Галичина в рр. 1918–1920/VIII
|
Найбільшою журою правительства Західної Области Української Народньої Республики була — як сказано — війна з Польщею.
Спершу головні надії покладано на поміч Великої України, числячи, що при такій помочи вдасться виперти Поляків аж до етноґрафічних границь Східної Галичини і заставити їх заключити як не мир то бодай перемирє на основі забезпечення етноґрафічних границь української території. Решту зробить Мирова Конференція в Парижі, куди Українська Народня Республика вислала свою делєґацію. Мирова Конференція визнає Українську Народню Республику і згідно з принціпом самовизначення народів управильнить справу границь.
Одначе влада Директорії на Великій Україні не укріплялася; навпаки, перед натиском війск Совітської Росії Директорія 1. лютого 1919. покинула Київ і уступала що-раз близше до галицької границі. В такім положенню надія на поміч Великої України все меншала; навпаки, Західна Область мусіла посилати війскову поміч Директорії.
Правда, поки-що український фронт держався добре і українська команда мала надію відібрати від Поляків Львів і виперти їх аж на Сян. Одначе все таки відчувалося, що довгої війни сама Східна Галичина проти цілої Польщі вести не може.
В такім положенню очи правительства Західної Области зверталися до Мирової Конференції. Вона повинна виступити з посередництвом і довести до заключення перемиря, очевидно на основі етноґрафічних границь.
Коли одначе українська сторона не мала з Мировою Конференцією і державами антанти ніякого звязку, то Польща, маючи потрібний звязок, засипувала від самого початку війни і Мирову Конференцію в Парижі і аґентів держав антанти в містах середньої, східної й південної Европи просьбами о поміч проти Українців, яких представляла очевидно в як найчорнійшім світлі.
Спершу приїздили на територію війни тільки низші війскові аґенти держав антанти, збирали інформації й від'їздили. Їх проби посередництва були несмілі й не опиралися на ніякі авторитетні повновласти.
Згадати треба, що в грудні 1918. ґр. Скарбяк від імени Польської Ліквідаційної Комісії звернувся до Державного Секретаріяту в Тернополи, навязуючи до свого предложення, зробленого у Львові вночи з 20. на 21. падолиста 1918. На се президент Державного Секретаріяту д-р Кость Левицький відповів, що Державний Секретаріят готов розпочати переговори, коли Поляки признають українську державність на території Східної Галичини. Ся відповідь викликала велике польське обуреннє і на тім скінчилося.
До поважних переговорів про перемирє прийшло аж при кінці лютого 1919.
В січні 1919. приїхала в повновластями для доведення до польсько-українського перемиря антантська комісія в такім складі: голова комісії представник Франції ґенерал Berthélemy, представник Анґлії Carton de Wiart, представник Америки проф. Lord, представник Італії Stabile.
Ся комісія, після кількатижневого побуту в Варшаві і Львові, звернулася 22. лютого 1919. до української сторони з домаганнєм завішення оружя в ціли ведення переговорів про перемирє. Домаганнє завішення оружя було поставлене катеґорично, як conditio sine qua non ведення переговорів про перемирє: коли українська сторона на се домаганнє не згодиться, то се буде значити, що вона відкидає інтервенцію Мирової Конференції, і на неї впаде відповідальність за дальше веденнє війни.
Українське війскове положеннє було тоді корисне: польське — некорисне. Українська армія держала цілу Східну Галичину майже по Сян: в сю українську державну теріторію врізувався тільки польський клин здовж залізничого шляху Перемишль–Львів; українська армія власне облягала Львів і мала надію швидко його здобути, після чого той польський клин перестав би істнувати.
Заключити в такій хвилі завішеннє оружя означало спинити корисні для української сторони воєнні операції і дати польській стороні змогу скріпити свої сили. Тому українське правительство тільки під натиском погрози комісії антанти згодилося на заключеннє завішення оружя, яке почалося 25. лютого в 6. годині рано.
I. Наради про перемиря. Того самого дня приїхала до Львова делєґація Державного Секретаріяту Західної Области Української Народньої Республики для ведення переговорів про перемирє в такім складі: державний секретар судових справ Осип Бурачинський, д-р Степан Витвицький, д-р Михайло Лозинський, д-р Володимир Охримович[1], Володимир Темницький, полк. Гужковський, отаман Рожанковський, полк. Слюсарчук, підполк. Фідлєр і як перекладач о. Бонн.
Вступне засіданнє комісії Бертелємі і нашої делєґації було таки 25. лютого у вечері. На сім засіданню комісія установила таку проґраму нарад: Найперше вона матиме з нами інформаційне засіданнє, на якім ми їй подамо відомости про нашу справу і наше становище в справі перемиря. Потім буде засіданнє нашої і польської делєґації, бо комісія хотіла би, щоб обі воюючі сторони погодилися самі, без її інтервенції. Коли ж на тій засіданню не прийде до порозуміння, тоді комісія подиктує обом сторонам умови перемиря.
Інформаційне засіданнє комісії й нашої делєґації тягнулося цілий день 26. лютого. На нім ми переконалися, що комісія Бертелємі вже так основно поінформована Поляками, що наші інформації не матимуть на її рішення ніякого впливу.
Зокрема треба зазначити, що комісія поводилася иноді дуже нечемно.
Від нашої Команди приходили до нас що-хвилі відомости, що Поляки ломлять умови завішення оружя. В кінці прийшла формальна заява, яку ми мали вручити комісії, що коли комісія не спинить того польського зловживання, наша Команда буде примушена зірвати завішеннє оружя. Коли ми текст сеї заяви перекладали устно Комісії, представники висококультурних націй заходу зірвалися з місць, почали стукати пястуками о стіл і заявивши, що коли ми до пяти мінут не візьмемо тої заяви назад, вони зривають переговори, — опустили салю конференції, тріскаючи дверми. Се все зробили вони, не дослухавши нас навіть до кінця, бо ми заявою нашої Команди хотіли їм тільки зілюструвати вагу положення і заставити їх прискорити доведеннє переговорів до кінця.
