Галицькі анекдоти

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Галицькі анекдоти (1914
Мстислав Рус
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
Видання: Скрентон: Українська книгарня в Скрентоні, 1914.
Обкладинка

МСТИСЛАВ РУС.






 ГАЛИЦЬКІ

 АНЕКДОТИ.


(Гумористичні оповіданя).


ЦЇНА 10 ЦЕНТІВ





З УНЇВЕРЗАЛЬНОЇ ДРУКАРНЇ
(Universal Printing Co.)
Scranton, Рa.

ЧИСЛО 19.
ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНСЬКОЇ КНИГАРНЇ


МСТИСЛАВ РУС.

 ГАЛИЦЬКІ

 АНЕКДОТИ



1914.
З УНЇВЕРСАЛЬНОЇ ДРУКАРНЇ
(Universal Printing Co.)
Scranton, Рa.

І. ХИТРІ МАЛОРОСИ.

Було се в часї минувших виборів до сойму. Вибори переводила партія “сильних міра сего” при помочи насилій на безглуздних хрунїв. Деморалїзация була так велика, що в деяких часописях виборові гієни оголошували безлично цїну голосів.

В громадї Ясна воля відбували ся правибори. Громадяне держались солїдарно та вибрали на виборцїв самих своїх забияків. Коли про се довідали ся аґітатори, сприсягли ся на всї хрунївські сьвятости, що не допустять Ясноволян до голосу.

В день виборів вже з раня чатували они на гостинци, що провадив з Ясної волї.

Тимчасом громадяне Ясної волї випроваджали своїх виборцїв та заклинали їх на чім сьвіт стоїть, щоб не схрунили. Виборцї повсїдали на віз та вскорі опинили ся під містом. Тут коло гостинця стояла корчма а перед нею стиск і глота як на ярмарку. Фіри, підводи, брички і тарантаси усе те стояло в суміш на гостинци а в корчмі роїло ся від запитих хруньских пик, поміж котрими неначе чорти вертїли ся панські аґітатори.

Наших сватків остановив якийсь високий обдертий драб та попросив їх вічливо в корчму. Сватки хотїли зразу супротивлятись, однак побачивши грізьну стать драба перекинули ся між собою хитрим поглядом посїдали з фіри та ввійшли у корчму. Там прискочило до них кількох панків та обцесово запитали:

— Ви на кого голосуєте?

Сватки моргнули знов до себе та один з них промовив:

— Га! та ми ще самі не знаємо, то буде залежало хто більше дасть.

— Дуже гарно! Так то ми любимо, прошу близше до алькиря.

Панки ввели їх попихаючи до алькира, де вже на столї стояла готова перекуска. Двері за ними заперли ся і ми не знаємо, що там дальше дїяло ся.

За якийсь час вбігає до корчми засапаний виборчий наганяч і тубальним голосом обвіщає, що вибори уже зачали ся. Хрунї, котрі ще були тверезі, зачали вихилясами опускати корчму, а від мертвецьки пяних відбирали аґітатори лєґітимациї а самих їх лишали дальше під лавами. Наші сватки вийшли враз з панками, котрі для більшої безпечности відпровадили їх аж до виборчого льокалю. Вибори протягнули ся зо дві годинї. Як не рили і бісились ворожі нам сили а таки вийшов український кандидат. Чесні українські виборцї вертали тверезі домів. Віз з нашими сватками був ще далеко як вже проти них вийшла майже цїла громада. Сватки і свахи обступили віз і стали допитувати ся:

— А кого вибрали? га?

— Нашого Українця — відповідали на всї боки виборцї.

Розохочені тою вістею громадяне провадили їх в парадї до села. Тут чекав вже на них віт з цїлою радою. Він важно виступив на перед та спитав в урядовім тонї:

— А на кого віддали ви голос чесні виборцї?

— На свого.

— Ну і не замкнули вас.

— Не то що не замкнули, але щей 70 левів на читальню дали.

І виборцї оповіли цїлу історию, яка з ними лучила ся в корчмі та як вони опісля панків вирихтували, бо і гроші від них взяли і на свого голос віддали.

За ті гроші купила читальня гарну біблїотеку, яку щей нинї називають “виборчою біблїотекою.” Чесні виборцї Українцї! “Ідіт і ви творіт такожде.”

 

II.
Хитрі малороси!

В повітовім місточку Недопитовім, стаціонували тому недавно одну батерію пільної артилєрії з двома пушками. Коли якось на веснї зачали робити проби з вибуховими кулями, трафляло ся, що кулї не експльодували а лежали в землї і ставали опісля причиною нещасних случаїв. Щоби тому запобічи, видав комендант батериї до околичних громад обіжник з оголошенєм, що хто з громадян таку неекспльодовану кулю знайде і дасть про се знати до війскової команди, дістане одну корону нагороди.

