Вікіджерела:Проза сьогодні/3 квітня
|
Борислав сміється. (Львів, 1922) | ||
|
…
— Зможуть устояти? — відозвався знов невірний Сень, — рад би я знати, як зможуть устояти? Чи всилують Жидів, щоби більше за роботу платили, чи що? — А щож, не могли би всилувати? — підхопив живо Бенедьо. — Ану, як би так усі змовилися і сказали: не підемо робити, поки нам плата вища не буде? Що тоді Жиди зробили би? — А! А й справді! От гадка добра! — скрикнули побратими в один голос. Навіть Андрусеве лице трохи розяснилося. — А що зробили би — відповів Сень, — напровадили би з усіх світів нових робітників, а нас нагнали би. — А як би ми стали лавою і не пустили тих нових і просили їх, щоби заждали хоч доти, доки наша справа не виграє? Можна би в такім разі повисилати своїх людей і по околичних селах, щоби там оголосили: до такого і такого часу не йдіть ніхто до Борислава, поки наша війна не скінчиться! — Гурра! — закричали побратими, — то мені рада! Війна, війна з Жидами і здирцями! — Ну, і я гадаю, що така війна ліпша, ніж усяка друга, — говорив далі Бенедьо, — раз тому, що то війна спокійна, безкровна, а по друге й тому, що можемо підняти її зовсім отверто і сміло, і ніхто нам за неї нічого не може зробити. Кождий, скоро що до чого, може сказати: не йду на роботу, бо за мало платять. Заплатять тільки й тільки, то піду, тай годі. |
 | |
 | ||