моралізується багато про «бажане», «найліпше», «моральне», «справедливе», але, опріч хитких гіпотез, опріч спекулятивно виснованих «тез», ми маємо дуже мало придбань наукової ваги.
Люде багато знають фізико-математичних правд, багато зробила наука в области біології, але дуже мало є усталеною в так званих «суспільних» науках, де на синтез ще мало заноситься: соціологія ще не стала предметом пильної наукової праці, і про своє суспільне життя люде знають безмірно менше, ніж про життя бжіл або комашні.
Одначе ми вже можемо сказати, що суспільство, як цілість, є звязком індивідів, згуртованих в окремі групи, принаймні, ті, що ми назвали. Перед нами й стоїть перше питання: що є причиною гуртування, коли само гуртування будемо розглядати, як притягування індивідів до окремих колективних цілостей? Ріжна степень притягування (гравітації) роскладає аморфне людське скупчення на окремі колективні цілости, бо коли б між людськими одиницями була однакова сила зчіплення, то напевне люде б збивались всі в одну колективну цілість.
Коваль до коваля, хлібороб до хлібороба, вояка до вояки, учений до учених, одномовний до одномовного, діти до дітей, одновірець до одновірця, однопартієць до однопартійця і т. д. Ми бачимо, що людські одиниці розгуртовуються до своїх груп в залежности від полу, мови, професії, релігії, політичного переконання, раси, територіяльного сусідства і т. д. Притягування людей з однією прикметою або при сполученні кількох прикмет є безсумнівне і в своїх наслідках при масі з'явищ непереможне.
Індивід почуває солідарність до другого індивіда, що має ту саму або ті самі прикмети, солідаристичним є притягання людей, що розмовляють однією мовою, що належать до однієї раси, мають приблизно однаковий вік, однієї професії, одного релігійного або політичного переконання, одних симпатій, подібних переживань і т. д.
Люде з однією мовою притягуються, але вони ще більше притягуються, коли вони до того ж однієї професії, коли вони одного правового становища, коли вони приблизно однакової заможности (незаможности), однієї релігії, одного політичного світогляду!
Що більш прикмет однаковости, то більша степень солідаризму, однаковости в поведінці, в стремліннях, в інтересах.
Ми знаємо, що суспільною клясою є складна група, котра має переважно три спільних прикмети: професію, однакове правне і матеріяльне становище. Ми знаємо клясу селян-хліборобів заможних, клясу незаможних, клясу наймитів, клясу поміщиків, клясу промисловців, торговців. Можна суспільство розбивати на більше чи менше число кляс, в залежности від деталізації прикмет, але в грубих рисах можна приняти і вищезгадану розбивку на кляси.
Історія — є боротьба кляс, кажуть марксисти. Так, це є правда, але не вся. Історія є боротьба суспільних груп — кажемо ми тому, що суспільство складається не тільки з кляс. А хіба не можна сказати, що історія є боротьба партій? Хіба не боротьба церков? Не боротьба професій? Рас? Націй? На захист цих тверджень історик раси, професії, релігії і т. д. дасть тисячі фактів і доказів.
Тому безумовно правдивим буде твердження, що історія (під нею розуміється суспільний процес) є боротьбою суспільних груп. Розбираючи ж самі групи, ми побачимо, що головну ролю грали організовані групи, а особливо важну ролю грали складні (кумулятивні) сполучення.
З простих груп найважніщу ролю грали і грають: родина, професія, церква. З складних: каста, нація, кляса.
Родина, як організована суспільна група, є разом з тим біологічною цілістю. З родинних інтересів повстає багато і суспільних інтересів, але історія родини не є так ефектною, як історія инших груп. Професія — важна річ, але виступи професій во ім'я своїх окремих інтересів не роблять дуже глибоких переворотів, хоч в наш час страйк залізничників або шахтьорів може припинити всякий рух. Церква є організованою формою релігійної маси. Церква, як організація, зуміла втягти під свій вплив всіх громадян, навіть тих, що не вірують в бога: більшість населення пасивно піддається всяким церковним операціям. Нація має свій організований вираз в державі так само, як кляса в партії, як релігійна маса в церкві, як професії в професійних спілках. Головна боротьба відбувається між націями, клясами, професіями, релігіями, організованою силою котрих є держава, партія, спілка, церква.
Ця боротьба логічно є непримирима, хоч вона в періоди змори, перемирря виявляється в ріжних формах компромісного співжиття. Метою кожної групи є повна перемога, підпорядкування собі противника, моральне і фізичне. Фізичне підпорядкування иноді досягається, а моральне ніколи, бо коли воно стається, то переможений противник зникає, як окрема індивідуальна цілість.
Шукання всяких компромісових форм є не поліпшенням становища противників, не створенням якихось «вищих форм» буття, а тільки перемиррям. Угоди між партіями, церквами, державами є тільки часовим зявищем, періодом підготовки сил для відновлення боротьби, мета котрої — знищення противника.
Найтяжча боротьба ведеться між клясами.
І та кляса, що захопила в свої руки державу — виходить переможцем над иншими. Вона захоплює в свої руки державу і обертає її в свій технічний апарат. Сила її тоді стає безмірно великою. Тому що держава, як організація, має узаконений апарат примусу — військо.
Історичні форми комплектування війська та його озброєння змінювалися з протягом часу і з поступом технічної культури поліпшувалися; в наш час озброєння досягли нечуваної досконалосте, але суспільна роля війська не змінялася: воно служило, служить і служитиме засобом технічного примусу над слабшими суспільними групами, які не взяли держави в свої руки. Еволюція форм організації війська, його комплектування, його технічної і військово-психологічної та політичної підготовки показує на саму еволюцію суспільних груп, зміну їх історичної долі, суспільної ваги, — взагалі на еволюцію суспільства.
І хто хоче добре розуміти генетику і механіку суспільства, той мусить добре знати історію війська і його суспільну природу.
Що таке військо по своїй суспільній природі?
З погляду соціологічного військо є спеціяльною організацією, що грає ролю технічного апарату переважно в руках держави. Переважно, але не завжди, бо, наприклад, такі суспільні з'явища, як партії, мають иноді зародок військових організацій, а в період революції військо стає, як правило, технічним апаратом партії, або партій, що роблять революцію.
