Перейти до вмісту

Гетьман Петро Сагайдачний/II

Матеріал з Вікіджерел
Гетьман Петро Сагайдачний
з повісті Д. Мордовця
перероб. М. Загірня

II. На Запорозькій Січі
Катеринослав ; Ляйпціґ: Українське видавництво в Катеринославі, 1922
II. На Запорозькій Січі.

Нарешті московські посли побачили Січ Запорозьку.

Запорозька Січ або Запорозький Кіш був тоді на острові Базавлуці, між Дніпром і Чортомлицькою протокою. Добре місце вибрали козаки за-для свого гнізда. Сухопуттю туди не можна було ніякому військові добратися, бо з татарського боку була степова річка Конка та Великий Луг — страшне болото; Дніпром же теж ні польське, ні московське, ні турецьке військо не могло припливти, бо вгорі були пороги, через які вміли плавати тільки запорожці; а знизу — дніпрові плавні, порослі височенним очеретом. Кажуть, що колись турки погналися галерами за козацькими човнами та й зблукалися в плавнях поміж очеретами і багато їх тоді козаки потопили. То вже й не важилися більше потикатися в Дніпро. Навкруги Січі насипано було шанці, а на шанцях стояли військові гармати. Вони були напоготові привітати ворога, звідки б він не поткнувся.

За шанцями були запорозькі куріні. То були довгі хворостяні будівлі, повкривані очеретом та кінськими шкурами. Та в курінях було тільки добро козацьке, а сами козаки не любили сидіти в курінях. Вільному казакові і тісно, й нудно було в оселі, і він любив жити на дворі просто неба; на дворі він їв та гуляв; на дворі й діло громадське справляв. Улітку і по весні та й у суху осінь запорожці любили спати на дворі, прокинувши свитину та поклавши сідло в голови; а то й просто на голій землі на купині головою десь край води, щоб як схочеться вночі пити, то щоб і вода близенько була, і вранці щоб було чим умити козацьке біле лице. Звісно, це тільки так у піснях співалося про біле лице, а звичайно воно було добре засмалене та покусане, бо комарів на Січі була сила-силенна. Та і вночі, прокинувшися, любив запорожець бачити вгорі не стелю похмуру, а високе зоряне небо. Глянувши на небо, він зараз же взнавав, скільки ночі зійшло вже, чи скоро розвидниться. Живучи, здебільшого, далеко від оселі то в степу безкрайому, то в лісі темному, то плаваючи морем, козак швидко звикав багато чого розбірати. Глянувши на небо, він по зірках пізнавав, де північний край, де південний, де схід, а де захід, бо небо він знав так саме добре, як і степи широкі, як і „Великий Луг“. Ніхто, може, не любив природу так, як любив її козак, та ніхто ж і не вмів з свого знання користуватися так, як він. Щоб подати про себе звістку своїм та піддурити ворога, козак умів пугати, як справжній пугач, кував по зозулячому, вив по вовчому, брехав по собачому та по лисичому, сичав по гадючому…

Ось уже байдаки підпливли до Коша Запорозького, чи до Січі, і на передніх байдаках тричі вдарено з гармат на привітання. З Коша теж тричі стрельнуто з гармат.

Цікаво було глянути на Чортомлицьку протоку та на той беріг, де була Січ. І вода, а надто беріг, так і захрясли човнами, чайками, дубами та байдаками і малими, й великими. Та найбільше було морських чайок, — так звалися великі човни, що ними козаки плавали морем. Чайками дуже добре було плавати: вони були легенькі і не потопали навіть тоді, як набіралася в їх вода, бо по боках обкладано їх липовою корою або очеретом. Чардаків на їх не було, а тільки щогла та два стерна. На кожній чайці було з-двадцятеро гребців та з-п'ятдесят узброєних козаків.

Десятки чайок лежали на березі перевернені догори дном і сохли на сонці. Повітря тут повне було диму та смороду, бо скрізь по берегу у величезних казанах кипіла смола. Козаки підкладали дрова під казани, мішали смолу довженними дрючками, забивали дірки в чайках прядівом та засмолювали, і звісно ж були в смолі з голови й до п'ят. Од такої праці козакам було дуже душно і через те вони працювали здебільшого зовсім без одежі, бо жіноцтва в Січі не було, то й соромитися не було кого. Деякі сиділи на березі й латали одежу; ті купалися, ті прали сорочки, ті купали коней.

