Енеїда (1808)/III
| ◀ Часть II | Енеида на Малороссійскій языкъ перелицїованная Часть III |
|
Еней, сподарь, посумовавши,
На силу трохи вгамовавсь;
Поплакавши и поридавши,
Сивушкою почастовавсь;
Но все таки іого мутило
И коло серденька крутило,
Небижчикъ часто щось вздыхавъ;
Винъ моря дуже такъ боявся,
Що й на богивъ не полагався,
И батькови не довѣрявъ.
А вѣтры зъ заду все трубили
Въ потылицю іого човнамъ,
Що мчалися зо всеи силы
По чорнымъ пѣнявымъ водамъ;
Гребци и весла положили,
Да сидя люлечки курили
И курникали пѣсеньки
Козацьки, гарны Запорозьки,
А яки знали то й Московски —
Выгадовали брѣденьки.
Про Сагайдачного спѣвали,
Либонь спѣвалй и про Сѣчь;
Якъ въ Пикинеры набирали,
Якъ мандровавъ козакъ всю ничь;
Полтавську славили Шведчину,
И неня якъ свою дитину
Зъ двора проводила въ походъ;
Якъ пидъ Бендери пидступали,
Якъ безъ галушокъ помирали,
Колись якъ бувъ голодный годъ.
Не такъ-то дѣется все хутко,
Якъ швидко скочишь у човнокъ;
Еней нашъ плывъ хоть дуже прудко,
Да вжежъ винъ плававъ не деніокъ;
Довгенько по морю щось шляли,
А сами о свѣтѣ незнали;
Незнавъ Троянець ни одинъ,
Куда, про що и якъ швиндують,
Куда се такъ вони мандрують,
Куды ихъ мчить Анхизивъ сынъ.
Отъ-такъ поплававши чи мало
И поблудивши по морямъ,
Якъ-ось и землю видко стало,
Побачили конець бѣдамъ;
До берега якъ разъ пристали,
Съ човнивъ на землю позбѣгали
И стали тута отдыхать;
Ся, Нумелей, земелька звалась,
Вона Троянцямъ сподобалась,
Далось и ѣй Троянцивъ знать.
Розгардіяшъ наставъ Троянцямъ,
Изновь забули горіовать:
И всюды счастья есть поганцямъ,
А добры мусять погибать.
И тутъ вони не шановались,
А заразъ всѣ и потаскались,
Чого хотѣлося шукать:
Якому меду да горѣлки,
Якому молодици, дѣвки
Зъ зубивъ оскому що бъ зогнать.
Бурлаки си були моторны,
Тутъ познакомились заразъ,
Съ діявола швидки, проворны,
Пидпустятъ москаля якъ разъ;
Зо всѣми митью побратались,
Посватались и покумались,
Мовъ зъ роду тутечка жили;
Хто мавъ къ чому яку хибету,
Такого той шукавъ бенкету,
Всѣ вереміи пидняли.
Де досвѣтки, де вечирници,
Або весѣлья де було,
Дѣвчата де и молодици,
Кому родины надало;
То тутъ Троянци и вродились,
И лишь гляди, то й заходились
Коло жинокъ тамъ ворожить;
И чоловѣкивъ пидпоивши,
Жинокъ, куды хто взявъ, повивши
Давай по чарцѣ зъ ними пить.
Якижъ були до картъ охочи,
То не сидѣли даромъ тутъ,
Играли часто до пивночи
Въ носка, въ пари, у лавы, въ джгутъ,
У панхвиля, въ визка и въ кепа;
Комужъ изъ нихъ була дотепа,
То въ гроши грали въ сѣмъ листивъ;
Тутъ всѣ по волѣ забавлялись,
Пили, играли, женихались,
Ни хто безъ дѣла не сидѣвъ.
Еней одинъ не веселився,
Іому не мило все було,
Іому Плутонъ, да батько снився
И пекло съ головы не шло;
Оставивши своихъ гуляти,
Пишовъ самъ по полю шукати,
Хто бы дорогу показавъ,
Куды у пекло шляхъ надыбать,
Щобъ розглядѣти и розвѣдать —
Бо въ пекло стежки винъ незнавъ.
Ишовъ, ишовъ, що ажъ изъ чуба
Въ три ряды капавъ питъ на нисъ,
Якъ-ось забачивъ изъ за-дуба,
Густый пройшовши уже лѣсъ;
На нижцѣ курячій стояла,
Тамъ хатка дуже обветшала
И вся вертѣлася кругомъ;
Винъ до тои прійшовши хаты,
Господаря ставъ выкликати
И прищулився пидъ викномъ.
Еней стоявъ и дожидався,
Щобъ вышовъ зъ хаты хто нибудь,
У двери стукавъ, добувався,
Хотѣвъ бувъ хатку зъ нижки спхнуть:
Якъ вышла бабище старая,
Крива, горбатая, сухая,
Заплѣснѣвивша, вся въ шрамахъ;
Сыва, ряба, безъ-зуба, коса,
Розхристана, простоволоса
И якъ въ намысти вся въ жовнахъ.
Еней таку побачивъ цяцю,
Незнавъ изъ ляку де стоявъ
И думавъ, що свою всю працю
На вѣки тута потерявъ;
Якъ-ось до іого пидступила
Яга ся, и заговорила
Роззявивши свій страшный ротъ:
„Гай, гай же, слыхомъ послыхати
„Анхизенка въ вичи видати,
„Якій жъ тебе принѣсъ къ намъ чортъ?
„Давно тебе я дожидаю,
„И думала що вже пропавъ;
„Я все дивлюсь, да выглядаю,
„Ажъ-ось коли ты причвалавъ;
„Минѣ уже сказали зъ неба,
„Чого тобѣ пыльненько треба,
„Отецъ твій бувъ у мене тутъ. —
Еней сіому подивовався
И бабы сучои спытався,
Якъ, нененько, тебе зовуть!
„Я, Паночку, зовусь Сивилла,
„Ясного Хвеба попадья;
„При іого храмѣ посывѣла,
„Давно живу на свѣтѣ я;
„У Шведчину я дѣвовала,
„А Татарва якъ набѣгала,
„То вже я за мужемъ була;
„И першу саранчу зазнаю;
„Колижъ бувъ трусъ, якъ изгадаю,
„То вся здригнусь якъ бы мала.
„На свѣтѣ всячину я знаю,
„Хоть ни куды и не хожу,
„А людямъ въ нуждѣ помогаю,
„Я имъ на звѣздахъ ворожу;
„Кому — чи трясьцю одогнати,
„Отъ заушинъ чи пошептати,
„Або и волосъ изогнать;
„Шепчу и кори прогоняю
„И перелоги выливаю;
„Гадюкъ умѣю замовлять.
„Теперь ходимо у каплицю,
„Тамъ Хвебовѣ ты поклонись
„И обѣщай іому телицю,
„А послѣ гарно помолись;
„Не пожалѣй лишь золотого
„Для Хвеба свѣтлого, святого,
„Да и минѣ, тожъ, перекинь;
„То мы таки тобѣ щось скажемъ,
„А може въ пекло й трактъ покажемъ,
„Иди, утрись, и бильшъ не слинь.