Якось в кілька день по послїдній шайбі, зголосило ся до команди 50 і три люда а кождий з свої сторони замельдував що на полях села Простоволосова знайшов неекспльодовану кулю. Комендант батерії був сильно здивований, бо при послїдній шайбі дала батерия всего три вистріли а і з тих два експльодувало у воздусї. Виплатив однак всїм по коронї та вислав нечайно одного офіцира, капраля, 8 мужа і транспортовий віз щоб позбирані кулї безпечно перевезти. Коли офіцир приїхав на поля села Простоволосова та спитав де лежать тоті бомби-кулї — то 53 голоси крикнуло тут і 53 рук протягнуло ся вперед щоб показати одну однїсїньку серед бодяків і кропиви заховану кулю.

 

III. Страшна погроза.

Громадська кума Матроха Ткачиха померла. Посходив ся нарід, молить ся, плачуть, жалують за небіжкою та пють з гризоти горівку, якої бідний вдовець не жалує.

Поміж людий закрутив ся також малий хлопчина сусїдки Пацанихи. Він підійшов до свого ровесника Ткачового Тимка та межи ними завязала ся така преінтересна розмова:

— Тимку!

— Га!

— Цого твої мама вмерли?

— Цого? так, бо вмерли

— А насцо вони вмерли?

— Насцо? на то, соби люди мали в кого горівки напити ся.

Наступає довша павза, наконець Пацанишин хлопець знов зачинає:

— Тимку!

— Га!

— А ти пив горівку?

— Ну… у…

— А добра?

— Ну… у…

— То дай і менї…

— А тобі на сцо?

— Я хочу пити…

— Пити? нї сего не мозна. Таким смаркацам горівки не дає ся.

На ті слова Пацанишин хлопець впав у великий гнїв та бере Ткачового Тимка за чуприну. Оба хлопцї водять ся по хатї аж вкінци вмішує ся до тої справи сам Ткач, розриває їх з купи та викидає Пацанишиного хлопця за двері.

Тимко біжить за ним та виставляє йому язик. Пацанишин хлопець добігає до свого плота а звернувши ся в сторону Тимка кричить трясучи грізьно кулаком:

— Цекай злодюго, цекай! як мої мама вмруть, то я тобі такзе не дам горівки.



IV. Премудрий рабін.

Премудрий рабін “реб Йосьо” сьвяткував 50-лїтний ювилей свої богоугодної служби. З тої причини від самого рана, товпи народа облягали рабінову палату. Заможні жиди оден за другим приходили та складали свої бажаня і подарки.

Прийшов Шайка Хамулєс гандляр збіжем. Він принїс два колачі та цїлорічну асиґнату на вільну доставу збіжа для гусей премудрого рабіна. Відтак витяг з бекеші фляшку вина поставив на стіл та сказав — Се вино коштує фляшка 4 ринські, я його дістав секретним способом і ви реб Йосьо мусите зі мною напити ся. — Добре! наливай! — сказав реб Йосьо. Шайка Хамулєс наляв дві шклянки. Они штуркнули ся і випили, а решту сховав реб Йосьо для свої Рифки. Шайка Хамулєс поклонив ся тай пішов.

По нїм прийшов Мортко Пікес властитель блаватного склепу. Він принїс для “маме Рифки” кусень шовкової матерії, а для реб Йося нові як снїг білі пончохи. Відтак витяг з бекеші фляшку вина, поставив на стіл і сказав:

— То вино коштує фляшка 8 риньских, я його дістав секретним способом і ви реб Йосьо мусите зі мною напити ся.

Реб Йосьо не любив богато пити, тому сказав:

— Я вже пив і не можу більше.

Але Мортко Пікес відповів:

— Як ви реб Йосьо не напєте ся зі мною того вина, то ви менї ворог а не реб Йосьо.

— Добре! наливай! — сказав реб Йосьо.

Мортко Пікес наляв дві шклянки. Они штуркнули ся і випили, а решту сховав реб Йосьо для свої Рифки.

Мортко Пікес поклонив ся тай пішов.

Наконець прийшов Дудьо Бромбас місцевий пропінатор. Він принїс 10 фляшок вина і фляшку “сабаш-кідиш”. Відтак витяг з бекеші ще одну фляшку вина поставив на стіл та сказав:

— Се вино дістав я дуже секретним способом і я йому навіть цїни не знаю таке дороге, але тепер ви реб Йосьо мусите його зі мною напити ся.