Перехід війська на бік опозиційної партії вирішує долю даного державного режиму — він розбивається і уступає своє місце иншому.
І в таких групуваннях волевого характеру, як повстанство, як розбишацтво є технічний апарат — військо. Озброєне робітництво є військом професійної спілки. Коли церква виконувала функції держави в суспільстві, вона так само мала військо.
Ми можемо з певністю ствердити, що організовані суспільні групування (держава, церква, партія, проф. спілка) з численним складом членів мають або можуть мати свій боєвий апарат — військо, неорганізовані ж суспільні групування (язикова група, расова, полова) і кумулятивні сполучення, в склад яких не входять організовані елементарні єдности, технічно-боєвого апарату — війська — не мають.
Історія дає багацько фактичного матеріялу, котрий нас в тім переконує. Та й à priori це можна сказати: військо, як організація, може виникнути як наслідок виявлення якоїсь організованої волі. Військо само не виникає, тільки якесь суспільне і то організоване групування може стимулювати потребу в військовому апараті, потрібному в процесі боротьби суспільних груп.
Військо є секундарним (другорядним не в сенсі значіння, а в сенсі виникнення, генези) соціологічним з'явищем. Організація sui generis, потрібна для здійснення суспільної мети якогось групування, котрому військо мусить або повинно служити з найбільшою користю. Це зрозуміло: кожне суспільне групування хоче, щоб його технічний апарат служив йому найкраще для досягнення поставленої мети.Умовою цього найкращого служення є дисципліна, послух. Дисципліну треба розуміти подвійно: військо, як технічний апарат, в цілому повинно бути в повному послуху того суспільного групування, котре його організує, а в друге — воно повинно бути дисциплінованим в своїм нутрі, в своїх частинах і пристроях, котрі виконують тільки технічний поділ праці, як частки однієї машини, котрі не мають ніяких своїх суверенних цілей і не можуть їх мати. Всі види зброї, як окремі організації, є тільки виявом принципу технічного поділу праці, те саме відноситься і до адміністративного поділу функцій в межах одного виду зброї.
Тому дисципліна у війську мусить бути подвійною: політично-суспільна дисципліна є вимогою того суспільного групування, при якому військо виконує ролю технічного апарату, і адміністративно-військова дисципліна, як умова існування самої військової організації, як система внутрішньої гармонії і доцільносте в самому військовому організмові. Перший рід дисципліни грає суспільно-політичну ролю, другий — військово-технічну.
Для вироблення такої системи дисципліни служить вказівкою не тільки весь суспільно-історичний досвід, але й біологічний ґрунт суспільного існування людей. Річ в тім, що дисципліна практично установлює єдиний план дії, єдину волю, єдину мету дії. Вона економить ефективну силу (ударну) і змагається зменшити внутрішні тертя частини ad minimum, дбаючи про збільшення коефіцієнту корисної праці всього апарату. Всякі тертя зменшують ефективну силу, а це в момент виконання військом свого призначення грає колосальну ролю в рішенні питань життя і смерти. Біологічний інстинкт кожну живу істоту змушує берегти життя. Умовою збереження життя в боротьбі війська є дисципліна.
Теоретично це ясно, історичний досвід допоміг людям виробити основи військової організації і ці загальні основи є незмінні, непохитні, обов'язкові для всіх народів і для всіх віків.
Наші запорожці — ніби зразок індивідуального свавільства — виходячи на боротьбу, установлювали залізну дисципліну, надаючи кошовому отаманові право життя і смерти над кожним козаком і старшиною. І тепер те саме і скрізь.
Принципи залишаються непохитними, хоч при тім можуть мінятись організаційні форми, техніка і тактика, назви і терміни. Спроби «антимілітаристичних» концепцій війська, а навіть негація війська в теперішньому суспільстві, не вдались і не можуть вдатися. Коли ми констатуємо ріжномаєтні і ріжноправні групування в суспільстві, то ми мусимо уявляти і механіку їх відносин — боротьбу і пароксизм її — суспільні революції; коли є партії, то буде боротьба і політичні революції; коли є держави, то будуть війни; коли є язикові групи, то буде їх стремління до суверенности, а це значить боротьба, а де є або може бути боротьба, там є або мусить бути військо; де є військо там мусить бути дисципліна, цебто залізна, централізована, моно-центрична організація його. Моноцентризм — це є инший вираз солідарности вчинків, солідарности, що виникає на ґрунті однакового відчування, думання — однакової культури, однакових інтересів.
Ми вказуємо на залізну логіку цих понять, бо вони випливають з закону механіки і діялектики соціяльного процесу. Соціологічне трактування самої теми є обов'язкове для кожного громадського діяча, політика, борця, бо в противнім разі люде сходять з наукового ґрунту і не могтимуть пояснити собі околишніх суспільних з'явищ, не могтимуть розуміти функціонального звязку в поведінці між індивідами і групами.
Отже тому й дивною була проповідь в 1917 році якоїсь «антивійськовости» нашої боротьби, коли люде доводили непотрібність війська взагалі, а конкретному війську — непотрібність дисципліни.
Така проповідь цілком зрозуміла, щоб ослабити і знищити противника шляхом знищення його технічного апарату, але в приложенні до себе і своїх цілей проповідувати непотрібність технічного апарату боротьби — це значить відмовлятись від самої боротьби, це значить об'єктивно робити ту роботу, котру мусів би робити що до нас наш противник[2].
Принципи військової організації не зміняться аж доти, доки не зміняться основи суспільної організації в теперішній фазі цивілізації людськости: коли зникнуть окремі державні групування, а натомісць виникне одна всесвітня державність — тоді зникнуть і міждержавні війни, а тому не буде потреби мати військо; коли зникне розверствовання на багатих і бідних, у привілейованих і правно-упосліджених, тоді зникне і боротьба цих групувань, тому військо в цій части буде також непотрібне; коли зникне боротьба партій за владу, тоді не буде політичних революцій, і тому зникне технічний апарат для переведення цих революцій. Але що ж? Природа держави фатально вимагає війська. Уявім собі, що люде заведуть всесвітню одну державу, а коли держава, то буде й влада: утримання її шляхом диктатури вимагатиме від неї утримання технічного апарату диктатури, цеб-то війська, а організація тієї влади шляхом демократії консеквентно веде за собою партії, цеб-то можливости політичних революцій і потребу… технічного апарату.
