Галичина в рр. 1918–1920/VII
| ◀ Розділ VI. Орґанізація державної влади | Галичина в рр. 1918–1920. II. Часть. Західно-Українська Народня Республика Розділ VII. З'єдиненнє Західно-Української Народньої Республики з Українською Народньою Республикою |
Розділ VIII. Справа перемиря з Польщею ▶ |
|
Скиненнє австрійсько-польського ярма в Східній Галичині і успішне повстаннє Директорії проти гетьмана Скоропадського викликали могутню хвилю одушевлення для ідеї з'єдинення всіх українських земель в одну державу.
Маючи на увазі ухвалу Української Національної Ради з 10. падолиста 1918., Рада Державних Секретарів зараз після приїзду до Тернополя розпочала з Директорією переговори в справі з'єдинення. Що переговори відповідали настроєви обох сторін, найліпше видно з того, що вже 1. грудня 1918. заключено отсей „передвступний договір“.
„Передвступний договір, заключений дня 1. грудня 1918. року в м. Фастові між Українською Народньою Республикою й Західно-Українською Народньою Республикою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю, такого змісту:
1. Західно-Українська Народня Республика заявляє сим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республикою, значить, заявляє свій намір перестати істнувати як окрема держава, а натомість увійти з усею своєю територією й населеннєм, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республику.
2. Українська Народня Республика заявляє сим рівнож свій непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народньою Республикою, значить, заявляє свій намір приняти всю територію й населеннє Західно-Української Народньої Республики, як складову частину державної цілости, в Українську Народню Республику.
3. Правительства обох Республик уважають себе звязаними висшими заявами, то значить уважають себе посполу обовязаними сю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло, так, щоби можливо в найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю.
4. Західно-Українська Народня Республика з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціяльними ріжницями окремішности життя на своїй території й її населеннє, як будуча частина неподільної Української Народньої Республики, дістає територіяльну автономію, якої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республик в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратификацією її рішень компетентними законодатними і правительственними державними орґанами обох Республик. Тоді також установлені будуть детальні условини злуки обох держав.
5. Сей договір, списаний у двох примірниках, як двох окремих ориґіналах, по одному для правительств кождої з обох держав, може бути опубликований за згодою обох правительств, т. є. Директорії Української Народньої Республики й Ради Державних Секретарів Західно-Української Народньої Республики.
Директорія Української Народньої Республики В. Винниченко, П. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра, отаман українських республиканських війск.
Повновласники Ради Державних Секретарів Західно-Української Народньої Республики Д-р Льонґин Цегельский, Д-р Дмитро Левицький“.
Справа з'єдинення була першою справою, яку полагодила новоскликана Українська Національна Рада. На засіданню 3. січня 1919. приняла вона одноголосно отсю ухвалу:
„Ухвала Української Національної Ради з дня 3. січня 1919. про злуку Західно-Української Народньої Республики з Українською Народньою Республикою.
Українська Національна Рада постановила:
Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єдиненнє з нинішнім днем Західно-Української Народньої Республики з Українською Народньою Республикою в одну, одноцільну суверенну Народню Республику.
Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір про злуку, заключений між Західноукраїнською Народньою Республикою і Українською Народньою Республикою дня 1. грудня 1918. у Хвастові, та поручає Державному Секретаріятови негайно розпочати переговори з Київським Правительством для сфіналізування договору про злуку.
До часу, коли зберуться установчі збори з'єдиненої Республики, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народньої Республики виконує Українська Національна Рада.
До того ж самого часу цивільну і війскову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріят, установлений Українською Національною Радою, як її виконуючий орґан“.
Після одноголосного приняття сеї ухвали президент Української Національної Ради д-р Евген Петрушевич заявив „Ухвалений закон полишиться в нашій історії одною з найкращих карт. По лїнії з'єдинення не було між нами двох гадок. Сьогоднішній крок піднесе нашого духа і скріпить наші сили. Від сьогоднішнього дня істнує тільки одна Українська Народня Республика. Нехай вона живе!"
