Данте Алїґієрі/Переднє слово

Матеріал з Вікіджерел
Данте Алїґієрі
Іван Франко
Переднє слово
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Товариство прихильників української лїтератури, науки і штуки, 1913
 
Переднє слово.
 

Отся книжка зложена з ріжних частий і в ріжних часах, хоч творить одну цїлість. Перші три роздїли були написані р. 1905, коли перемиська українська громада запросила мене дати ряд відчитів. Сповняючи ту просьбу земляків я тодї написав студію про середнї віки та житє їх найбільшого поета Данта Алїґієрі, яку й відчитав у Перемишлї на трьох вечерницях, а зимою того-ж року також у Самборі на двох. Ся моя студія лежала майже два роки в рукописї, поки нарештї за згодою головного редактора „Лїтературно-наукового Вістника“ проф. М. Грушевського я дав її до сего місячника, в якім вона появила ся в книжках за місяцї март, цвітень і май (ЛНВ, 1907, т. XXXVII, ст. 445-461 і т. XXXVIII ст. 37-61 і 240-258). Як продовженє тої студії, яка з волї головного редактора одержала титул „Середнї віки і їх поет“, я дав у дальших пятьох книжках того місячника (т. XXXVIII, ст. 428-455, т. XXXIX, ст. 66-77 і 332-348, т. XL, с. 80-94, 305-321 і 479-483) деякі уступи з „Божественної Комедії“, поперетикані моїми увагами з метою, дати українським читачам із безсмертного твору Данта те, ще було найкрасше і найцїкавійше для сучасного читача, полишаючи на боцї богато такого, що могло мати значінє та інтерес для середньовікових читачів та земляків поета, але тепер далеке від наших інтересів і важке для зрозуміння без докладних коментаріїв. Думка про таку „Дантівську антольоґію“ займала мене від давнїх лїт, іще від тодї, коли я бувши учеником ґімназії в Дрогобичі, читав деякі уступи Дантової поеми в нїмецькім перекладї, а потім пробував читати цїлість у польськім перекладї Станїславського. Сю думку виконав я не вповнї задля обмеженого місця в місячнику та задля деякого поспіху, до якого змушувала мене важка лїтературна праця. Тодї вже, 1907 р., не можучи випустити в світ своєї працї окремою книжкою, я потїшав себе надїєю, що згодом верну ще до неї і доповню те, що буду вважати потрібним. Ся моя надїя справдила ся 1911 р., коли сповняючи моє бажанє заряд „Товариства прихильників української штуки й науки“ ухвалив випустити в світ мою працю про Данта окремою книжкою в збільшенім обємі. На жаданє голови сего „Товариства“ проф. М. Грушевського се виданє мало вийти в Київі, аби без зайвих перешкод і коштів могло бути доступне як найширшій українській громадї. Зараз же тодї я переглянув і повиправляв вступну студію про середнї віки, написану на основі гарної книжки молодого віденьського письменника Карля Федерна „Dante, 1899. Leipzig, Berlin und Wien“, у серії „Dichter und Darsteller“, herausgegeben von Dr. Rudolph Lothar, t. III. Я користував ся сею працею, переймаючи з неї головну концепцію історії середнїх віків та майже всї найважнїйші подробицї, хоч окрім деяких цитатів я не перекладав із неї дословно нїчого, і в своїм представленю користував ся також деякими иншими жерелами. Найважнїйшим доповненєм отсего нового виданя треба вважати роздїл VI., у якім на основі цітованої там книжки Крафта та нїмецької історії італїйської лїтератури Ґаспарі подано з поясненями вибір лїричної та лїрично-дідактичної поезії Данта. Дуже богато доповнень та пояснень додано до вибору уступів із усїх трьох частий „Божественної Комедії“, найбільше з „Підземелля“, менше з „Чистилища“, а найменше з „Раю“. Нема сумнїву, що у всїх трьох частях сеї поеми знайшлось би ще не одно таке, то могло би зацїкавити сучасного читача, та про те я не хотїв занадто обтяжати його тими уступами, що інодї при читаню вимагають незвичайного напруженя уваги та фантазії, і надїю ся, що не пропустив нїчого важнїйшого, а дав і піднїс не одно таке, на що доси навіть фахові спеціялїсти, критики та коментатори не звертали уваги.

Випускаючи в світ отсю книжку я висловляю лиш одно бажанє, аби українська публїка присвятила їй хоч десяту часть тої уваги, скілько я вложив у отсю працю, зглубляючи думки та картини ґенїяльного письменника та передаючи їх нашою мовою як найблизше до оріґіналу.

Писано д. 3. падолиста 1912.