Ріжні партії є тому, що є ріжні суспільні групування, нарешті тому, що суспільство є певною системою між-групового і між-індивідуального поділу праці, при котрих є певні правні привілеї і упослідження, є певні маєткові ріжниці, що творять ріжницю в інтересах.Коли так, а це справді є так, то будуть ріжні групування, а це є передумовою боротьби, функціональним наслідком котрої є і буде… технічний апарат, цеб-то апарат боротьби — військо.
В абстракції ми уявляємо собі, що боротьба зникне при позитивному вирішенні проблеми рівенства: тоді не буде боротьби, не буде ріжних інтересів і ріжних групувань. В тім то й річ, що не можуть бути усунуті психо-фізичні ріжниці між людськими осібняками, а з цього ви можете дедукувати ріжні групування, розверствовання. Люде не гомогенні, а гетерогенні в своїй психо-фізичній організації, чи можуть вони бути иншими в своїй суспільній організації? Система суспільного звязку є сама по собі системою психологічної взаємочинности. Соціяльний акт є психологічним актом.
Функціональний звязок між поведінкою людей є в дійсности звязком психічних акцій і реакцій, цеб-то, зрештою психофізична гетерогенність (неоднородність) людей є основою суспільної гетерогенности групувань. Ріжниці є і будуть.
Буде існувати родина, як суспільна група sui generis?
Очевидно буде, бо родина є не тільки суспільною групою, а й біологічною одиницею, від існування котрої залежить існування роду людського взагалі. Родина є звязок біологічний, а тому ніяка инша суспільна група не може взяти на себе виконування функцій родини і зробити її непотрібною. Так само будуть існувати потреби інтелектуального єднання людей — значить будуть наукові асоціяції, потреби емоціональні — викликатимуть мистецтво і ріжні асоціяції мистецькі, релігійні; коли будуть потреби волевого порядку — будуть існувати партії, ріжні насильницькі асоціяції, ріжні об'єкти для приложення карного права. Це вже одно вказує на потребу суспільного поділу праці, а що казати про цей поділ праці в господарстві, техніці здобування і обробки продуктів? Раз буде поділ праці — буде розверствовання професійне, буде обмін продуктів — цей кит сучасного суспільства.
Так само буде розверствування по мовах: люде однієї мови мають більш інтенсивну солідарність між собою, ніж ріжномовні. Ріжниця в інтенсивности гравітацій є — загалом беручи — основною моторовою силою суспільної диференціяції, зріжничкування, розверствовання.
В приложенні до язикових груп цей закон виявляється з непоборною силою, маючи свій вираз в так зван. «національному» почутті, котре в дійсности є більш складним комплексом, ніж любов до рідної мови. Чи люде скасують ріжницю між мовами, створять одну мову, що об'єднає всіх, як мріють ріжні утопісти? Припустім що можна «денаціоналізувати» весь світ і прищепити йому одну, навіть не живу, а ідеально-вироблену мову. Зникнуть одні язикові групи, а залишуться инші, між якими буде боротьба.«Золотий сон» людськости про усунення всіх ріжниць і «загальне рівенство» в його закінчено-простолінійному виразі є вічним сном, мрією, що осолоджує існування і переживає мрійників, але не має нічого спільного з реалізмом життя, з невмолимими висновками соціологічної науки.
Комуністична революція в Росії йшла під гаслами рівенства і закінчилась… розгромом культури, господарства, культом героїв і війська, мілітаризму, імперіялізму. Жахлива нерівність, порабощення трудових мас, поневолення партійно-комуністичних мас, національна неволя для инших народів, загальна морально-правова, матеріяльна, культурна деградація, виродження, пониження біологічного рівня людського життя — ось результат большевицького «рівенства»!
Ми мусимо підкреслити — закінчилось культом героїв, війська, імперіялізму, шовінізму.
Таку відповідь дало життя на «золотий сон» і присягання та обіцянки комуністів. Такі відповіді вже траплялись і в далекій минувшині людського суспільства у ріжних народів і в ріжні часи.
Доки залишається суспільне розверствования — доти лишається… військо.
Щоб вияснити ролю війська в революції, нам треба зупинитись над самою проблемою революції. Що таке революція? Загально думається, що революція — це насильний державний переворот. По формі це дійсно так, але таке пояснення було б не повне, бо існують ріжні прикмети при означуванні революції: національна, політична, соціяльна, соціялістична, комуністична і ин. Революції називаються тим чи иншим іменем в залежности від того, яку мету мають революціонери (демократичний устрій, монархічний), або які групи суспільства її роблять («буржуазна», «робітнича», «селянська», «фашистицька»), яка глибина змін в суспільстві мається на увазі (політична революція передає владу з рук однієї партії чи групи до рук другої, соціяльна революція змінює роспологу груп в даній суспільній структурі). Варіяцій революції може бути чимало.
Національна революція по стуті є оберненням подвійно-кумулятивного сполучення (територіяльне + язикове) в потрійне: територіяльне + язикове + державне. Одна нація перебирає функції державносте в суспільному агрегаті від другої.
Суспільні революції виникають в боротьбі правно-упосліджених, соціяльно-пригноблених, економічно визискуваних бідних групувань проти пануючих заможних групувань. Ця боротьба виникає між класами і вибухує революційно тоді, коли поневолені кляси набираються певної сили або спровоковані безвихідністю становища, визиском, злиднями, гнітом.
При великій силі і значному технічному апараті кляси повстанці иноді досягають своєї мети. В історичному процесі буржуазія, наприклад, вийшла і виходить переможцем в боротьбі з феодально-поміщицьким пануванням. Цій клясовій боротьбі Маркс спробував надати формулу закономірности, вказуючи, що з ростом техніки змінюються продукційні відносини, котрі власне і допроваджують назрівші в суспільстві продукційні сили до вибуху, до зміни правних, політичних, ідеологічних «надбудов». Чи це справді так — соціологічна наука ще веде спір, одначе нам це не важно, бо ми можемо виходити з емпірично даного факту революції.