Що-до самого перемиря, наша делєґація на основі привезених інструкцій обстоювала як демаркаційну лінію для перемиря лінію Сяну, зазначуючи рівночасно, що державна границя між Україною й Польщею повинна йти значно далі на захід, згідно за етноґрафічним розграниченнєм обох народів. Лінія Сяну, загалом беручи, відповідала висше зазначеному війсковому положенню; від неї відхилявся тільки польський клин здовж залізничого шляху Перемишль-Львів. Домагаючися уступлення Поляків з сього клина, наша делєґація давала пізнати, що за ціну сього уступлення ми готові поступитися де-чим в користь Поляків при означуванню демаркаційної лінії.
Того самого дня ввечері було засіданнє нашої й польської делєґації. Польська делєґація, під проводом гр. Скарбка, найперше домагалася, щоб засіданнє відложити, мотивуючи се тим, що так швидко годі було підібрати відповідний склад делєґації, та що такої важної справи не можна рішити за один вечір, коли учасники вже перетомлені працею цілого дня. Та на наше рішуче домаганнє засіданнє таки було.
Тут знов виявилася культурність представників держав антанти. Не розібравши навіть в чім діло і думаючи, що се ми не хочемо вести переговорів, представник Анґлії, до якого звернулися обі сторони, знов застукав пястуками о стіл.
Обі сцени, висше описана й ся, були такі, що оставалося тільки так само стукнути дверми і перестати говорити з такими культурними миротворцями. Сього не зроблено, боячися пошкодити справі.
Дякуючи Полякам, які очевидно були певні прихильности комісії Бертелємі для своєї справи, се засіданнє було тільки прикрою комедією. На наше домаганнє лінії Сяну Поляки відповіли домаганнєм лінії Збруча. Коли ж наша делєґація, не вважаючи на сі очевидні кпини, почала далі поважно дискутувати і вказала на можливість висше зазначених уступок при визначуванню демаркаційної лінії, Поляки, як найдальшу уступку, подали лінію Гора Попадя—Калуш—Галич—Рогатин—Перемишляни—Берестечко. Очевидно, що засіданнє закінчилося ствердженнєм, що сторони не можуть осягнути порозуміння.
27. лютого комісія Бертелємі з нашою делєґацією виїхала до Ходорова, тодішнього осідку галицько-української головної квартири, щоб побачитися з головним отаманом Петлюрою, який тоді був як-раз туди приїхав разом в президентом Української Національної Ради Петрушевичем і президентом Державного Секретаріяту Голубовичем.
Наша делєґація хотіла при сій нагоді поділитися своїми вражіннями і порадитися про дальше становище.
Для характеристики антантської комісії треба зазначити, що вона конче настоювала на тім, щоби на її конференції з Петлюрою крім українського перекладача був присутний як перекладач також польський офіцир, якого привезла з собою.
Конференція комісії з Петлюрою була держана в загальнім тоні, без ніяких конкретних предложень. Комісія хотіла знати, яку силу представляє армія Петлюри для боротьби з Совітською Росією. Петлюра знов клав головний натиск на те, що Україна представляє велику моральну силу, яку можна перетворити в дійсну мілітарну силу залежно від того, чи антанта визнає державність Української Народньої Республики і дасть молодій державі фінансову і технічну допомогу.
Що-до Галичини Петлюра зазначив тільки загально, що український нарід тільки тоді зможе всю свою силу звернути проти большевизму, коли буде мати забезпечне національне істнуваннє від заходу. Так виразно, як сього домагалися від Петлюри Петрушевич і Голубович, він справи не поставив і не заявив, що вдержаннє Східної Галичини в етноґрафічних границях при Українській Народній Республиці є безумовним домаганнєм цілої України.
Здається, що вже тоді Петлюра готов був піти на уступки коштом Східної Галичини, щоб за них одержати мир з Польщею і визнаннє антанти.
Вечером комісія Бертелємі і наша делєґація вернули до Львова.
28. лютого комісія вручила українській і польській делєґації — кождій на окремім засіданню — проєкт перемиря.
Врученнє проекту перемиря українській делєґації попередив ґен. Бертелємі отсею промовою:
„Ми, представники держав антанти, себ-то Анґлії, Франції, Америки її Італії, совісно і докладно розслідили справу, яку маємо рішати. Ми вимагаємо жертв від обох сторін; сі жертви будуть тільки тимчасові, до рішення Мирової Конференції. Се правда, що ваше положеннє є сьогодні добре, одначе воно може змінитися на вашу шкоду. Між Поляками й Чехами вже заключено перемирє, і Поляки можуть транспортувати муніцію через чеську територію. Так само вже швидко буде заключене перемирє між Поляками й Німцями. Большевики ще не наступили на ніяку часть польської території і ніщо не заставляє Поляків післати безпосередно армію проти большевиків. Поляки все се знають, і ся певність дає їм надію й силу. Коли ви не приймете нашого предложення, будете відповідати за сей крок перед цілою антантою. Ви будете мати війну з Поляками, які матимуть поміч відважної й добре зорґанізованої армії Галлєра, зложеної з шести дивізій. Ми в Франції переконалися про відвагу сеї армії. З другого боку йдуть большевики, які вже мають Київ і найбільшу часть вашої території і знаходяться перед вашими брамами. Коли ж ви приймете наше предложеннє, ми робитимемо заходи, щоби була признана ваша суверенність. Факт, що ми переговорюємо з вами і звертаємося до вас з сим предложеннєм, є вже до певної міри признанєм вашої держави, бо не переговорюється з кимсь, хто зовсім не істнує. Далі з нашою помічю ви переможете большевиків, відзискаєте завойовану територію і не явитеся перед Мирову Конференцію з порожними руками. Наше рішеннє вплине на вислід переговорів Директорії з представниками антанти в Одесі, бо наші повновласти йдуть далі ніж повновласти одеських делєґатів. Ми робитимемо заходи, щоб ваших представників допустили на Мирову Конференцію. Ми пішлемо до вас місію, яка стане в вас і даватиме звідомлення нашим державам про ваші потреби. Ми наладимо зносини між вашим правительством і державами антанти. Памятайте приповідку: „Помагайте собі і небо вам поможе.“ Се небо — се союзні держави. Ваше рішеннє буде початком нового життя для вас і для вашого національного щастя. Ніколи ніде не будете мати такої нагоди до сього як сьогодня. Ся хвиля є велика і святочна. Доля вашого народу знаходиться в ваших руках.“
Вже ся промова вказувала на те, що рішеннє комісії випало не на нашу користь. Щоби нас заставити приняти те некорисне рішеннє, ґен. Бертелємі змалював яркими красками з одного боку силу Поляків, яка на нас готується, і гнів антанти, якой на нас упаде, з другого ж ті благодати „неба-антанти“, які нас ждуть, коли ми рішеннє приймемо.