Великим дивом дивували московські посли, побачивши Січ. Дивували вони й з січовиків-запорожців, і з того, що на тому острові, так далеко від усякої людської оселі, зібралася така сила людей і праця на острові аж кипіла. Стукали сотні сокир, дирчали пилки, на берег скидано деревню, так що аж луна розлягалася. Козаки будували нові чайки, бо лагодилися до великого морського походу. Москалі просто не пізнавали „хахловъ“. Спершу вони здалися їм такі ліниві та вайлуваті, наче тільки й діла з їх було, що курили люльки та вилежувалися, гуляли; а тепер вони були зовсім инші: моторні, жваві, невсипущі робітники. Московські посли тільки чудувалися: тепер їм здавалося, що один „хахолъ“ за чотирьох москалів справиться. „Таких чортів не легко приборкати“, думалося послам.

Десь далеко ревла худоба, ржали коні, хтось грав на сопілку; то грали пастухи, пасучи на луках запорозькі табуни та череди.

— Сказочное царство, истинно сказочное, словно я въ соніи все это вижу, — думалося панові дякові, як він дивився на це, справді ніби якесь казкове, царство, заселене якимись казковими людьми.

Саме тоді, як байдаки з московськими послами приставали до берега, на шанцях з'явилися козаки з дрючками в руках. Але то тільки здавалося, що в їх у руках дрючки. То повиходили січові кухарі кликати козаків обідати, а в руках у їх були величезні ополоники, що ними вони мішали всяку страву: куліш, галушки, борщ, юшку. Варилося в Січі одразу на три, на п'ять, а часом і на десять тисяч козаків, то й казани, в яких варилося, були дуже великі і довгих ложок треба було, щоб у їх мішати страву.

Кухарі, зійшовши на шанці, почали махати ложками, понадівавши на їх шапки — то так вони кликали козаків обідати. В той же час військовий сурмач заграв у сурму щось ніби „Гей, нуте, косарі!“

Хто — побачивши кухарів з ложками, а хто — почувши музику, — покинули козаки робити і сипнули до Коша обідати. Разом із ними увійшли в Січ і ті козаки, що привезли московських послів. За послами несено пакунки з усякими подарунками Січовому товариству.

Уступивши в Січ, або в Кіш, побачили посли величезний майдан, а круг його запорозькі куріні. Усіх курінів було більш як сорок, і кожен курінь мав своє ім'я. Ото ж усе військо запорозьке поділялося на куріні і кожен курінь вибірав собі курінного отамана. Курінні отамани та кошовий отаман — ото й була військова старшина. Вона мала над військом велику владу, а надто під час війни.

Та за теж і військо добре пильнувало, щоб старшина не робила ніякого беззаконства.

Опріче курінів, побачили ще москалі на майдані величезні кабиці і з їх ішов дим та чад. Кабиць було стільки ж, скільки й курінів і на їх варено їсти на тисячі козацьких ротів. У величезних казанах клекотіли й пахли на всю Січ усякі страви: борщ із щавлем, затовчений салом, галушки та куліш із салом; а в пісний день юшка та борщ із таранею, з соминою, з окунями, з осетрами і з усякою рибою, яка ловилася в Дніпрі. Над жаром пеклися на величезних рожнах барани, сайгаки, дикі кабани. Коло кабиць, у пекельній спеці поралися кухарі та їх помагачі — дроворуби, водоноси, пшономиї, крупосіви, салотовки, хлібопеки, хліборізи і всякі инші, причетні до куховарської справи.

По всьому майдану на кінських та на волячих шкурах, на дошках, а то й просто на траві лежали купи хліба і стояли великі дерев'яні сільниці. Ні столів, ні настільників, ні рушників, ні ножів та виделок не було і в заводі. Не було навіть ложок, бо ложку й ніж кожен козак мав у себе на чересі або в кишені.

Козаки, трохи причепурившися, виймали свої ножі й ложки, хрестилися на схід сонця і сідали колом круг хліба та сільниць; деякі бралися різати хліб і собі й товариству.

Вуси закручували козаки вгору, щоб не заважали їсти; а в кого були занадто довгі „вуси мов ретязі“, то закладали за вуха.