Яка б суспільна група не робила революцію, вона (група) мусить мати свій технічний апарат боротьби і розбити технічний апарат противника. Найкраще це досягається просто перебранням технічного апарату від противника! Одначе, це не завжди можливо. Військо, зложене з адептів самої пануючої групи, не піддається впливам ворожої соціяльної групи. Військо з самих поміщиків ніколи не перейде на бік селян, військо з самих комуністів не перейде на бік буржуазії. Через те ідеальним військом для кожної суспільної групи було б військо, зложене з членів тієї самої групи. Одначе це не завжди можливо.
Щоб могли панувати «40 000 жандармів» Миколи І (поміщиків), військо російської імперії мусіло бути колосальним. Через те його доводилось формувати шляхом державного примусу в більшости з членів инших суспільних груп. Щоб утримати це військо в політичній дисципліні, для того адміністрація і команда війська комплектувалась з адептів державно-поміщицького групування. Дворяне командували, а мужики були гарматним м'ясом.
Взагалі в теперішніх державах військо складається з представників усіх кляс, одначе політична дисципліна для війська диктується тільки пануючими клясами пануючої (державної) язикової групи.
От і погляньмо, якими засобами пануюча клясова група досягає своєї мети.
Насамперед, проголошується принцип аполітичности війська. Військо не повинно займатися політикою, навіть не приймає участи у виборах, військові люде фактично перестають бути громадянами, хоч і мають всякі инші привілеї. Ідеологія пануючої групи вимагає від війська не займатись ніякою політикою, щоб воно сліпо, безкритично («дисципліна!») підтримувало режим пануючих, цеб-то, щоб військо служило тільки політичній меті пануючих. І дійсно, у війську ніякої навіть розмови про політику нема, військо аполітичне, а в той же час служить політичній меті! Спеціяльна і загальна преса що-дня торочить про «аполітизм», «присяга» на вірність звязує військових, нагороди, ранги, привілеї, паради, уніформа, «вояцька честь», «честь мундура» і т. п. — всі ці гарні декорації призначені, щоб замаскувати сторонню політичну ролю його. Пануюча група старається зужиткувати всі методи оглуплювання військових людей, щоб зробити з них слухняні автомати, машину. Особливо цікава політика пануючої групи що-до представників инших національних (язикових) груп. Для них вигадано екстериторіяльну систему комплектування, щоб вживати їх не проти «їх братів», а проти «чужих» і відповідно виховувати. Наприклад, ця система панувала в царській Росії і панує в комуністичній! Ця система виникала і існує в наслідок існування ріжних язикових груп і бажання одних груп панувати над другими.
Вивчення історії тільки однієї Росії дає багатий матеріял для характеристики військової політики пануючих. Аналогічна військова політика помічається скрізь і завжди, з незначними варіяціями. Англійці в Індії, Єгипті, Французи в Мароко, Тунісі, Німці, Французи, Бельгійці в Африці — скрізь те саме.
Пануюча група змагається зробити військо ідеально слухняним інструментом своєї політики. Для цього організується спеціяльна освіта, виховання, спеціяльна система контролю, догляду, адміністрації. Пануюча група мусить пильнувати, бо… представники инших суспільних групувань у війську можуть иноді одурити надії своїх володарів! Революційні перевороти фактично здійснюють військові люде.
Язикове групування підлеглої або чужої нації ніколи не може бути до кінця вірним своїм панам: факти з останньої війни свідчать про це. Чеські легіони, польські, українські військові елементи переходили в полон умисне і там формувались проти гнобителів свого народу. По силі впливу на поведінку своїх членів національні групування виявляють можливо найбільшу силу. Одначе й инші (прим., клясові) інтереси і настрої творили і творять у війську несподівані для пануючих ефекти. 12-ти міліонна російська армія в 1917 році була грізним фактором роспаду старого режиму і суспільного життя в російській імперії: силою роскладовою було почуття клясове і національне в ріжних формах і комбінаціях. Старий режим мусів спокутувати всю свою кривду, яку він наклав на 150 міліонів людей.
Росклад війська веде до роскладу державности, якою б вона не була. Позбувшись технічного апарату, державне групування губить все своє значіння, його соціяльна сила зводиться до значіння малого товариства, яких в суспільстві багато.
Що держава є формою панування якоїсь суспільної кляси — тепер ледве хто сумнівається. А тому й військо є тільки технічним апаратом, що здійснює, підтримує це клясове панування. Отже всякі розмови про надклясову природу держави і тим самим ніби «аполітичність» війська — є свідоме або несвідоме фальшування дійсносте. Нема аполітичної держави, тому й нема аполітичного війська. Всяке військо є апаратом для переведення в суспільну систему якоїсь політики і то політики чисто клясових чи групових інтересів.Революція політична передає владу з одних рук в другі, але тої самої кляси. Коли ж влада переходить в руки представників иншої кляси, тим самим логічно революція потроху чи раптом переходить в соціяльну.
Соціяльна революція завжди носить форми більш чи менш отвертої громадської війни. Тим самим і військо стає оборонцем і виразником тієї чи иншої клясової політики, мусить відкривати своє політичне обличчя.
Щоб перемогти, революційна кляса мусить зруйнувати стару військову організацію і створити нову, цеб-то, руйнувати не принципи організації, а змінювати особистий склад війська, особливо командний склад, щоб створити для себе аполітичний технічний апарат для переведення в життя політики революційної кляси чи групування.
Цього вимагає суспільна механіка і доцільна політика. Хто цього не розуміє, той в революції є зайвою людиною, принаймні баластом, коли не шкідником.
В світлі попереду наведених міркувань ясним становиться перейдений Україною революційний шлях.