Треба зазначити, що ухвала Української Національної Ради з 3. січня 1919. — хоч носить назву ухвали, а не закона — оголошена в „Вістнику державних законів і розпорядків Західної Области Української Народньої Республики“[1] в формі, яку закон з 4. січня 1919. про спосіб оповіщування законів і розпорядків приписує для оголошування законів. Значить, ся ухвала є поставлена на рівні з законом.
Рівночасно вибрала Українська Національна Рада делєґацію, зложену з 65 членів, яка мала нотифікувати ухвалу про з'єдиненнє Директорії.
22. січня 1919, на Софійській площі в Київі відбулося святочне проголошеннє акту з'єдинення. З сього приводу Директорія видала отсей універсал:
„В імени Української Народньої Республики проголошує Директорія цілому українському народови велику подію в історії нашої української землі.
Дня 3. січня 1919. року в місті Станиславові Українська Національна Рада Західно-Української Народньої Республики, як представниця волі всіх Українців Австро-Угорщини і як найвищий законодатний їх орґан, святочно проголосила з'єдиненнє Західно-Української Народньої Республики з українською придніпрянською Народньою Республикою в одну суверенну Народню Республику.
Витаючи з великої радістю сей історичний крок наших західних братів, Директорія Української Народньої Республики рішила приняти до відома се з'єдиненнє і ввести його в життє згідно з умовами, які означено в ухвалі Української Національної Ради з дня 3. січня 1919.
й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Від нині є єдина, незалежна Українська Народня Республика. Від нині український нарід, увільнений могучим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єдинити всі змагання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної української держави на добро і щастє робочого народу“.
Після проголошення з'єдинення Директорією, делєґація Української Національної Ради взяла участь в Трудовім Конґресі як представництво Західно-Української Народньої Республики.
На першім засіданню Трудового Конґресу, 23. січня 1919., після відкриття Конґресу і вибору президії, до якої з делєґації Української Національної Ради ввійшли Семен Вітик (соц.-дем.) і Тимотей Старух (нац.-дем.), — д-р Степан Витвицький від імени делєґації Української Національної Ради прочитав ухвалу Ради про з'єдиненнє, а секретар Конґресу Золочанський універсал Директорії про з'єдиненнє. Оба акти Трудовий Конґрес приняв одноголосно.
До справи з'єдинення відноситься ще 3-ій уступ „закона, ухваленого Конґресом Трудового Народу України на засіданню 28. січня 1919. року про форму української влади“. Сей уступ звучить:
„З огляду на небезпечний військовий час доручити власть і оборону краю Директорії Української Народньої Республики, яка, доповнена представником від Наддністрянської України, до слідуючої сесії Трудового Конґресу має бути верховною властю і видавати закони, необхідні для оборони Республики, при чім сі закони передаються на затвердженнє найблизшій сесії Трудового Конґресу. Виконавча влада Української Народньої Республики, належить Раді Народніх Міністрів, котра складається Директорією і в час перерви сесії конґресу відповідає перед Директорією“.
Після проголошення з'єдинення змінено назву „Західно-Українська Народня Республика“ на „Західна Область Української Народньої Республики“[2].
Всі сі акти про з'єдиненнє не утворили нової, з'єдиненої, з дотеперішніх двох українських держав зложеної Української Народньої Республики, а тільки проголошували утвореннє її і намічали шлях до її утворення.
Утворити сю нову, з'єдинену Українську Народню Республику мали установчі збори, скликані з територій обох держав так, як коли б сі території творили вже одну державу. Про час і спосіб скликання Установчих Зборів мали очевидно рішати правительства обох держав на основі обопільного порозуміння. Тільки з хвилею, коли рішення Установчих Зборів про утвореннє одної держави з дотеперішніх двох українських держав набудуть правної сили, дотеперішні обі держави мали би перестати істнувати, зливаючися в одну державну цілість.