Пришли въ каплицю передъ Хвеба,
Еней поклоны бити ставъ,
Що бъ изъ блакитнаго винъ неба
Іому всю ласку показавъ.
Сивиллу тутъ замордовало
И очи на лобъ позгоняло,
И дыбомъ волосъ ставъ сѣдый;
Клубкомъ изъ рота пѣна билась,
Самажъ вся корчилась, кривилась,
Мовъ духъ вселився въ неи злый.
Тряслась, кректала, подымалась,
Якъ сопуха чернѣла вся;
На землю впала, и валялась
Якъ у берлозѣ порося;
И що Еней молився бильше,
То все Сивиллѣ було гирьше;
А послѣ якъ перемоливсь,
Зъ Сивиллы только питъ котився;
Еней на неи все дивився,
Дрожавъ отъ страху и трусивсь.
Сивилла трохи очуняла,
Обтерла пѣну на губахъ,
И до Енея проворчала
Приказъ отъ Хвеба въ сихъ словахъ:
„Така богивъ Олипськихъ рада,
„Що ты и вся твоя громада
„Не будете по смерть въ Риму;
„Но що тебе всѣ будуть знати,
„Имя твое тамъ величати —
„Но ты не радуйся сіому,
„Ище ты выпьешъ добру повну,
„По всѣхъ усюдахъ будешъ ты,
„И долю гирьку невгомонну
„Готовъ свою не разъ клясти.
„Юнона ще не вдоволилась;
„Ѣи щобъ злоба окошилась
„Хотябъ на правнукахъ твоихъ:
„Но послѣ будешъ жить по пански
„И люде всѣ твои Троянски
„Забудуть всѣхъ сихъ бѣдъ своихъ.
Еней похнюпывсь, дослухався
Сивилла що іому верзла;
Стоявъ, за голову узявся,
Не по іому ся рѣчь була:
„Трохи ты мене не морочишъ,
„Не росчовпу, що ты пророчишъ,
Еней Сивиллѣ говоривъ;
„Діяволъ знае, хто зъ васъ бреше,
„Трохи бъ минѣ було не легше,
„Якъ бы я Хвеба не просивъ.
„Та-вже, що буде, то и буде,
„А буде те, що богъ намъ дасть;
„Не духи мы, такіежъ люде,
„Колись намъ треба всѣмъ пропасть.
„До мене будь лишъ ты ласкава,
„Послушненька и не лукава,
„Мене до батька проведи;
„Я проходився бъ ради скуки,
„Побачити пекельны муки,
„А ну, на звѣзды погляди.
„Не першій я, да й непослѣдній
„Иду у пекло на поклонъ;
„Орхвей хоть бувъ не дуже гидный,
„Д-ащожъ іому зробивъ Плутонъ;
„А Геркулесъ якъ увалився,
„То-такъ у пеклѣ росходився,
„Що всѣхъ чортивъ порозгонявъ!
„А ну, черкнимъ — и для охоты
„Тобѣ я дамъ якоись лихоты —
„Та-нужъ, кажи, щобъ вже я знавъ.
„Огнемъ, якъ бачу, ты играешъ,
Іому яга дала отвѣтъ:
„Ты пекла, видно, ще незнаешъ,
„Не милъ тобѣ уже сей свѣтъ;
„Не люблять въ пеклѣ, жартовати,
„Отъ-тамъ тобѣ дадуться знати,
„Отъ-тилько нисъ туды посунь;
„Тобѣ тамъ буде не до шмыги,
„Якъ пиднесуть изъ оцьтомъ хвиги,
„То заразъ вхопыть тебе лунь.
„Колижъ сю маешъ ты охоту,
„У батька въ пеклѣ побувать,
„Минѣ дай заразъ за роботу,
„То я пріймуся мудровать:
„Якъ намъ у пекло довалитись
„И тамъ на мертвыхъ подивитись; —
„Ты знаешъ, дурень не бере —
„А хто хоть трохи въ насъ тямущій,
„Умѣе жить по правдѣ сущій,
„То той хоть зъ батька — то здере.
„Покиль же що, то ты послухай
„Того, що я тобѣ скажу;
„И головы собѣ не чухай,
„Я въ пекло стежку покажу:
„Въ лѣсу великому, густому,
„Въ непроходимому, пустому
„Якеесь дерево росте;
„На немъ кислици не простыи
„Ростуть, якъ жаръ все золотыи,
„А деревце те не товсте.
Изъ дерева сіого зломити
Ты мусишъ гильку хочь одну;
Безъ неи бо и пидступити
Тобѣ не льзя предъ сатану;
Безъ гильки и назадъ не будишъ,
И съ тѣломъ душу ты загубишъ,
Плутонъ тебе закабалить.
Иди жъ, да тилько приглядайся,
На всѣ чотыри озирайся,
Де деревце те заблищить.
Зломившижъ заразъ убирайся,
Якъ мога швидче утѣкай,
Не становись, не оглядайся
И уши чѣмъ позатыкай;
Хоть будуть голосы кричати,
Щобъ ты оглянувся прохати,
Не озирайся, да бѣжи.
Воны щобъ тилько погубити,
То будуть все тебе манити;
Отъ-тутъ себе ты покажи.
Яга, тутъ чортъ зна, де дѣвалась,
Еней остався тилько самъ;
Іому все яблоня здавалась,
Покою не було очамъ;
Шукать ѣи Еней попхався,
Втомивсь, засапавсь, спотыкався,
Покиль прійшовъ пидъ темный лѣсъ;
Коловсь сердечный объ тернину,
Пошарпався ввесь объ шипшину,
А де коли и рачки лѣзъ.
Сей лѣсъ густый бувъ несказанно
И сумно все въ іому було;
Щось выло тамъ безперестанно
И страшнымъ голосомъ ревло;
Еней молитву прочитавши
И шапку дуже пидвязавши,
У лѣсъ въ середину пишовъ;
Ишовъ и утомивсь чи мало,
Тогди вже на дворѣ смеркало
А яблуни ще не знайшовъ.
Уже винъ начинавъ боятись,
На всѣ чотыри озиравсь,
Трусивсь, да ни куды дѣватись,
Далеко тяжко въ лѣсъ забравсь;
А гирьше йще іого злякало
Якъ-щось у очахъ засіяло,
Отъ-тутъ сердега опустивсь;
А послѣ дуже удивився —
Якъ пидъ кислиціой опинився —
За гильку заразъ ухвативсь.
И не подумавши ни мало
Напьявсь, за гиленьку смикнувъ,
Ажъ дерево те затрещало
Винъ заразъ гильку одчахнувъ.
И давъ чѣмъ-дужъ изъ лѣсу драла,
Що ажъ земля пидъ нимъ дрожала,
Бѣгъ такъ, що самъ себе не чувъ;
Бѣгъ швидко, не оставлявся,
Увесь объ колючки подрався,
Якъ чортъ у репьяхахъ ввесъ бувъ.
Прибѣгъ къ Троянцямъ, засапався
И отдыхати простягнувсь;
Якъ хлюща потомъ облывався,
Трохи, трохи не захлебнувсь.
Звелѣвъ зъ хлѣва воливъ пригнати,
Цапивъ зъ вивцами готовати,
Плутону въ жертву принести,
И всѣмъ богамъ, що пекломъ правлять,
И грѣшныхъ тормошать, да давлять;
Щобъ гнѣву имъ не навести.