Що революція почалась, яко соціяльна — це не підлягає сумніву: військо, що складалося з селян, робітників, трудової інтелігенції, виступило проти режиму і скинуло його, а тому помилкою було затримувати військо під проводом оборонців старого режиму. Хіба неясно, що російський генералітет був під політичною дисципліною кляс, проти котрих повстала революція? Брак політичного розуму у Тимчасового Уряду виявився тут вповні. Залишення старого командного складу було провокуванням маси до порушення і військово-технічної дисципліни.
Старий командний склад побачив, що військова організація гине, репетував і виступив контрреволюційно, це й було останньою провокацією роспаду війська.
Старий командний склад, хоч би й перед воєнним фронтом, мусів би бути змінений, а новий мусів би привчатись до керування. Революційна кляса, чи кляси, виступивши на кон життя, мусіли будувати своє військо: найлекший спосіб перебрати військову масу під свій провід шляхом усунення того складу, котрий був культивований в атмосфері політичної дисципліни старому режимові.
Переміна вищого командного складу мусіла статись протягом двох тижнів після першої перемоги революції. Цього не сталось, і було зруйновано військо.
Воєнна і військова політика була причиною перемоги большевизму. Большевицька воєнна і військова політика була правильною, з погляду інтересів большевиків. Вони назначили «главковерхом» прапорщика Криленка, котрий політично був душею і тілом большевик, а з того почалась раптова зміна командного складу в старому війську і закладка початків нового війська. Процес цей розвивався паралельно, хоч в протилежних напрямках: одне руйнувалось, друге будувалось.
Большевики спочатку створили міцну систему політичної дисципліни війська, а потім — військово-технічна дисципліна прийшла сама собою.
Українська військова політика була правильною тільки спочатку, цеб-то, в період боротьби за українізацію частин у старому війську. З погляду українського це було правильно, а з погляду російського і старорежимного — це було руйнуванням їхньої сили. Одначе угодовська політика Центральної Ради що-до Тимчасового Уряду внесла в рух українізації війська велику отруту… недовірря.
Українське старшинство (соціяльно сільська і дрібна інтелігенція, звязана з селянством) і козацтво (селяне) були членами своєї кляси, тієї політики не ухвалило, пішовши на соціяльну революцію. Центральна Рада все-таки робила, що могла, насамперед дбаючи про скріплення політичних позицій всього українства: на це були заангажовані всі сили, треба було переводити організацію культури (насамперед школи), а тому до соціяльних реформ мусіла переходити постепенно, повільно готуючись і розробляючи підстави тих реформ, а головне те, що Центральна Рада не була органом законодавчим, суверенним, — а тому за соціяльну політику ніс відповідальність Тимчасовий Уряд; але що він був нездатний вести соціяльну політику в інтересах трудових мас — це було ясно тоді: тактика Тимчасового Уряду залежала од війни (яку треба було ліквідувати) і від Установчих Зборів (скликання яких Уряд уперто проволікав). Так чи инакше, а всенародній рух, об'єктивно соціяльно-революційний, перекинув Тимчасовий Уряд, а з Урядом упала і Центральна Рада, на кошт якої було списано помилки Уряду.
Українізовані війська (більш I міліону, представлені на III всеукраїнському військовому з'їзді) стихійно під впливом большевицької агітації демобілізувались. Україна позбулась своєї армії протягом двох місяців.
Чи українська маса, як язикова група, почувала потребу своєї національної державности? Факти говорять, що ні. Українська маса жила тоді духом російської революції: при боротьбі Центральної Ради з московсько-большевицьким наступом українські полки оповістили «нейтралітет», а де-які виступили активно проти української влади! Це і є показчиком тодішнього стану національної свідомости селянсько-робітничих мас. Після повороту Центральної Ради з Німцями українська військова політика пішла неправильно і то в кількох напрямах.
Перше. — Українська влада стала на ґрунт, що треба мати «правильне» українське військо, а тому треба доручити його організацію спеціялістам — офіцерам російського генерального штабу, що звелось на практиці до русифікації українського військового міністерства, головного і генерального українських штабів (період міністрування п. Жуківського). Верховні органи української військової організації були фактично в руках російської національної групи, котра по закону соціяльної механіки могла діяти тільки на шкоду українській справі.
Друге. — Українські тимчасові військові формації, вільне козацтво, всякі коші і нарешті «синьожупанники» були роспущені, обезброєні, а натомісць міністерство пропонувало якийсь «великий план» організації українського війська. І майже всі Українці не розуміли значіння маніпуляцій «української» військової влади! Через кілька день після обезброєння синьожупанників вже був зроблений державний переворот: прийшов російсько-німецький гетьманат, на службі котрому залишився майже повний склад вищих «українських» військових установ на чолі з Слівинським, начальником «українського» генерального штабу. Росіяне зробили переворот, будучи на чолі українського війська. Всі Слівинські, Кириї, Присовські, Скоропадські і т. д. досить себе показали. Більшість їх згодом опинилась потім в… російській добровольчій армії, що громила Україну.
Помимо нездібности української влади (березень-квітень 1918 р.), головною пружиною перевороту і розгрому українських сил була українська військова політика.
Третє. — Військові українські частини, що затримались або зорганізувались підчас гетьманату, були невеликі, вони мали всього 4–5 тисяч. І ці озброєні Українці стали основою української революції в осени 1918 р., основою другої української Республики. Чиста українська стихія дала добрий ефект: друга революція була разом політичною і соціяльною, національно-українською. Основні військові організації були українські, особливо важну ролю грали січові стрільці. Але в масі військового старшинства не було свідомости, що революція є соціяльною.
Провідники війська думали, що державу можна будувати якусь надклясову, «тільки національну», і це тоді, коли військо складалось з повстанців — селяне і робітники, неймовірно розлючених реакційно-поміщицьким режимом німецько-російської гетьманщини. Провідники війська не були морально звязані з військовою масою.