Чи ті благодати були би здійснилися, не можна тепер сказати.
Зате плян знищення нас на випадок неприняття рішення Польща при допомозі Франції і за згодою Мирової Конференції перевела.
2. Проєкт перемиря Комісії Бертелємі. Проєкт, який доручила українській делєґації комісія Бертелємі в француськім оригіналі й українськім перекладі, складався з двох поясняючих записок, договору перемиря, додаткового договору і карти.
Всі чотири документи подаємо в дословнім перекладі.
Львів, 28. лютого 1919.
Після того, як між обома сторонами заключено завішеннє оружя, Комісія Союзників, принявши до відомости мілітарні точки погляду обох воюючих сторін, має честь подати вам рішення, які вона приняла в справі установленя перемиря між ними, в реченци 4 днів, числячи від 1. марта 1919., 8. год. рано.
Комісія пригадує, що Мирова Конференція застерігає собі дефінітивне рішеннє політичних і територіяльних питань, які тепер розділяють сторони та що вона дає своїй делєґації тільки уповажненнє здійснити припиненнє ворожних кроків й установленнє тимчасового перемиря, виключно війскового, якого постанови не будуть мати ніякого впливу на кінцеве рішеннє Конференції.
Комісія ждатиме у Львові до 5. марта, 8. год. рано, уповажнених обох воюючих сторін, заосмотрених в повновласти для підписання сього перемиря.
Ми, представники чотирох держав: Америки, Анґлії, Франції її Італії, звертаємо наново Вашу увагу, на випадок відмови, на незвичайну відповідальність, яку Ви візьмете на себе, і на трудність Вашого положення супроти Мирової Конфоренції, яку ми представляємо.
(Підписи): Представник Америки: Robert Lord. Представник Анґлії: Carton de Wiart. Представник Франції: Général Berthélemy. Представник Італії: Commandant Stabile.
Львів, 28. лютого 1919.
Комісія Союзників уважає своїм обовязком додати одно слово в справі проєкту додаткового договору, який є долучений до договору перемиря.
Сей проєкт є тільки нарисом, поданим для інформації. Він буде дефінітивно установлений Комісією Союзників тільки після анкети, відбутої на місци.
(Ті самі підписи).
Щоби спинити пролив кров і покласти кінець ворожим крокам, підписані делєґати (тут оставлено вільне місце на імена делєґатів), належно уповажнені до сього своїми урядами, підписали отсе перемирє, якого постанови слідуючі:
Арт. 1. Перемирє є чисто війскове і його умови не можуть впливати ніяким способом на рішення, які має приняти Мирова Конференція.
Вова зачнеться другого дня після підписання, скінчиться після того, як Мирова Конференція повідомить про своє рішеннє в справі Галичини.
Арт. 2. Війскова демаркаційна лінія, яка розділятиме теперішні війскові сили обох сторін на час перемиря, подана на долученій карті 1:200.000.
Вона йтиме здовж ріки Буга від границі Галичини до устя потока, який перепливає попри Ясеницю Польську, далі здовж сього потока до залізничого моста Холоїв–Камінка, далі здовж сього залізничого шляху (часть шляху приналежна до Українців) до моста на ріці Бузі, далі здовж залізничого шляху (часть шляху приналежна до Поляків) від сього останнього моста до моста на ріці Камінці, далі здовж сеї ріки до границі, яка ділить політичний повіт Жовківський від Камінецького, далі здовж сеї границі, далі здовж границі між політичними повітами Львівським і Камінецьким, далі здовж границі між політичними повітами Львівським і Перемишлянським до залізничого шляху Львів–Перемишляни, звідси здовж границі між політичним повітами Бобрецьким і Перемишлянським до Солової (ся місцевість належить до Українців, Миколаїв до Поляків), далі здовж потока Білого до Соколова (ся місцевість належить до Українців), далі здовж шляху Соколівки до залізничого двірця в Вибранівці (дворець і місцевість належать до Поляків), далі здовж шляху з залізничого двірця в Вибранівці до Гути Щирецької (ся місцевість належить до Українців) і звідси здовж південної границі політичного повіту Львівського і далі здовж східної границі політичних повітів Дрогобицького і Турчанського.
Арт. 3. Українські сили мають бути усунені по-за сю лінію в реченци 14 днів від початку перемиря. Після сього реченця не може бути підчас перемиря ніякої концентрації війска в полосі по однім і другім боці демаркаційної лінії в віддаленню 3 кільометрів від сеї лінії. Обі сторони не можуть оставити в сій полосі як тільки відділи потрібні для місцевої поліції, без артилєрії. Комісія Союзників, передвиджена низше, управильнятиме подробиці виконання і рішатиме в останній інстанції.
Арт. 4. Всі воєнні полонені обох сторін мають бути увільнені. Їх поворот буде предметом договору, який мають заключити обі воюючі сторони зараз після підписання перемиря.
Арт. 5. Особи інтерновані, взяті як закладники, придержані або увязнені підчас війни з політичних мотивів будуть негайно увільнені.