Про устрій держави, яку Установчі Збори мали утворити з двох дотеперішніх українських держав, знаходиться в актах про з'єдиненнє тільки одна згадка, а саме в передвступнім договорі говориться, що територія Західно-Української Народньої Республики має одержати автономію.
З сього виходить, що наміром сторін, які заключали передвступний договір і проголошували дальші акти про з'єдиненнє, не було творити федеративну державу, зложену з двох складових держав: Української Народньої Республики і Західно-Української Народньої Республики, тільки одноцільну державу, в якій територія бувшої Західно-Української Народньої Республики мала би тільки автономію.
До часу утворення одної держави Установчими Зборами обі держави оставали окремими державами, незалежними одна від другої. Про се говорить ухвала Української Національної Ради з 3. січня 1919. в останніх двох уступах, застерігаючи до часу Установчих Зборів незалежність законодатної і виконуючої влади Західно-Української Народньої Республики.
Ся ухвала одержала потвердженнє Директорії і Трудового Конґресу, отже стала обовязуючою для обох сторін.
Виключаючи на території Західно-Української Народньої Республики яку-небудь иншу владу, ся ухвала тим самим обмежує владу Української Народньої Республики її власною територією. На сій своїй території ся влада так само незалежна, бо видається недопустимим, щоби в той сам час, як влада Української Народньої Республики виключається від впливу на територію Західно-Української Народньої Республики, ся остання мала який-небудь законний вплив на територію Української Народньої Республики.
Одначе се недопустиме допустила до певної міри Директорія включивши делєґацію Української Національної Ради в склад Трудового Конґресу, який потім ухвалив, що Директорія має бути доповнена представником Наддністрянської України.
Таким чином делєґація Української Національної Ради одержала законну змогу впливати на законодатну діяльність Трудового Конґресу, яка відносилася тільки до території Української Народньої Республики.
На се нарікали опозиційні ліві ґрупи трудового конґресу, вказуючи на те, що делєґація Української Національної Ради причинилася до перемоги демократичного принціпу над радянським і політики згоди з антантою над політикою згоди з Совітською Росією.
Так само Українська Національна Рада через президента Петрушевича, якого Виділ Ради призначив як представника Придністрянщини в склад Директорії, одержала законний вплив у Директорії, якої влада розтягалася тільки на Українську Народню Республику.
Сей законний вплив Західно-Української Народньої Республики на владу Української Народньої Республики допустили Директорія і Трудовий Конґрес очевидно тому, щоби найвисші орґани влади Української Народньої Республики, Трудовий Конґрес і Директорія, своїм складом представляли символ з'єдинення.
Дійсного політичного значіння, — поминувши висше зазначену роль делєґації Української Національної Ради на Трудовім Конґресі, — сей законний вплив не мав, бо Трудовий Конґрес більше не збирався, а Директорія, після уступлення Винниченка, ввійшла в стадію занепаду, в якій що-раз більше набирало сили единовластє Головного Отамана Петлюри.
З усего висше сказанного виходить, що проголошеннє з'єдинення не нарушало незалежности обох держав.
До часу здійснення з'єдинення через утвореннє одної держави Установчими Зборами ся незалежність була обмежена тільки тим, що правительства обох держав мали обовязок перевести з'єдиненнє, з чого випливав для них обовязок робити все, що веде до з'єдинення, і не робити нічого, що йшло би проти з'єдинення.
Одначе, не нарушуючи незалежности обох держав, проголошеннє з'єдинення мало велике політичне значіннє як вислів волі цілого українського народу творити одну державу і вложеннє обовязку на правительства обох держав сповняти сю волю у внутрішній і закордонній політиці.
До часу Установчих Зборів способом сповнювання сеї волі було видаваннє законів, розпорядків і заряджень на основі обопільного порозуміння.