— Я вже пив нинї досить і не можу більше — сказав реб Йосьо.

Але Дудьо Бромбас відповів:

— Як ви реб Йосьо не напєте ся зі мною того вина, то я буду уважав вас за найбільшого мого ворога, а себе за найгіршого ґоя.

— Добре! наливай! — сказав реб Йосьо.

Дудьо Бромбас наляв дві шклянки. Они штуркнули ся, Дудьо випив, але шклянка реб Йося була не рушена.

— Чому не пєте реб Йосю? — спитав Дудьо.

— Наливай — відповів реб Йосьо.

— Таж я вже наляв — сказав Дудьо.

— Доливай ще — відповів реб Йосьо.

— Алеж реб Йосю — каже Дудьо — тут вже більше не влїзе ся бо шклянка повна без верх.

— Так? То ти шклянцї віриш, а менї нї? — спитав реб Йосьо.

Дудьо Бромбас станув як чіп. Мудрість реб Йося так єго поразила, що з великого дива випустив фляшку з рук. Фляшка збила ся а дорого вина не пили більше анї Дудьо Бромбас, анї реб Йосьо, анї маме Рифка.

Перемишль д. 6. IV. 1903.



V. Велика ґажа.

Австрийські офіцири беруть, як на свої видатки, досить малу плату. Через се змушені они часто удавати ся о позичку до ріжних лихварських пявок, котрі їх опісля ссуть на всї боки. При тім трафляють ся часто ріжні афери та шкандали. Щоб сему бодай в части запобігчи, основали війскові власти при кождім полку т. з. офіцирські каси, які переймають на себе всї офіцирські довги а опісля з платнї потроха стягають. Рівночасно однак стягають від них також за мундур, за менаж і т. и. драчі, так що по відтрученю всего мало що властивої платнї лишає ся.

Власне до одного такого ляйтнанта посилає рахунковий фельфебер жовнїра, дає йому “ґажебух” та каже:

— Тут маєш гроші і “ґажебух”. Гроші віддай пану ляйтнантови, а книжку дай щоб підписали що отримали ретельно гроші. Ну рушай!

Жовнїр пішов, покрутив ся троха по містї, купив щось там та вкінци іде до пана ляйтнанта.

— Пане ляйтнат, мельдую послушно, що принїс ґажу.

— Добре! добре! давай сюди.

Жовнїр положив книжку до підпису, а сам став шпортати по кишенях за грішми. Але даром вивертав він всї кишенї; грошей якось не міг знайти. Вкінци знетерпеливлений ляйтнант стає кричати:

— Ну, драбе оден! де мої гроші?

Жовнїр прибирає поставу і мельдує:

— Пане ляйтнант, я був дуже голодний та купив собі за пана ляйтнанта ґажу, фунт сливок.

Пан ляйтнант заскреготав зубами, підписав “ґажебух”, а взявши жовнїра за обшивку, викинув за двері.

Львів 16. IV. 1904.



VI. Хлопський фільозоф.

Як Проця Кривовязого вибирали повітовим радним, то він так з того дув ся, що бувало і не приступай без бука. Капоту собі справив з такого сукна, якого навіть пан реєнтій не мають, чоботи польські з смаленими холявами, а шапку на завісах з сивих баранків таку велику, що нею можна було цїлий повіт накрити.

Віз казав собі лозиною виплести, щоби був подібний до брички, а коням повплїтав в гриву ріжні пестрі ленти та бинди. Одним словом пан на цїлу губу; недармо-ж він Проць Кривовязий радний повятовий.

Як бувало їде на сесию радних до місточка, то цїле село зглядає ся на нього. Одні завидують йому капоти, другі шапки, треті чобіт, иньші воза або коней, а всї разом зітхають та шепчуть: “Гей що пан то пан, не дармо-ж він Проць Кривовязий радний повятовий.”

Одного разу якось по відбутій сесиї сидїв пан Проць таки у свому селї в корчминї та запивав “брудершафт” з паном начальником та кількома богатими громадськими радними. Бесїда була ріжна а вкінци зійшла на се: як, що, і над чим радить повітова рада. Проць став усе те оповідати так що його слухачі лишень очи вибалушили на нього.

— От знаєте — рецитував він — на послїднім засїданю ухвалювали ми повітові податки. Прийшло на чергу і наше село. Пани казали, що наше село велике, тож буде платити одну четверту часть повітових податків. То я тодї як встав як зачав промовляти, що ми бідні, що не маємо звідки, то панам аж слези в очах стали. Вкінци ударив я кулаком в стіл тай кажу: Пани! як — я Проць Кривовязий, як — я радний повятовий, так вам сумленно кажу, що наше село не в силї більше заплатити як одну трету часть. І видите пани мусїли на тоє пристати.