Тим часом кухарі здоровенними ополониками насипали страву у величезні миски, а призначені на те козаки на дрючках розносили миски з стравою товариству. Як рознесено миски, тоді почали козаки обідати. Спершу простягав до миски ложку курінний отаман, набірав страви, повагом ніс її до рота, підставивши шматочок хліба, щоб не капнути, повагом перекидав страву з ложки в рот і не поспішаючися жував хліб, щоб товариство не сказало, що він „глита як собака“. Тоді, так саме не поспішаючися, утирав рукавом, а то й хусткою вуси і знов кусав хліб. За батьком-отаманом простягав ложку до миски той козак, що сидів ліворуч од його, за тим його сусіда з лівого боку, — і так усі по ряду, аж поки черга доходила знову до батька-отамана.

Як миска спорожнялася, тоді кухарі знову насипали страви, бо в козаків був такий звичай, щоб неодмінно повиїдати все, що наварено й напечено на обід.

Поприймавши миски, приносили на широких дошках печених кабанів, баранів то що. Печеню рубали на шматки сокирами та різали різницькими ножами. Серце давано батькові-отаманові, щоб добрий був до своїх дітей-козаків та щоб мав гаряче серце до ворогів, а легені ділено всім по шматочку „щоб козакові легко було йти на ворога та щоб легкий він був на землі й на морі“.

Великим дивом дивували московські посли з усього, що побачили в Січі. Та й як було не дивувати! Тисячі людей, здебільшого найдобірніших, одбилися далеко від свого краю, покидали батьків, матерів, а то й жінок із дітьми або коханих дівчат, зреклися всіх семйових радощів і осілися на безлюдді, там, де кінчається своя країна і де починається вже все чуже: чужий край, чужа віра, чужі люде. І навіть не просто чужі, а люті вороги. Там ці дивні козаки-запорожці звили собі гніздо, а могутних вилітків з того гнізда боялися всі сусідні держави: і Польща, і Московщина, і Крим, і Турещина.

От і тепер Московщина, насилу визволившися від поляків та від швед в та сяк-так упоравшися з усякими царями-самозванцями, зараз же послала своїх послів на Січ сповістити, що вже вибрала вона собі за царя боярина Михайла Федоровича Романова і прохати козаків, щоб уже надалі вони за самозваних царів не обставали і не допомагали їм ставати царями на Москві, як допомогли колись Отреп'єву.

Московські посли привезли в Січ ласкавий лист од молодого царя. По обіді скликано всіх запорожців на військову раду слухати того листа. Деякі з козаків, випивши за обідом зайву чарчину, полягали були в холодочку трохи заснути, та осаули зараз же побудили їх, і вони, позіхаючи, пішли слухати царського листа.

Посеред козацького кола стояла запорозька старшина. Потім увійшли туди ж московські посли; на привітання їм військові сурмачі вдарили в сурми. Пан-дяк приніс маленьку шухлядку, оббиту вишневим оксамитом. Одчинивши шухлядку, дяк сказав запорозькій старшині:

— Есть до васъ, войска запорожскаго, до кошевого атамана, старшинъ и козаковъ отъ великаго государя, царя и великаго князя Михаила Ѳедоровича всеа Руссіи, его царскаго величества милостивое слово, и вы бы, то слово слышачи, шапки сняли.

Старшина познімала шапки, за нею познімали шапки й козаки, і на майдані захвилювало ціле море голів з великими й з малими чубами.

Посол говорив далі:

— Божіею милостію великій государь, царь и великій князь Михаилъ Ѳедоровичъ всеа Руссіи васъ, запорожскаго войска кошевого атамана, старшинъ и козаковъ жалуя, велѣлъ о здоровьи спросить: здорово-ли есте живете?

— Спасибі, живемо здорові, — одказала старшина.

Посол виняв з шухлядки царського листа, загорненого в зелену шовкову хустку і почав розгортати хустку так обережно, мов боявся попектися об листа.

Козаки насунули ближче, всім хотілося бачити, що привіз москаль.

Посол подав листа найстаршому курінному отаманові, бо кошового на той час не було і його мали зараз вибірати.

Курінний атаман узяв листа, подивився на його і віддав немолодому похмурому козакові, що стояв біля його. То був військовий писарь Стецько Мазепа, за поясом у його був каламарь.

Мазепа взяв листа, розгорнув його і глянув на титул і на печать.

— Печать отворчата, лист без підпису, — сказав він, глянувши на посла.

— Точно безъ подписи, — одмовив посол.

— А як йому няти віри? — спитав Мазепа.

— Все едино что и съ подписью.

— А ми не віримо, — одказав писарь.

— Не віримо! Не віримо! — загули козаки.