Якъ-тилько та сумрачна, темна
Изъ неба злѣзла чорна ночь;
Годинажъ стала дуже певна,
Якъ повтѣкали звѣздки прочь;
Троянци всѣ заворушились,
Совалися и камешились
На жертву пригонять быкивъ;
Дяки съ попами позбирались,
Зо всѣмъ служити всѣ прибрались,
Огонь роскладенный горѣвъ.
Пипъ заразъ взявъ вола за роги,
У лобъ обухомъ зацѣдивъ,
И сунувъ голову мижь ноги,
Ему нижъ въ пузо засадивъ;
И вынявъ тельбухи съ кишками,
Росклавъ гарненько ихъ рядами,
И тилько кендюхъ розглядавъ;
Енею послѣ божу волю
И всѣмъ Троянцямъ добру долю,
Мовъ по звѣздамъ все вѣщовавъ.
Якъ-тутъ зъ скотиною возились
И харамархали дяки,
Якъ вивци и цапы дрочились,
Въ рѣзницяхъ мовъ ревли быки;
Сивилла тутъ гдѣ ни взялася,
Запѣнылась и вся тряслася
И голосъ заразъ пидняла:
„Къ чортамъ вы швидче всѣ изгиньте,
„Мене зъ Енеемъ тутъ покиньте,
„Не ждить, щобъ три-шія дала.
А ты, мовляла и къ Енею,
Моторный смѣлый молодець,
Прощайся зъ юртою своею,
Ходимъ у пекло — тамъ отець
Насъ твій давно вже дожидае,
И може безъ тебе скучае —
А ну, пора чипчиковать.
Возьми въ дорогу хлѣба, соли,
Щобъ не дойти до гирькой доли,
Изъ голоду не помирать.
Не йди въ дорогу безъ запасу,
Бо на що-серце хвистъ пидгнешь;
И де, де иншого ты часу
И крихты хлѣба не найдешъ;
Я въ пекло стежку протоптала,
Не разъ не два я тамъ бувала,
Я знаю тамошній народъ;
Дорожки всѣ, всѣ уголочки,
Всѣ закоморки, всѣ куточки
Уже не первый знаю годъ.
Еней въ сю путь, якъ разъ зобрався,
Шкаповы чоботы набувъ,
Пидтыкався, пидперезався
И поясъ цупко пидтягнувъ;
А въ руки добру взявъ дручину,
Оборонять сѣду личину,
Якъ лучится де отъ собакъ.
А послѣ за руки взялися,
Прямцемъ до пекла поплелися,
Пишли у гости до чортякъ.
Теперь же думаю, гадаю,
Трохи не годи вже писать,
Изъ-роду пекла я не знаю,
Не вмѣю жъ, далиби, брехать;
Хиба читатели пождите,
Вгамуйтесь трохи, не гоните,
Пиду я до людей старыхъ;
Щобъ ихъ объ пеклѣ роспытати
И попрошу ихъ росказати,
Що чули отъ дѣдивъ своихъ.
Виргилій же нехай царствуе,
Розумненькій бувъ чоловѣкъ,
Нехай не вадить, якъ не чуе,
Бо въ давній дуже живъ винъ вѣкъ.
Не такъ теперь и въ пеклѣ стало,
Якъ въ старину колись бувало,
И якъ покійникъ написавъ;
Я може що нибудь прибавлю,
Перемѣню и що оставлю,
Пысну — якъ отъ старыхъ чувавъ.
Еней зъ Сивиллою хватались
До пекла швидче щобъ прійти,
И дуже пильно приглядались,
Туда щобъ двери якъ найти;
Якъ-ось — передъ якуюсь гору
Пришли, и въ ней глубоку нору
Знайшли и вскочили туды.
Пишли пидъ землю темнотою,
Еней все щупався рукою,
Щобъ не ввалитися куды.
Ся улиця вела у пекло,
Була вонюча и грязна;
У ней и въ день було мовъ смеркло,
Отъ дыму вся була чадна;
Жила зъ сестрою тутъ дрѣмота,
Сестра же звалася зѣвота,
Поклонъ си перве отдали
Тѣпахѣ нашему Енею
Зъ іого старою попадею —
И послѣ далѣ повели.
А по тимъ смерть до артикулу
Имъ отдала косою честь,
На передъ стоя калавуру;
Яки у ѣи мосци есть:
Чума, война, харцизство, холодъ,
Короста, трясця, парши, голодъ;
За неюжъ тутъ стояли въ рядъ
Коръ, виспа, шолуди, бешиха,
И всѣ мірянски, знаешъ, лиха,
Що насъ безъ милости морятъ.
Ищежъ не все тутъ окошилось,
Ище брѣла ватага лихъ:
За смертію у слѣдъ валилось
Жинокъ, свекрухъ и мачухъ злыхъ.
Вотчимы шли, тести скупяги,
Були и наши побродяги,
Сердиты шурины, браты,
Зовыци, братовы, ятровки —
Що все грызутся безъ умовки —
И всяки тутъ були каты.
Якійсь злы-дни ще стояли,
Жовали все въ зубахъ папиръ,
Въ рукахъ каламари держали
За уши жъ настромляли пѣръ:
Се все десяцки, то соцкіе,
Начальники, пьявки людскіе
И всѣ прокляты писари;
Исправники все ваканціовы,
Судьи и стряпчи безтолковы,
Повѣренны, секретари.
За сими йшли святы понуры,
Що не дивились и на свитъ,
Смиренненькой були натуры,
Складали руки на живитъ;
Умыльно богу все молились,
На тиждень по три дни постились
И въ слухъ не лаяли людей;
Но тихо миръ пересуждали
И въ день николи не гуляли —
Въ ночижъ було не безъ гостей.
Насупротивъ сихъ окаянныхъ,
Була ватага волоцюгъ,
Мандріохъ, фиглярокъ притаманныхъ
И бахуривъ на цѣлый плугъ;
Зъ обстриженными головами,
Зъ пидрѣзанными пеленами,
Воны стояли на голо.
И Панночокъ филтификетныхъ,
Ласкавыхъ, гарнихъ, и дошпетныхъ,
Багацько вельми щось було.
И молодици молоденьки,
Що вышли за мужъ за старыхъ,
Що всякій часъ були раденьки
Принадить хлопцивъ молодыхъ;
И тѣ тутъ дядины стояли,
Що неплодущимъ помогали,
Для нихъ семейку розплодить;
Маленьки дѣты тамъ кричали,
Своихъ пань-матокъ проклинали,
Що не дали на свѣтѣ жить.
Еней, хоть сильно тутъ дивився
Такой великой новынѣ,
Та-вже отъ страху такъ трусився,
Охлявъ мовъ сидя на конѣ.
Побачивши жъ ище изъ-далѣ,
Яки тамъ дива плазовали,
Кругомъ куда ни поглядишъ —
Злякавсь, къ Сивиллѣ прихилився,
Хватавсь за плахту и тулився,
Мовъ отъ кота въ засѣцѣ мышъ.