Сим шляхом і йшли оба правительства, доки їх дороги не розійшлися.
Очевидно, де нема одної державної влади, а тільки з'єдиненнє має здійснюватися двома незалежними владами на основі порозуміння, там мусять бути також непорозуміння. Коли б українська державність на територіях обох українських держав укріплялася, тоді непорозумінь було би що-раз менше і в кінці швидке скликаннє Установчих Зборів було би з'єдинило обі держави в одну. Одначе українська державність не укріплялася, обі українські держави під натиском Польщі і Росії тратили територію і наслідком сього попадали в хаос і в сім хаосі непорозуміння росли, аж доки не довели до повного розриву.
Ми не будемо перечисляти всіх справ, які правительства обох українських держав полагоджували на основі обопільного порозуміння. Скажемо тільки, що таким способом полагоджувано багато справ в усіх областях державної адміністрації, переводячи таким способом з'єдиненнє. Закордонна політика, війско, фінанси, господарські справи, — скрізь були покладені основи з'єдинення.
Одним зі способів переводження з'єдинення було покликуваннє Галичан і Буковинців Директорією на урядові становища в Українській Народній Республиці, почавши від членів Ради Народніх Міністрів. Сі покликування відбувалися на основі партійних комбінацій або особистих заходів і державна влада Західної Области не мала на них впливу.
Зокрема що-до закордонної політики відносини між правительствами обох держав склалися так, що справа війни з Польщею за Східну Галичину і права до спадщини по Австро-Угорщині були справою Західної Области, всі ж инші справи справою цілої Української Народньої Республики.
Згідно з сим становищем Директорія не виповіла війни Польщі, хоч я, обнявши управу закордонних справ Західної Области, заступав погляд, що з правного становища ціла Українська Народня Республика знаходиться в війні з Польщею. Сей погляд був тим більше оправданий, бо Польща заняла також західні части Української Народньої Республики, признані їй берестейським договором.
Так само згідно з висше зазначеним становищем у державах, які повстали на території Австро-Угорщини, Західна Область удержувала свої заступництва.
Коли де, то власне в закордонній політиці акти про з'єдиненнє мали найбільше значіннє і обовязували оба правительства при кождій нагоді маніфестувати волю народу творити одну державу. Тому справа компетенцій обох правительств була їх внутрішньою справою, на зверх мали вони обовязок виступати солідарно. Такий був мій погляд на закордонну політику в переходовій стадії від часу проголошення з'єдинення до часу його здійснення і сей погляд я старався переводити в життє підчас моєї управи закордонними справами Західної Области.
Як мав працювати апарат закордонної політики, про се свідчать ухвали, приняті на засіданню Ради Державних Секретарів Західної Области 30. марта 1919. в присутности членів Директорії Андрієвського, Петрушевича і Швеця і членів Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республики Фещенка-Чопівського (міністра народнього господарства, який тоді заступав також президента Ради міністрів і міністра закордонних справ), Симонова (державного контрольора) і Корчинського (державного секретаря), і затверджені опісля Радою Народних Міністрів у Рівнім та нотифіковані в цвітні 1919. віденським послом Української Народньої Республики представникам усіх держав, акредитованих у Відні[3].
Сі ухвали звучать:
II. Поручити послови Василькови, при нагоді доручення ноти про обєднаннє України, вияснити в Швайцарії відношеннє чужих держав до української справи, приготовити ґрунт для приняття в державах антанти і невтральних українських дипльоматичних місій, наладити в Швайцарії апарат для звязку Міністерства Закордонних справ УНР і Державного Секретаріяту закордонних справ Західної Области УНР та експозитури сих обох центральних орґанів закордонної політики у Відні[4] з українською місією для мирових переговорів у Парижі.