Арт. 6. Не можна буде робити ніякої перешкоди поворотови до місця їх осідку з-перед часу воєнних кроків ані користуванню всіми правами для осіб одної чи другої сторони, як також для громадян націй союзних чи принятих до союза (des nations alliées ou anonsées), навіть коли вони брали участь у війні; всі сконфісковані маєтки мають бути їм віддані або має їм бути дане відшкодуваннє.
Арт. 7. Ніхто не може бути нарушений ні непокоєний в своїх правах ані в маєтку з причини своєї народности або участи в війні.
Арт. 8. Будуть заборонені і признані згори неважними на землях Східної Галичини, поставлених під контролю обох сторін, на час сього перемиря, всі трансакції що-до маєтків приналежних до неприятелів держав союзних і принятих до союза: власности движимі і недвижимі, участи в інтересах, права, користи з якпх-небудь контрактів і т. д., — з виїмком операцій конечних для безпосередних потреб експльоатації сих маєтків (купно сирівців, продаж продуктів і т. д).
Арт. 9. На тих самих землях, підчас сього перемиря, не буде давана концесія на право експльоатації на нафтових теренях, по-за приватною власністю.
Арт. 10. З застереженнєм, що нафтові інсталяції і всі залізничі шляхи не підлягли ніякому важному ушкодженню, польські війскові власти, за цілий час сього перемиря, матимуть обовязок доставляти українським властям, що-місяця, за заплату, залізницею і на залізничий дворець в Стрию, якусь тонажу нафтової ропи і її виробів.
Ся тонажа, як також ціна нетто купна нафтової ропи, її виробів, товарів, які можуть бути доставлені титулом заплати, і умови для управильнення сеї трансакції будуть предметом додаткового договору, обовязкового для обох сторін, який буде установлений Комісією Союзників для виконання перемиря, після анкети на місци. Вони мають бути такі, щоб українські власти за весь час сього перемиря мали далі ті користи, які їм давало протягом місяця січня володіннє відступленими нафтовими теренами.
Арт. 11. Українська армія матиме обовязок охороняти підчас евакуації евакуовану полосу й особливо експльоатації й інсталяції нафтові проти всякого замаху, всякого знищення і всякого нарушення; при своїм відході вона передасть береженнє порядку місцевим цивільним властям.
Арт. 12. Комісія Союзників, зложена з 1 члена війскового і 1 члена технічного від кождої з націй союзних або принятих до союза, буде берегти виконаннє постанов сього перемиря і матиме всю власть рішати в останній інстанції всі питання, які можуть бути піднесені і які не є управильнені в висше поданих постановах. Вона зможе делєґувати підкомісії, які в разі потреби мають по-за нею управильняти окремі справи.
Арт. 13. Француський текст, висще поданих 12 артикулів, є одиноко урядовий.
Арт. 1. Польські війскові власти матимуть обовязок доставляти українським війсковим властям, що-місяця, за заплату, залізницею і на залізничий дворець в Стрию, …[2] вагонів-цистерн або …[2] тон нафтової ропи.
Українські війскові власти матимуть змогу жадати, щоб така скількість нафтової ропи, яка їм подобається, була заступлена відповідною скількістю її виробів. Вони матимуть доплатити кошти рафінажі, вільні від всіх такс.
Арт. 2. Ціна купна за нафтову ропу або вироби, доставлені українським властям, може бути заплачена, по їх вибору, товарами або монетою, яка має курс в Польщі.
Арт. 3. Ціни нетто за вагони на залізничім двірци в Стрию, фактуровані для нафтової ропи і її виробів; ціни нетто товарів, доставлених в заплату, за вагони, так само на залізничім двірци в Стрию, будуть такі[2]:
Арт. 4. Полякам буде заборонений всякий вивіз нафти і її виробів з другої сторони установленої війскової демаркаційної лінії.
Арт. 5. Всі вагони-цистерни, які знаходяться в дні підписання сеї трансакції на території Східної Галичини, будуть списані і поставлені польській дирекції залізниць, за заплату за кождий вагон польськими властями ціни установленої Комісією Союзників.
Виїмок буде зроблений для скількости вагонів-цистерн, потрібної для руху на нафтових теренах, положених на схід від демаркаційної лінії, і для транспорту нафти, доставленої Українцям, зі Стрия. Ся скількість буде означена Комісією Союзників, яка візьме на увагу інструкції про рух вагонів на австрійських залізничих шляхах Галичини. Комісія Союзників рішатиме всі питання про уживання і рух вагонів-цистерн і вагонів з товарами.
Дня … лютого 1919.
(Ті самі підписи на кождім з 5 листів тексту головного й додаткового договору).
У вступнім листі Комісія Союзників пише, що вона предкладає проєкт перемиря, „принявши до відомости мілітарні точки погляду обох воюючих сторін.“ Тут комісія сказала свідомо неправду. Коли взяти на увагу, що комісія закінчила наради з українською делєґацією у вечері 26. лютого, що цілий день 27. лютого до пізного вечора заняла поїздка до Ходорова, а 28. лютого комісія предложила проєкт перемиря, — то стане ясно, що на рішеннє і виготовленнє проєкту в француськім оригіналі і в українськім та польськім перекладі комісія в часі після нарад з українською делєґацією не могла мати часу. З сього виходить, що комісія зладила проєкт перед приступленнєм до переговорів з українською делєґацією, а тільки на основі порозуміння з Поляками.
Вказує на се також одна подробиця в самім проєкті. Під проєктом „додаткового договору що-до нафти“ дата означена: „Le … Février 1919“. Тимчасом сей додатковий договір мав бути заключений аж після заключення перемиря, а підписаннє перемиря мало наступити 5. марта. Коли-б отже проєкт додаткового договору виготовлювано аж після нарад з українською делєґацією, то не ставлено би під ним як дату місяць лютий, тільки март.
Що більше, навіть вступний лист „до Делєґацій польської і української“, який містив останні зарядження комісії, не був виготовлений в дні датування, тільки швидче, бо дату машиновим письмом означено „Leopol, le … Février 1919“, а число „28“ вставлено опісля рукою.