— Це не лист! Це ка-зна-що! Пху!

— Це москаль сам нариґував, щоб нас піддурити!

— Го-го-го! не на таких наскочив! Киями його! — ревло козацтво.

Посол перелякався. Він зляканими очима дивився то на писаря, то на курінних отаманів… Отамани зрозуміли, що справа небезпешна. Козацтву посли здалися непевними і з цього могло вийти лихо. Треба якось запобігти, а то ось-ось може политися кров.

— Панове молодці, вельможна громадо! Слухайте, що я казатиму! — гукнув немолодий курінний отаман з блідим худим обличчам, з довгою бородою і з ласкавими чорними очима.

Петро Конашевич говорить! Слухайте, хлопці!

— Слухайте Сагайдачного! Сагайдачний говорить!

— Хай Петро Конашевич Сагайдачний слово скаже! Він з біса розумний!

— Слухайте, вражі діти, сто копанок!..

Одразу стало тихо. Козацтво дожидало, що скаже Сагайдачний, бо всі його дуже поважали.

— Панове молодці, вельможна громадо! — почав стиха Сагайдачний. — Хай сам пан посол скаже нам, як у їх заведено царські листи писати: кому яка печать, кому підпис… От же й ви, здорові будьте, як вітаєте кого, то не всіх же однаково: коли батька-матір стареньких, то так; коли свого брата козака, то инако; а коли дівчину, то ще инакше…

— Такі Так! — загуло козацтво. — Отаман правду говорить.

— Авжеж правду! Вже ж дівчину вітаємо не так, як козака!

Послові трохи наче полегшало. Він з подякою глянув на Сагайдачного і вклонився козацтву.

— Его милость атаманъ Сагайдачный истинно говоритъ, — почав він тремтючим голосом: — у насъ, господа казаки, грамоты его пресвѣтлаго царскаго величества бываютъ разны: коли великій государь пишетъ королю польскому, либо цесарю римскому, то печать подъ граматою бываетъ большая, глухая, подъ кустодіею, съ фигуры, и подпись дьячья живетъ на загибкѣ, а кайма той грамоты писана золотомъ, и богословіе, и великаго государя именованіе по рѣчь и инихъ — писано живетъ золотомъ-же, а дѣло — чернилы. Это коли великій государь пишетъ равному себѣ государю. А коли не государю пишетъ, а, примѣромъ, воеводамъ, козакамъ донскимъ, либо запорожскому славному войску, так печать живетъ не глухая, а отворчата и дьячьи подписи на ней не живетъ, а токмо титло царское все прописываетца. А титло царское — великое дѣло…

Козаки мовчали. Здавалося, що слова послови та його поклін утихомирили запальні голови. Сагайдачний кивнув писареві, щоб той читав листа. Мазепа викашлявся і почав голосно:

„Божіею милостіею, отъ великаго государя, царя и великаго князя Михаила Ѳедоровича всея Руссіи самодержца и многихъ государствъ и земель восточныхъ и западныхъ, и сѣверныхъ отчича и дѣдича, и наслѣдника, и государя и обладателя“…

— Погоди, панъ писарь, не такъ прочелъ, — перепинив посол читання писареві.

— Як то не так? — здивувався писарь і глянув у папер: — так — государя и обладателя…

— Не обладателя, а облаадателя — облаадателя, — сказав посол: — два аза

— Та нащо ж два аза — буде й одного, — сказав писарь.

— Да ты прочти: тамъ два аза живетъ — облаадателя.

Писарь знову зирнув у папер і стиснув плечима.

— Так — два… Та на що ж їх аж два?

— Такъ отъ старины повелось, что-бы въ царскомъ титлѣ облаадателя съ двумя азами писать… Въ семъ азѣ великая сила сокровенна… Коли въ царскомъ титлѣ, въ именованіи великаго государя, пропискою одинъ азъ прилучится и за ту прописку велѣно казнить безо всякія пощады и дьяка, и писца: дьяка бить батоги нещадно, а писцу ноздри рвать… А коли прилучится сія прописка въ титлѣ великаго государя отъ иного государя либо короля, и та грамата не въ грамату, и за ту прописку великій государь войной велитъ итить на прописчика…

Писарь глянув на старшину.