Пан начальник і радні стали Процеви в горячих словах дякувати, що так сьміло громаду боронив та не дав єї скривдити. Оден тільки радний гайдамака, котрий все і всюди любив протестувати, покрутив щось носом тай каже

— Слухайте-но пане Процю Кривовязий, та менї оно здає ся, що на такий спосіб то ми будемо більше платили…

Пан Проць Кривовязий змірив його зором вовка, здвигнув згірдно плечима та процїдив важко крізь зуби:

— А відколиж то мій панцю стало три більше як чотири?!

— Пан Проць мають рехт! мають рехт! — заревіли пан начальник а з ним всї прочі радні — мають рехт! Не дармож вони пан Проць Кривовязий радний повятовий.

Львів 20. IV. 1904.



VII. ХИТРИЙ ІВАН.

Іван Штудерний, ученик пятої ґімназияльної кляси, спродавав стару камізельку. Була она ще цїлком добра, тілько двох передів бракувало, але за те були дві цїлїсенькі кишенї, честь і слава кождої камізельки.

Коли він зачав єї спродавати то його товариші підняли великий сьміх.

— Таже тобі нїхто і пять крайцарів за то не дасть тай кому она на що придасть ся, хиба якому псюкови на гнїздо.

— А таки мимо сего я єї добре спродам, запевняв самоувіренно Іван Штудерний.

Він взяв свою камізельку, пожичив в одного товариша кишеневий годинник, вложив його в лїву кишеню тай понїс до першого встрічного ганделеса. Ганделес, старий битий жидок, зразу не хотїв навіть дивити ся на камізельку, але нащупавши в кишени годинник та гадаючи, що Штудерний забув про нього, набрав великої охоти до купна та спитав про цїну.

— Чотири корони.

— Ей, то за богато! За таке дрантє! Ну корону то вже дам.

Торг торгом стало на тім, що жид дав дві корони. Іван Штудерний преспокійно сховав їх до “паляруша” та зміряв вже до дверей, коли нараз станув зловивши ся за кишеню скрикнув:

— А бодай га! таж я забув мого товариша годинник в камізельцї. І якби нїчого не було, вернув назад, виняв годинник з камізельки та попращавши жида збирав ся виходити.

Жид стояв хвильку як остовпілий, вкінци приступив до Штудерного та спитав:

— Пане! що ви є?

— Ученик.

— Ну! ну! то ви вже не потребуєте учити ся — відповів жидок, а притім зробив таку ґримасу що Штудерний не видержав та розсьміяв ся на цїле горло.

Се був справдї хитрий Малорос.



VIII. ЗАХЛАННИЙ ЖИД.

Оден висший державний урядник мусїв виїхати до якоїсь галицької дїри на комісию. Часть дороги відбув желїзницею, але з місточка Дрантихвостова мав їхати аж до згаданої дїри фірою. Та як на біду показало ся, що в Дрантихвостові не було анї одного фіякра. Звичайно виїздили на фірманку до желїзницї селяне, але тепер були жнива тай усї вони були при роботї в полю. Наш подорожний рад нерад зайшов до якоїсь жидівської гостинницї та почав розпитувати про дорогу. Показало ся, що до місцевости куди він мав їхати було добрих три милї.

— А не можнаб у вас дістати якої підводи — спитав наш подорожний жида.

— Трудно, панє грабйо — відповів запитаний — у нас тепер такий паскудний час, що навіть зі мною по горівку нїхто не хоче їхати.

— Але-ж бійте ся Бога, я там мушу бути, я заплачу скільки лиш сам захоче, я не потребує конче повозів, най буде навіть драбинястий віз, коб лиш туди заїхати — ляментував подорожний.

Жид на хвилю задумав ся тай каже:

— Коли пан грабя можуть на якій будь фірі їхати, так тут у нас є такий жидок, що клоче возить, тільки тамтого тижня конина згинула то не знаю чи вже купив другу. Але як він не поїде то вже нїхто другий не поїде.

Бідний подорожний мусїв згодити ся і на таку пропозицію тай казав післати за жидом. Сей на нещастє купив уже другого коня та згодив ся завести пана грабйого до Бідович за 5 риньских. Не гаючи часу всїли оба на поломану дринду та виїхали з місточка вдоволені моцно оден з другого.

Та вже за місточком дорога під гору щей до того так стрімка, що конина не годна була анї руш витягнути. Жидисько цмокав та цмокав а вкінци злїз з дринди та грубим кінцем бичівна почав обкладати бідну худобину.