З усего сього виходить ясно, що проєкт перемиря, предложений комісією Бертелємі, був односторонним диктатом, який комісія на основі порозуміння з Поляками рішила накинути Українцям. А комедію переговорів з українською делєґацією устроєно вже тоді, коли проєкт був рішений і виготовлений.
3. Становище Державного Секретаріяту. Одержавши проєкт перемиря, українська делєґація того самого дня виїхала зі Львова, щоби предложити його Державному Секретаріятови.
Делєґації було ясно, що Державний Секретаріят проєкту в такій формі не прийме. А що ультимативна форма вручення проєкту виключала дальшу дискусію і надію на річеві уступки, то на заключення перемиря не було виглядів.
Тому з Ходорова вночи з 28. лютого на 1. марта наша начальна команда вислала виповідженнє завішення оружя, щоб могти знов вести воєнні операції, яких припиненнє, як уже зазначено, на думку команди виходило тільки на користь Полякам.
Одержавши виповідженнє завішення оружя, комісія Бертелємі прислала українській команді отсей ультимат:
Коли найвисша команда розпочинає ворожі кроки, переговори зараз будуть зірвані. Коди виповідженнє завішення оружя не буде взяте назад до півночи 1. марта, місія 2. марта опустить Львів. Місія робить українське правительство відповідальним перед чотирма державами антанти за підняттє ворожих кроків, які антанта наказала спинити. Комісія робить українське правительство, зокрема начального команданта галицького фронту особисто відповідальним за безпечність проїзду місії в окремім вагоні під прапором антанти.“
Сей ультимат остав без відповіди, війна почалася наново, комісія Бертелємі виїхала зі Львова.
Відповідь на проєкт перемиря Державний Секретаріят вислав радіотелєґрамою. Ся відповідь звучить:
Станиславів, 4. марта 1919.
Державний Секретаріят Західної Области Української Народньої Республики в Станиславові має честь довести до Вашої відомости ось що:
Від 1. падолиста 1918. ми стоїмо в війні з польською державою, яка хоче завоювати і заанектувати нашу територію. За сей час польська армія може виказатися тільки незначними успіхами. В її руках знаходиться тільки вузький коридор здовж залізничої лінії від граничного міста Перемишля до столиці нашої держави Львова, який лежить 93 кільометри на схід від Перемишля, при чім згадана залізнича лінія знаходиться постійно під нашим огнем, а місто Львів з усіх боків обложене нашим війском; крім того Поляки держать тільки незначну полосу нашої території на північнім заході.
Дня 22. лютого, коли наші операції під Львовом розвивалися як найкраще, до нашої начальної команди приїхала зі Львова місія антанти, зложена з панів (тут подані імена), виделєґована варшавською місією антанти до Львова в ціли спинення воєнної акції на польсько-українськім фронті.
Місія заявила, що хоче нам і Полякам предложити проєкт перемиря і в тій ціли жадає завішення оружя, додаючи, що коли ми на завішеннє оружя не згодимося, то се буде рівнозначне з нашим зірваннєм з антантою.
Хоч при згаданім стані операцій завішеннє оружя було для нас зі стратеґічних причин некорисне, одначе ми згодилися на се в надії, що справедливе рішеннє місії покладе кінець війні, яку нам накинули Поляки.
Завішеннє оружя почалося 25. лютого в 6. год. рано.
Того самого дня наша делєґація явилася у Львові для переговорів і заключеня перемиря. 26. лютого відбулася конференція місії антанти з нашою делєґацією у Львові. 27. лютого місія антанти виїхала до осідку нашої начальної команди, де відбула конференцію з Головою Директорії Української Народньої Республики і Головним Отаманом української армії Петлюрою, як також з президентом Української Національної Ради Західної Области УНР д-ром Петрушевичем і президентом Державного Секретаріяту д-ром Голубовичем[3]. 28 лютого місія антанти предложила нашій делєґації у Львові проєкт перемиря з Поляками жадаючи нашої відповіди до 5. марта. Сей проєкт перемиря установляє отсю демаркаційну лінію: (тут іде означеннє демаркаційної лінії).
З огляду на се, що проєкт віддає добру половину нашої території в польські руки, та що він тому без дальших переговорів не міг би бути основою перемиря, — наша Начальна Команда виповіла завішеннє оружя уважаючи продовжуваннє завішення оружя некористним зі стратеґічних причин.
На се місія антанти прислала нам ультимат з 1. марта, в якім заявляє, що коли ми розпічнемо воєнні кроки, то всі переговори в ціли перемиря зриваються, та що українське правительство несе всю відповідальність перед чотирма державами антанти за дальше веденнє війни, якої покінчення антанта приказала.Проти цілого висще представленого поведення місії в сій справі Державний Секретаріят Західної Области УНР в порозумінню з Директорією УНР має честь звернутися до правительств Франції, Анґлії, Злучених Держав Північної Америки й Італії з жалобою і протестом, а саме:
Місія антанти інформувалася про нашу справу тільки у Поляків у Варшаві і Львові. Приїхати на довше до правительства нашої держави і тут поінформуватися основно про нашу справу місія, не зважаючи на нашу кількакратну просьбу, не вважала за вказане. Польська преса ще перед рішеннєм місії представляла справу так, що місія приїхала наказати Українцям сповнити польські домагання.
На конференції з місією наша делєґація переконалася, що всі відомости місії про нас походять з польського жерела, для нас очевидно крайне ворожого.
Відповідно до того випало також рішеннє місії.
