Книга пісень (1892)/З подорожі до Гарца

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Книга пісень (1892) (1892
Генріх Гейне, переклад — Леся Українка
З подорожі до Гарца
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний кулішівкою.
З подорожі до Гарца.
Пролог.

Фраки, шовкові панчішки,
Рукавці́ блищать гарненько,
Гречні речі, залицяння, —
Ох, колиб їм ще серде́нько!

Серце чулеє у грудях,
В серці щирі почування…
Мене мучать їхні речі
Про нещиреє кохання.

Я піду собі у гори,
Там стоять хатки́ тихенькі,
Вільно дихають там груди,
Віють вітри там буйненькі.

Я піду собі у гори,
Темні сосни там стрункії,
Спів пташиний, шум струмочків,
Хмари гордії прудкії.

Прощавайте, ясні зали,
Ви, панове й пані ясні!
Сміючись на вас я гляну,
Як зійду на гори красні!

Л. У.


На Гарденбергу.
Давні сни мої, повстаньте!

Серця брамо, відчинись! —
Красні співи, сльози туги
Дивно з серця полились.

Я піду між ті яли́ни,
Де джере́ло виграва,
Де олені горді ходять,
Де мій любий дрозд співа.

Я зійду на тії гори,
На ті бе́скиди стрімкі,
Де на замку на руінах
Грають проміні палкі.

Там я сяду собі тихо
І згадаю ті часи, —
Давніх лицарів хороших,
Час минулої краси!

Он майдан поріс травою, —
Гордий лицарь там стояв:
Він, найдужчих подолавши,
Надгороду з бою взяв.

Плющ повивсь по тім балконі,
Де вродли́виця була,
Що й тако́го переможця
По́глядом перемогла.

Переможця і вродливу
Поборола смерть бліда, —
Той сухий з косою лицарь
Всіх до долу поклада!

Л. У.


Пастуx.

Так! пастух у полі — владарь,
Трон ёму — гора крута,
Сонечко над головою —
То корона золота.

У ногах у нього вівці,
Мов підлестники двірські,
Двораки єго — телята,
Гордовиті всі такі.

Козинята то — актёри,
А пташки та корови́,
З сопілками та з дзвінками, —
То музики дворові.

Все бренить, співа так любо.
І так любо гомонить
Джерело та бір сосновий, —
Що король здрімавсь на-мить.

А тимчасом мусить править
Вірний пес, міністр його,
Люто бреше він, луна йде
Геть від галасу того.

Сонний владарь промовляє:
„Влада ся така тяжка !
Я волів би дома бути, —
Королева там чека'!

Там я голову владарну
Ій на ру́чки покладу,
В королеви ясних очіх
Царство все моє знайду!"

Л. У.



На Брокені.
Сонце ледве променіє,

І на сході вже світає,
А верхівлє гір, як в морі,
У тумані потопає.

Як би мав я скороходи,
Я б помчав, як вітер, прудко
Через дальнії верхівля
До хатинки любки хутко.

Одхилив би я запони
Біля ліжечка дівчини,
Стиха чоло цілував би
І ті устонька — рубіни.

І промовив би ще тихше
На лілейне ушко любці:
Мила, вірь в коханнє наше,
Вірь, що завжді будем в купці!

Л. У.


Ільза.
Зовуся я Ільза принцесса,

Зовуть Ільзенштейном мій дім;
Хто щастя захоче дізнати, —
До мене в мій замок ходім!

Головоньку там тобі змиє
Джере́ло ясно́ї води,
Там всі свої жалі забудеш, —
Мій смутний молодче, ходи!

Впадеш там в кохані обійма
На білиі груди мені,
І мріями будеш літати
У давні часи чарівні.

Я так тебе пестити буду,
Тебе покохаю сама,
Як владаря Гейнріха сво́го, —
Вже ж Гейнріха мо́го нема.

Хай мертві лежать в домовині, —
Живим треба в світі пожить:
А я ж бо вродлива, мов квітка,
І серце веселе тремтить.

Ходи лиш до мене до замку,
З кришталю мій замок ясни́й,
Там лицарі й панни і джури
Заводять таночок дивний.

Шумлять там шовкові убрання.
Залізні остроги дзвенять,
Там карлики грають у сурми,
Там бубни й сопілки бренять.

Як Гейнріха, владаря свого,
Отак я й тебе обійму; —
Як сурма було загукає,
Затулюю вуха єму!...

Л. У.



Гірська Іділлія.
І.
На горі стоїть хатина,

Там живе гірняк старий;
Там шумить ялина віттям,
Світить місяць золотий.

Крісло єсть у тій хатині,
Все в мережанні дивн́ім,
Хто сидить там, той щасливий,
Я — щасливцемъ був таким!

На ослінчику дівчатко,
Я держу єї ручки́;
Оченята — сині зорі,
Квіт рожевий — устоньки́.

І в тих любих синіх зорях
Бачу я небесний світ,
І кладе лілейний пальчик
Хитра на рожевий квіт.

Ні! нас мати не побачить, —
Пильно так вона пряде;
Батько гра собі на цітрі
Й пісню давнюю веде.

І дівчатко шепче тихо,
Тихо, ледви чуть мені,
Все росказує про справи
Ваговиті, таємні:

„А тепер бабуся вмерли,
І не ходимо ми вже
На стрілецький двір у Го́слар,
Ой, там на́дто хороше́!

„Живемо ми тут самотні
На холодному шпилі,
А зімою сніг засипле,
Той зовсім ми як в труні.