Сего однак наш подорожний не міг вже нїяк стерпіти. Він належав до товариства охорони зьвірят, тому підняв свій парасоль грізьно в гору та закричав до перепудженого жидка.

— Лотре оден, видиш, що твоя конина сама шкіра і кости, вона не в силї потягнути такий тягар а ти ще єї бєш! Де твоє сумлїнє драбуго!

— Ей! пурец! пурец! — каже бідний жидок — жаль ваги не має. Як тут його не бити. Нехтем гобех фір ин а ранеш ґеґебен ент гант вілл ер ништ ґайен. (Вчера дав я за нього риньского, а нинї він вже не хоче йти).

— Якто котюго — крикнув розлючений урядник — то тебе цїлий кінь коштує риньского а ти береш від мене за оден раз пять риньских.

— Ну що пан грабя рахують себе до коня — сказав згинаючи ся в двоє жидок — як я в пана грабйого взяв пятку то я єї сумлїнно відроблю.

І жид додержав слова. З Дрантихвостова до Бідович се є три милї, віз бідного достойника цїлих повних вісїм годин. Згаданий достойник відїхав свої гроші з процентом чого найлїпшим доказом було се, що пролежав опісля три недїли хорий на крижі та від тодї вже нїколи по комісиях на провінцию не їде, тільки висилає своїх підвласних.

Підволочиска 16. XII. 1904.



IX. БУНТАРСЬКІ КНИЖКИ.

В оден пречудний ранок пана повітового маршалка та презеса “Ради народовей” розбудив пан повітовий секретар та передав йому страшну вістку. Іменно віт — хрунь з села Радикалова доносив, що оден з його громадянів еміґрант перепачкував з Америки цїлу скриню бунтаторських, гайдамацьких соціялїстичних книжок, які мав написати сам Сїчинський.

Пан маршалок чіхав ся в голову тай думав.

Що тут робити з такою халепою? Дам знати старостї так він там сейчас пішле шандарів. Шандарі, звісна річ, не дипльомати, потурбують хлопів тай буде опісля ґвалт і в часописях і в соймі і в парляментї. А з Віднем не варто нинї зачинати.

Пішлю люстратора або кого иньшого, так хлопня його обдурить тай ще опісля сьміяти з нас меть ся. Але пождїть кляті гайдамаки, я сам до вас поїду а мене не піддурите.

Як сказав так зробив. В саме сьвято Вознесенія маршалок взяв асистенцію з двох шандарів тай раненько поїхав до Радикалова.

Приїхавши в село як раз під пору, коли люди виходили з церкви, пан маршалок казав шандарам їх “ввічливо” задержати тай таки перед церквою виголосив до них промову, яка навіть камінь не то серце могла була зрушити. Була-ж бо се промова, якої не постидав би ся навіть який небудь кандидат на посла.

“Люди — говорив пан маршалок, а кожне його слово було масне як сало а солодке як мід — люди, я вас дуже сердечно люблю, бо я ваш батько, я голова повіта. Тай як-же менї вас не любити, коли ви — “почцїви людек”, ви чесні громадяне, льояльні горожане, ви перла поміж всїми селами мого повіта. Та лихі люди завидують вам, хочуть вас завести на бездорожа, напихають вам бунтагорські гайдамацькі книжки, які вам тільки даром голови завертають та через які ви навіть до пекла можете дістати ся.

Людоньки добрі! Я про те знаю, що у вас є такі книжки, котрі в дїйсности приносять вам тільки гризоту, котрі нарушують ваш спокій, а котрі навіть підюджують вас їхати до Америки або що гірше навіть до Прус. Як батько прошу вас ви дайте ті книжки менї. Принесїть їх нинї з полудня до громадської канцелярії, а ми з вітом спалимо їх прилюдно. Ідїть же тепер спокійно домів, полуднайте здорові а опісля позносїть менї ті злобні книжки.”

Слухали такої масної бесїди пана маршалка баби плакали як на проповіди. Старші мужики, які ще памятали небіжку паньщину недовірчиво хитали головами а молодші, які вже перебули полїтичну школу при виборах лукаво усьміхали ся. Коли пан маршалок скінчив свою промову, селяни чемно поклонили ся а на зазив принести бунтаторські книжки до громадської канцелярії відповіли хором:

— Добре вельможний пане маршалку!

Сидить пан маршалок в громадській канцелярії та в душі радує ся, що одним заходом викоренить в селї гайдамацтво та дістане в руки докази недозволеної аґітациї або навіть пруської пропаганди. Сидить та видить через вікно, як сходять ся перед канцелярию ґазди а кожний з них тримає щось в руках завинене в хустину.