Демаркаційна лінія, означена місією, не є лінією війсковою, тільки політичною. Фронт іде з півдня на північ східною стороною ріки Сяну, вигинаючися на північ від Перемишля де-що на схід. Тільки від Перемишля до Львова йде здовж залізничої лінії вузький коридор, який знаходиться в руках Поляків. Тимчасом демаркаційна лінія, означена місією, сягає далеко на схід від Львова і віддає Полякам великі простори нащої території, яку міцно держить наша армія. Ся демаркаційна лінія відповідає політичним бажанням Поляків, які офіціяльно і неофіціяльно заявляли, що мусять заанектувати до Польщі українську землю що найменше до лінії Буга і Стрия, щоб забезпечити собі посіданнє Львова і нафтових теренів у Бориславі. Се політичне бажаннє Поляків сповнила місія антанти, наказуючи нам віддати Полякам добру половину нашої території з столицею Львовом і з Бориславом. Сим рішеннєм половина нашої території і наших громадян мала би підпасти під адміністрацію польської окупаційної власти, яка показалася по-над усяку міру безоглядною супроти українського населення. Сим рішеннєм наша держава, позбавлена такої значної части своєї території з такими жерелами доходу, як копальні нафти в Бориславі, втратила би як популяційну так і господарську основу свого істнування і не могла би виконати своїх задач державного будівництва, зокрема не могла би зорґанізувати сильної армії, потрібної для забезпечення границь Української Народньої Республики від сходу і взагалі для тих задач, які намічаються для Української Народньої Республики в переговорах Директорії УНР з антантою.
Сим рішеннєм місія потоптала принціп самовизначення народів і стала по стороні польського імперіялізму. Сим рішеннєм місія посіяла в нашім народі недовірє до антанти і до тих високих принціпів справедливости, які антанта проголосила.
В імя сих принціпів протестуємо проти сього рішення місії, зокрема протестуємо проти ультимативної заяви місії, що ми несемо перед державами антанти відповідальність за дальше веденнє війни.
Ми примушені воювати з Поляками в обороні нашої землі.
З державами антанти ми хочемо жити в мирі і приязни і сподівалися від них помочи проти польського наїзду.
Тому просимо правительства Франції, Анґлії, Злучених Держав Північної Америки і Італії вислати до нашої держави окрему місію, яка, не підлягаючи польським впливам, безсторонно розслідила би наші відносини.
Ми готові кождої хвилі спинити воєнні кроки проти Поляків, але на основі справедливого рішення, яке увільнить нашу територію з-під польської інвазії.
Д-р Голубович, президент Державного Секретаріяту.
На се треба передовсім сказати, що становище Державного Секретаріяту відповідало настроєви цілого українського громадянства по обох боках фронту, зокрема настроєви війска. Панувало загальне переконаннє, що воєнне положеннє не примушує нас годитися на таке перемирє, що ми нині-завтра візьмемо Львів і тоді одержимо инакші умови перемиря. Залякуваннє комісії, яка грозила нам гнівом антанти, пояснювано так, що комісія конче хотіла нам накинути польський диктат, і вірено, що Мирова Конференція, розслідивши справу, певне стане на иншім становищи і вимірить нам справедливість.
Сим загальним настроєм було переняте також правительство. Можливо, як би Петлюра був поставив рішуче домаганнє, що в інтересі цілої Української Народньої Республики треба конче покінчити війну з Польщею і тому треба безумовно підчинитися рішенню комісії антанти, то се було би поважним арґументом за приняттє проєкту перемиря, бо Петлюра користувався тоді великим авторитетом.
Одначе Петлюра, як на конференції з комісією антанти не виступив рішуче в обороні Східної Галичини, так не мав також рішучости виступити з домаганнєм приняття проєкту комісії антанти. Мабуть для нього самого тоді ще не була ясна його пізнійша орієнтація: через Польщу до антанти за всяку ціну.
Зрештою, якби правительство було оцінило положеннє инакше і — маючи на увазі з одного боку ті наслідки, якими грозила комісія антанти, коли ми не приймемо її проєкту, з другого ж боку ті користи, які вона обіцювала, коли ми проєкт приймемо, — рішилося приняти проєкт, то насувається питаннє, чи воно могло би своє рішеннє перевести в життє.
Настрій серед війска, яке було під вражіннєм, що накинене комісією антанти завішеннє оружя перешкодило йому здобути Львів, був такий ворожий всякій „угодовости“, що воно готово було відмовити послуху правительству. Подібний настрій був серед громадянства. Легко міг повстати розвал, з якого певне скористали би Поляки, щоб заняти край „для заведення ладу й порядку“.
В кінці, якби навіть перемирє заключено й переведено, то се ще зовсім не обезпечувало би нашої державности. Знаючи Поляків, можна бути певним, що вони, запевнивши собі мілітарну перевагу, були би зломили перемирє і зайняли нашу територію. Чи не могли би вони прим. через своїх аґентів зорґанізувати пару польських повстань в більших містах, які ми мусіли би були здавляти, — і тоді піти на нас війною „для визволення братів“, яких ми „катуємо всупереч умовам перемиря“?! Примір Вильна свідчить, що польській віроломности нема границь.
Також треба поставити питаннє, чи вдержалася би тоді наша державність супроти натиску Совітської Росії.
Словом, навіть тепер, коли для оцінки справи можемо покористуватися подіями, які опісля наступили, не можна сказати, що приняттє проєкту комісії Бертелємі було би вратувало нашу державність на території на схід від лінії Бертелємі.Тодіж, коли правительство стояло перед рішеннєм, все складалося за те, щоби проєкт комісії Бертелємі відкинути.
Розпочавши наново бої, українська команда рішила напружити всі сили, щоби здобути Львів, відібрати Полякам коридор здовж залізничого шляху Перемишль–Львів й установити таку лінію фронту, якої ми домагалися як демаркаційної лінії в переговорах про перемирє. Тоді — думалося — і Поляки і комісії антанти стануть податливійші, і перемирє можна буде заключити по нашій волі.
Рішаючі бої велися між 10. і 20. марта. Нашій армії вдалося проломити польські становища здовж залізничого шляху Перемишль–Львів і таким чином окружити Львів з усіх сторін. Одначе до рішаючої побіди не стало сили. Поляки відзискали свої становища і наші сили мусіли відступити на позиції, які займали перед тим.
Так плян здобуття Львова не здійснився. Перед нами стояло важке питаннє: Що далі?