Вертѣлися тутъ великаны,
Русалки, вѣдьмы, упыри,
Арапы чорны и поганы,
Зъ рогами мовъ були тури;
Верблюды зъ страшными горбами,
И гадъ изъ острыми жалами
Шипѣли, корчились, повзли
Огненныя зъ крылами зміи
Съ пивъ-локтя, бѣгали кощіи,
На курячихъ ногахъ козлы.
Ненаськи же були: Горгоны,
Кентаври, Грифы, Бріярей,
Химеры, Карлы, Гарпагоны
И жовтыхъ Бугскихъ тьма ужей;
Еней хотѣвъ тутъ показатись,
Що будто винъ не зна боятись,
Трощить було задумавъ чудъ; —
Но за руки іого схопила
Сивилла и отговорила,
Що бъ не заходивъ дурно въ трудъ.
И въ дальнѣйшій путь натаскала,
Не скалився бы да ишовъ!
И такъ швиденько мандровала,
Еней не чувъ ажъ пидошовъ,
Хватаючися за ягою;
Якъ-ось узрѣли предъ собою
Чрезъ рѣчку въ пекло перевозъ:
Ся рѣчка Стиксомъ называлась,
Сюды ватага душъ збиралась,
Щобъ хто на той бикъ перевѣзъ.
И перевозчикъ тутъ явився,
Якъ циганъ смуглой твари бувъ,
Отъ сонця ввесь винъ попалився
И губы якъ пузырь надувъ;
Очища въ лобъ позападали,
Сметаною позаплывали,
А голова вся въ ковтунахъ;
Изъ рота слина все котилась,
Якъ клочье борода скомшилась,
Всѣмъ задававъ собою страхъ.
Сорочка звязана узлами
Держалась въ силу на плечахъ,
Попричепляна мотузками,
Якъ решето була въ диркахъ;
Замазана була на палець,
Запалена ажъ капавъ смалець,
Обутый въ драны постолы;
Изъ диръ онучи волочились,
Зо всѣмъ, хоть выжми, помочились,
Пошарпаны штаны були:
За поясъ лыко отвѣчало,
Высѣвъ на іому гаманець;
Тютюнъ и люлька и кресало
Лежали губка, кременець.
Харономъ перевизчикъ звався,
Собою дуже величався,
Бо й не на шутку бувъ божокъ.
Съ крючкомъ весельцемъ погрибався,
По Стиксови якъ стрѣлка мчався,
Бувъ човенъ легкій якъ пушокъ.
На ярмальцѣ якъ слобожане,
А бо на красному торгу
До рыбы товплятся міряне,
Було на сіому такъ лугу;
Душа товкала душу въ боки
И щекотали мовъ сороки;
Той пхавсь, той сунувсь, иншій лизъ;
Всѣ мялися, перебирались,
Кричали, спорили и рвались
И всякъ хотѣвъ, іого щобъ визъ.
Якъ гуща въ сировцѣ играе,
Шипятъ якъ киснуть бураки,
Якъ противъ сонця рій гуляе;
Гули си такъ небораки.
Харона плачучи прохали,
До іого руки простягали,
Щобъ взявъ зъ собою на каюкъ;
Но сей того плачу байдуже,
На прозьбы винъ глядѣвъ не дуже —
Злый зъ сына бувъ старый дундукъ.
И знай що все весломъ махае
И въ морду тыче хочъ кому,
Отъ каюка всѣхъ одгоняе,
А по выбору своему
Въ човнокъ по трошечку сажае,
И заразъ човенъ одпихае,
На другій перевозить бикъ;
Кого не возьме, якъ затнется,
Тому сидѣти доведется,
Не бойсь и цѣлый може вѣкъ.
Еней въ кагалъ сей якъ убрався,
Щобъ зближитися къ порому;
То съ Палинуромъ повстрѣчався,
Що штурманомъ бувъ при іому.
Тутъ Палинуръ предъ нимъ заплакавъ,
Про долю злу свою балакавъ,
Що черезъ рѣчку не везуть:
Но баба заразъ розлучила,
Енея къ батьку потащила,
Щобъ довго не базикавъ тутъ.
Попхались къ берегу поближче
Пришли пидъ самый перевѣзъ,
Де засмальціованый дѣдыще
Вередовавъ якъ въ греблѣ бѣсъ;
Кричавъ мовъ будто навиженый,
И кобенивъ народъ хрещеный,
Якъ водиться въ шинкахъ у насъ;
Досталось родичамъ сердечнымъ,
Не дуже лаявъ словомъ гречнымъ,
Нехай вже зносять въ добрый часъ.
Харонъ такихъ гостей узрѣвши,
На ихъ изъ-коса подививсь,
Якъ быкъ скаженый заревѣвши,
Запѣнивсь дуже и озливсь:
„Видкиль такіи се мандріохи,
„И такъ уже васъ тутъ не трохи,
„Якого чорта вы прійшли;
„Хиба щобъ хаты холодити,
„Васъ треба такъ одпроводити,
„Щобъ вы и мѣсця не найшли.
„Геть, прочь, вбирайтесь видциль къ чорту,
„Я вамъ потыличника дамъ;
„Побью всю пыку, зубы, морду,
„Ажъ не позна васъ дѣдько самъ;
„И іонъ вже якъ захрабровали,
„Що и живы примандровали,
„Бачь гирявы чого хотять;
„Не дуже я на васъ покваплюсь,
„Тутъ зъ мертвыми ось не управлюсь,
„Такъ и надъ шіею стоять.
Сивилла бачить що не шутка,
Бо дуже сердився Харонъ;
И щобъ не здѣлалась попудка,
Дала старыганю поклонъ:
„Да ну, на насъ лишъ придивися,
Сказала; „дуже не гнѣвися,
„Не самы мы прійшли сюды;
„Хиба жъ мене ты не пизнаешъ,
„Що такъ кричишъ на насъ, гукаешъ —
„Оце не виданы бѣды!
„Ось глянься, що оце такее!
„Утихомирься, не бурчи;
„Ось деревце, бачь, золотее,
„Теперь же, коли хочь, мовчи.
По тимъ все дрибно росказала,
Кого у пекло провожала,
До кого, якъ, про що, за чимъ.
Харонъ же заразъ схаменувся,
Разивъ съ чотыри погребнувся
И съ каючкомъ причаливъ къ нимъ.
Еней зъ Сивиллою своею
Швиденько въ човничокъ войшли;
Кальною рѣчкою сіею
На той бикъ въ пекло поплыли;
Вода въ росколины лилася,
Що ажъ Сивилла пиднялася,
Еней боявсь щобъ не втонуть;
Но панъ Харонъ нашъ потрудився,
На той бикъ такъ перехопився,
Що нельзя й окомъ измыгнуть.
Приставши высадивъ на землю,
Увзявъ копѣйку за труды,
За праціовитую винъ греблю,
Ище сказавъ ити куды.
Пройшовши видциль гонивъ зъ двое,
Побравшись за руки обое,
Побачили що-ось лежавъ
У бурьянѣ бровко мургурый,
Три головы мавъ сей песъ мурый,
Винъ на Енея загарчавъ.
Загавкавши на три языки,
Уже бувъ кинувсь и кусать,
Еней пиднявъ тутъ крикъ великій,
Хотѣвъ чѣмъ дужъ назадъ втѣкать.