Коли пан маршалок вийшов супроти них то селяне оден за другим стали підходити до нього та кожний з них віддавав свою книжочку на якій виднїв ся напис:

“Ксьонжечка податкова!”

Пан маршалок, коли побачив таку кумедію, попав в пасію, почервонїв як бурак та мерщій утїк до канцелярії.

Щойно пізно в ночи, коли вже в селї спали, відїхав він в супроводї жандармів до міста, та від сеї пори перестав бавити ся в полїтику.



X. ЖИДІВСЬКА ГОЛОВА.
Проць Заголомшений потребував ринського так якби вмирати. А що у селї не було у кого позичити тому вій вибрав ся до поблизького місточка. Однак щоб жид йому скорше позичив, взяв Проць для нього в дарунку курку. Прийшовши до місточка, Проць зайшов до знакомого жидка Юдки, дав йому курку та сказав:

— Юдка позич ринського а за вигоду маєш курку.

— Добре Процю — каже хитрий жидок піддуваючи пірє у курки, щоб оцїнити єї віртість — я тобі позичу тепер ринського, але в осени віддаси менї за те два ринських.

— Та най вже буде так. Я знаю що кому належить ся і тому як стій принесу тобі в осени два ринських тай ще чвертку бараболь за почеканє.

— Ну, ну, але чи ти будеш міг в осени стільки грошей нараз віддати?

— Га, як Господь дасть, то буду міг.

— Правда, як Господь дасть, то будуть і гроші. Але знаєш в сьвітї ріжно буває. Може тобі хлїб не зародити, можуть злодїї обікрасти а там вже тяжко буде аж два ринських нараз віддати.

— Та воно нїби правда.

— Видиш Процю, але я добрий чоловік, то не хочу твої кривди. І длятого я-б тобі радив, щоб ти менї одного ринського тепер віддав, а другого віддаси в осени.

Проць подумав важко, подумав, а вкінци аж підскочив з радости.

А най-же тебе Юдка вирве! Як ти всьо мудро вигадав. Наш віт, щоб навіть три днї пив, то такого-б не придумав. Таж се ясна річ, що для мене легче віддати тепер одного ринського, а в осени другого.

Тай Проць Заголомшений віддав Юдцї назад ринського, лишив за вигоду курку а в осени мав віддати другого ринського та щей принести в додатку чвертку бараболь за почеканє.

Поладнавши в такий корисний спосіб свою позичку, вертав Проць Заголомшений щасливий і вдоволений домів та посвистував весело через цїлу дорогу.



XI. ЖИДІВСЬКА КОНСТИТУЦІЯ.
Шойла Бічовер був дуже цїкавий жидок. При лїцитаціях, на торгах і ярмарках, при пожарах а навіть при бійцї він все був перший, всьо хотїв знати, про все розпитував. Тому не дивниця, що коли в Галичинї завели конституцію, то Шойла Бічовер не міг навіть борухів спокійно відправити так дуже був цїкавий, що то за диво та конституция та чи не можнаб з нею який ґешефт зробити. Він хтїв уже навіть іти до рабіна, щоб у нього дізнати ся про конститицию, та рабін брав за кожну пораду три ринських такси а Шойла, як кожний жид, не хотїв дати грошей вперед, поки не знав, чи та порада принесе йому пожиток. Однак Шойла хтїв, як то кажуть, хитро мудро не великим коштом дізнати ся про конституцию і тому зайшов вперед до місцевого учителя.

— Пурец — сказав низько кланяючи ся Шойла — Пурец, будьте такі добрі та розтовкмачте менї, що се таке конституция.

Учитель ще старої дати витаращив на нього баньки тай каже:

— Чоловіче! Від коли жию, від коли мене ноги по сьвятій земленцї носять, я ще ткого дива не бачив анї про него не чув. Але знаєш що: іди до нашого панотця — він навіть ґазети читає — то може він тобі щось про се скаже.

Пішов цїкавий Шойла до панотця.

— Панє єгомосьць — просить він знявши не тільки шапку але також ярмурку — панє єгомосьць, будьте ласка, скажіть менї, що се таке конституция? Може-б я з нею який ґешефт зробив?

— О, на конституції можеш добрий ґешефт зробити — відказав панотець — бо вона переважно для панів і жидів сотворена.

— Ай вай! Скажіть-же, який ґешефт мож зробити?

— Сього тобі вже не скажу, бо я нї пан, нї жид тай тому з конституциєю добре не знаю ся.