Саме в сю критичну хвилю українська начальна команда одержала від Найвисшої Ради Мирової Конференції в Парижі отсю радіотелєґраму:
Париж, 19. марта 1919.
Підчас засідання 19. марта Найвисша Рада Мирової Конференції рішила запросити обі сторони під Львовом заключити завішеннє оружя після одержання сеї телєґрами.
Наслідком сього шефи союзних і принятих до союза правительств звертаються до ґенерала Павленка, щоб подати йому до відомости запрошеннє Найвисшої Ради Мирової Конференції негайно спинити, на скільки се залежить від нього, ворожі кроки під містом і в околиці Львова; таке запрошеннє вислано рівночасно до польського ґенерала Розвадовського, команданта площі у Львові.
Підчас завішення оружя війска обох сторін остануть на своїх позиціях, при чім рух залізничим шляхом між Львовом і Перемишлем має остати в кождім разі свобідний в розмірах точно потрібних для щоденного виживлення міста.
Найвисша Рада додає, що вона готова вислухати представлення територіяльних бажань обох сторін в сій справі і посередничити в Парижі при делєґаціях українській і польській, або через таке уповажнене представництво, яке сторони уважатимуть за потрібне вибрати, щоб завішеннє оружя перемінити в перемирє.
Вислуханнє українських і польських представників в справі їх спірних бажань є зрештою підчинене формальній умові негайного понехання ворожих кроків.
Woodrow Wilson. Lloyd George. Clemenceau. V. Orlando
Ся телєґрама прийшла неначе відповідь на питаннє: Що далі? І так приняли її наші політичні і війскові круги.
Військове положеннє було важке. Польська держава консолідувалася, а на Україні йшов розвал. Серед таких відносин вигляди на побіду над Поляками слабшали.
Телєґрама Найвищої Ради вказувала инший вихід. Справу рішить не оружє, тілька Мирова Конференція. І рішить її, очевидно, згідно з своїми принціпами свободи і самовизначення народів, отже в нашу користь. Сього можна надіятися хочби тому, що Найвисша Рада обіцює нове рішеннє, отже зносить рішення комісії Бертелємі, очевидно, як несправедливе.
Сю надію ще скріпив лист, який рівночасно одержав державний секретар закордонних справ Панейко від секретаря Вільзона.
Панейко, висланий на Мирову Конференцію як заступник президента Делєґації Української Народньої Республики, вислав з Берна, де він тоді ждав француського дозволу на приїзд до Парижа, до Вільзона представленнє справи в звязку в поведеннєм і рішеннєм комісії Бертелємі.
На се дістав від секретаря Вільзона отсю відповідь з дня 17. марта 1919:
„Президент Вільзон одержав Вашу телєґраму з 13. марта, в якій говориться про відносини між Україною й Польщею і про місію ґенерала Бертелємі. Президент хоче, щоб Ви були певні, що він вповні здає собі справу про положеннє і через те зараз буде вислана на місце окрема місія антанти, щоби перевести доходження про цілу ту справу. Президент є певний того, що в дожиданню приїзду сеї місії і в загальнім інтересі Україна зараз спинить мілітарну акцію. Президент сподіється, що Україна матиме довірє до доброї волі коаліційних правительств довести до вдоволяючої угоди між Польщею й Україною та через справедливе полагодженнє справи усунути конфлікт між обома націями.“
Маючи найліпші надії, Державний Секретаріят дав на телєґраму Найвисшої Ради отсю відповідь:
Станиславів, 29. марта 1919.
Правительство Західної Области Української Народньої Республики приймає предложеннє Найвисшої Ради в справі спинення ворожих кроків під Львовом, розуміючи його так, що се спиненнє обнимає весь польсько-український фронт. В сій справі дано відповідні повновласти п. ґенералови Павленкови.
Підписане правительство так само приймає предложеннє, щоби представити українські бажання Найвисшій Раді Мирової Конференції в Парижі через уповажнених делєґатів, яких імена будуть подані до вашої відомости негайно після одержання повідомлення, що Поляки приняли се предложеннє.
За правительство Західної Области УНР.
Голубович.
Згідно з зазивом Найвисшої Ради українська начальна команда звернулася до польської команди з предложеннєм переговорів в справі завішення оружя. Та тут зустріла її несподіванка. Польська команда не спішилася сповнити волю Найвисшої Ради і почала проволікати справу. Аж за посередництвом американського ґенерала Кермена, який тоді був у Варшаві і дістав з Парижа припорученнє занятися справою завішення оружя, прийшло 27. марта до переговорів у Хирові.
В переговорах, які велися в присутности ґен. Кермена і його адютанта, українську сторону заступали: ґен. Гембачев, підполк. Фідлєр, майор Долежаль, поручник Малецький і політичний делєґат д-р Михайло Лозинський, а також як перекладач о. Бонн; польську сторону заступали: полк. Кулінський, майор Маріянський, капітан Розвадовський, поручник д-р Короткевич і політичний делєґат граф Скарбк.
Сі переговори були для нас знов несподіванкою.
Ми були певні, що Поляки так само як ми готові сповнити волю Найвисшої Ради, і тому заключеннє завішення оружя піде зовсім гладко.
Тимчасом вони заявили, що польська сторона може заключити завішеннє оружя тільки під умовою, що наше правительство до трьох днів від заключення завішення оружя заявить готовість заключити перемирє на основі проєкту комісії Бертелємі, який Поляки вважають єдиною основою дальших переговорів.
Ми на се відповіли, що для нас є міродатне становище Найвисшої Ради, отже тепер ми готові заключити завішеннє оружя, а про перемирє будемо говорити в Парижі.
На се польська делєґація заявила, що на заключеннє завішення оружя на основі нашого предложення не має повновластий і мусить звернутися до свого правительства за новими інструкціями. Про вислід повідомить нас через парляментаря.
Так переговори в Хирові скінчилися нічим і війна велася далі.