Ажъ баба хлѣбъ бровку швырнула
И горло глевтякомъ заткнула,
То винъ за кормомъ и погнавсь;
Еней же зъ бабою старою,
То сякъ, то такъ по пидъ рукою
Тихенько отъ бровка убравсь.
Теперь Еней ввалився въ пекло,
Прійшовъ зо всѣмъ на иншій свѣтъ;
Тамъ все поблѣдло и поблекло,
Не ма ни мѣсяца, ни звѣздъ;
Тамъ тилько туманы велики,
Тамъ чутны жалобныи крики,
Тамъ мука грѣшнымъ не мала.
Еней зъ Сивиллою глядѣли,
Яки тутъ муки всѣ терпѣли,
Якая кара всѣмъ була.
Смола тамъ въ пеклѣ клекотѣла
И грѣлася все въ казанахъ,
Живиця, сѣрка, нефть кипѣла;
Палавъ огонь, великій страхъ!
Въ смолѣ сей грѣшники сидѣли
И на огнѣ пеклись, горѣли,
Хто якъ, за вищо заслуживъ.
Пѣромъ не можно написати,
Не можно и въ казкахъ сказати,
Якихъ було богацько дивъ!
Панивъ за те тамъ мордовали
И жарили зо всѣхъ бокивъ,
Що людямъ льготы не давали
И ставили ихъ за скотивъ;
За те воны дрова возили,
Въ болотахъ очеретъ косили,
Носили въ пекло на пидпалъ.
Чорты за ними приглядали,
Залѣзнымъ прутьемъ пидгоняли,
Коли якій зъ нихъ пристававъ.
Огненной пугою тамъ драли
Кругомъ и спину и живитъ,
Себе що сами убивали,
Якимъ остывъ нашъ бѣлый свѣтъ.
Гарячимъ діогтемъ заливали,
Ножами пидъ боки штиркали,
Щобъ не хапались умирать;
Робили розныи имъ муки,
Товкли у мущирахъ ихъ руки,
Не важились щобъ убивать.
Богатымъ да скупымъ вливали
Горяче золото у ротъ;
А брехунивъ тамъ заставляли
Лизать горячихъ сковородъ;
Якижъ изъ роду не женились,
Да по чужихъ куткахъ живились,
Таки повѣшены за крюкъ,
Зачеплены за грѣшне тѣло,
На свѣтѣ що грѣшило смѣло,
А не боялося и мукъ.
Всѣмъ старшинамъ тутъ безъ розбору,
Панамъ, пидпанкамъ и слугамъ,
Давали въ пеклѣ добру хліору,
Всѣмъ по заслузѣ, якъ котамъ.
Тутъ всякіи були цехмистры
И ратманы и бургомистры,
Судьи, пидсудки, писари;
Яки по правдѣ не судили,
Да тилько грошики лупили
И отбирали хабари.
Жинокъ своихъ що не держали
Въ рукахъ, а волю имъ дававъ,
По весѣльяхъ ихъ одпускали,
Щобъ часто въ перезвахъ бувавъ,
И до пивночи тамъ гуляли,
И въ гречку де-коли скакали —
Таки сидѣли у шапкахъ
И съ превеликими рогами,
Съ зажмуренными всѣ очами,
Въ кипячихъ сѣркой казанахъ.
И всѣ разумны филозопы,
Що въ свѣтѣ вчились мудровать;
Ченци, попы и крутопопы,
Мирянъ щобъ знали научать.
Щобъ не гонялись за гривнями,
Щобъ не возились зъ попадями,
Та знали бъ церковъ щобъ одну;
Ксендзи по кинскій щобъ не ржали,
А мудры звѣздъ щобъ не знимали —
Були въ огнѣ на самомъ дну.
Батьки, яки сынивъ не вчили,
А гладили по головкахъ,
И тилько знай що ихъ хвалили,
Кипѣли въ нефти въ казанахъ;
Що черезъ ихъ сынки въ ледащо
Пустилися, пишли въ ни на що,
А послѣ чубили батькивъ,
И всею силою бажали,
Батьки щобъ швидче умирали,
Щобъ имъ принятись до замкивъ.
И тѣ були тамъ лыгоминци,
Пиддуривали що дѣвокъ,
Що въ вѣкна дрались по драбинцѣ
Пидъ темный тихій вечерокъ;
Що будуть сватать ихъ брехали,
Пидманивали, улещали,
Поки добрались до конця.
Тогди дѣвки обманъ познали,
Да ба! — уже товстеньки стали,
Що послѣ соромъ до вѣнця.
Були тамъ купчики проворны,
Що ѣздили по ярмалкамъ,
И на аршинецъ на пидборный,
Поганый продавали крамъ.
Тамъ всякіи були пронозы,
Перекупки и шмаровозы,
Жиды, мѣняйлы, шинкари
И тѣ, що хвиги мыги возять,
Що въ боклагахъ гирячій носять,
Тамъ всѣ пеклися крамари.
Паливоды и волоцюги,
Всѣ зводники и всѣ плуты;
Ярыжники и всѣ пьянюги,
Обманщики и всѣ моты,
Всѣ ворожбиты, чародѣи,
Всѣ гайдомаки и всѣ злодѣи,
Шевци, кравци и ковали,
Цехи рѣзницкій, коновальскій,
Кушнирскій, ткацкій, шаповальскій,
Кипѣли въ пеклѣ всѣ въ смолѣ.
Тамъ всѣ невѣрны и христьяне,
Були паны и мужики,
Були шляхтяне и мѣщане
И молоды и старики,
Були богаты и убоги,
Прямы були и кривоноги,
Були видющи и слѣпы,
Були и штатски и военны,
Були и пански и казенны,
Були міряне и попы.
Гай! гай! да нѣгде правды дѣти,
Брехня жъ наробить лиха бильшъ,
Сидѣли тамъ скучны піиты,
Писарчуки поганыхъ вѣршъ;
Великіи терпѣли муки,
Звязаны були имъ руки
Мовъ у Татаръ терпѣли плѣнъ;
Отъ-такъ и нашъ братъ попадется,
Що пише, не остережется,
Якій же втерпить іого хрѣнъ.
Еней отъ сихъ якъ отступився,
И далѣ трохи одойшовъ,
То на другее нахопився,
Жиночу муку тутъ найшовъ —
Въ другимъ зо всѣхъ сихъ караванѣ
Пиджаріовали якъ у бани,
Що ажъ кричали на чѣмъ свѣтъ;
Оцѣ-то голосъ исправляли,
Бо дуже выли и пищали,
Писля кути мовъ ни живитъ.
Тамъ дѣвки, бабы, молодыци
Кляли себе и ввесь свій ридъ,
Кляли всѣ жарты, вечерници,
Кляли и жизнь и бѣлый свѣтъ;
За те имъ такъ тамъ задавали
Що черезъ мѣру мудровали
И верховодили надъ всѣмъ;
Хоть чоловѣкамъ не онее,
Да коли жинци бачишь тее,
Такъ треба угодити имъ.
Були тамъ честны пустомолки,
Що знали ввесь святый законъ,
Молилися безъ остановки
И били сотъ по пять поклонъ.
Якъ въ церквѣ межъ людьми стояли
И головами все хитали;
Якъ же були на самотѣ,
То молитовники ховали,
Казились, бѣгали, скакали
И гирьше де-що въ темнотѣ.
