Дзьвін/До Кобзи та до Музи
< Дзьвін
| ◀ Одьвідини | Дзьвін До Кобзи та до Музи |
Вітаю глуш твою, куточку мій затишний ▶ |
|
LXVII.
ДО КОБЗИ ТА ДО МУЗИ.
Моя ти втіхо, кобзо тихострунна!
Одна ти в мене из утіх зісталась,
Як жизьнь важка, гірка, великотрудна
До вічного спочивища добралась.
Заграй мені, мов той Эол воздушний,
Озвись, голубко, забуркукай стиха,
Ачей козак, нетяга прямодушний,
Позбудецьця хоч на часину лиха.
Жене ёго из края в край, тімаху,
Людзьке лукавство да ехидзтво кляте.
Завидуе він степовому птаху,
Не маючи й могили, щоб испасти.
Заграй же згорда голосом величнім,
На сором зьлюкам, що тебе плямують,
Загрімай на лихих докором вічним,
Нехай тебе віки грядущі чують.
А ти, мое надиханьнє спасенне,
Моя ти Музо, в образі любови!
Покинь бідаху на житьтє злиденне,
Иди собі на береги Дьніпрови.
Там люде в темряві седять глибокій.
Ти их осьвітиш сяевом небесним,
Я ж тут од мук спочину, одинокий,
Дознаю щасьтя прахом бессловесним.
—=—