В лівобережних частинах було вже знати вплив російського старшинства, на бік української влади перейшло багато військових «штабів» і старшинських комплектів, утворених змосковщеним гетьманатом. Українська армія незабаром ясно складалась з двох формацій: малосвідомого національно, соціяльно-революційного козацтва і реакційно-російського з малою домішкою українського (поступового) старшинства. Між українською політичною владою і українським козацтвом стояв морально чужий їм шар військового старшинства. Патріотичні військові українські частини були в меншости (і то головно — січові стрільці!).Відступ української влади і армії з Київа був трагедією нації, що була в неволі, бажала визволитись, але не мала свого військово-боєвого апарату визволення. Визвольна армія може складатись тільки з членів тієї суспільної групи, що повстала за визволення. У Винниці (лютий 1919) я представив українській владі проєкт організації української земельної (селянської) армії, основою котрої було: армія організується територіяльно (по селах, волостях, повітах), старшинство формується з українських партій, селянської спілки, учительства і з здібних селян-козаків. Поставивши кадри такої армії, треба було роспустити хмари російського старшинства, що пасивно волоклось за українською владою і чекало «Антанти» і добровольців з Одеси. Проект був прихильно прийнятий, але… в життя його не переводилось, бо всю увагу було покладено на переговори з «Антантою» в Одесі, де були Французи і російські добровольці, від імени котрих говорив з Українцями навіть генерал, що був перед кількома днями начальником штаба південного українського фронту! Російське старшинство фактично керувало українською армією і саботувало, губило всю українську справу. Українська влада жила під гнітом надій, що тільки фахові старшини «генерального штабу» спасуть (власне створять!) справжню (!) українську армію. І трагедія нації, що не мала у себе відповідних органів для озброєної оборони, продовжувалась в 1919 і 1920 роках. Армії не було створено, бо влада над військом фактично була в російських руках. Українське патріотичне, ідейне старшинство було тільки на низах, а команда… в російських, реакційних руках. Тому було дивно: Українці роспочали національну (політичну і соціяльну) революцію, а команда була в руках національно несвідомих або й просто чужих та ворожих укр. справі людей.
І через те, що українська державна політика не розгадала загадки війська і революції — ми програли справу.
Українська революція була національною, а військо її… не національне. Українська революція була соціяльною, а військо її було в руках соціяльних ворогів повставшого народу. Почавшись всенародно, революція українська здеградувала на «петлюрівську». Українське селянство стріляло з вікон на нещасну одступавшу українську владу і армію.
Коли ж армію цю признати за чисто-українську, то очевидно весь наш народ українським не був!
Весною 1919 року зрозуміли закон революції тільки січові стрільці, але вони вже тоді керуючої ролі в українській армії не грали. В той же час повіяло великою реакцією з антанським психозом з Галичини. «Антанта дасть допомогу, треба нам у всьому бути подібними до Антанти», сказали українські політики, забувши, що по закону соціяльної механіки вони мусіли б бути подібними до українського повставшого люду.
Українська армія по своїй політичній характеристиці мусіла б бути органічною частиною повставшої української більшости — селянства, поскільки селянство складає 95 % нашої нації.
В час визволення повставша кляса селянства (майже вся нація) мусіла вся стати військом — тоді успіх був би на нашому боці. Фантом Антанти погубив Україну. Два роки (1919–1920) боротьби несли нам дезорганізацію, а большевикам — організацію. Правда, боротьба наша була тяжка на три фронти: большевики, руські старорежимці і Поляки, але коли б 30-міліонне українське селянство було морально звязане з українською армією, то вона перемогла б.
Українська армія в цілому по духу не була революційною армією повставшого народу — такий присуд мусимо ми зробити з соціологічного погляду. Вона була більш анти-большевицькою, ніж національно-революційною армією.
Військова політика була в корні неправильна: командний склад був чужий до всієї ідеології і психології української трудової більшости. Суспільна механіка мститься на тих, хто її не розуміє. Замісць комплектування армії українським революційно-визвольним старшинством, замісць виступити всім і вся політично-одностайно з більшістю народу — у нас було навпаки. Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва одбились од большевиків, Українці — ні.
Національно-суспільна некультурність скапітулювала перед національно-свідомим ворогом.
Які ж основні риси мусять бути в нашій визвольній боротьбі? Підкреслюю слово боротьба.
Жити — вегетувати — це одно, а жити — боротись друге. Життя — процес стихійний, боротьба — процес телеологічний (метоставний): жити можна просто, працювати, одержувати платню за працю або самому здобувати продукти, харчуватись і т. п., а коли боротись, то значить вибирати собі мету боротьби, виробляти собі напрям і засоби її, а також оправдувати в своїй свідомости і мету і засоби, цеб-то, мати вистарчаючу ідеологію своєї боротьби, її вище культурно-суспільне й етичне оправдання.
Боротись можуть тільки люде з творчим підкладом душі, бо боротьба — творчість.
Оглядаючи українське суспільство, ми багато бачимо таких, що живуть, і мало таких, що боряться. І це природно. Так було, так і буде.
Ми будемо говорити про боротьбу, як про метоставний процес.
Отже означимо коротко мету нашої боротьби.
Кажемо: національне, політичне, господарське визволення українського народу.
Коли нація є (типово) територіяльно + язиково державним угрупуванням, то очевидно, що і визволення національне є фактично визволенням політичним і культурним, державним і господарським.
Як територіяльне групування українська язикова група мусить здобути собі право на свою територію, цеб-то, монопольне право приватної власности на неї з погляду міжнароднього права. Таке право національної власности на територію практично здійснюється тільки в одній формі — в державі. На землю людина право власности закріплює способом займанщини, спадщини, купівлі, оформлюючи це право «синім папіром», а як здійснюється право власиости на територію? Займанщиною здійснюється, а державою охороняється.
Чому нам це право потрібне?
Тому, що инші нації намагаються нас випхати з території, тому, що визискують нашу фізичну силу, духову енергію, природні багацтва нашої території, визискують нашу працю. Паразитують на нас, а щоб охоронити свій паразитизм — фізично змушують нас коритись, а щоб ми не виявляли опору — роскладають нас соціяльно: знищують нас, як язикову групу, ослаблюють систему нашої взаємочинности, не дають змоги розвивати апарат соціяльного звязку і культурного зросту — мови, чим змушують нас до деградації.
Роскладаючи нас, як язикове угрупування — ослаблюють наші шанси на життя і розвиток, отже ми по закону самоохорони мусимо реагувати на це, цеб-то, боротись: силі протиставити силу.
