Гетьман Петро Сагайдачний/I
| Гетьман Петро Сагайдачний I. Через пороги |
II. На Запорозькій Січі ▶ |
|
Це діялося по весні 1614 року.
Широким Дніпром пливли вниз до порогів великі козацькі байдаки. Сонце, підбиваючися вгору, весело грало промінням по червоних, як мак, верхах на козацьких шапках, по жовтих, як гвоздики, та синіх, як волошки, штанях, по кольористих поясах, по блакитних та зелених вильотах на кунтушах. Байдаків було з десяток; на кожному була невисока щогла, а на щоглах маяли кольористі бинди; здавалося, що то дівочі коси мають над байдаками, нагадуючи козакам про коханих дівчат, що виряжали їх у дорогу. На передньому байдакові маяла на червоному ратищі блакитна корогва, а на їй намальовано було козака на коні і під ним злотом вигаптувано підпис:
Куди схоче, туди й скаче,
Ніхто за ним не заплаче.
Часом чути було спів; то козаки співали здебільшого журливих пісень; а геть нижче щось гуло, щось ревло та гуркотіло. Сказав би, що то гроза насуває, так же на небі не було ні хмариночки.
— Что бы оно гудѣло такъ? Ни вѣтеръ, ни градъ; и аеръ, кажись, не оболоченъ, а гудитъ! — дивуючися казав невисокий бородатий чоловічок у високій шапці і в кольористій одежі з широченними ніби попівськими рукавами. В такій одежі ходили тоді в Московії, а звалася вона „охабень“. У чоловічка був і товариш; на тому „охабень“ був блакитний з червоними китицями. Обидва вони сиділи на якомусь пакункові. Люде ті були посли од московського царя до запорозького війська.
— Та то пороги ревуть, пане дяче[1], — одказав москалеві сивоусий козак, що сидів долі, підобгавши ноги і смоктав люльку.
— Пороги? Но́ли они недалече?
— Та вже недалечко… От гаспидська люлька, — знову погасла!..
Дяк устав і, захистивши від сонця очі рукою, неспокійно дивився наперед, а сивоусий козак витяг кремінь, губку та кресало і заходився кресати, лаючи гаспидську люльку, що все гасне.
А спереду гуло та ревло все дужче. Старий козак у росхристаній сорочці з загорілими волохатими грудьми, що стояв біля стерна на передньому байдаці, накерував його саме насеред течії.
— А ну, хлопці, разом! — гукнув він.
На байдаці було дванадцятеро гребців. Зачувши наказ, вони разом глибоко зачепили веслами воду, одкинулися назад, знов нахилилися наперед, глибоко заганяючи весла в воду і знов одкинулися назад. Байдак линув, мов крилатий птах…
— А ну, соколята, ще раз! ще раз! — погукував старий стирник.
Перелякані московські посли дивилися то на гребців, то на стирника, то на страшну річку. А Дніпро справді ставав страшний. Щось ніби пірнало в йому і знов виринало, мов білі ягнятка з'являлися на хвилях і знову зникали. Все чутніше ставало, як гуде, реве, клекотить вода…
— Годі, хлопції Сушіть весла! — гукнув стирник.
Гребці підняли весла і повставали.
— До стерна, дітки! — гукнув стирник.
Гребці кинулися до стерна, налягли на його, перемогли прудку воду і накерували байдак просто в ворота, се б то в прохід поміж кам'яними скелями, де крутилася й шумувала вода.
Упоперек Дніпра од берега до берега стирчало величезне каміння і перегорожувало річку мов кам'яний поріг. Вода клекотіла поміж камінням, гула й ревла і вкривала каміння білим шумом. Їй ніби не ставало місця поміж скелями, і вона люто стрибала вгору і знову падала вниз, і розбивалася об каміння, розсипалася білим шумом… Здавалося, наче то звір велетенський, наїживши білу гриву, борсається в воді, простягшися впоперек усього Дніпра.
Байдак прудко, прудко линув на ту білу гриву. Ось він уже на їй — здрігнувся, хитнувся і зарипів так, наче ось-ось роспадеться, знову здрігнувся і шубовснув униз з водяноі гори, пірнув переднім краєм у воду і знову виринув… І козака на коні, і пана дяка, що стояв навколішках, учепившися за кочеток та посинілими губами белькотав молитву, і сивоусого козака з люлькою — всіх оббризкало шумом та водяним пилом…
— Дякуйте Богові, дітки! — гукнув стирник.
Усі перехрестились.
— Гляньте, хлопці, он москаль рачки стоїть! — весело озвався хтось.