Розцїкавлений тим до краю, Шойла не видержав більше. Просто від панотця, пігнав до рабіна, заплатив у маламеда приписану таксу тай опинив ся лицем в лице перед самим рабіном.

— Премудрий равві — почав він смиренним голосом — я знаю, що ти оден тільки всьо знаєш. Скажи менї, що се таке конституция.

Премудрий рабін потер рукою чоло, взнїс очи в гору та неначе дельфійська Пітия процїдив з провола крізь зуби:

— “Конституцийон дус ист асой: Конист ді, тітс ді.” (Конституция се таке: хочеш — робиш).

Шойла хтїв що близше про се розпитати, але що він зложив був таксу лишень за одну пораду, то рабін скінчивши свою бесїду, потонув назад в тальмудї а його маламед виштуркав Шойлу делїкатно за двері.

Опинивши ся на улици, Шойла повторяв собі може з двайцять разів висказ рабіна тай дуже собі його сподобав. Що хочу то роблю, медитував Шойла і в його цїкавій голові зродив ся як стій готовий плян ґешефту.

Він поїхав до Бродів, які тодї були ще вільним містом а накупивши повний віз товарів, пустив ся домів з кріпкою постановою не платити цла.

— Що везеш жиде? — гукнув на нього на коморі плечистий фінанц.

— То везу, що хочу — відказав певний себе Шойла.

— Ну, жиде, не жартуй — крикнув на нього митар. Стань, най подивлю ся, що в тебе є.

Та Шойла навіть не гадав задержувати ся. Він крикнув бундючно до митаря: “У мене конституция — що схочу то роблю, тай затяв конї, щоб скорше переїхати комору. Та митар крукнув на товаришів, Шойлу зловили та найшли у нього велику контрабанду. Розуміє ся, товари сконфіскували, Шойла дістав за той шпас шість місяцїв кріміналу.

По відсидженю кари, Шойла пігнав просто до рабіна. Там заплатив знов таксу тай опинив ся перед рабіном.

— Премудрий равві — сказав він захриплим з жалю і злости голосом: Я тобі ретельно заплатив приписану таксу а ти менї дав таку раду, що я не тільки стратив майже цїле майно, але щей просидїв шість місяцїв в криминалї.

— Ну що стало ся? — спитав рівнодушно рабін.

Шойла розповів усе, як було та став нарікати на весь фінансерський рід.

— Щож ти хочеш? — сказав рабін, вислухавши терпеливо Шойлу. — Я тобі виразьно сказав: “Конституцийон ист асой: конист ді, тітсі ді” але “конит ер, тіт ер” (може він — робить він).

— Премудрий равві — спитав плаксиво Шойла — а чому ти менї відразу тодї не сказав того другого параґрафу?

— Ша бухер, а ти менї дав тодї другу таксу?

По тих словах премудрий рабін знов потонув у тальмудї і його маламед виштуркав делїкатно Шойлу за двері.



Українська Книгарня - Скрентон - 2 квітки.jpg
 
РОЗМОВА ЛЯХА З РУСИНОМ.
(Підслухана і підглянена нехотячи).


ШЛЯХТИЧ:
(Русин стоїть покірно, Лях розмахує перед ним руками і кричить переконуючо):

Я не знаю, любий брате,
Як ти можеш нарікати
На якуюсь там недолю
Бігме сьмішний ти, соколе!

Шукай долю — в чистім полю
У вітра буйного
Та у нього, химерного
Добивай ся свого.

Но не гляди у нас, не допитуй долї,
Бо она гуляє з буйним вітром в полї…


РУСИН:
(киває байдужо рукою)

А най там гуляє, але я не знаю,
За що а ся мучу, вік свій коротаю?
За що, як віл роблю, цїлу божу днину,
А в заплату маю судную годину!?…

 
ШЛЯХТИЧ:

А який ти, любо, дурний, хоть великий…
Добре Нїмцї кажуть, що ти єще дикий,
На тож ти, небоже, на сьвіт народив ся,
Щоб робив на шляхту, на панів трудив ся,
Щоб они все ситі, довольні, пузаті
Могли тобі буком по спинї писати…


РУСИН:

Ба, коли від того “письма” болить шкура!…


ШЛЯХТИЧ:

Ну, а що некажу — хлопская натура
Із тебе вилязить. Ти-ж повинен знати
І собі за “гонор” великий се мати,
Коли пан ласкавий в добротї батьківській
Зводить прогулятись по шкірі хамівській…
А ти нарікаєш, ти хлопське насїнє,
Гайдамак проклятих кляте поколїнє!…


РУСИН:
(весь задавлений в синю даль говорить тужно)

