Гірська іділія (Гейне/Леся Українка)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Гірська іділія



1

На горі стоїть хатина,
Там живе гірняк старий;
Там шумить ялина віттям,
Світить місяць золотий.

Крісло єсть у тій хатині,
Все в мережанні дивнім,
Хто сидить там, той щасливий,
Я – щасливцем був таким!

На ослінчику дівчатко,
Я держу її ручки;
Оченята – сині зорі,
Квіт рожевий – устоньки.

І в тих любих синіх зорях
Бачу я небесний світ,
І кладе лілейний пальчик,
Хитра, на рожевий квіт.

Ні! нас мати не побачить, –
Пильно так вона пряде;
Батько гра собі на цитрі
Й пісню давнюю веде.

І дівчатко шепче тихо,
Тихо, ледве чуть мені,
Все розказує про справи
Ваговиті, таємні:

«А тепер бабуся вмерли,
І не ходимо ми вже
На стрілецький двір у Гослар,
Ой там надто хороше!

Живемо ми тут самотні
На холодному шпилі.
А зимою сніг засипле,
То й зовсім ми як в труні.

Я ж дівчина полохлива,
Мов дитина, боязка,
Я боюсь гірського духа,
Що вночі людей ляка…»
Раптом любка мила вмовкла,
Як сказала ті слова,
І від страху оченята
Рученьками закрива.

Гомонить гучніш ялина,
Веретенечко шумить.
І дзвенить до того цитра,
Пісня давняя бринить:

«Сила зла, дитино люба,
Не страшна зовсім тобі!
День і ніч ти маєш, любко,
Янголяток при собі!..»

2

У вікно рука зелена
Від ялини стукотить.
Місяць, той підслухач тихий,
Шибки світлом золотить.

Батько, мати вже поснули,
Вже не чути їх обох;
Але ми собі кохано
Розмовляємо удвох:

«Щоб то ти молився часто,
Не йму віри я тобі,
Ти порушуєш устами, –
Та не молишся тоді.

Той холодний рух, недобрий,
Завжди він страшний мені.
Але страх той розганяють
Погляди твої ясні.

Чи ти маєш віру праву?
Маєш ти закон твердий?
Віриш ти, що є небесний
Бог отець, син, дух святий?»

«Ох, дитино, як малим я
Ще на лоні неньки був,
Вірив я, що бог отець є,
Силу й добрість бога чув !

Знав, що бог хорошу землю
Й гарний люд на ній створив,
Сонцю, місяцеві й зорям
Путь одвічну призначив.

Як підріс я, любко мила,
Більше розуму вже мав,
Зрозумів тоді я більше,
В бога сина вірить став.

В сина любого, що любо
Нам провадив про любов,
І за теє, як звичайно,
На хресті пролив він кров,

А тепер дійшов до літ я,
І читав, і мандрував,
Я в святого духа віру
Щирим серденьком прийняв.

Дух святий із давніх-давен
Та й тепер вчиня дива,
Він ярмо неволі й замки
Злих тиранів розбива;

Давні смертні рани гоїть,
Відновля людські права,
Поміж людом чесним, добрим, –
Рівність, воля настава.

Дух святий жене темноту
І химери чорні пріч,
Що псують кохання й втіху,
Дражнять нас і день і ніч.

Збройних лицарів багато
Дух святий собі обрав,
Щоб його чинили волю,
Душу їм одважну дав;

Дорогі мечі в них сяють,
Корогви святі у них!
Ти б хотіла, любко, бачить
Гордих лицарів таких?

Ну, поглянь на мене, любко,
Сміло глянь і поцілуй,
Бо святого духа лицар,
Сам такий я, – не здивуй!»

 3

За ялину зелененьку
Тихо місяць заховавсь,
А в кімнаті огник блимав,
Ледве-ледве прокидавсь.

Та в моїх блакитних зорях
Ясне проміння сія,
Рожі-устонька палають,
Люба дівчина мовля:

«Люд маленький, гурт дідочків
Наше сало й хліб займа,
Покладем надвечір в бодню,
А на ранок вже й нема.

Ті дідки щораз приходять
З молока сметанку пить,
Не накриють потім глеків, –
Кицька решту докінчить.

Отже, кицька наша – відьма, –
В горобину ніч тіка
На закляту скелю, – башта
Там стоїть, стара така.

Замок був там; зброї поблиск,
Сміх і співи там гули,
Пані, лицарі та джури
В коло з світочами йшли,

Закляла людей і замок
Чарівниця зла колись;
Тільки звалища зостались
І сичі там завелись.

Та казали так бабуся:
«Як на певнім місці стать,
В певний час вночі на скелі
Певне слово проказать, –

Знову ясним замком стануть
Всі руїни ті сумні,
Пані, лицарі і джури
Поведуть танки дивні;

Хто ж те слово скаже, – того
Замок буде й люди всі,
Сурми й бубни честь заграють
Молодій його красі».

Так цвіли картини-мрії
На тих рожах-устоньках,
І блакитнеє проміння
Грало в синіх зіроньках.

Почала мені на пальці
Мила злотий кучер вить,
Пестить, грається, цілує,
Усміхнулася й мовчить.

Речі всі в хатині тихій
Щиро дивляться на нас, –
І, здалось мені, що бачив
Шафу й стіл я вже не раз.

Б’є дзигар поважно й мило,
Цитра, – чується мені, –
Почина сама бриніти,
І сиджу я, мов у сні.

От тепера час той певний,
В місці певнім я сиджу –
І, здається, я от зараз
Певне слово те скажу.

Чи ти бачиш, любко мила,
Північ міниться й тремтить!
Давня скеля пробудилась,
Став з ялиною шумить.

Духів спів і бренькіт цитри
Із розскелини луна,
Раптом гай квіток з’явився,
Наче ярая весна.

Квіти сміливі, непевні,
Листя дивне і буйне,
Пахнуть, красні-ясні, в’ються,
Їх жага додолу гне.
Рожі, наче дикий пломінь,
Раптом блиснули в гаю,
І знялись лілеї к небу,
Мов колони з кришталю.

Зорі, мов великі сонця,
Погляд любий, палкий шлють,
В келих лілії великий
Променисті хвилі ллють.

Але ми з тобою, любко,
Теж змінилися в сей час:
Злото, шовк, походні ясні
Сяють скрізь навколо нас;

Ти принцесою зробилась,
Замість хати замок став,
Пані, лицарі і джури,
Танці… гомін залунав.

І те все моє: той замок,
Ти і люди тії всі,
Бубни й сурми честь гукають
Молодій моїй красі!