Були и тіи тамъ панянки,
Що наряжались на показъ;
Мандріохи, фліорки и дымтянки,
Що продають себе на часъ.
Си въ сѣрцѣ и въ смолѣ кипѣли
За те, що жирно дуже ѣли
И що ихъ не страшивъ и пистъ;
Що все прикушували губы.
И скалили бѣленьки зубы.
Да й не давали старшимъ мѣстъ.
Пеклись тутъ гарны молодици,
Ажъ жаль було на ихъ глядѣть,
Чорнявы, повны, милолицы;
И си тутъ мусили кипѣть,
Що за мужъ за старыхъ ходили
И мышакомъ ихъ покормили,
Щобъ послѣ гарно погулять,
И съ паробками поводитись
На свѣтѣ весело нажитись
И не голоднымъ умирать.
Тамъ мучилися и вдовици
Съ куделями на головахъ,
Що бѣгали на вечерници,
Були жъ смирненьки при людяхъ;
А безъ людей, не можно знати,
Себе чѣмъ мали забавляти,
Про те лишъ знали до дверей.
Имъ тяжко въ пеклѣ докоряли,
Смолы на щоки налѣпляли,
Щобъ не дурили такъ людей.
Бо щоки терли миніею,
А блейвасомъ и нисъ и лобъ;
Щобъ краскою, хоть не своею,
Причаровать къ себѣ народъ;
Изъ рѣпы пидставляли зубы,
Ялозили все смальцемъ губы,
Щобъ пидвести на грѣхъ людей;
Пиндючили якіись бочки,
Мостили въ пизуси платочки,
Все жарты имъ були да смѣхъ.
За сими по ряду шкварчали
Въ роспаленныхъ сковородахъ
Старыи бабы що ворчали,
Базикали о всѣхъ дѣлахъ;
Все тилько старину хвалили,
А молодыхъ товкли, да били,
Не думали жъ яки були;
Ище якъ сами дѣвовали,
Да съ хлопцями якъ гарціовали,
Та й по дитынцѣ привели.
Вѣдіомъ же тутъ колесовали
И всѣхъ шептухъ и ворожокъ,
Тамъ жилы зъ нихъ чорты мотали
И безъ вытушки на клубокъ;
На припечкахъ щобъ не орали,
Да ще у коменъ не лѣтали,
Не ѣздили бъ на упырахъ;
И щобъ дожщу не продавали,
Въ ночи людей щобъ не лякали,
Не ворожили бъ на бобахъ.
А зводницямъ таке робили,
Що цуръ іому вже и казать;
На грѣхъ дѣвокъ що пидводили
И симъ учились промышлять;
Жинокъ отъ чоловѣкивъ крали,
И волоцюгамъ помогали
Людскій рогами лобъ вѣнчать;
Щобъ не своимъ не торговали,
Тогобъ на откупъ не давали,
Що треба про запасъ держать.
Еней щось бачивъ тамъ не мало
И всякихъ грѣшниць у смолѣ,
Якъ съ кабанивъ топыли сало,
Такъ шкварилися си на огнѣ;
Були и свѣцьки и черници,
Були дѣвки и молодици,
Були и паньи й панночки;
Були въ свиткахъ, були въ ребронахъ,
Були въ намѣткахъ, шиньіонахъ,
Були всѣ грѣшны жиночки.
Но се! були все осужденны,
Яки померли не теперь,
Безъ суду жъ не палывъ пекельны
Огонь — не давно хто умеръ;
Си всѣ були въ другомъ загонѣ,
Якъ бы лошата, або кони,
Не знали попадуть куда;
Еней на первыхъ подивившись,
И о бѣдахъ ихъ пожурившись,
Пишовъ въ другіи ворота.
Ввійшовши же въ якусь свѣтлицю,
Побачивъ тамъ багацько душъ,
Вмѣшавсь якъ разъ мижъ ихъ станицю,
Промижь гадюкъ мовъ чорный ужъ;
Тутъ розны души похожали,
Все думали, да все гадали,
Куда-то за грѣхи ихъ впруть.
Чи въ рай ихъ впустють веселитись,
Чи може въ пекло посмалитись
И за грѣхи имъ носа втруть.
Було имъ власно розмовляти
Про всякіи свои дѣла,
И думати и мирковати
Яка душа, де, якъ жила;
Богатый тутъ на смерть гнѣвився,
Що винъ съ гришми не розличився,
Кому и килько треба дать;
А бѣдный тосковавъ, нудывся,
Що винъ на свѣтѣ не нажився,
И що не вспѣвъ и погулять.
Сутяга толковавъ указы,
И що-то значить нашъ статутъ,
Росказовавъ свои проказы,
На свѣтѣ що робивъ сей плутъ.
Мудрець же хвизики провадивъ,
Знай толковавъ якихсь монадивъ,
И думавъ видкиль взявся свѣтъ.
А мартоплясъ кричавъ, смѣявся,
Росказовавъ и дивовався,
Що добре знавъ панивъ дурить.
Судья тамъ признавався смѣло,
Що съ гудзиками за мундиръ
Переоначивъ праве дѣло
И може бъ навѣстивъ Сибирь;
Да смерть избавила косою,
Щобъ катъ легенькою рукою
Плечей ему не покропивъ.
А лѣкарь скризь ходивъ съ ланцептомъ,
Зъ слабительнымъ и спермацетомъ,
Да чванивсь, якъ людей моривъ.
Тамъ дармо-ѣды похожали,
Всѣ фертики и паничи,
На пальцяхъ нохтики кусали,
Росприндывшись якъ павичи;
Все очи въ гору пиднимали,
По свѣту нашему вздыхали,
Що рано ихъ побрала смерть;
Не всѣмъ що головы вскружили,
Не всѣхъ на свѣтѣ подурили,
Не всѣмъ успѣли носа втерть.
Моты, картіожники, пьянюги,
И ввесь проворный честный родъ;
Лакеи, конюхи и слуги,
Всѣ кухари и ввесь набродъ
Побравшись за руки ходили
И все о плутняхъ говорили,
Якъ паній и панивъ дурили,
И якъ робили, якъ жили,
Якъ по шинкамъ въ ночи ходили,
И якъ зъ кишень хустки тягли.
Тамъ придзигліованки журились,
Що нѣкому вже пидморгнуть,
За ними бильшъ не волочились,
И смѣтьемъ ихъ засыпанъ путь;
Тутъ бильше щобъ не ворожили,
Людей бы добрыхъ не дурили. —
Якижъ дѣвокъ охочи бить,
Зубами зъ серця скреготали,
Що наймички ихъ не вважали,
И не хотѣли имъ годить.
Еней узрѣвъ свою Дидону
Осмалену, мовъ головня,
Якъ разъ по нашему закону
Предъ нею шапочку изнявъ;
„Здорова будь, де ты взялася,
„И ты сердечна приплелася
„Изъ Карпагена ажъ сюда;
„Якого бѣса ты спеклася,
„Хиба на свѣтѣ нажилася,
„Чортъ мавъ тобѣ тогди стыда.