Терпимо ми вправдї від вас тяжкі муки,
Но ко-б нам хоть трохи, хот трохи науки —
Тої іскри з неба, а ми-б запалились…

 
ШЛЯХТИЧ:
(прискакує і верещить)

Що верзеш, проклятий? — а щоб ви сказились!
Всї геть до одного! Вам науки треба?
І перун не бє ще із ляцкого неба?
І ти, Боже ляцкий, ще їх не караєш?
О ти, знать шляхетске серце справдї маєш!…
Дивись, чого хочуть отсесї монґоли!
Вони хтять просьвіти, вони хочуть школи —
Щей може з язиком їх отсим плюгавим?
О Боже! прийми нас до Твоєї слави.
Най наші шляхотські, благородні очи
На то ся не дивлять, бо жить ся не хоче…


РУСИН:

Та постій но, Ляше, не сердись так дуже,
Бо ти може знаєш, солодкий мій друже.
Що в своїй хатї своя правда, сила?…


ШЛЯХТИЧ:

Що? що? що? верзеш ти? Дивіть на вар'ята!
А колиж то в тебе була своя хата?!
Нї хати, нї поля, нї саду, нї лїса —
Нїчо нема в тебе! — Розумно — до біса!

Ти, хамске насїнє, мусиш тоє знати,
Що все, що є тебе, все від нас узяте:
І земля тут ляцка і вода і небо —
То би тобі також знати вже раз треба!


РУСИН:

Ну так! порадь, брате, що маю дїлати,
Коли мене з власной виганяєш хати?


ШЛЯХТИЧ:

Бери, хаме, палку, лїру, дві торбинї,
А нї то повісь ся на якій вербинї,
Або де у лїсї на сухій гиляцї,
Щоб собача була смерть тобі собацї!


РУСИН:
(насьмішливо)

Ой Ляхи, мої коханї, Ляшеньки ледащо,
Продалисьте лїси жидам, а тепер нї за що
Навіть петлю зачінити, щоб повісить брата…
Ой гіркаж нам тотаваша братерска заплата!


ШЛЯХТИЧ:
(бундючно)

Хоть лїси прадїдні випродали ґрафи,
За то “ржонд” поставив всюди телєґрафи —
І не взбороняє в жаднім параґрафі…
Вішатись в щасливий час на телєґрафі…

 
РУСИН:
(Прискакує до него і з блискучими очима зачинає говорити)

Га досить вже Ляше!
Знай, по Сян все наше!
Тож не втиркай носа
До нашого проса!
Вже минули ті часи,
Як для дриглїв, ковбаси —
Хлоп вам душу продавав!…
Тепер инший сьвіт настав.
Отворились вже нам очи:
Знаєм, хто добра нам хоче.
Тож пакуй свої манатки
Та рушай до свої “матки”!
Ми-ж, звергнувши тьми ярмо,
Получимось всї в одно
І тодї аж встане сильна
Русь-Вкраїна одноцїльна.

НАКЛАДОМ
Української Книгарнї
в Скрентон, Па.
вийшли слїдуючі книжки:
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
20
ЖИТЄ ІСУСА ХРИСТА, з образками
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
$1.25
ЗБІРНИЧОК НАЙКРАСШИХ ПІСНЕЙ ЦЕРКОВНИХ
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
5
КАЗКИ ПРО ЦИГАНІВ
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
ВЕСЕЛА ЧИТАНКА, з образками
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
15
ГОСТИНА СВ. НИКОЛАЯ, драматична гра
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
10
АМЕРИКАНЕЦЬ, веселий образ з житя народу, зі співами
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
15
МУЖИЦЬКА ДОЛЯ, оповіданя
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
5
ЖІНОЧИЙ ЯЗИК, індіянська казка
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
15
ПІД ПРАПОРОМ СВОБОДИ, вибір патріотичних деклямацій
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
30
ПРОМОВИ І ДЕКЛЯМАЦІЇ НА ХРЕСТИНАХ, ЗАРУЧИНАХ І ВЕСЇЛЮ
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
10
ВЕРТЕП, сценїчна картинка для колядників
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
5
В НЕВОЛЇ ТЕМНОТИ, комедія в 3 актах
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
25
БЛУДНИЙ СИН, сумна комедія в 4 актах
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
25
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
40
ПІСНЇ ПРО КАНАДУ І АВСТРІЮ
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
40
АНГЕЛЬСКИЙ ХОР, співаник церковно народний, часть I
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
20
АНГЕЛЬСКИЙ ХОР, часть II
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
5
Адреса книгарнї:
RUTHENIAN BOOK STORE

701 W. Lackawanna Ave.,

SCRANTON, РА.



Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1925 року.