Про вислід сих переговорів наша команда повідомила радіотелєґрамою Найвисшу Раду, зазначуючи, що вина за дальше веденнє війни паде на Поляків.
Наше правительство в радіотелєґраммах до Парижа і в представленнях до ріжних низших аґентів держав антанти, які були під той час на нашій території, все на ново заявляло готовість заключити завішеннє оружя на основі телєґрами Наїйвисшої Ради і взивало антанту заставити Поляків приняти ту основу.
Одначе парляментар, який мав нам передати польське предложеннє про дальші переговори, не являвся. Замість того являлися познаки, що Поляки готовляться не до завішення оружя, але до нової воєнної акції.
Тимчасом Державний Секретаріят зайнявся висилкою делєґації до Парижа, для полагодження тих справ, про які говорила телєґрама, себ-то для заключення польсько-українського перемиря і взагалі полагодження польсько-українського спору за Східну Галичину[4]. В склад делєґації ввійшли: товариш державного секретаря закордонних справ д-р Михайло Лозинський як голова, полковник Дмитро Вітовський як член і війсковий знавець, Олександер Кульчицький як секретар.
Спершу була думка, що делєґація виїде аж після заключення завішення оружя, коли вже буде ясне положеннє на фронті, і тому її від'їзд відкладано з дня на день. Коли одначе справа завішення оружя ставала що-раз безвигляднійшою, делєґація виїхала зі Станиславова 17. цвітня з порученнєм як найшвидше дістатися до Парижа і старатися звідти припинити воєнну акцію, підготовлювану Поляками.
В звязку з сею задачею нашої делєґації мою увагу заняла одна важна подробиця. А саме в телєґрамі Найвисшої Ради знаходився отсей уступ:„Підчас завішення оружя війска обох сторін остануть на своїх позиціях, при чім рух залізничим шляхом між Львовом і Перемишлем має остати в кождім разі свобідний в розмірах точно потрібних для щоденного виживлення міста.“
Сей уступ свідчив, що Найвисша Рада, приймаючи своє рішеннє, мала на увазі той стан воєнної акції, коли наші війска, проломивши польські становища між Львовом і Перемишлем, окружили Львів і відтяли його від всякого звязку з Польщею, так що містови грозив голод і польській залозі капітуляція. Якраз в сю хвилю Найвисша Рада наказувала спинити дальші бої і відновити залізничий рух між Львовом і Перемишлем. Виглядало се так, що причиною інтервенції Найвисшої Ради було положеннє польської армії у Львові, а цілю зберегти Львів в руках польської армії.
Та заки рішеннє Найвисшої Ради прийшло до обох воюючих сторін, Поляки для оборони Львова вже його не потребували. Зате тепер воно було потрібне Українцям і треба було його використати.
Одначе вже в Хирові збудився в мене сумнів, чи воно нам що поможе. Чому Поляки відкидають наше предложеннє завішення оружя? Адже Найвисша Рада виразно наказує його заключити! Хиба що вони мають певність, що сей непослух приказови Найвисшої Ради їм не пошкодить.
Мої сумніви потвердив ґраф Скарбк у приватній розмові, яка завязалася між нами підчас того, як списувано протокол переговорів.
Коли я висловив здивованнє, що Поляки відкидають наше предложеннє, зроблене згідно з рішеннєм Найвисшої Ради, він відповів:
„Ви помиляєтеся в оцінці положення. Коли Найвисша Рада приймала своє рішеннє, положеннє було зовсім инакше ніж тепер. Тоді здавалося, що Львів мусить упасти в Ваші руки; тепер, як знаєте, йому вже ніщо не грозить. Тепер для Вас останній час згодитися на лінію Бертелємі. Майте на увазі, що ми, предкладаючи Вам таку згоду, йдемо проти нашого громадянства, яке готово нас за се укаменувати. Але ми маємо добре оправданнє, що се воля Найвищої Ради. Коли ж Ви тепер не заключите перемиря, то за місяць ми будемо мати армію Галлєра і тоді викинемо Вас з Галичини“.
Сі слова ґр. Скарбка не тільки говорили, що рішеннє Найвисшої Ради було видане в інтересі Поляків. Вони також ясно натякали, що тепер, коли сього рішення вже Полякам не треба, Найвисша Рада буде вважати його безпредметовим і не буде настоювати на тому, щоб Поляки його послухали.
Коли я в Станиславові переповів слова ґр. Скарбка, вони в урядових кругах не зробили вражіння. Се, мовляв, звичайна тактика залякування противника. На лінію Бертелємі в кождім разі ще маємо час. Треба пождати, що скаже Найвисша Рада.
Готовлячися до виїзду до Парижа, я переглядав матеріяли, які відносилися до справи. І вони потверджували мої сумніви і самопевність ґр. Скарбка. Антанта доси інтервеніювала тільки тоді, коли Поляки були в скрутнім положенню, і так, як се було Полякам потрібне. Чи вона настоюватиме на виконанню свого рішення, коли се потрібне не Полякам тільки нам?
Та в даних обставинах не було иншого виходу, як тільки розпочатий шлях до антанти перейти до кінця і як найшвидше дістатися до Парижа, щоб вияснити справу.
Дальші події показали, що мої сумніви і самопевність ґр. Скарбка були оправдані.
Телєґрама Найвисшої Ради показалася безвартним „листом паперу“, який Найвисша Рада сама передерла.
——————
- ↑ Охримович і я були у Львові і ввійшли в склад делєґації на основі повновластий, привезених делєґацією. Ся повновласть уможливила мені виїзд на український бік.
- ↑ 2,0 2,1 2,2 Ся тонажа і сі ціни будуть установлені, згідно з постановами артикулу 10-ого договору перемиря, Комісією Союзників після вислухання нею українських і польських знавців і закінчення анкети, яку вона має зарядити на місци.
- ↑ В дійсности між членами комісії і Петрушевичем та Голубовичем відбулася тільки формальність представлення.
- ↑ Див. висше ухвали Державного Секретаріяту з 30. марта 1919.