„Яка моторна молодиця,
„Да глянься вмерла за любки;
„Румяна, повна, бѣло-лиця,
„Хто прежъ гладѣвъ, лызавъ губки;
„Теперь зъ тебе яка утѣха,
„Ни хто не гляне и для смѣха,
„На вѣкъ теперь пропала ты;
„Я, далиби, въ томъ не виною,
„Що такъ раздяковавсь съ тобою,
„Минѣ приказано втекти.
„Теперь же, коли хочь, злыгаймось,
„И нумо жить такъ, якъ жили;
„Тутъ закуримъ, заженихаймось,
„Вже не разлучимсь николи; —
„Чи бачъ якъ я тебе шаную,
„Що коли хочъ, и поцѣлую.
Іому жъ Дидона на отрѣзъ
Сказала: „Къ чорту убирайся,
„До мене бильшъ не прихиляйся;
„Лишъ сунсь, тобѣ росквашу нисъ.
Сказавши, чортъ вѣсть де пропала,
Еней не энавъ що и робить,
Колибъ яга не закричала,
Що довго годѣ говорить;
То може такъ бы застоявся,
Що тамъ и досвѣтку дождався
И ребра можебъ полѣчивъ:
Съ жинками щобъ не женихався,
Надъ мертвыми не надглумлявся,
До смерти вдовъ не доводивъ.
Еней зъ Сивиллою попхався
Въ пекельную по далѣ глушъ;
Якъ на дорозѣ повстрѣчався
Зъ громадою знакомыхъ душъ:
Тутъ всѣ зъ Енеемъ обнимались,
Чоломкались и цѣловались,
Побачивши князька свого;
Тутъ всякъ смѣявся, реготався,
Еней до всѣхъ ихъ доглядався,
Знайшовъ зъ Троянцивъ ось-кого:
Грицька, Терешка, Опанаса,
Панька, Охрѣма и Харка,
Ероху, Ермоленка, Власа,
Кузьму, Пархома и Яцька,
Омельку, Сидора, Евхима,
Потапа, Лазара, Трохима;
Були Денисъ, Остапъ, Евсѣй
И всъ Троянци, що втопились,
Якъ на човнахъ зъ нимъ волочились,
И самъ Вернигора Муйсѣй.
Жидивска школа завелася,
Великій крикъ всѣ пидняли,
Де реготня тутъ ни взялася,
И всяку всячину верзли;
Згадали, чортъ самъ зна, колишне,
Балакали уже и лишне,
Еней самъ тута розходивсь;
Що-сь балагурили довгенько,
Хоть изошлися и раненько,
Да панъ Еней нашъ опизнивсь.
Сивиллѣ се не показалось,
Що такъ пахолокъ застоявсь,
Що дитятко такъ розбрехалось,
И по пустому забавлялось;
На іого гризно закричала,
Залаяла, запорощала,
Що ажъ Еней ввесь затрусивсь.
Троянци тоже всѣ здригнули,
Куда хто запопавъ махнули,
Еней за бабою пустивсь.
Ишли, якъ бы мнѣ не збрехати,
Долиной, полемъ и лѣскомъ,
Якъ-ось забачили и хаты
И весь Плутонивъ царскій домъ.
Сивилла пальцемъ указала,
Зрадѣвъ Енеевѣ сказала:
„Отъ-тутъ и панъ Плутонъ живе
„И съ Прозерпиною своею,
„До ихъ-то на поклонъ съ гиллею,
„Теперь я поведу тебе.
И тилько що прійшли къ воротамъ,
И въ двирь пустилися чвалать,
Якъ баба бридка, криво-рота,
Хто йде? ихъ стала окликать.
Мерзене чудо се стояло
И било близъ воротъ въ клепало,
Якъ въ Панскихъ водится дворахъ;
Обмотана вся ланцюгами,
Гадюки вилися клубками
На головѣ и на плечахъ.
Вона безъ всякого обману
И щиро безъ обенякивъ
Робила грѣшнымъ добру шану,
Ремнями драла мовъ быкивъ;
Кусала, гризла, бичовала,
Кришила, била и щипала,
Топтала, дряпала, пекла,
Порола, корчила, товкла,
Вертѣла, рвала, шпиговала
И кровъ изъ тѣла ихъ пила.
Еней, бѣдняжка, излякався,
Увесь якъ крейда побѣлѣвъ
И заразъ у яги спытався,
Хто ѣй такъ мучити велѣвъ;
Вона іому все росказала
Такъ, якъ сама здорова знала,
Що въ пеклѣ есть судья Оякъ;
Хоть винъ на смерть не осуждае,
Да мучити повелѣвае,
И якъ звелить — и мучать такъ.
Ворота сами одчинились,
Не смѣвъ нихто ихъ задержать,
Еней съ Сивиллою пустились,
Щобъ Прозерпинѣ честь отдать;
И пиднести ѣй на болячку,
Ту суто-золоту гиллячку,
Що сильно такъ вона бажа.
Но къ ѣй Енея не пустили,
Прогнали трохи и не били,
Бо хирѣла ихъ госпожа.
А далѣ вперлись и въ будынки
Пид-земного сіого царя,
Було не видно ни пилынки,
А все въ нихъ свѣтло якъ зоря;
Цвяхованы тамъ були стѣны
И викна всѣ зъ морсоки пѣны;
Шумыха, олово, свинець,
Блищали мѣди тамъ и крыци,
Всѣ убраны були свѣтлици,
И въ правду — панскій бувъ дворець.
Еней зъ ягою розглядали,
Всѣ дива тамъ, яки були,
Роты свои пороззявляли
И очи на лобы пьяли;
Про-мижъ собою все зглядались,
Всіому дивились, осмѣхались,
Еней на радощахъ скакавъ;
Оттутъ-то души ликовали,
Що праведно въ міру живали,
Еней и сихъ тутъ навѣщавъ.
Сидѣли руки поскладавши,
Для нихъ все праздники були,
Люльки курили полягавши,
Або горѣлочку пили
Не тютюнкову и не пѣнну,
Но третьіопробну, перегѣнну,
Настоянную на бадянъ;
Пидъ челюстями запѣкану.
Изъ ганусомъ и до калгану,
Въ ней бувъ и перець и шапранъ.
И ласощи все тилько ѣли,
Сластіоны, коржики, стовпци,
Варенички пшеничны, бѣлы,
Съ кавьяромъ пухлы буханци;
Часникъ, рогизъ, паслѣнъ, кислици,
Козельци, тернъ, медъ, полуныци,
Крутыи яйця зъ сировцемъ;
И дуже смачную яечню,
Якусь Нѣмецьку не тутешню,
А запивали все пивцемъ.
Великее було роздолье
Тому, хто праведно живе,
Такъ якъ великее незгодье
Тому, хто грѣшну жизнь веде;
Хто мавъ къ чому яку охоту,
Все даромъ бравъ, не тративъ поту,
Тутъ чистый бувъ розгардіяшь; —
Лежи, спи, грай да веселися,
Мовчи, кричи, танцюй, крутися, —
Рубайсь, такъ и дадуть палашъ.