III. Аж до дефінітивного обєднання обох частин України на Загальноукраїнських Установчих Зборах подвійність дипльоматичного представництва обох сих частин за границею допускається на стільки, на скільки сього вимагають спеціяльні інтереси сеї чи иншої частини, і там, де се дійсно потрібне (прим. в державах утворених на території бувшої австро-угорської монархії); по-за тим діяльність українських дипльоматичних тіл обнимає цілість української справи, а істнуючі паралєльні дипльоматичні представництва працюють в тіснім контакті і роблять спільні виступи в справах дотикаючих цілої обєднаної України.
Увага: Ся ухвала передається до відома за підписом Міністерства Закордонних Справ і Державного Секретаріяту закордонних справ всім українським послам і головам місій і входить до ноти про обєднаннє.
IV. Українська дипльоматична місія для участи в Мировій Конференції в Парижі є спільною для обох частин України і називається: Делєґація обєднаної Української Народньої Республики на Мирову Конференцію в Парижі та заступає на конференції цілість української справи, з тим, що попереднє полагодженнє справ Західної Области, її міжнароднього признання і державно-правного становища належить до делєґації, яку призначить Державний Секретаріят Західної Области[5].
Увага: Ся ухвала має міститися в повновластях, якими наділиться спільних уповновласнених до Парижа.
V. Делєґація Обєднаної Української Народньої Республики на Мировій Конференції в Парижі, згідно з попередним рішеннєм, складається з пяти повновласних делєґатів, а саме: Сидоренка (голови), Панейка (заступника голови), Шульгина, Матюшенка і Марголина та полагоджує свої справи колєґіяльно на підставі ґенеральної і спеціяльних інструкцій Міністерства Закордонних Справ і Державного Секретаріяту закордонних справ. Приділеними до делєґації спеціялістами і політичними дорадниками та канцелярійним персоналом делєґація розпоряджає після свого узнання.
Увага: Мають бути виставлені нові повновласти делєґатам, вироблена інструкція (наказ) з поданнєм внутрішньої орґанізації, способу представництва, орґанізації помічних орґанів (спеціялісти) і ин.“
——————
- ↑ 1. Випуск. Виданий 31. січня 1919. Річник 1919.
- ↑ Правний акт, яким заведено сю зміну, мені невідомий. З юридичного погляду повинен би се бути закон, який зміняв би арт. I тимчасового основного закона про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії з 13. падолиста 1918.
- ↑ Сі ухвали подаю на основі віденського „Українського Прапора“ (ч. 94. з 27. марта 1920.) з сим застереженнєм, що не маючи ані урядових актів ані записок з того часу, не можу з памяти ствердити, чи їх текст автентичний. В кождім разі тямлю, що проєкт таких ухвал на засіданню, на якім були вичислені особи, справді дебатувався і був принятий (чи дефінітивно — не пригадую) як плятформа діяльности в области закордонної політики. Та чи той проєкт дословно покривається з текстом в „Українськім Прапорі“, чи він був затверджений Радою Народніх міністрів і чи був нотифікований віденським представникам держав, сих подробиць собі не пригадую.
Був се час, коли Західній Области грозила польська офензива, якій ми не могли протиставити відповідних сил і тому всю нашу увагу займала справа перемиря з Польшею, за-для чого я вибирався власне до Парижа. Рівночасно Директорія і її кабінет наслідком що-раз сильнійшого натиску Совітської Росії і партійних відносин знаходилися в стані гострої крізи. Кабінет Остапенка знаходився в стані димісії і був розсипаний в ріжних місцевостях. Члени Директорії, розсипані також в ріжних місцевостях, не могли погодитися на новий кабінет. В таких відносинах годі все затямити.
Одначе в кождім разі подані ухвали, загально беручи, вірно представляють плян наладження апарату закордонної політики.
- ↑ Був плян утворити таку експозитуру в Відні.
- ↑ Тут малося на думці делєґацію під моїм проводом, яку висилано до Парижа наслідком рішення Ради чотирох з 19. марта 1919. Про все те докладно низше.