Всі глянули туди, де були московські посли. Товариш пана дяка, страшенно переляканий, стояв рачки і переляканими очима дивився на всіх, не знаючи, де шукати порятунку…— От гаспидська люлька! Знову погасла!.. — бубонів сивоусий козак, штрикаючи пальцем у мокру люльку.
Та незабаром байдак виплив на тиху воду. Козаки почали весело розмовляти та підсміюватися з переляканих послів. А инші байдаки тим часом перепускалися через поріг.
— А какъ сей порогъ именуется? — спитав дяк у сивоусого козака.
— Цей зветься Кодацький, — пробубонів козак, панькаючися з своєю люлькою.
— А еще много ихъ будетъ?
— А, сто копанок!.. От гаспидська!..
— Ноли сто? Быть не можетъ!
— Та де ж там сто! Ото, дяче, вигадав!..
— Да ты-жъ самъ сказалъ — сто…
— Оттакої! то в мене таке слово — сто копанок чортів…
Тим часом усі байдаки щасливо перепустилися через Кодацький поріг, і Дніпро поніс їх до инших порогів.
Московські посли, трохи заспокоївшися, посідали знову на своєму килимові, а сивоусий козак, запаливши нарешті свою непокірну люльку, примостився біля їх і почав з ними розмовляти.
— Так ви, кажете, нового царя собі вибрали?
— Новово, точно.
— А кого ж ви вибрали?
— Божіею милостію Михайла Өедоровича Романова, благоцвѣтущую лѣторосль благороднаго корене.
— А як же тепер з царенком буде?
— Какимъ царенкомъ?
— Та з Івасем же, Дмитровим сином.
— А! вотъ нагадалъ! — выпорткомъ ту разстриги?— Оттакої! Який же він рострига?
— Да разстрига-же — подлинно.
— Ну, хоч і рострига, а все ж був царем… А в його зостався син…
— Сынъ!.. Этотъ сынъ разстригой и не пахнетъ: всѣмъ вѣдомо, что оной Ивашка выпортокъ рожонъ Маришкою-ворухою спустя три года послѣ того, какъ Гришку-вора убили…
— Ну, це справді, як через три роки… А кажуть, ніби донці за його обстали?
— Пустое! Онъ ноне съ Маришкой въ Астрахани, слышно, и ево, чу, скоро изымаютъ.
Сказавши це, дяк одразу увірвав мову і переляканими очима озирнувся навкруги, бо почув знову страшенний гугот і клекіт і помітив, що гребці заметушилися. По хвилях знову заскакали біленькі ягнятка, а геть нижче ревів та клекотів збурений Дніпро. Великий довгошиїй цибатий птах, так ніби чапля чи журавель, летючи по над водою, налетів на білий шум і, злякавшися, метнувся набік, безладно затріпавши незґрабними крилами. А небоязькі щури так і черкалися крильцями та ніжками об збурену воду.
— До стерна, соколята! — гукнув стирник.
Дяк знову вхопився за кочеток, а його товариш упав ниць додолу. Байдак здрігнувся і шубовснув униз… Здавалося, що Дніпро дзвенить…
Незабаром байдак був уже на тихій воді.
— Оце Сурський поріг, — це вже два перепливли, — поясняв послам сивоусий козак, — а скоро буде Лоханський, а за ним Дзвонець.
І справді незабаром щасливо перепливли і Лоханський поріг, і Дзвонець, але попереду було порогів ще чимало і найстрашніший за всі — Ненаситець.
Дніпро був дуже страшний московським послам, але ж і дуже вподобався їм. Багато попоїздили вони по своїй Московії, бували і в Сібіру, багато річок бачили, а такої, як Дніпро, не доводилося ще їм бачити.
— Зѣло хорошъ! За то и страшенъ! — казали москалі.
А спереду знову реве все грізніше та страшніше… І через Тягинський поріг перепустилися, а воно все реве.
— А что зто реветь тамъ, панъ атаманъ? — спитав посол.
— То дід реве.
— Какой-чу дѣдъ?
— Дід Ненаситець… Там єсть чому ревти. Страшний!..
От стало видко гострі шпичасті скелі, що перегородили Дніпро впоперек. Вода, стиснена величезним камінням, билась об його і кипіла, а вирвавшися з межи скель, ревучи падала вниз. За ревом та клекотом не чуть було людського голосу, хоч би як хто кричав. А над порогом хмарою знімалися водяні бризки і в їх ясно блищала веселка.
Чути було, що байдак несе надзвичайно прудка течія. І стирник, і гребці, і инші козаки мов кліщами вчепилися за довге стерно. Голосу стирникового не чуть було, а тільки видко було, як у його під вусами раз-у-раз роскривався рот; він, не моргаючи, дивився все в одно місце — в страшну пащу між кам'яними зубами: треба було накерувати байдак у ту пащу, саме в середину, щоб не черкнутися об гостре каміння, що стирчало з боків.