Ни чванились, ни величались,
Ни хто не знавъ тутъ мудровать,
Крый боже! щобъ хоть заикались
Братъ зъ брата въ чѣмъ покепковать;
Ни сердились и не гнѣвились,
Ни лаялися и не бились,
А всѣ жили шутъ якъ браты;
Тутъ всякій властно женихався,
Ревнивыхъ ябедъ не боявся,
Не мали ни якой бѣды
Ни холодно було, ни душно,
А саме такъ якъ въ сирякахъ,
И весело и такъ не скучно,
На великоднихъ якъ святкахъ;
Коли кому що захотѣлось,
То тутъ якъ зъ неба и вродилось,
Отъ-такъ тутъ, добре всѣ жили;
Еней се зрѣвши дивовався,
И тутъ яги своей спытався
Яки се праведны були.
„Не думай щобъ були чиновны,
Сивилла сей дала отвѣтъ,
„Або що грошей скрини повны,
„Або въ якихъ товстый живитъ.
„Не тѣ се, що въ цвѣтныхъ жупанахъ,
„Въ кармазинахъ, або въ сапьянахъ.
„Не тѣжъ що съ книгами въ рукахъ;
„Не рыцари, не росбишаки;
„Не тѣ се, що кричать и паки,
„Не тѣ що въ золотыхъ шапкахъ.
Се бѣдны нищи, навижены,
Що дурнями счисляли ихъ,
Старци, хромы, слѣпорожденны,
Зъ якихъ бувъ людьскій глумъ и смѣхъ;
Се, що съ порожними сумками
Жили голодны пидъ тынами,
Собакъ дражнили по дворахъ;
Се тѣ, що бигъ-дасть получали,
Се тѣ, якихъ выпровожали
Въ потылицю и по плечахъ.
Се вдовы бѣдны, безпомочны,
Якимъ пріюту не було;
И дѣвы честны, непорочны,
Которымъ горба не дуло;
И що безъ родычивъ остались
Да сиротами назывались
А послѣ втерлись и въ окладъ;
И що проценту не лупили,
Що людямъ помогать любили,
Хто чѣмъ богатъ, то тѣмъ и радъ.
Тутъ такъ же старшина правдива,
Бувають всякіи станы;
Но тилько трохи сіого дива.
Не кваплются на се воны!
Бувають війсковы, значковы,
И сотники и бунчуковы,
Яки правдиву жизнь вели;
Тутъ люде всякого повѣту,
По бѣлому есть скилько свѣту,
Которы праведно жили.
Скажи жъ моя голубко сиза,
Ище Еней яги спытавъ;
Що батька я свого Анхиза
И въ вичи досѣ не видавъ
Ни зъ грѣшными, ни у Плутона,
Хиба іому не ма загона,
Куда іого щобъ засадить;
Винъ божои, сказала, крови
И выбира все по любови,
Де схоче, буде тамъ и жить.
Балакавши зойшли на гору,
На землю сѣли отдыхать,
И попотѣвши саме въ пору,
Тутъ принялися розглядать,
Анхиза щобъ не прогуляти
И даромъ тутечки не хляти;
Анхизъ тогди въ яру гулявъ,
И похожавши по долинѣ,
Любимои своей дитины
Съ часу на часъ все дожидавъ.
Якъ глядь у гору не нарокомъ
И тамъ свого сынка узрѣвъ,
Побѣгъ старый не прямо, бокомъ
И ввесь отъ радости згорѣвъ.
Хватавсь зъ сынкомъ поговорити,
О всѣхъ спытатись, роспросити,
И повидатись хоть часокъ.
Енеечка свого обняти,
По батьковскій поцѣловати,
Іого почути голосокъ.
„Здоровъ сынашу, ма дитино!
Анхизъ Енеевѣ сказавъ,
„Чи се жъ тобѣ таки не стыдно,
„Що довго я тебе тутъ ждавъ.
„Ходимъ лишень къ моій господѣ,
„Тамъ поговоримъ о пригодѣ,
„Про тебе будемъ мирковать.
Еней стоявъ такъ, якъ дубина,
Котилась зъ рота тилько пѣна,
И самъ не знавъ що й начать.
Анхизъ сю бачивши причину,
Чого сыночокъ сумовавъ,
Хошѣвъ обнять свою дитину —
Та ба! уже не въ ту попавъ;
Принявсь іого щобъ научати,
И тайности іому сказати,
Якій Енеивъ бувъ и плидъ.
Якіи дѣты будуть бравы,
На свѣтѣ зроблять скилько славы,
Якимъ-то хлопцямъ буде дѣдъ.
Тогди-то въ пеклѣ вечерници
Лучились, бачитъ, якъ на те,
Були дѣвки да молодици
И тамъ робили не пусте;
И ворона собѣ играли
Весѣльны пѣсеньки спѣвали,
Спѣвали тутъ и веснянки;
Палыли клочья, ворожили,
У жмурки грали, въ ладки били,
Загадовали загадки.
И заразъ въ горщичокъ наклали
Видіомскихъ всякихъ розныхъ травъ,
Яки на Йванивъ вечеръ рвали,
И те гнѣздо, що ремезъ клавъ:
Васильки, папороть, шевлію,
Петривъ батигъ и конвалію,
Любистокъ, проскурень, чебрець:
И все се налили водою
Погожею, не початою,
Сказавши скилькось и словець.
Горщокъ сей черепкомъ накрыли,
Поставили іого на жаръ,
И тутъ Енея присадили,
Щобъ огоніокъ винъ роздувавъ:
Якъ розгорѣлось, зашипѣло,
Запарилось, заклекотѣло,
Ворочалося зъ верьху въ низъ;
Еней нашъ насторошивъ уха,
Мовъ чоловѣчій голосъ слуха,
И чуе те старый Анхизъ.
Якъ стали роздувать пильнѣйше,
Горщокъ той дуже клекотавъ,
Почули голосъ выразнѣйше,
И винъ Енею такъ сказавъ:
„Енею годи вже журитись,
„Отъ іого мае росплодитись
„Великій, дуже сильный ридъ;
„Всѣмъ свѣтомъ буде управляти,
„По всѣхъ усюдахъ воевати,
„Пидверне всѣхъ собѣ пидъ спидъ.
„И Римскіи поставить стѣны,
„Въ нихъ буде жить, якъ у раю;
„Велики зробить перемѣны
„Во всимъ окружнимъ тамъ краю;
„Тамъ буде жить да поживати,
„Покиль не будуть цѣловати,
„Ноги якоись постола ...
„Но видсѣль ты сей часъ вбирайся,
„И зъ пан-оцемъ своимъ прощайся,
„Що бъ голова тутъ не лягла.
Сіого Анхизу не бажалось,
Щобъ попрощатися зъ сынкомъ,
И въ голову іому не клалось,
Щобъ зъ нимъ такъ бачиться мелькомъ.
Да ба! вже ничимъ пособити,
Енея треба видпустити,
Изъ пекла вывести на свѣтъ;
Прощалися и цѣловались,
Слизьми гирькими обливались —
Анхизъ кричавѣ якъ въ Мартѣ китъ.
Еней зъ Сивиллою старою
Изъ пекла бѣгли на простець,
Сынокъ ворочавъ головою,
Поки ажъ не сховавсь отець;
Прійшов къ Троянцямъ по маленьку
И крався нишкомъ по тихеньку,
Де имъ себе велѣвъ пождать —
Троянци покотомъ лежали
И на разсвѣтѣ добре спали —
Еней и самъ уклався спать.