Соціяльно ми є неповна нація.
В суспільстві, що живе на українській території, ми займаємо велике місце, але ми не творимо цілого суспільства.
Під цілим або повним суспільством ми розуміємо таке населення, котре, маючи одну мову, разом з тим організоване так, щоб всі свої потреби задовольняти працею і творчістю своїх членів.
Що український народ не творить тепер повного суспільства — це ясно з першого погляду. Українці виконують функцію хліборобську, де-що роблять в области дрібної торгівлі, де-що в области народьної освіти, працюють фізично в індустрії (складаючи при тім меншість індустріяльного робітництва на Україні). А хто веде, у чиїх руках промисел, велика торговля, финанси, адміністрація, культурна творчість вищого порядку, військо і т. п.? В чужих, не українських руках. Чи ці функції потрібні для життя і розвитку суспільства? Потрібні. І їх виконують чужинці, домінуючи над нами не тільки політично, а головно — суспільно.
Один приклад: ми не маємо літератури для вищешкільної науки українською мовою. Не кажу вже про оригінальну, а хоч би мали перекладну з чужих мов — і цього нема в потрібному розмірі. І живемо чужою науковою літературою. Усуньте протягом одного дня чужинців з їх літературою — і ми залишаємося без вищої науки! Це треба ясно усвідомити і отверто говорити. Те саме з промислом, торговлею, фінансами: усуньте чужинців з їх фабриками, копальнями, залізницями, банками, конторами і т. д. — і суспільство не зможе правильно функціонувати. Який висновок з цього? Чужинці у нас є політично і господарсько шкідливі для нас, але суспільно в цей момент потрібні і будуть потрібні аж до того часу, доки ми не збудуємо свого промислу, обміну, фінансів, вищешкільної науки і т.д., — словом український народ ще мусить витворити відсутні тепер деякі важні органи свого суспільного, самостійного в собі існування…
Як їх здобути? Є тільки два способи: або самим створити, своєю працею, ініціятивою і економічно витиснути з України всі чужі органи — на це треба довгого часу творчої праці, — або насильно забрати у чужинців весь промисел, торговлю, фінанси, залізниці, будинки, інвентарь — цеб-то, шляхом соціяльної революції (иншого нема!), як робили, визволяючись, всі народи. Розуму, знання, культури духової, навіть соціяльно-революційним шляхом, конфіскувати не можна!
Еволюція або революція — иншого нема.
Який же з цього висновок?
Коли почалась революція, яку по щирости вели тільки трудові кляси (селянство і робітництво), то питання стало ясно: експропріяція чужинців в першу чергу. Експропріяція — значить насильне скасування чужого права власности на українську землю і на чужі фабрики, банки, залізниці, будинки і т. п., що стоять на українській землі, але належать не Українцям. Селяне і робітники поставили справу просто і ясно: силою забрати це все в свої руки, а колоніяльних плантаторів та визискувачів вигнати. А наша інтелігенція?
Вона стала проти такого напряму і всіма силами боролася проти народніх стремлінь, організувала українську армію, але суспільно-політично підпорядкувала її ідеї непорушення колоніяльно-капіталістичного status quo, віддавши провід армії переважно в руки людей, ворожих всяким елементарним стремлінням українського селянства і робітництва, більшости нації. Через це все селянство і робітництво відкинулось від інтелігенції і пішло за чужинцями — большевиками, котрі їм пообіцяли передати промисел, фінанси і т. п. в колективну власність.
Так українська інтелігенція програла історичний бій. Держави не створила, бо раніш не вміла створити повного українського суспільства, бо… в слушний час не признала революції, як одного з двох способів створення незалежности українського суспільства.
Не признавши революції, відкинувши її, тим самим наша інтелігенція відкинула один з двох способів, власне методів визволення, вибравши натомісць — еволюцію. Вибрати еволюцію — це значить признати тимчасово status quo ante, дореволюційний стан річей: присутність на Україні і панування (політичне і суспільне) колоніяльного капіталу.Українська інтелігенція сама вибрала цей стан річей, цим ставши в повну суперечність з методом мілітарної визвольної боротьби, з ідеею українського війська. Хто не признав революції, цеб-то, насильства над ворогом, той не признав і українського війська. Хто признав соціяльне панування чужинців на Україні, той мусить признати і політичне його панування, цеб-то, часово зріктись своєї самостійности, державности і технічного апарату держави — війська.
Замісць революції — еволюція, цеб-то, боротьба економічними і культурними засобами, а не мілітарними. Військо в такім разі не потрібне. Через те і прийде з конечністю капітуляція перед окупацією. Московська, польська, румунська окупація, очевидно, будуть прийняті, як тимчасово неминуча форма існування українського народу. Цю форму українство намагатиметься найшвидче пережити, але все таки еволюційно, методами всякої боротьби, опріч мілітарної. Всякими силами, але без війська.
Через те перед нами шлях організації боротьби, політичної, господарської і культурної відповідно обставин, в яких живе український народ.
Усамостійнення і створення українського суспільства шляхом революції не вдалось через те, що українська інтелігенція не приняла обов'язкових преміс соціяльної механіки, не пішла з більшістю нації, з трудовими клясами, — і через те не змогла організувати війська тієї більшости.
Значить залишився шлях еволюції не тільки для інтелігенції, а й для трудових кляс. Інтелігенція сама ніколи не визволить України, бо вона не є соціяльною групою з самостійними інтересами. Визволення України має організувати тільки трудова частина нашої нації: селянство і робітництво.
Очевидно, що селянство і робітництво (головно селянство) мусить витворити в собі всі елементи повного суспільства і щойно тоді скинути чужинецьке панування. Скидання це инакше не може статись, як тільки методом революції, цеб-то, насильства над противником. Проблема визволення і створення своєї держави нерозлучно звязана з проблемою війська.
І коли трудова інтелігенція вироблятиме методи культурної, господарської і політичної боротьби, вона не матиме права без рішення обминати проблему війська. Виховання всієї нашої трудової нації повинно піти в напрямі вироблення і засвоєння всіх методів боротьби і в тім числі мілітарного. Зневажливого відношення до військової функції в суспільстві не повинно бути, коли хто думає справді про боротьбу.
