Вікіджерела:Проза сьогодні/6 лютого
|
Борислав сміється. (Львів, 1922) | ||
|
…
Але ось від лану, де на сході видно було височезну, побілену божницю, почувся великий крик і гамір. Всі гості і робітники звернули очі в той бік. По хвилі показалася на вулиці мов чорна гоготяча хмара, — се був жидівський кагал з рабіном в середині, котрий мав звершити обряд посвячення підвалин нового дому. Швидко ціла площа була залита Жидами, котрі своїм звичаєм говорили всуміш, голосно і борзо, снували мов мурашки в розваленій купині, оглядали все і немов таксували все очима, а опісля зітхали та похитували головами, немов би разом і дивувалися богацтву Лєона і жалували, що те богацтво в його, а не в їх руках. Немногі панки-христіяне, що теж були в тій купі, нараз помовкли і повідсувалися на бік, чуючися не в своїй тарілці. Околичний дідич хмурився і закусував губи зі злости, видячись в тім жидівськім натовпі, котрий ані крихітки не зважав на нього. Він певно в душі кляв сердечно свого „щирого приятеля Лєона“, але прецінь не втік, а достояв до кінця обряду, по котрім мала наступити перекуска. Загальний гамір на площі не тільки не вгавав, але ще й побільшився. Щиголь, перепуджений наглим напливом того чорного, крикливого люду, почав пирхати по клітці та битися о дротики. Рабіна, старого, сивого Жида з довгою бородою, вели два шкільники попід руки і привели аж ід самій підвалині. Стиск зробився довкола такий, немовби кождий Жид хотів бути таки коло самого рабіна, не зважаючи, що там нема місця на тільки люда. Серед тиску і крику товпи не чути було й того, що читав рабін над підвалиною. А тільки коли шкільники час від часу у відповідь на його молитву викрикнули „умайн“, себ-то „амінь“, тоді й уся проча товпа повторяла за ними „умайн“. |
 | |
 | ||