— Читай, пане писарю, два аза — сказав Сагайдачний: — хиба ти не знаєш, що на нас, на матір нашу Україну, встали і ляхи, і ксьондзи, і сам папа і шарпають наші церкви і все за те, що ми, православні, не приймаємо їхнього другого аза в „Вірую:“ — не говоримо: „од Отця і Сина исходящого“, а тільки „од Отця“. Оце й єсть наш аз. Так і в їх…

Всі з великою увагою слухали цю просту, всім зрозумілу мову. А московський посол усе з більшою повагою дивився на Сагайдачного.

І Мазепі сподобалася мова Сагайдачного. Він кивнув головою, потакуючи, і знову почав читати:

… государя и облаадателя, войска запорожскаго кошевому атаману, кому нынѣ вѣдати належитъ, и всему при немъ будучему войску наше царскаго величества милостивое слово. Въ прошлыхъ годѣхъ, божіимъ попущеніемъ и діаволовою гнюсною прелестію, бысть въ россійскомъ царствѣ смута и кроволитье великое и сотворися на Москвѣ и во всемъ московскомъ государствѣ пакость велія: безбожный и богоненавистный прелестникъ, исчадіе ада и сатанинъ внукъ, воръ и чернокнижникъ и разстрига Гришка Отрепьевъ, извѣся гнюсный языкъ свой, дерзновенно назвался царевичемъ Димитріемъ всея Русіи, и съ помощью польскихъ и литовскихъ людей въ нашъ престольный градъ Москву взбѣжалъ и на превысочайшій россійскаго царствія престолъ аки песъ вскочилъ, а за нимъ и другіе воры и злодѣи, похищая царское имя, на тотъ превысочайшій престолъ скакали жъ. Вы же войско запорожское, по злымъ смутнымъ прелестямъ тѣхъ псовъ, не вѣдая ихъ лукавства, имъ подлегли и на царское мѣсто имъ наскакать съ польскими и литовскими людьми невѣдѣніемъ своимъ помогали жъ и всякое дурно московскому государству чинили многажды. А нынѣ московское государство, божіею помощію, отъ польскихъ и литовскихъ людей и отъ оныхъ псовъ и самозванцевъ свободно, а мы, наше царское пресвѣтлое величество, волею божіею и хотѣніемъ и моленіемъ всея россійскія земли всѣхъ чиновъ людей на превысочайшій россійскаго царствія престолъ законно вступили, и о семъ васъ, войско запорожское, извѣствуемъ. Еще же васъ, войско запорожское, нашимъ царскаго величества словомъ наставляемъ, чтобы вы, памятуя Бога и души свои и нашу православную христіанскую вѣру, и видя на насъ, великомъ государѣ, божію милость и надъ врагами побѣду и одолѣніе, отъ таковыхъ, бывшихъ въ прошлыхъ годѣхъ непригожихъ дѣлъ отстали и снова кроворазлитія въ нашихъ государствахъ не всчинали, тѣмъ души своей и тѣла не губили, во всемъ намъ великому государю челомъ бы били и съ нами въ любопытствѣ и мирѣ жили, а мы, великій государь, по своєму царскому милостивому праву васъ пожалуемъ таковымъ жалованьемъ, каково у васъ и на умѣ нѣтъ. И тебѣ-бъ, кошевому атаману, кому нынѣ вѣдати належитъ, и всему будучему при тебѣ войску ни на какіе прелести не прельщатца, а также и иныхъ атамановъ и старшинъ, которые еще не во обращеніи съ вами, къ нашему царскому величеству въ союзъ и любительство приводити и нашею, великаго государя, нашего царскаго величества, милостію ихъ обнаживати, чтобъ быть имъ съ вами, запорожскимъ войскомъ, въ совѣтѣ и противъ непріятелей стоять вопче. А служба ваша у насъ, великаго государя, нашего царскаго величества, въ забвеніи никогда не будетъ. Писанъ въ государствія нашего дворѣ, въ царствующемъ градѣ Москвѣ, лѣта отъ созданія міра 7122-е, мѣсяца марта въ 31 день.

Писарь дочитав. Громада мовчала: ніхто не важився перший зняти мову про те, що зараз прочитано; треба було попереду обміркувати справу. А тим часом посол виймав із пакунків подарунки, що привіз запорозькому військові і роскладав їх, дратуючи козацькі очі всякими оксамитами та кармазинами, сукнами та саєтами[1]

— У! лихо його матері! які ж то хороші сукна! — скрикнув хтось — і вся громада загула, дивуючися на гарні подарунки.

 

 

——————

  1. Кармазин — тонке червоне або вишневе сукно; саєт — тонке сукно.