„Я ж дівчи́на полохлива,
Мов дитина, боязка,
Я боюсь гірського духа,
Що в ночі людей ляка“...

Раптом любка мила вмовкла,
Як сказала ті слова,
І від страху оченята
Рученьками закрива.

Гомонить гучніш ялина,
Веретенечко шумить.
І дзвенить до того цітра,
Пісня давняя бренить:

„Сила зла, дитино люба,
Не страшна зовсім тобі!
День і ніч ти маєш, любко,
Анголяток при собі!..."

II.
У вікно рука зелена

Від ялини стукотить,
Місяць, той шідслухач тихий,
Шибки світлом золотить.

Батько, мати вже поснули,
Вже не чути їх обох;
Але ми собі кохано
Розмовляємо y-двох:

„Щоб то ти молився часто,
Не йму віри я тобі,
Ти порушуєш устами, —
Та не молишся тоді.

Той холодний рух, недобрий,
Завжді він страшний мені.
Але страх той розганяють
Погляди твої ясні.

Чі ти маєш віру праву?
Маєшь ти закон тверди́й?
Віриш ти, що є небесний
Бог Отець, Син, Дух Святий?“

— „Ох, дитино, як малим я
Ще на лоні неньки був,
Вірив я, що Бог Отець є,
Силу й добрість Бога чув!

Знав, що Бог хорошу землю
Й гарний люд на ній створив,
Сонцю, місяцеві й зорям
Путь одвічну призначив.

Як підріс я, любко мила,
Більше розуму вже мав,
Зрозумів тоді я більше,
В Бога Сина вірить став;

В Сина любого, що любо
Нам провадив про любов,
І за теє, як звичайне,
На хресті пролив він кров.

А тепер дійшов до літ я,
І читав, і мандрував,
Я в Святого Духа віру
Щирим серденьком прийняв.

Дух святий із давніх да́вен,
Тай тепер, вчиня дива́,
Він ярмо неволі й замки
Злих тіраннів розбива;

Давні смертні рани гоїть,
Відновля людські права́,
Поміж людом честним добрим, —
Рівність, воля настава.

Дух святий жене темно́ту
І хімери чорні пріч,
Що псують кохання й втіху,
Дра́жнять нас і день і ніч.

Збройних лицарів багато
Дух святий собі обрав, —
Щоб його чинили волю,
Душу їм одважну дав:

Дорогі мечі в них сяють,
Корогви святі у них!
Ти б хотіла, любко бачить
Гордих лицарів таких?

Ну, поглянь на мене, любко,
Сміло глянь і поцілуй,
Бо Святого Духа лицарь,
Сам такий я, — не здивуй!

III.
За ялину зелененьку

Тихо місяць заховавсь,
А в кімнаті огник блимав,
Ледве-ледве прокидавсь.

Та в моїх блакітних зорях
Ясне проміння сія́,
Рожі-у́стонька палають,
Люба дівчина мовля:

„Люд маленькій, гурт дідочків
Наше сало й хліб займа,
Покладем над вечер в бодню,
А на ранок вже й нема.

„Ті дідки що-раз приходять,
З молока сметанку пить,
Не накриють потім глеків, —
Кицька решту докінчить.

„Отже кицька наша відьма, —
В горобину ніч тіка
На закляту скелю, — башта
Там стоіть, стара така.

„Замок був там; зброі по́блиск,
Сміх і співи там гули,
Пані, лицарі та джури
В коло з світачами йшли.

Закляла людей і замок
Чарівниця зла колись;
Тілько звалища зостались
І сичі там завелись.

Та казали так бабуся:
Як на певнім місці стать,
В певний час в ночі на скелі
Певне слово проказать, —

„Знову ясним замком стануть
Всі руіни ті сумні,
Пані лицарі і джури
Поведуть танки дивні;

Хто ж те слово скаже, — то́го
Замок буде й люде всі,
Сурми й бубни честь заграють
Молодій його красі.“

Так цвіли картини-мрії
На тих рожах-устоньках,
І блакітнеє проміннє
Грало в синіх зіроньках.

Почала мені на пальці
Мила злотий кучерь вить,
Пестить, грається, цілує,
Усміхнулася й мовчить.

Річі всі в хатині тихій
Щиро дивляться на нас, —
І здалось мені, що бачив
ШаФу й стіл я вже не раз.

Бьє дзигар поважно й мило,
Цітра, — чується мені, —
Почина сама бреніти,
І сижу я мов у сні.

От тепера час той певний,
В місці певнім я сижу —
І здається, я от зараз
Певне слово те скажу.

Чі ти бачиш, любко мила,
Північ міниться й тремтить!
Давня скеля пробудилась,
Ста́в з ялиною шумить.

Духів спів і бренкіт цітри
Із розскелини луна',
Раптом гай квіток зьявився,
Наче ярая весна.

Квіти сміливі, непевні,
Листє дивне і буйне,
Пахнуть, красні-ясні, вьються,
Іх жага́ до долу гне.

Рожі, наче дикий пломінь,
Раптом бли́снули в гаю,
І знялись лілеі к небу,
Мов колонни з кришталю.

Зорі, мов великі сонця,
Погляд любий, палкий шлють,
В келих ліліі великий
Променисті хвилі ллють.

Але ми з тобою, любко,
Теж змінилися в сей час:
Злото, шовк, походні ясні
Сяють скрізь навколо нас; —

Ти принцессою зробилась,
Замість хати замок став,
Пані, лицарі і джури,
Танці... гомін залунав.

І те все моє: той замок,
Ти і люде тиі всi,
Бубни й сурми честь гукають
Молодій моій красі!

Леся Украінка.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.