Сивоусий козак глянув на москалів і показав на небо, ніби кажучи: „Моліться — тільки на Бога й надія“…
Москалі зрозуміли його німую мову і впали навколішки… Тиха, спокійна хоч і каламутна річка Москва в ту хвилину здалася їм дивно гарною і вони готові були клясти той нещасливий день, у який вирушили з рідного краю. Чи на те ж хрищено їх святою водою з Москви-ріки, щоб загинули вони в цьому проклятому Дніпрі?.. А дома ж у їх жінки, діти, родичі… Не судилося вже їм бачити свого рідного краю!..
Байдак здрігнувся і шубовснув униз… Москалі попадали і позаплющували очі… Їх облило водою… „Господи! прими духъ мой съ миромъ“!.. шепотіли вони.
— Уставайте, панове москалі! Дякуйте Богові! Перепливли Ненаситець! — гукнув над ними знайомий голос.
Вони підвелися й поросплющували очі. Сивоусий козак сидів на мокрому ослоні і роспалював люльку. Страшна водяна гора, вкрита білим шумом, ревла далеко позаду. А на її білому гребені чорніли байдаки, перепускаючися через страшний поріг… Ще побачили вони на правому березі хатки і край води, і на кручі. Кільки човнів-душогубок гойдалося на воді, недалеко од берега і в кожному було двоє або троє людей…
Враз на задніх байдаках счинився страшенний галас і до переднього байдака долинули вигуки:
— Задній байдак перекинуло!
— Люде топнуть! Рятуйте!
— Рятуйте, хто в Бога вірує!
І справді, нижче порога, серед збурених хвиль, наввиринки крутився байдак. Його крутило й несло мов тріску. То там, то там з води вистромлювалися козацькі голови — то козаки змагалися зо смертю…
Побачивши лихо, всі човни-душогубки полинули рятувати людей. Всі байдаки теж повернули і попливли проти води рятувати товаришів. З човнів кидано в воду кодоли, простягано весла; козаки хапалися за їх і так доставалися в човни. Деякі так познесилювалися, що вже ледві держалися на воді, то їх хапали за чуби, за сорочки і втягали в човни.
Піймано й перевернений байдак і притягнено до берега. Всі байдаки й душогубки, порятувавши товаришів, поприставали до берега. Козаки повистрибували з байдаків на беріг, кричали, сміялися, штовхалися, перекидалися, — зовсім як діти. Які були в воді, ті знімали з себе мокру одежу і роскладали на камінні проти сонечка, щоб сохла. Той збувся шапки, той згубив кисет і зостався без люльки…
— Да всѣ ли козаки цѣлы? — спитав посол.
Виявилося, що козаки не знають, чи всі вони цілі. Клопоталися про шапки та про люльки, а себе полічити й не кинулися.
— А ну лиш, вражі діти, ставайте лавою, я вас полічу, — звелів сивоусий козак, роспаливши нарешті свою люльку.
— Лавою, хлопці, ставайте, лавою! — кричали козаки.
Всі стали лавою. Сивоусий почав лічити. Полічивши всіх, він скрикнув:
— Ов-ва! Одного не стає!… Було на байдаку тридцять, а тепер є тільки двадцять дев'ять. А, сто копанок!..
— Козака не стає!.. Козак загинув! — загомоніли навкруги.
— Хто загинув? Кого не стає?
— Я ось тут! — озвався хтось.
— І я тутечки!
— Та кого ж немає?
— А кат його знає!.. Лічи, батьку, знову, може й знайдеться козак…
— А вже ж знайдеться! Козак не голка — не закинеться!Знову почалося лічіння. Знов одного не стає.
— А, сто копанок!.. Таки немає козака.
— Та кого ж немає?
— Та озовися ж, вражий сину, той, кого не стає!
Всі зареготалися, почувши цей вигук. А вигукнув то Хома, козак великої сили, та на лихо собі придуркуватий.
— Ов-ва, Хомо! як же він озоветься? він же втоп! — сказав хтось Хомі. Хома тільки потилицю почухав… А й справді, як же він тепер обізветься?
— Еге! це Харька Лютого немає! — згадав нарешті Хома: — він ще й люльку мою курив… Це ж і люлька моя втопла.
Роздивилися, — справді не ставало Харька.
Всі козаки одразу стали поважні, познімали шапки і почали хреститься.
— Царство небесне його душі!… А добрий козак був!… І хоч би ж у бої поліг, а то онде смерти здобувся!
А Ненаситець усе стогнав та ревів, так наче мало йому було однієї людини…
——————
- ↑ Дяками в Московщині звалися урядові люде, чиновники.