Книга пісень (1892)/З подорожі до Гарца/Гірська Іділлія
| ◀ Ільза | Книга пісень З подорожі до Гарца Гірська Іділлія пер.: Леся Українка |
|
На горі стоїть хатина,
Там живе гірняк старий;
Там шумить ялина віттям,
Світить місяць золотий.
Крісло єсть у тій хатині,
Все в мережанні дивні́м,
Хто сидить там, той щасливий,
Я — щасливцем був таким!
На ослінчику дівчатко,
Я держу єї ручки́;
Оченята — сині зорі,
Квіт рожевий — устоньки́.
І в тих любих синіх зорях
Бачу я небесний світ,
І кладе лілейний пальчик
Хитра на рожевий квіт.
Ні! нас мати не побачить, —
Пильно так вона пряде;
Батько гра собі на цітрі
Й пісню давнюю веде.
І дівчатко шепче тихо,
Тихо, ледви чуть мені,
Все росказує про справи
Ваговиті, таємні:
„А тепер бабуся вмерли,
І не ходимо ми вже
На стрілецький двір у Го́слар,
Ой, там на́дто хороше́!
„Живемо ми тут само́тні
На холодному шпилі,
А зімою сніг засипле,
Той зовсім ми як в труні.
„Я ж дівчи́на полохлива,
Мов дитина, боязка́,
Я боюсь гірського духа,
Що в ночі людей ляка“…
Раптом любка мила вмовкла,
Як сказала ті слова,
І від страху оченята
Рученьками закрива.
Гомонить гучніш ялина,
Веретенечко шумить.
І дзвенить до того цітра,
Пісня давняя бренить:
„Сила зла, дитино люба,
Не страшна зовсім тобі!
День і ніч ти маєш, любко,
Анголяток при собі!…“
Від ялини стукотить.
Місяць, той підслухач тихий,
Шибки світлом золотить.
Батько, мати вже поснули,
Вже не чути їх обох;
Але ми собі кохано
Розмовляємо у-двох:
„Щоб то ти молився часто,
Не йму віри я тобі,
Ти порушуєш устами, —
Та не молишся тоді.
Той холодний рух, недобрий,
Завжді він страшний мені.
Але страх той розганяють
Погляди твої ясні.
Чі ти маєш віру праву?
Маєш ти закон тверди́й?
Віриш ти, що є небесний
Бог Отець, Син, Дух Святий?“
— „Ох, дитино, як малим я
Ще на лоні неньки був,
Вірив я, що Бог Отець є,
Силу й добрість Бога чув!
Знав, що Бог хорошу землю
Й гарний люд на ній створив,
Сонцю, місяцеві й зорям
Путь одвічну призначив.
Як підріс я, любко мила,
Більше розуму вже мав,
Зрозумів тоді я більше,
В Бога Сина вірить став;
В Сина любого, що любо
Нам провадив про любов,
І за теє, як звичайне,
На хресті пролив він кров.
А тепер дійшов до літ я,
І читав, і мандрував,
Я в Святого Духа віру
Щирим серденьком прийняв.
Дух святий із давніх да́вен,
Тай тепер, вчиня дива́,
Він ярмо неволі й замки
Злих тіранів розбива;
Давні смертні рани гоїть,
Відновля людські права́,
Поміж людом честним добрим, —
Рівність, воля настава.
Дух святий жене темно́ту
І хімери чорні пріч,
Що псують кохання й втіху,
Дра́жнять нас і день і ніч.
Збройних лицарів багато
Дух святий собі обрав, —
Щоб його чинили волю,
Душу їм одважну дав:
Дорогі мечі в них сяють,
Корогви святі у них!
Ти б хотіла, любко бачить
Гордих лицарів таких?
Ну, поглянь на мене, любко,
Сміло глянь і поцілуй,
Бо Святого Духа лицарь,
Сам такий я, — не здивуй!
Тихо місяць заховавсь,
А в кімнаті огник блимав,
Ледве-ледве прокидавсь.
Та в моїх блакітних зорях
Ясне проміння сія',
Рожі-у́стонька палають,
Люба дівчина мовля:
„Люд маленькій, гурт дідочків
Наше сало й хліб займа,
Покладем над вечер в бодню,
А на ранок вже й нема.
„Ті дідки що-раз приходять,
З молока сметанку пить,
Не накриють потім глеків, —
Кицька решту докінчить.
„Отже кицька наша відьма, —
В горобину ніч тіка
На закляту скелю, — башта
Там стоіть, стара така.
„Замок був там; зброі по́блиск,
Сміх і співи там гули,
Пані, лицарі та джури
В коло з світачами йшли.
Закляла людей і замок
Чарівниця зла колись;
Тілько звалища зостались
І сичі там завелись.
Та казали так бабуся:
Як на певнім місці стать,
В певний час в ночі на скелі
Певне слово проказать, —
„Знову ясним замком стануть
Всі руіни ті сумні,
Пані лицарі і джури
Поведуть танки дивні;
Хто ж те слово скаже, — то́го
Замок буде й люде всі,
Сурми й бубни честь заграють
Молодій його красі.“
Так цвіли картини-мрії
На тих рожах-устонька́х,
І блакітнеє проміннє
Грало в синіх зіроньках.
Почала мені на пальці
Мила злотий кучерь вить,
Пестить, грається, цілує,
Усміхнулася й мовчить.
Річі всі в хатині тихій
Щиро дивляться на нас, —
І здалось мені, що бачив
Шафу й стіл я вже не раз.
Бьє дзигар поважно й мило,
Цітра, — чується мені, —
Почина сама бреніти,
І сижу я мов у сні.
От тепера час той певний,
В місці певнім я сижу —
І здається, я от зараз
Певне слово те скажу.
Чі ти бачиш, любко мила,
Північ міниться й тремтить!
Давня скеля пробудилась,
Ста́в з ялиною шумить.
Духів спів і бренкіт цітри
Із розскелини луна',
Раптом гай квіток зьявився,
Наче ярая весна.
Квіти сміливі, непевні,
Листє дивне і буйне,
Пахнуть, красні-ясні, вьються,
Іх жага́ до долу гне.
Рожі, наче дикий пломінь,
Раптом бли́снули в гаю,
І знялись лілеі к небу,
Мов колонни з кришталю.
Зорі, мов великі сонця,
Погляд любий, палкий шлють,
В келих ліліі великий
Променисті хвилі ллють.
Але ми з тобою, любко,
Теж змінилися в сей час:
Злото, шовк, походні ясні
Сяють скрізь навколо нас; —
Ти принцессою зробилась,
Замість хати замок став,
Пані, лицарі і джури,
Танці… гомін залунав.
І те все моє: той замок,
Ти і люде тиі всі,
Бубни й сурми честь гукають
Молодій моій красі!
Леся Украінка.