Перш над усе всяка форма організації повинна бути основана на засвоєнні найбільшої пляновости й дисципліни, солідарносте й послуху. Це однаково відноситься до партії, професійної спілки, кооперативу і т. д. Це перша основа «військовости» — хто звик до гармонії, пляновости, дисципліни в житті, той буде на свойому місці і в війську.Друге: знання техніки військової в найбільш передових країнах мусить бути нам критерієм для оцінки сил наших ворогів і приятелів. Необхідним елементом освіти Українця мусить бути знання основних підстав військової науки, військової техніки та історії.
Виучування військової справи у нас мусить стати такою почесною річчю, як і філологія і т. п. Писати вірші, ходити в театр, паморочити людей попівством, говорити про політику в кав'ярнях — це ніби загально-признане діло, а виучувати і знати реальні методи боротьби за визволення (військову справу) хіба це зайве, непочесне? «Підготовка війська» в формі вульгарного «гімнастикування» у нас не повинна мати місця.
Підготовка народу до боротьби мусить провадитись в усіх живих напрямах: клясово-професійної, кооперативно-економічної і політичної боротьби. При тім в системі боротьби мусить бути вказане місце для військової підготовки народніх мас.
За гірку темноту в суспільних питаннях Україна ще мусить послужити чужинцям. За невміння створити військо, за ворожість інтелігенції до дійсних визвольних інтересів народу — мусимо спокутувати. Але з того буде наука: визволення народу, військо — народ і соціяльна революція — це мусить стати нерозлучним елементом всеукраїнського думання.
21. IV. 1923.
——————
- ↑ Напр. союз захисту своєї раси, жіноча спілка, союз захисту або плекання мови, союз домовласників, союз привілейованих (пр. дворян) чи упосліджених правно, якийсь територіяльний союз то-що, при тім одначе число організованих членів даної групи бува дуже невелике в порівнянні з загальною кількістю індивідів даного соціологічного об'єкту.
- ↑ Коли весною 1918 р. я помістив у газеті «Відродження» в Київі ряд статей на тему про військо, висловивши при тім поглядн, котрих тримаюсь і тепер, то вчув багато нарікань в соціялістичних колах і в рядах партії, до котрої і сам належу! І що ж ми можем сказати тепер? 3амісць нас армії зорганізували собі наші противники і розбили нас.
1. „Вільна Спілка“. Збірник статей на громадсько-політичні теми. Ч. 1. 160 стор.
ЗМІСТ: 1. Наш шлях. Н. Григоріїв: Сучасні завдання українського визвольного руху. — Гр. Наш: Наші гріхи. — М. Шаповал: Багнотворці. — М. Сріблянський: Голос землі (присвячено укр. монархистам). — О. Мицюк: Ліквітаційні та надільні земельні норми. — М. Шаповал: 1. Безнадійна суперечність. 2. Документи громадського та партійного значіння. 3. З преси. 4. Бібліографія.
2. „Вільна Спілка“. Неперіодичний орган літератури, науки та громадського життя. Збірник 2. Жовтень р. 1923.
ЗМІСТ: Завдання часу. — А. Животко: 3 мого щоденника. — Н. Г.: В чім же річ? — М. Шаповал: Військо і революція. — Гр. Наш: Не наша вина. — Б. Камков: В оборону трудової демократії. — Н. Григоріїв: Єдиний національний фронт. — М. Остапович: Національне питання на сході Європи. — М. Стахів: Соціялістичний конгрес у Гамбурзі. — Н.: Українська партія соц.-революціонерів за кордоном (1920–23). — Г. Ш.: Товариський лист на Україну. — К. Стапко: Українське еміграційне студенство в Празі. — Документи.
3. ГР. НАШ: Народня влада на Україні. 40 стор.
ЗМІСТ: 1. Історична форма української народньої влади. 2. Економічні підвалини влади трудового народу. 3. Схематичний проєкт організації влади трудового народу. 4. Схема організації влади трудового народу.
4. N. HRYHORIJIW: Die Ukraine und Ruẞland. (Wie „die Hochburg der Revolution“ zum Herde der Gegenrevolution wird.) Eine sozialhistorische Skizze. 72 стор.
5. ГР. НАШ: Мораль. Природа, зміст історія та норми її. 192 стор.
Одбитками з цього збірника:
7. ГР. НАШ: Капіталістичний лад. 40 стор.
8. — Громадське господарство. 16 стор.
9. — Визвольні сили в капіталістичній державі. 56 стор.
10. — Способи заведення соціялістичного ладу. 48 стор.
11. — Партія всіх працюючих. 20 стор.
12. — Етика й соціялізм. 52 стор.
13. — Соціялізм, хамство та правовий лад. 36 стор.
14. — Соціялізм, націоналізм та інтернаціоналізм. 56 стор.
15. — Революція й після неї. 24 стор.
16. П. СЕНИЦЯ: Гей, свинота — пять муз.-вокальних картин, до слів М. Шаповала. Прага 1923. 4°. 24 стор.
17. П. СЕНИЦЯ: Дуети, тріо та квартети. Прага, 1924. 4°. 36 ст.
ЗМІСТ: 1. Пісня сліпих, до слів О. Олеся — дует для баса й тенора в супроводі фортеп'яну — з додатком голосу для скрипки й віолончела. 2. Дві хмари, до слів М. Шаповала — дует для мецосоправа й баритона в супроводі фортеп'яну — з додатком голосу для скрипки й віолончела. 3. Бажання, до слів О. Коваленка — дует для баритона й тенора або для мецосопрана та сопрана в супроводі фортеп'яну. 4. Зіма іде, до слів М. Шаповала — тріо для баса, баритона й тенора або для баритона, тенора й мецосопрана. Квартет (a capella). 5. Гей, свинота! — до слів М. Шаповала — дует для баритона й тенора. 6. Гей, свинота! — до слів М. Шаповала — тріо для баса, баритона й тенора (a capella).
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Чехії.
|